п’ятниця, 14 Травень, 2021
pluken
Головна / Новини / Павлокома – зі сумом про загиблих, з гострими заявами про сучасність
Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

Павлокома – зі сумом про загиблих, з гострими заявами про сучасність

Share Button

Глава МЗС України Павло Клімкін у Павлокомі закликав поляків спільно схиляти голови перед українськими та польськими братніми могилами

У суботу, 3 березня, до польського села Павлокома, що за 40 км на захід від Перемишля, з’їхалася численна українська делегація на чолі з главою МЗС України Павлом Клімкіним. Вони зібралися віддати данину пам’яті кільком сотням українців, які загинули тут 73 роки тому від рук Армії Крайової (АК) та інших польських формацій. Були теж керівники Львівської та Тернопільської областей, інші українські чиновники, посол України в Польщі, представники українських організацій Закерзоння, українців Польщі, родичі жертв трагедії, розкидані по світу. Це, за словами очевидців, була найчисленніша акція пам’яті в Павлокомі за останні роки. З польської сторони була воєвода Підкарпатського воєводства. Українські посадовці виголошували досить жорсткі промови. Акцію охороняли кількадесят поліцейських, проте провокацій з боку польських крайніх правих не було.

Павлокома сьогодні – типове прикарпатське галицьке село

Павлокома – невеличке мальовниче село між високих пагорбів Підкарпатського воєводства. Місцеві схожі на жителів українських прикарпатських містечок та сіл Галичини. Біля магазинчика в сонячну морозну днину люди балакають про нелегке життя, погоду, політику. Чоловіки в поношеному робочому одязі й гарно вдягнуті жінки з дітьми займаються своїми справами. Перші попивають пиво чи водичку, другі купують дітям солодощі. Для них приїзд делегації – видовище, яке можна з цікавістю розглядати. Десяток туристичних автобусів та півтисячі приїжджих тут, мабуть, не так часто побачиш.

Продавець місцевого магазину, жінка років 40, Магда, каже: «Тут ніхто не має претензій до українців. Часто приїжджають сюди з України. Ніхто не створює їм жодних проблем. Поважаємо, що вони приїжджають і віддають пошану в пам’ять про своїх. Те, що було, було давно. Нині, якби вибухнула війна, то сусід сусіда, поляк поляка, в тому хаосі, може, різав би й гірше. Без огляду на національність. Те, що було тут багато років тому мене не стосується. Я живу сьогоднішнім днем».

Покупець підтакував продавцеві. А ще один сказав, що він сам наполовину українець і розділив би з поляком і українцем останню хлібину.

Навесні 1945 року в цьому селі розігралася трагедія польсько-українського конфлікту середини ХХ століття – поляки вбили 366 місцевих українців. У 2006 році колишній український президент Віктор Ющенко та його польський колега, покійний Лех Качинський, відкрили тут меморіал загиблим.

На місці, де колись була українська мурована греко-католицька церква, нічого не залишилось. Лише самотньо стоїть мурована дзвіниця. Біля сучасного костелу – хрест і табличка на пам’ять про поляків, які загинули від рук українських націоналістів.

Голова місцевого осередку українців Польщі: «Пам’ятаємо всіх українців, які віддали життя за любов до рідного клаптика землі»

Українська делегація сформувала колону і з кількома десятками синьо-жовтих прапорів пройшла 20 метрів до колишнього греко-католицького цвинтаря, де поховані у спільних могилах загиблі українці. Там є й меморіал. Тоді греко-католицьке духовенство Польщі на чолі з митрополитом Перемишльсько-Варшавським Євгеном Поповичем провело панахиду. Опісля виступили високі чиновники, заспівали гімн і жалобну пісню «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали…».

Українські посадовці говорили про потребу пам’яті про загиблих, трагічну історію українського та польського народів, Павлокому як символ братовбивчої війни українців і поляків, згадували сучасну війну на сході України та просили владу Польщі не вказувати Україні, кого вважати героями. Польський воєвода згадувала про потребу пошуку історичної правди у відносинах двох народів.

Розпочала акцію голова перемишльського осередку Об’єднання українців Марія Туцька: «Зустрічаємось на могилах наших братів і сестер. Проте це не єдине місце пам’яті українських жертв Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Любачівщини. Тут поруч інші місця, де нема хреста, могили. Ці жертви просять нас молитися за українське населення, яке загинуло тут тільки тому, що було українцями. Вбили 366 осіб серед них діти, старі, жінки. Вижило 38. Їхні нащадки розкинуті нині по Польщі, Канаді, США, Україні. Згадаймо всіх українців, які віддали життя за любов до рідного клаптика землі».

