вівторок, 19 Жовтень, 2021
pluken
Головна / Новини / Саміт НАТО: крок у невизначеність
Саміт НАТО у Варшаві. Фото: president.gov.ua
Саміт НАТО у Варшаві. Фото: president.gov.ua

Саміт НАТО: крок у невизначеність

Share Button

11 липня 2018 року розпочне свою роботу черговий саміт Північноатлантичного Альянсу. Ця ключова подія для 29 країн-членів НАТО відбувається раз на два роки, збираючи голів держав та керівників урядів. Нинішній саміт не випадково пройде саме в Брюсселі – Альянс урочисто відкриває нову надсучасну штаб-квартиру. З точки зору часу проведення, в умовах драматичного зростання загроз та викликів (зокрема, гібридних) на європейському континенті, саміт мав би стати доленосним для Альянсу. Однак навряд чи таким стане – країни-члени мають надто різне сприйняття загроз і не готові до ключових рішень.

Найбільшою проблемою є криза у відносинах між США, головним контрибутором безпеки у межах НАТО, та іншими провідними членами Альянсу. Після невдалого саміту G7 у Канаді криза еволюціонувала у торговельну війну між ЄС та США. Це грає на руку Росії, котра не приховує свого захоплення рішучістю Трампа, який поступово розхитує фундамент євроатлантичної системи безпеки. Протистояння «колективного Заходу» з президентом США має завершитись або важкою кризою та подальшими дезінтеграційними процесами в євроатлантиці, або поразкою президента-бізнесмена, наслідки якої передбачити ще важче. Додаткова інтрига в тому, що позиція Трампа часто йде всупереч реальній політиці США, побудованій на підтримці демократичних ліберальних цінностей. Останні займають у шкалі пріоритетів президента-республіканця ледь не останнє місце, тоді як попереду є нові червоні лінії, які можна переступити. Наприклад, домовившись із Путіним про розподіл сфер впливу та ядерну розрядку.

Трамп уже сьогодні готує НАТО до непростого завтра, вносячи смуту в ряди країн-членів. Питання справедливого розподілу витрат в Альянсі має виключне значення для президента США. Нібито все логічно – європейці мають бути більш самостійними у питанні гарантування власної безпеки. Але ультимативне просування напередодні саміту вимоги у 2% ВВП оборонних витрат (норма для країн НАТО) шляхом надсилання листів із погрозами таким країнам, як Німеччина, Бельгія чи Норвегія, спричиняє лише зворотний ефект. Мова ультиматумів – негативний дипломатичний інструмент, і навряд чи Трамп цього не розуміє. Відповідно, він не хоче прогресу в цьому питанні, а лише спекулює на темі.

Не менш контроверсійною є й політика розширення Альянсу. Через спротив Росії, яка блокує прогрес для Грузії, України та Молдови, єдиним безальтернативним вектором розширення сьогодні залишаються Західні Балкани. З чотирьох країн регіону дві поки що не мають шансів на приєднання до НАТО: Сербія (через проросійські настрої та негативну пам’ять про бомбардування Белграда в 1999 році) та Косово (через своє часткове визнання і провокаційне тло такого рішення). Боснія та Герцеговина – справжня failed state, створена у сучасних кордонах Дейтонською угодою 1995 року, має у своєму складі проросійську Республіку Сербську Мілорада Додіка, яку Москва вже сьогодні використовує у своїх дестабілізаційних планах. Перший кандидат на приєднання – Македонія, яка намагається подолати вето президента й змінити свою назву на «Північна Македонія». Компромісний варіант назви був попередньо узгоджений з грецькою стороною, яка понад 8 років блокувала приєднання Македонії до Альянсу. Однак, незважаючи на досягнення компромісу, «питання назви» вже сьогодні не лише загрожує політичною нестабільністю й ескалацією екстремізму на вулицях Скоп’є (йдеться або про імпічмент президенту або про розпуск парламенту), але й розколює правлячу коаліцію СІРІЗА в Греції. Занадто багато проблем від одного кандидата на членство.

