Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Україна готується до виборчого циклу. Перший тур президентських виборів відбудеться 31 березня. Можливий другий тур – 21 квітня. За вересневими соціологічними даними Київського міжнародного інституту соціології, у трійці лідерів рейтингів: Юлія Тимошенко (10,6%), президент Петро Порошенко (6,5%) та актор Володимир Зеленський (6,5%). Серед тих, хто визначився (ці показники зазвичай ближчі до результатів), фаворити ті ж: Тимошенко (19,3%), Порошенко (11,9%), Зеленський (11,8%). Парламентські вибори відбудуться 27 жовтня. За вересневими опитуваннями соціологічної групи «Рейтинг», до Верховної Ради мають шанс потрапити партія Тимошенко «Батьківщина» (14%), Зеленського «Слуга народу» (8,2%), проросійського Вадима Рабіновича «За життя» (6,4%), Анатолія Гриценка «Громадянська позиція» (6,2%), «Блок Петра Порошенка» (5,9%) і «Опозиційний блок» (5,8%). Хто може змінити чинних керівників країни і що це може означати для України Polukr.net розповів політолог Петро Олещук.
– Яка зараз роль президента в керуванні парламентсько-президентською Україною?
– Формально його повноваження досить обмежені. За Конституцією, він відповідає за питання оборотоздатності та зовнішню політику. Тобто впливає на призначення глави МЗС та міністра оборони.
Проте реально в цієї посади в Україні склалися значно більші повноваження. Вони базуються на ролі президента у формуванні системи правоохоронних органів та силових структур. Наприклад, Генеральної Прокуратури, яка мала би бути незалежною. Також глава держави впливає на формування місцевих адміністрацій. Хоча зміни до Конституції щодо децентралізації проголосовані, та вони досі на практиці не втілені в життя. Тобто велика частина повноважень не передані на місця. Тож президент досі суттєво впливає на місцеву виконавчу владу через державні адміністрації.
Ще один додатковий важіль впливу – політична сила президента у Верховній Раді. Як правило, кожен президент України мав свою доволі вагому політичну силу в парламенті.
Важливо, що в нас склалося так, що парламентські вибори йдуть одразу після президентських. Тож через парламент президент може або закріпити владу, або втратити її, а потім «воювати» з коаліційною більшістю, що характеризуватиме його як слабкого президента та означатиме політичну нестабільність. Тож повнота президентської влади в Україні буде помітною радше після парламентських виборів.
Для нас як громадян є важливим сам факт та можливість проведення вільних та демократичних виборів. Щоб не дійшло до масових суспільних заворушень, тривала мирна передача влади. Щоб Росія не могла використати вибори в нас для ще більшої дестабілізації ситуації в країні та реалізації своїх намірів – послаблення позицій України в російсько-українській війні.
– Хто з рейтингових кандидатів у президенти найбільше розраховує використати президентську кампанію як трамплін до парламентської?
– Усі політичні сили прагнуть скористатися цим. Навіть ті, хто не може бодай теоретично розраховувати на шанс стати президентом, йде на президентську кампанію саме з прицілом на парламентську. Для більшості кандидатів участь у президентських перегонах – підготовка до парламентських виборів. Так вони нагадують про себе, мобілізують електорат, нарощують рейтинги, які потім можна конвертувати в місця в партійних списках чи мажоритарних округах (в Україні діє змішана виборча система, оновлена за президента Януковича у 2011 році; за нею 50% парламенту обирають за пропорційною системою з закритими списками і ще 50% за мажоритарною системою; попри обіцянки президента і депутатів коаліції прийняти новий Виборчий кодекс, тобто пропорційну систему з відкритими списками, досі вони цього не зробили – Polukr.net). Чи перетворити власний рейтинг із президентської кампанії в партійний.
– Яка зараз реальна роль Верховної Ради у керуванні країною?