Павло Клімкін
Павло Клімкін

Глава українського МЗС Павло Клімкін: «Полякам не слід робити з одних білих і пухнастих, а з інших злочинців»

Першим після панахиди виступив глава МЗС України Павло Клімкін: «Згадуємо кожного, хто трагічно загинув у Павлокомі. Нічого не забуваємо, але йдемо вперед… Те, що робимо зараз – приклад для усіх, але також ознака українсько-польської дружби. Якщо не будемо пам’ятати, то зрадимо їх усіх і себе. Кожен з тих 366 українців був і є частинкою України… У 2006 році світлої пам’яті президент Лех Качинський знайшов для цього місця особливі слова з молитви: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». А Папа Іван Павло ІІ казав нам: «Прощайте і отримаєте прощення». Нині кожен з похованих тут, є частинкою України, залишається з нею».

Також міністр згадав про поляка, який загинув у Станиці Луганській на сході України, як про приклад українсько-польської дружби. Клімкін та інші українські посадовці завершували промови патріотичним привітанням «Слава Україні! Героям слава!».

Під час пізнішого спілкування з пресою Клімкін зазначив: «У нас із польськими друзями є спільна історія, яка має щасливі та трагічні моменти. На останні не закриваємо очі. Ніхто й ніколи нам не буде диктувати, що робити, як думати, кого вважати героєм. Недавно був в одній з криївок УПА, де молоді хлопці вбили один одного, щоб не потрапити в катівні НКВС і не здати своїх. Я питав потім поляків, чи можемо зректися тих, хто так вмирав за Україну. Я категорично проти звинувачувати символи. Не можна маніпулювати такими поняттями, як УПА, яка боролася за визволення України. Це все я теж кажу щоразу польським партнерам. Те, що вони роблять з законом про Інститут національної пам’яті, – чиста політична маніпуляція. Повторював колегам з Польщі, що президент Качинський стояв тут, біля хреста, у 2006 році. Ті самі, хто тоді стояв з ним, зараз намагаються прийняти цей закон. Це політична маніпуляція. Ми категорично проти. Готовий віддати данину пам’яті полякам, які загинули від рук українців, готовий схилити голову перед монументом у Гуті Пеняцькій та зрозуміти польську сторону. Але чи готова польська сторона це зробити щодо нас? Якщо ні, то це не по-людськи. Між нами триває складний, але конструктивний діалог. Запрошував главу МЗС Польщі приїхати в Павлокому, але він не зміг. Зате з нами воєвода. Закликаю польських колег робити такі спільні акції, разом їхати в Павлокому і Гуту Пеняцьку, клякати на коліна перед загиблими. Слід визнати історію, якою б болісною вона не була, а не робити з когось білих і пухнастих, а з когось – злочинців».

2018-03-03 12.43.07
Єва Леніарт

Глава Підкарпатського воєводства: «Надіюся, колись буде спільна оцінка нашої складної історії»

Після цього виступила воєвода Підкарпатського воєводства Єва Леніарт: «Зустрічаємося тут, щоб в задумі схилити голови і віддати данину польським та українським жертвам конфлікту, який відбувся між нашими народами в 1939–1947 роках. Пролита в братовбивчій боротьбі кров зобов’язує наші народи говорити правду про важку історію. Зобов’язує будувати сучасні відносини між жителями наших країн з пошануванням пам’яті про них та молитвами за жертв із обох боків. Слід знайти відвагу, щоб про болісну важку історію говорити відверто та випрацювати спільну оцінку щодо минулого. Це можна зробити лише в співпраці й діалозі. Надіюся, колись буде спільна оцінка нашої складної історії. Досвід минулого доводить: порозуміння між поляками й українцями потрібне та можливе. Досвід останніх років вчить, що неможливо збудувати успішного майбутнього без розбирання складних тем минулого. Ці теми слід вивчати з урахуванням взаємної вразливості до них. В ім’я пам’яті про жертв з польської та української сторони, в ім’я пам’яті про майбутнє обох народів закликаю до діалогу в правді».

