субота, 25 Вересень, 2021
pluken
Головна / Новини / Нові обличчя в політиці: чи програно перший бій?
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Нові обличчя в політиці: чи програно перший бій?

Share Button

Перший похід «нових політиків» у владу, що розпочався в 2014 році, завершився невдачею. Стара владна система зуміла або «перетравити» реформаторів, або ж максимально маргіналізувати їх, фактично усунувши від процесу прийняття рішень. Однак перемога «нових» – це лише питання часу, адже на їхньому боці – логіка розвитку подій в Україні.

Вони – колишні журналісти, «айтішники», успішні менеджери та бізнесмени, які ніколи не уявляли б себе в політиці, якби не Революція Гідності, – зробили справді ризикований крок, вирішивши зануритись у те, що називається українською політикою. Уже через рік після парламентських виборів 2014 року стало зрозуміло, що «новим обличчям» не вдасться змінити систему, яка відчайдушно опирається будь-яким змінам. Відтак, після 2014 року владну систему в Україні можна описати як еклектичну суміш «нових» і «старих», що перебувають у перманентному протистоянні.

Парламентські новачки

Після (і під час) Революції Гідності в українському суспільстві сформувався надзвичайно потужний попит на нові обличчя у владі. Політичні лідери (принаймні ті з них, хто добре відчув нові віяння) змогли використати це прагнення нового у власних інтересах. «Нові обличчя» стали політичним фетишем, який під час виборів до парламенту 2014 року перетворився на політичну технологію. Виборчі списки партій наповнилися громадськими активістами, героями Майдану, військовими, журналістами.

До списків іменної партії Президента БПП «Солідарність» потрапили відомі журналісти Мустафа Найєм, Сергій Лещенко та громадська активістка Світлана Заліщук. Шостим номером списку президентської партії став уславлений своїм виходом із оточеного аеродрому Бельбек військовий Юлій Мамчур.

Партія Юлії Тимошенко також «прикрасила» свої списки новими обличчями. «Батьківщину» на вибори «повела» перший номер Надія Савченко, яка тоді перебувала в російському полоні. Третій номер списку партії – громадський активіст і журналіст Ігор Луценко, який на той час устиг повоювати на Сході України. Загалом, у першій п’ятірці списку «Батьківщини» – троє нових політиків, а в першій десятці – шестеро.

Ще один лідер виборчих перегонів 2014 року Олег Ляшко також не залишився осторонь модного тренду. Щоправда, головний радикал країни зробив ставку на військових і активістів Майдану, якими й наповнив списки своєї партії. Природно, що переважна більшість із них вперше стали народними депутатами.

Партія міського голови Львова «Самопоміч» взагалі одним із критеріїв формування своїх виборчих списків оголосила відсутність парламентського досвіду в кандидатів. Першим номером списку «Самопомочі» стала громадська активістка Ганна Гопко, тринадцятим – колишній журналіст Єгор Соболєв. Також у списках – одразу чотири представники батальйону «Донбас», найвідоміший з яких – Семен Семенченко.

Загалом, за підрахунками Громадського руху «Чесно», після виборів 2014 року український парламент оновився на 56%.

Післяреволюційні уряди також відзначилися присутністю «легіонерів» із бізнесу, громадських структур і навіть із-за кордону. Наприклад, у другому уряді Яценюка (грудень 2014 року – квітень 2016-го) працювали литовський підприємець Айварас Абромавичус (міністр економіки), громадянка США українського походження Наталія Яресько (міністр фінансів), грузин Олександр Квіташвілі (міністр охорони здоров’я), банкір Олексій Павленко (міністр аграрної політики), директор бізнес-групи «Континіум» Андрій Пивоварський (міністр інфраструктури). Також в уряд пішли працювати (в 2015 році) керуючий інвестфондом Максим Нефьодов, грузинки Ека Згулазде та Хатія Деканоідзе, які очолили процес реформування Національної поліції України. Саме цей уряд вважається найбільш технократичним та інноваційним. У нинішньому уряді Володимира Гройсмана новачками української політики можна назвати хіба що в.о. міністра охорони здоров’я Уляну Супрун, міністра інфраструктури Володимира Омеляна та (умовно) міністра культури Євгена Нищука.