– Теоретично роль парламенту в Україні має бути дуже велика, але реально Верховна Рада не відіграє тієї ролі, яка передбачена Конституцією. Передусім причина в низькому професійному рівні більшості депутатів. Здебільшого до Ради потрапляють не професійні політики, а випадкові люди.
Ці люди потрапляють до парламенту переважно тому, що купили місця в списках чи в окрузі статус. Вони за гроші дістали доступ до вищої ліги політики та інструменти, щоб вирішувати свої питання чи лобіювати чиїсь інтереси. Тож в нас парламент – клуб лобіювання інтересів великих фінансово-промислових груп, а не реалізатор волі широких верств суспільства.
У нас мало депутатів, які професійно займаються парламентською та законодавчою діяльністю, відповідають своїй кваліфікації. Тому Верховна Рада часто виконує забаганки виконавчої влади, а не виступає її контролером.
Це наслідки слабких і нетривалих традицій парламентаризму в Україні, які за роки незалежності так і не сформувалися. Тож Верховна Рада в нас ніколи не відігравала тієї ролі, яку теоретично мала би в парламентсько-президентській країні.
Сумнівно, що ці вибори щось докорінно змінять чи переломлять ситуацію. Вони могли б змінити, якби депутати прийняли нове виборче законодавство, що навряд чи станеться (під тиском протестів у листопаді 2017 році депутати прийняли у першому читанні проект Виборчого кодексу (ВК), проте він не прийнятий у другому читанні, не підписаний президентом і навряд чи вступить в силу до виборів; проект ВК поєднав 5 виборчих законодавств: про вибори президента, народних депутатів, місцеві вибори, Центральну виборчу комісію, державний реєстр виборців; головною новацією документа стали відкриті виборчі списки – Polukr.net).
– Які найбільш реальні та вагомі партійні союзи можуть сформуватися до парламентських виборів?
– Мав би сформуватися союз проросійських сил – партій «Опозиційний блок» та «За життя». Це колишні регіонали. Не раз чув від політиків цих сил заяви, що хочуть виставити єдиного кандидата на пост президента. Їм було б достатньо вигідно об’єднатися.
Якщо, наприклад, механічно додати рейтинги Юрія Бойка і Вадима Рабіновича, то їхній кандидат може теоретичного розраховувати на другий тур президентських виборів. Такий спаринг-партнер теж вигідний як Тимошенко, так і Порошенкові, бо виглядав би як страшилка для більшості населення країни. Недавно Віктор Медведчук, який приєднався до партії «За життя» Рабіновича, дав інтерв’ю російському телеканалу REN TV. Там окреслив напрямок, яким планують реванш колишні «регіонали». Це насамперед орієнтація на російськомовного виборця сходу країни, вірного Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Цей виборець погано ставиться до війни з Росією і прагне миру за будь-яку ціну. Це перевернута тріада до того, що висуває Порошенко – українська мова, українська церква та сильна армія як запорука миру. Цим проросійським силам вигідно об’єднатися, закріпити за собою електорат перед виборами до Ради, щоб заявити про себе і включитися в переговори щодо повернення до вищої ліги української політики.
Зараз ведуть, очевидно, переговори про об’єднання націоналісти. «Свобода» оголосила, що від партії піде в президенти не лідер Олег Тягнибок, а Руслан Кошулинський. Наразі позиції інших націоналістичних партій невідомі. «Національний корпус» заяв не робив. Схоже, вони в стані переговорів. Але було б логічно об’єднатися і висунути єдиного кандидата. Інакше будуть боротися між собою і конкурувати в своїй виборчій ніші, а отже, ніякої політичної ролі в українській політиці надалі не будуть грати. А Кошулинський достатньо компромісна фігура, не лідер партії, в суспільстві сприймається досить нейтрально.
Про свої амбіції оголосив прем’єр Володимир Гройсман, але вони стосуються радше парламентських виборів. Наразі він займає нейтральну позицію, накопичує рейтинг на вирішенні господарських питань і після президентських виборів долучиться до прямої політичної діяльності.