Олег Синютка
Олег Синютка

Глава Львівської ОДА: «Ніхто і ніколи не буде нам вказувати, яких героїв вшановувати»

Після неї виступив глава Львівської обласної державної адміністрації (ЛОДА) Олег Синютка: «На цій землі сталася велика трагедія, яка зачепила не лише жителів Павлокоми, а й багатьох інших сіл і містечок. Ми тут, щоб показати, що пам’ятаємо історію, добре вивчили її і робимо висновки. Тільки тоді, коли будемо єдині й сильні, нас будуть поважати, з нами будуть рахуватися, на нас будуть зважати. Лише тоді зможемо збудувати життя, на яке заслуговуємо, яке хочемо. Хочу щиро подякувати президенту та урядові України, які нарешті голосно й чітко сказали, що ніхто і ніколи не буде нам вказувати, яких героїв маємо шанувати. Хочу щиро подякувати воєводі, що вона тут. Також ми були з нею в Україні, на могилах поляків, які знайшли спочинок на українській землі. Ми тут, бо маємо бути прикладом порозуміння, і лише ворог хоче, щоб українці та поляки сварилися. Нині найбільший друг поляка – українець. Він боронить на Донбасі не лише свою землю, а й Європу від агресора, азіата, окупанта. Кожен українець розуміє, що найбільшим його другом у Європі є поляк».

Олександр Ганущин
Олександр Ганущин

Голова Львівської обласної ради: «Просимо у поляків поваги і залишити наших героїв у спокої»

Після цього виступив голова Львівської обласної ради Олександр Ганущин: «Непросто читати сторінки ХХ століття. Маємо знайти силу, щоб разом читати її в ХХІ столітті. Тішуся, що з нами керівник Підкарпатського краю. Знаю, як їй це складно, і дякую. Тішуся, що МЗС України тут, бо в попередні роки без них було сумно. Ми мусимо сприяти дружбі між Україною та Польщею, дивитися вперед на спільне об’єднане майбутнє. Маємо зробити те, що не вдавалося нашим народам протягом попередніх століть, – розв’язати історичну суперечку з одвічним ворогом, Росією. Зараз розв’язуємо її великою кількістю української крові. Боронимо і себе, і Польщу, і Об’єднану Європу. Просимо не так багато – поваги і залишити наших героїв у спокої. Хочемо спільних панахид за невинно загиблими, підтримки усіх церков та людського ставлення».

Степан Барна
Степан Барна

Голова Тернопільської ОДА: «Історія наших країв, Східної Польщі та Західної України, тісно переплетена»

Згодом виступив голова Тернопільської ОДА Степан Барна: «Історія наших країв у багатьох випадках переплелася. Багато місцевих були переселені чи депортовані на Тернопільщину, Львівщину, Франківщину. Мій батько родом зі села неподалік, тому мені особливо приємно тут. Ця подія – свідчення пам’яті про людей, які хотіли будувати життя, годувати сім’ю. Їх цього позбавили тоталітарні польська комуністична і радянська системи… Дякую за присутність пані воєводи, представників польської спільноти, полякам, які підтримали нас у 2014 році на Майдані, підтримали українську армію, кожному польському лікарю, який лікував наших солдатів, рятуючи їхнє життя, і тим полякам, які зараз приймають дітей наших загиблих воїнів… На початку 2000-х я стажувався в Ряшеві. Пам’ятаю тодішній виступ кандидата в президенти Кваснєвського, який заявляв, що без незалежної України, не може бути незалежної Польщі. Нині російський окупант не бачить ні незалежної України, ні незалежної Польщі. Пам’ятаючи людей, які вмирали тут за свої переконання, маємо пам’ятати теж, що разом нам треба творити спільне краще майбутнє для обох народів».

 Євген Попович
Євген Попович

Митрополит УГКЦ: «Нехай в центрі нашої політики буде людина»

На завершення до присутніх звернувся митрополит УГКЦ Євген Попович: «Наше завдання – дбати про кожне життя, кожну людину, яка бореться за свої права, за гідне життя – чи це українець, чи поляк, чи бідний сирієць, на якого сиплять бомби з російських літаків. Кожна людина має право на гідне життя, згідно зі своїми переконаннями… Недавно в Польщі вийшла книга розмов з главою УГКЦ, патріархом Святославом «Діалог лікує рани». Нам треба більше говорити між собою. Не лише казати великі фрази, а просто говорити, спільно молитися, дивитися на минуле і в майбутнє. Бо діалог лікує рани. У житті, коли говоримо, то знаходимо порозуміння. У мовчанці кожен залишається зі своїм… Брати і сестри, які тут поховані, чують нас з небес, і вдячні нам … Схиляємо голову за тими, хто трагічно втратив своє життя, бо кожне життя – святе… Хай в центрі політики буде людина – збідована та відкинута, на фронті та на заробітках, яка потерпає і страждає, без огляду на національність. Це дозволить нам збудувати кращу Україну, кращу Польщу і кращий світ…».

