субота, 3 Грудень, 2022
pluken
Головна / Новини / «Мале НАТО» як шанс для України
Єнс Столтенберг, Петро Порошенко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Єнс Столтенберг, Петро Порошенко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

«Мале НАТО» як шанс для України

Share Button

Євроатлантична інтеграція України – безальтернативний вектор зовнішньої політики для Києва. Ця теза лунає в промовах багатьох представників українського політикуму: від Порошенка – до Ляшка і Тимошенко. Вона обумовлена вкрай негативним досвідом «нейтралітету» доби президенства Януковича, який де факто був потуранням російській політиці. Адже навряд чи справді нейтральний уряд, відмовившись від перспективи членства в НАТО, відразу підписав би Харківські угоди щодо розміщення Чорноморського флоту сусідньої держави на своїй території.

Такий недолугий «нейтралітет» у результаті коштував Україні дуже дорого – розвалена й небоєздатна (хоча вже майже «професійна») армія не змогла запобігти порушенню територіальної цілісності держави. У 2014 році Україна втратила Крим і частину Донецької та Луганської областей. Москва чітко показала українцям напрямок подальшого розвитку – лише НАТО з його принципами колективної безпеки здатний задовольнити Київ сьогодні. Особливо тоді, коли не знаєш, чого чекати від Путіна завтра. Ось тільки НАТО вже не так активно хоче Україну.

Організація Північноатлантичного договору має дедалі більше проблем із реалізацією своєї політики розширення на Схід через загрозливу позицію ревізіоністської Росії. Ядерна держава готова використати будь-які гібридні інструменти, аби втримати в орбіті свого впливу країни колишнього Радянського Союзу. При цьому Москва працює на різних інформаційних фронтах, у тому числі й безпосередньо в Європі, де посилює позиції євроскептиків та популістів. Через зростання впливу останніх, а також через консервативні побоювання більшості стосовно власного майбутнього, Україна та Грузія, що найбільше прагнуть повноцінного членства, не мають реалістичних коротко- або середньострокових перспектив вступити до Альянсу. Всі стратегічні рішення в НАТО ухвалюють шляхом консенсусу, а досягнути єдності в питанні розширення за рахунок країни, що має гарячий військовий конфлікт з Росією, навряд чи можливо.

Однак це не вся проблема. Перед Брюсселем стоїть виклик подальшого розвитку відносин з Києвом та Тбілісі. Якщо останнім не давати нових орієнтирів, це вплине на євроатлантичний вектор розвитку зазначених країн. Населення України та Грузії може розчаруватися у своїх політиках і, що гірше, в західних партнерах. Потрібні відповідні віхи (milestones), за якими можна виміряти успіх євроатлантичної інтеграції. Статусу країн-аспірантів замало (що він насправді дає?).

У такому дисонансі стосовно політики розширення Альянс підходить до саміту в Брюсселі. Під час саміту, ймовірно, має бути обговорена нова стратегічна концепція НАТО, адже прийнята на саміті в Лісабоні в 2010 році вже суттєво застаріла. Стратегія має дати відповідь лише на одне питання – як саме Альянс реагуватиме на зростання загрози конвенційної або (навіть) ядерної війни в Європі? При цьому не варто забувати про традиційні для постбіполярної доби асиметричні загрози, пов’язані, зокрема, з міграцією та тероризмом. Подібні дискусії обіцяють нам цікаву битву на саміті між південним та східним флангами Альянсу, кожен з яких буде відстоювати власні безпекові імперативи. Не виключено, що за загальним нагромадженням проблем у НАТО країни-члени приділятимуть на Брюссельському саміті незначну увагу Україні та Грузії. І в цьому буде їхня помилка, адже немає нічого гіршого за стратегічну невизначеність для держав, що фактично стоять перед загрозою припинення свого існування в якості суверенних суб’єктів.

Проте вихід для НАТО є – створити тимчасове «Мале НАТО» для України, Грузії та Молдови. Історичний прецедент існує. Після Першої світової війни Антанта країн-переможниць (фактично, НАТО свого часу) не могла стратегічно контролювати розвиток ситуації в Центральній та Східній Європі. Повоєнна Європа тоді була не менш проблемною, ніж зараз. На Сході постала незрозуміла, але загрозлива наддержава червоного терору – Радянський Союз, а Німеччина ось-ось мала оговтатися від важкої військової поразки, сконсолідована бажанням реваншу. В 1921 році була створена Мала Антанта з метою недопущення відновлення імперії Габсбургів (Австро-Угорщини) в умовах дистанційної відірваності Югославії, Румунії та Чехословаччини від країн-союзників. Оцінюючи стратегічну необхідність створення «Малого НАТО», нескладно зауважити схожість його мети із завданнями Малої Антанти. Сьогодні це недопущення реінкарнації Радянського Союзу, над чим посилено працює Росія, використовуючи російськомовність та соціальні примуси. Крім того, країни регіону об’єднує наявність заморожених чи гарячих (як в Україні) конфліктів – Крим і Донбас, Південна Осетія та Абхазія, Придністров’я.

Серед очевидних аргументів «проти» – розмивання безпеки, ризик неповноцінної євроатлантичної інтеграції та лише часткове виконання критеріїв членства. Проте ніхто не змушує розглядати подібну регіональну інституціалізацію як альтернативу повноправного членства в Альянсі. Більше того, «Мале НАТО» може стати наступним етапом розвитку відносин з Альянсом, форматом регіональної взаємодії для досягнення фінальної мети – членства. Такий формат існував у Вишеградській групі в 1990-х роках для країн ЦСЄ, що прагнули членства в НАТО та ЄС. Разом зі статусом країн-аспірантів, виконанням щорічних річних національних програм (як замінників ПДЧ), створення «Малого НАТО» стимулює відносини України, Грузії та Молдови з Альянсом.

Аргументів «за» значно більше. Найперший із них – це потреба інституціалізувати стратегічний вакуум безпеки в регіоні, яким користується Росія. Діяти потрібно вже сьогодні, адже Росія не чекатиме вічно, щоб завдати удару. Москва може компенсувати поразки в Сирії за рахунок активних дій в Україні, особливо перед виборами 2019 року. Сприятливим фактором є подібність країн та їх підходів до безпеки, що сприятиме сумісності військових підрозділів. Можна запропонувати навіть створити спільну багатонаціональну бригаду на кшталт литовсько-польсько-української. При цьому «Малому НАТО» не треба буде жодних безпекових гарантій від великого НАТО, адже це стосується проблеми консенсусу в Альянсі. Проте між собою країни можуть підписати умовну «статтю 5», як своєрідний сигнал для Кремля.

Символізм створення в регіоні інституційного безпекового об’єднання, базованого на євроатлантичних цінностях, в умовах наростання російської загрози важко переоцінити. Москва має чітко зрозуміти й побачити наявність червоних ліній для своєї поведінки. Захід, ухиляючись від одностайної солідаризації думок, отримує важливий інструмент стримування. Прийшов час для «Малого НАТО»?

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Fot. facebook.com

Денис Москалик: відносини між Україною та Туреччиною є стратегічним партнерством

Як оцінюєте актуальні українсько-турецькі відносини?  Останнім часом спостерігається ґрунтовне поглиблення відносин між Києвом та Анкарою. …