Важливо, кого будуть бачити реально переможцем президентських виборів. У момент, коли хтось із кандидатів матиме ледь не гарантований результат, до нього потягнеться велика кількість політиків різного спектра. Усі хочуть приєднатися до команди переможців, щоб щось відкусити від спільного пирога. Тут може бути багато ситуативних чинників та альянсів.
Анатолій Гриценко навряд чи приєднається до команди мера Львова Андрія Садового і «Демальянсу» до президентських виборів, зважаючи на свої амбіції та четверте місце в рейтингу кандидатів у президенти. Якщо він приєднається до ідеологічних однодумців, то відмовиться від амбіцій на президентський пост. Він зараз або спробує перемогти, або піде з великої політичної кар’єри.
– Наскільки ймовірно, що на президентських виборах переможе один із фаворитів – Тимошенко або Порошенко?
– Наразі можна припустити, що в Тимошенко найвищі шанси. Вона активно розширює електоральну базу, пробує залучати достатньо впливових осіб, має ресурси, велику партійну структуру, досвід в політиці. Президент Порошенко теж має ресурси для боротьби за переобрання. Тому шанси в обох фаворитів достатньо серйозні.
Не можна відкидати появу третьої персони. Але електорат другого ешалону фаворитів президентських перегонів наразі настільки розмитий, що ймовірність консолідації навколо одного політика не дуже висока.
– Що зміниться для України в разі перемоги Тимошенко?
– Нинішня українська політика відзначена двома чинниками. По-перше, тиск активної частини громадянського суспільства. По-друге, залежністю України від західних фінансових донорів, кредиторів. Ці чинники будуть впливати на політику будь-якого наступного українського президента.
Позаяк у Тимошенко досить сильне політичне чуття і відчуття самозбереження, то не думаю, що вона піде на радикальні зміни. Принаймні щодо основних моментів. Тобто євроінтеграції чи війни на сході. Мабуть, захоче шукати свої варіанти вирішення ситуації. Буде уважно слідкувати, як її дії позначаються на громадській думці. Сумніваюся, що одразу піде миритися з Росією чи щось таке, про що кажуть. Радше, продовжить лінію нинішнього президента. Тобто війна буде тривати, але водночас будуть і старання не доводити її до ескалації.
Тимошенко не самогубця, щоб іти шляхом Януковича після 2010 року. Може, спробує вибудовувати якісь відносини з Росією. Але буде це робити вкрай обережно, за нагоди непублічно, і без різких кроків. Якщо це матиме негативну реакцію широких верств, то буде давати задню. Може, буде перегляд якихось сфер у приватизації, але тотального переділу власності не буде. Може, спробує показати видимість справедливості через вплив на правоохоронні органи чи показові суди проти корупціонерів. На це великий запит у суспільстві. Тимошенко спробує балансувати між Заходом, інтересами української еліти та олігархів, громадською думкою та власними інтересами. Шукатиме постійний крихкий баланс, без різких рухів. Занадто досвідчена вона і прекрасно розуміє, як працює українська політика.
– Яким може бути другий термін Порошенка?
– Думаю, сам Порошенко ще не до кінця має відповідь на це запитання. Зараз він вирішує тактичні завдання. Але зрозуміло, що під час другого терміну доведеться втілювати, бодай частково, ті завдання, які були поставлені зараз. Тобто показувати подальший прогрес в євроінтеграції, щодо реформ. А це досить складно зробити без втрат для чиїхось інтересів.
Такі речі, як європейська та євроатлантична інтеграція складні, бо залежать великою мірою не від української волі. Інтеграція в НАТО має суттєвий стримувальний чинник – війну з Росією.
Порошенко не має перспектив кардинально вирішити економічні проблеми, не змінюючи правил гри в країні – боротьба з корупцією, демонополізація, захист прав власності. Тим паче, не факт, що в наступному парламенті в нього буде така підтримка, як у цьому. Тож йому доведеться ще більше домовлятися і ще менше досягати.
– Чи з якимось із кандидатів є шанс на справжні реформи і боротьбу проти корупції?