Свідок подій: «Вижили члени українсько-польських сімей, українці, які вдавали з себе поляків, або діти, які прикидалися молодшими, ніж були»

Серед присутніх була старенька полька, свідок подій Данута Радонь. Вона щороку приходить на вшанування жертв трагедії та доглядає за могилами разом із кількома старожилами. «Вижити вдалося членам українсько-польських сімей, українцям, які вдавали з себе поляків, або дітям, які прикидалися молодшими, ніж були. Змішані сім’ї потім вивезли на захід Польщі. Я була маленька й не дуже добре пам’ятаю, як усе було, але мій чоловік був старшим і все мені потім розповів. Він був з українсько-польської родини, тому йому вдалося вижити», – розповіла Данута Радонь.

Голова Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» Володимир Середа розповів, як відбувалася трагедія: «Українські жертви в селі були і до 3 березня. Але того дня стався генеральний напад. Село було оточене підрозділом АК на чолі з Юзефом Біссом, якому допомагали мешканці навколишніх сіл зі схожими переконаннями. Нападники просувалися до центру села, стріляючи в тих, хто пробував втікати. Люди шукали порятунку в церкві. Вони там збиралися ще з ночі. Вважали, що церква врятує. Двері храму поляки вибили і ввійшли в церкву. Там відбулася селекція. Перед цим чоловіків зі села змусили викопати яму на закинутому греко-католицькому цвинтарі. Людей до ями виводили групами по кілька осіб і розстрілювали. Це тривало до після обіду. Ми знаємо деталі про розстріл, бо живими залишилось два хлопчика – 8 і 11 років. Хлопці сказали, що вони поляки. Вони назвалися одним із польських прізвищ села. Їх повели до церкви, щоб перевірити. У церкві почалося тоді замішання і нападникам було не до дітей. Із живих перед розстрілом знімали цінний одяг і взуття. Поляки це забирали як трофеї. Хати грабували мародери. Потім групу з близько 40-ти українців, яким залишили життя, конвоювали в сусіднє село. Усе це робили, щоб на цих теренах не залишилось українців. Тоді тривала депортація українців. Агітація їхати в УРСР не давала ефекту, тож українців такими акціями терору намагалися залякати і переконати їхати геть».

2018-03-03 12.09.33

Трагедія Павлокоми – як це було

Між українськими та польськими істориками немає суттєвих розбіжностей про перебіг подій у Павлокомі. Як пише «Вікіпедія», 1–3 березня 1945 року відділ АК під керівництвом Юзефа Бісса на псевдо «Вацлав» із поляками з навколишніх сіл вчинили масове вбивство українського мирного населення села. Нез’язованою залишається лише точна кількість жертв, що потребує додаткових робіт з ексгумації решток.

Польський історик Здіслав Конєчний вважає, що початок конфлікту в селі слід шукати у розподілі угідь фільварку поміщиком Олександром Скшинським, які той провів після 1918 року. Під час розподілу землі інтереси українців села не брали до уваги, а нові ділянки давали полякам із Павлокоми та сусідніх сіл. У майбутньому цей Скшинський став главою МЗС та прем’єром Польщі. Історик вказує на участь українського військового підрозділу з Павлокоми у польсько-українських боях 1918–1919 років і енергійну українську пропаганду місцевих греко-католицьких священиків. У селі бували таємні зустрічі прихильників ОУН. У домі місцевого вчителя знайшли антипольські пропагандистські матеріали. Село стало теж місцем суперництва римо- і греко-католицького духівництва за нових вірних, переважно зі змішаних сімей.

У 1939 році село два тижні перебувало під німецькою окупацією. У 1939–1941 роках воно належало до Дрогобицької області УРСР. Радянська пропаганда казала, що визволяє українців з-під утиску «польських панів». Радянські війська відійшли з села у червні 1941. Повернення німців дало певну свободу українським націоналістам. Українська більшість села дістала доступ до самоврядування, освітньої та культурної діяльності. У село приїжджали активісти ОУН, близько 10 хлопців з Павлокоми вступили добровольцями у дивізію СС «Галичина».