Неприродний симбіоз

Велика кількість нових облич у парламентських фракціях і на урядових посадах – не заслуга і не прояв доброї волі лідерів політичних партій та керівництва держави. Союз (як виявилося пізніше – тимчасовий) з громадянським суспільством став єдиним виходом із критичної для України ситуації в 2014 році. Однак одразу ж після того, як система зміцніла настільки, щоб перестати боятися дезінтеграції державних механізмів, тихий саботаж реформ потроху переріс у відверті спроби реваншу. По чотирьох роках після Революції Гідності стало очевидно, що «старі» використали «нових», щоб, прикриваючись ними, нічого не змінювати. Частка «нових» у списках партій та на ключових посадах була ретельно виміряна з метою не допустити навіть наближення їх сумарної кількості в майбутньому парламенті до такої, що могла б хоч на щось суттєво впливати. Посади в уряді та в інших відомствах – відміряні й обставлені наглядачами та кураторами, аби, не дай боже, не упустити навіть найменшого шансу виходу їх з-під контролю. Як приклад можна згадати демарш Абрамавічюса або ж відставку Павла Шеремети.

Задля справедливості слід зауважити, що вони й не мали шансів щось суттєво змінити. Адже ефективні ті міністри, які мають або надійну і стабільну політичну підтримку, як, наприклад, міністр інфраструктури Володимир Омелян, або ж фаворити Президента чи Прем’єр-міністра. Навіть виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун, на захист якої неодноразово виступав Володимир Гройсман, майже два роки не може позбутися статусу «в.о.» – саме через відсутність підтримки у парламенті. Однак і за партійну підтримку доводиться платити. У випадку, скажімо, Омеляна – власним іміджем, коли доводиться «підписуватись» під партійну тему і брати на поруки сумнівних осіб на кшталт Мартиненка.

Це добре усвідомив колишній президент Грузії Михеїл Саакашвілі. Коли у тебе немає потужної підтримки в парламенті, тебе однозначно використають – незалежно від займаної посади. Саме тому його наміри (хоча й утопічні з огляду на електоральні настрої українців) були цілком правильними. Впроваджувати зміни може лише та політична сила, яка має кількадесят «штиків» у парламенті, а в ідеалі – спроможна стати осердям коаліції з власною програмою. В останні дні на посаді голови Одеської обласної адміністрації Саакашвілі зрозумів і, як властиво йому, на весь голос заявив, що його використали щонайменше двічі: спочатку для імітації рішучості реформ, а вдруге – як «таран» для усунення тодішнього прем’єра Яценюка та послаблення позицій партнерів по коаліції.

Що далі?

Похід «нових» у владу був відчайдушним кроком, який, на жаль, завершився провалом. Як для країни (тобто виборців), так і для них самих. Через чотири роки ми чітко бачимо, що ті, хто в 2014-му формували списки на парламентські вибори, хто запрошував і призначав на посади легіонерів з-за кордону або представників великого та успішного бізнесу, аж ніяк не мали на меті привести нове покоління до влади. Натомість ті, хто все ж погодилися ставати депутатами чи міністрами, переважно добряче зіпсували собі політичний імідж. Навіть якщо вони зуміли залишитися осторонь корупційних скандалів, вони співвідповідальні за дії влади (і опозиції), за всі їхні невдачі та помилки. Парадоксально, але навіть якби уряд Яценюка чи Гройсмана справді наважився на системні реформи, поваги й любові співвітчизників це не додало б. У цьому сенсі мав рацію Арсеній Яценюк, який називав членів свого Кабінету Міністрів «політичними камідказе».

Навряд чи варто звинувачувати у наївності чи інфантильності тих, хто залишив комфортну для себе сферу діяльності й пішов у політику в 2014–2015 роках. Багато із них, мабуть, добре розуміли, що їм не доведеться розраховувати на всенародну любов. Більшість віддавала собі належне, що в такій кількості їм не вдасться стати «драйверами» системних змін у вітчизняній зашкарублій системі, що тримається на круговій поруці та корупції. Однак, слід визнати, без них український парламент та уряд був би набагато гіршим. Дуже багато змін, ефект від яких стане відчутним лише в майбутньому, – це заслуга їхнього опору, апелювання до міжнародних партнерів, пікетів та перфомансів, прес-конференцій та закликів до суспільства. Звісно, якби ці «нові обличчя» (навіть у такій обмеженій кількості) представляли в парламенті одну політичну силу, ефект від їхньої діяльності був би відчутнішим. Однак ані в 2014-му, ані, швидше за все, в 2019-му серйозних політичних перспектив така «команда зірок» не матиме. Причина – не лише старі правила гри українських виборів, але й інертність українських виборців, які радше проголосують за старих, так би мовити, перевірених часом політиків, аніж за незрозумілих реформаторів. Щоб зрозуміти це, варто переглянути рейтинги політичних симпатій українців. Зміна політичних «звичок» виборців – процес тривалий і невдячний. Але у більшості випадків – і історія не однієї країни це доводить – незворотний.

Віктор Біщук

Share Button

Також перегляньте

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Відновив роботу пішохідний пункт пропуску на українсько-польському кордоні

Сьогодні опівночі відновив роботу пункту пропуску «Шегині-Медика» на кордоні з Польщею у Львівській області, в …