Важливе значення для майбутнього Альянсу має ухвалення нової стратегічної концепції НАТО, заплановане на 2020 рік. Її обговорення планується розпочати вже на нинішньому саміті. Ця концепція прийде на зміну докризовій стратегії, ухваленій на Лісабонському саміті НАТО в 2010 році. Її розробка вже розпочалася з експертних оглядів, базовим серед яких є праця Сабіни Льосінг «360 градусів: мобілізація за всіма фронтами». У новому ворожому світі, де існує безліч загроз та викликів, НАТО має повернутися до витоків ідеї колективної безпеки і захищати, передусім, своїх членів. При цьому загрози можуть прийти як зі Сходу (від Росії чи Китаю), так і з Півдня (радикальний ісламізм та міграція) чи Півночі (Арктика). Такий підхід нагадує концепцію Шарля де Голля 1967 року («оборони за всіма азимутами») та Ізраїлю («обложена твердиня»). Примітно, що боротьба за пріоритет оборони південного або східного флангу Альянсу покладена в основу документа. Викликом є пошук необхідного балансу інтересів усіх країн-членів: від Ісландії – до Туреччини, від Португалії – до Естонії.

У цьому контексті варто розглядати й заходи з підвищення рівня боєздатності та готовності НАТО, а також взаємодії з ЄС. Ухвалення плану «Чотири по тридцять» (до 2020 року НАТО декларує готовність мати 30 механізованих батальйонів, 30 повітряних ескадрилей та 30 бойових суден, готових до використання протягом 30 днів або менше) є стратегічно правильним – як і неформальна обіцянка витрачати не менше 20% своїх оборонних витрат на закупівлю нового обладнання. Те саме можна сказати про створення нових командних центрів у Німеччині та США, відновлення Атлантичного командування. Якби НАТО керували виключно військові, це був би вже зараз найпотужніший у світі альянс. На жаль, НАТО керують політики, які часто просто не мають політичної волі застосовувати підпорядковану їм військову міць.

Що ж до України, то Київ не плекає особливих ілюзій стосовно своїх досягнень на саміті. Особливо після того, як Угорщина заблокувала проведення засідання Комісії Україна-НАТО в межах саміту, а також пообіцяла заблокувати будь-яке позитивне для України рішення у фінальній декларації або за результатами переговорів. Внаслідок деструктивних дій Угорщини (цікаво, як відреагують ключові держави-члени на таку поведінку Будапешта?), крім Києва, постраждала і Грузія, яка на саміті планувала вперше провести самостійне засідання у форматі Грузія-НАТО. Тепер формат розширений, аби кудись «приткнути» Україну.

Цікаво, що серед попередніх цілей, яких Україна прагне досягнути на цьому саміті, є участь у програмі «Партнерство розширених можливостей» (Enhanced opportunity partnership), до якої сьогодні залучені Австралія, Фінляндія, Грузія, Йорданія та Швеція. Справа в тому, що в НАТО не раз зазначали, що існує два шляхи: для країн, що прагнуть членства в Альянсі, та для партнерів, які не мають таких амбіцій. Ставлячи завдання приєднання до EOP, ми свідомо потрапляємо в пастку партнерства, позбуваючись перспективи членства. В такому становищі вже 4 роки перебуває Грузія, яку поступово перестають сприймати як претендента на членство. І зовсім не важливо, які практичні переваги дає участь у EOP чи у PII (Partnership Interoperability Initiative). Важливі сигнали, які ми надсилаємо у столиці країн-членів НАТО, котрі в майбутньому мають запросити нас до членства.

Єдиним завданням України у своєму поступі до євроатлантичної інтеграції є реалізація реформ у державі, зокрема виконання якісно нової Річної національної програми 2019 під егідою Комісії Україна-НАТО. А також прагматичне військово-оборонне співробітництво, що підвищуватиме якість Збройних Сил України. Крім того, після саміту Київ має сам для себе поставити й інші цілі: пошук формату посилення субрегіональної взаємодії серед не-членів НАТО (Грузія, Молдова, Азербайджан). Обов’язково з чіткими та вимірними індикаторами і практичними заходами – аж до створення власного «малого НАТО» з лідерством Києва в ньому. Це той сигнал, який має почути Брюссель.

Валерiй Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Відновив роботу пішохідний пункт пропуску на українсько-польському кордоні

Сьогодні опівночі відновив роботу пункту пропуску «Шегині-Медика» на кордоні з Польщею у Львівській області, в …