Біля Павлокоми відбувались сутички між українським і польським націоналістичним підпіллям. Наближення німецько-радянського фронту зумовило те, що на початку 1944 року польське підпілля опанувало навколишні терени. Українців починають вбивати і вимагати присяги лояльності до польського повстанського руху. Ще більше погіршенню відносин сприяла поява у 1944 році біженців з Волині, які оповідали про Волинську трагедію.

У 1944 році повернулися радянські органи влади. Однак збройне протистояння між підпільними структурами українців і поляків тривали. 27 липня 1944 року між СРСР і соціалістичною Польщею укладено угоду про кордон, а 9 вересня – угоду про переселення поляків з УРСР до Польщі й українців до УРСР. Останні не хотіли їхати в СРСР. Слід було переконали їх це робити. На початку 1945 року Червона армія йде з цих теренів, а НКВС та польські підрозділи нападають на українські села. Зі слів професора канадського Макмастерського університету, уродженця Павлокоми Петра Потічного, це була спільна політика польського націоналістичного підпілля і комуністичної влади, які хотіли очистити землі від українців, тож Павлокома – символ Закерзоння.

У січні 1945 року сільський солтис Павлокоми подав список, за яким у селі жило 366 поляків і 735 українців. В кінці січня, після відходу радянських військ, невідомі викрали зі села сімох поляків та одну пропольськи налаштовану українку. Конєчний вважає, що це зробили УПА, а поляки вчинили за це акцію відплати. Український історик з Польщі Євгена Місила вважає, що цей злочин вчинив НКВС. Викрадені поляки пропали. Їхні родини вважали, що ті загинули, тож звернулись до греко-католицьких священиків з проханням повідомити про місце поховання. Ті не знали. Тоді польська поліція заарештувала 11 або 17 українців. За кілька днів їх відпустили, але до села вони не дійшли – вочевидь, їх вбили. Місцеві поляки звернулися до старости, аби прислав війська, щоб отримати дані про зниклих. Зібрання перетворилося на антиукраїнський мітинг. Розпалюванню настроїв сприяли біженці з Волині. У кінці лютого керівники місцевого AK і поляки з навколишніх сіл узгодили акцію відплати. Тоді Павлокому покинули місцеві поляки.

1–2 березня поляки провели кілька нападів, щоб з’ясувати, наскільки українці села готові боронитись. Селяни вдень ховалися в криївках, а ввечері готували їжу і годували худобу. Про самозахист не було й мови. Після цього польські відділи дізнались, що в селі не було жодного відділу УПА. З 1 березня багато селян з дітьми перебрались до мурованої церкви. Місцева ОУН відмовила селу в захисті через значну чисельну перевагу поляків.

За словами очевидців, польські відділи увійшли в Павлокому о четвертій ранку. Село було оточено. Поляки, просуваючись до центру, стріляли в кожного зустрічного, включно з жінками і дітьми, котрих, за оцінками, вбили близько 50. Українці втікали до церкви або ховалися в укриттях. Тих, чиї укриття виявляли, вбивали на місці чи гнали до церкви. Там відділяли чоловіків, жінок і дітей, та розстрілювали неподалік на старому греко-католицькому цвинтарі. Не вбивали хлопчиків до 5 років і дівчат до 7 років.

Різні джерела подають кількість жертв від 80 до 500. Поіменний список подав Потічний у роботі «Павлокома 1441–1945. Історія села». Там 366 імен. Список ґрунтується на спогадах його матері-свідка та додаткових дослідженнях. З Павлокоми вижила група з жінок і дітей, яких виведено під конвоєм до околиць сусіднього села. У вересні 1945 року більшість уцілілих депортовано в УРСР, зокрема до Тернопільської області. У ніч на 5 жовтня 1945 року УПА атакували Павлокому, вбивши кільканадцять поляків. Ще один напад відбувся у лютому 1946 року. Поступово мешканці Павлокоми перетворили занедбаний греко-католицький цвинтар на смітник. У 1963 році греко-католицьку церкву розібрали до фундаменту. Залишилась дзвіниця.

Ігор Тимоць

Фото – Андрій Поліковський

 

Share Button

Також перегляньте

Fot. defence-ua.com

Український “Руслан” доставив першу партію зроблених у Польщі для Філіппін гелікоптерів

ЗС Філіппін отримали п’ять зібраних у Польщі американських багатоцільових транспортних гелікоптерів S-70i Black Hawk – …