– Проблема, що антикорупційну боротьбу в Україні активно дискредитує влада не без допомоги самих антикорупційних органів. Боюся, доки в Україні буде створено Антикорупційний суд, то всі ці антикорупційні органи будуть ще більше дискредитовані.
Бачимо наразі з боку антикорупційних органів винесення своїх інтересів на загал. Вони або намагаються показово притягнути когось до відповідальності, щоб прозвітувати про роботу, або з’ясовують відносини між собою. Наприклад, у справі з міністром юстиції Павлом Петренком (Національне антикорупційне бюро України почало досудове розслідування через можливе приховання інформації в електронній декларації Петренка – Polukr.net). Немає боротьби з системною корупцією. Заради цього створювали ці органи. Вони мали зламати хребет української корупції, але, схоже, їм це не під силу. Ба більше, ці органи допомагають себе дискредитувати і втрачають авторитет у суспільстві.
– Чи ймовірна перемога таких осіб, як, скажімо, актор Зеленський чи співак Вакарчук?
– Гадаю, це радше здивувало б їх самих і тих, хто за ними стоїть. Це проекти, які орієнтовані на мобілізацію виборців, невдоволених чинними політиками. Вони мають допомогти кристалізувати невдоволення і перевести його в рейтинги партій. Щоб потім провести потрібні політичні сили в парламент. Перевага таких проектів в тому, що туди можна напхати практично будь-кого.
Таким чином олігархи, які за цим стоять, Віктор Пінчук та Ігор Коломойський створюють можливості на майбутні вибори, аби закріпити свій вплив у парламенті й потім використовувати його у своїх цілях.
– Як Росія може спробувати вплинути на президентські та парламентські вибори?
– Не вірю, що Москва може робити ставку на конкретного кандидата в нашій політиці. Не тому, що не може, а тому, що навряд чи може бути прийнятний для Росії український кандидат, який має шанс перемогти на виборах. Вони більшою чи меншою мірою всі неприйнятні для Росії. Москва може пробувати дестабілізувати ситуацію в Україні, провокувати заворушення, масові виступи, військові дії на сході й так далі. Думаю, Росія спробує знайти спільну мову з різними кандидатами, щоб на майбутнє пробувати на них впливати.
Навряд чи ці вибори щось кардинально змінять в країні. Зміна одних облич на інші в рамках чинного правлячого класу нічого суттєво не змінить. Хоча буде поступове накопичення змін, як і запитів на ці зміни.
Реформи, необхідні країні, потребують команди, яка готова їх проводити, та запиту суспільства. Має бути готовність громадян їх сприймати. У нашому суспільстві багато хибних думок щодо реформ. Наче це якась чарівна пігулка, яка все вирішить, чи добрий дядько, що прийде і проведе нам реформи. Такий запит на патерналізм. Як тільки доходить до реальних реформ, то результати не завжди такі однозначні. Наприклад, медична реформа. Зараз щодо неї багато критики, хоча це одна з найуспішніших за останні роки. Усі знали, що медицина корумпована і з нею в нас все погано. Але тільки почалися зміни, як їх теж почали критикувати. Будь-яка реформа – це такі зміни.
Для змін нам потрібні відповідні запити суспільства та нова якість політиків, незалежних від олігархів. Ці політики мають мати відкриті джерела фінансування чи громадянське суспільство своїм коштом має оплачувати їхню роботу.
Наразі в нас відбувається повільне оновлення суспільства, вихід на перший план нової генерації, яка, надіюся, в майбутньому зрозуміє, що нічого задарма не буває. Якщо хочеш нову якість політики, то маєш сам її оплачувати через механізм політичних партій, прозоре фінансування, членські внески. Щоб ти сам заробив на гречку, а не хтось приніс її тобі за голос. Щоб ти сам оплатив політика, який дбатиме про твої інтереси, а не чекав цього від фінансово-промислових груп.
Розмовляв Ігор Тимоць.
