субота, 15 Лютий, 2025
pluken
Головна / Аналітика / No Russia, no fun: Олімпіада-2018 без російського прапора
Фото: champions.name
Фото: champions.name

No Russia, no fun: Олімпіада-2018 без російського прапора

Share Button

Російські спортсмени зможуть поїхати на Олімпіаду до Південної Кореї тільки під нейтральним прапором. Таке рішення ухвалив 4 грудня Міжнародний олімпійський комітет. Це, до речі, ще не найгірший вердикт для російського спорту, проте добрий знак про невідворотність покарання за застосування допінгу, яке в Росії піднялося до статусу державної політики. Як країна, яка завжди славилась зимовими видами спорту, сповзла до такої ганьби? Згадаємо ланцюжок подій останніх чотирьох років, який привів МОК до такого рішення.

У лютому 2014 року збірна Росії виграла медальний залік Олімпіади в Сочі, а місяць потому незаконно анексувала Крим за допомогою сумновідомих «зелених чоловічків». У листопаді 2014 року вийшов фільм німецького журналіста Хайо Зеппельта (телеканал ARD) про допінг у російській легкій атлетиці (літній вид спорту). Інформаторами стало подружжя Степанових: Юлія (бігунка) і Віталій (екс-співробітник РУСАДА – російського антидопінгового агентства). Того ж дня французька газета L’Equipe вийшла зі схожим розслідуванням. Міжнародні спортивні інституції – МОК, ВАДА (Всесвітнє антидопінгове агентство) та ІААФ (Всесвітня асоціація легкої атлетики) – зацікавилися кінематографією Зеппельта. Розслідування (вже реальне, а не журналістське) тривало майже рік.

У листопаді 2015 року з доповіддю виступила комісія Річарда Паунда (в її складі був тепер уже добре відомий Річард Макларен), в якій звинуватила міністерство спорту Росії в «маніпулюванні» допінг-пробами спортсменів. За підсумками розслідування російських легкоатлетів усунули від змагань під національним прапором – заборону не знято досі. Тоді ж ВАДА звинуватила директора московської лабораторії Григорія Родченкова у знищенні майже 1500 проб. Родченков подав у відставку, а 27 січня 2016 року втік зі своїм помічником до США. У лютому 2016 року за загадкових обставин пішли з життя два впливові чиновники РУСАДА – колишній виконавчий директор організації Нікіта Камаєв (помер 14 лютого 2016 року від інфаркту) та голова виконавчої ради В’ячеслав Синьов (3 лютого 2016 року, інфаркт).

За останні роки ВАДА і МОК зайнялися перевіркою олімпійських проб. Так Росія втратила майже три десятка медалей Пекіна-2008 і Лондона-2012. Росія намагалась оскаржувати рішення, але все вийшло по закону – жодного виграного позову з боку росіян.

На тлі антидопінгових скандалів світ спорту пережив «мельдонієву» весну 2016 року. Десятки спортсменів з Росії та інших країн світу тимчасово відсторонили. Багатьох потім виправдали. У травні 2016 року вже згаданий екс-голова Російського антидопінгового центру Григорій Родченков розповів з Лос-Анджелеса багато цікавого про допінг-програми перед Олімпійськими Іграми-2014 в Сочі. Його інформація лягла в основу розслідування The New York Times. З цього почалися «зимові проблеми» росіян.

Відразу після інтерв’ю Родченкова ВАДА повідомило, що всі свідчення перевірить канадський юрист Річард Макларен. Той швидко зробив висновок про існування допінг-системи. Його доповідь у липні 2016 року вплинула на допуск до Літніх Олімпійських Ігор-2016 російських важкоатлетів і веслярів. Легкоатлети (за винятком Дарї Клішиної) в Ріо теж не поїхали.

Попросивши час на доопрацювання матеріалів, Макларен підготував другу доповідь у грудні 2016 року. Це, власне, той документ, за яким зараз осудили Росію. У новій доповіді йдеться про маніпуляції з пробами до і під час Олімпіади в Сочі: коктейль «Дюшес», нелюдський вміст солі в пробах і підміна флаконів (про підміну свідчили подряпини на кришках). У всьому цьому брали участь представники держструктур Росії, зокрема ФСБ.

Доповідь Макларена майже рік перевіряли дві комісії МОК: команда Дениса Освальда заново вивчала всі проби російських спортсменів у Сочі-2014, бригада Самуеля Шміда – причетність держави до допінг-системи. Наслідки були грандіозними: більше двадцяти спортсменів довічно усунено від Ігор у будь-якій якості, у Росії відібрали 11 медалей – збірна втратила перше місце в загальному заліку. Шмід довів участь держави в маніпуляціях із пробами.

Головна причина всіх проблем – наявність державної допінг-системи. Олімпійський комітет Росії позбавлений акредитації, «чистим» спортсменам дозволили поїхати на Ігри-2018 тільки під нейтральним олімпійським прапором.

Президент Росії Володимир Путін 6 грудня прокоментував рішення МОК, частково визнавши провину росіян («ми дали їм привід»). ВАДА наголошує, що російська сторона має повністю визнати результати доповіді Макларена. Водночас країною прокотилася хвиля образ, незгоди і підтримки російських спортсменів. Це, безумовно, величезний іміджевий удар по російській державі та її амбіціях. І поки Росія готує оскарження в Арбітражному суді у справах спорту, Рада Федерацій уже підготувала свої персональні санкції проти чиновників ВАДА.

Відсторонення російської збірної від Олімпійських ігор – безперечно, найгучніший скандал Ігор у ХХІ столітті, який можна порівняти хіба що з бойкотом країнами Західної Європи Літніх Ігор у Москві 1980 року. Той факт, що «чисті» російські спортсмени все ж будуть представлені на Іграх, жодним чином не має нівелювати символізм прецеденту.

На перших Олімпійських Іграх сучасності, що пройшли в Афінах у 1896 році, атлети були розділені за національною ознакою. І самі спортсмени, і вболівальники розглядали учасників змагань насамперед як представників окремих країн. Націоналізм від самого початку був невід’ємною частиною Ігор. Національна складова найповніше проявилася в церемоніях нагородження переможців, коли на стадіоні піднімали прапор країни-тріумфатора. Вибір прапора був сам по собі політичним актом. Наприклад, на Іграх 1912 року в Стокгольмі фіни виступали під власним прапором, незважаючи на те, що Фінляндія була частиною Російської імперії. Ірландська збірна вперше виступила під своїм прапором у 1928 році.

В роки холодної війни Олімпійські Ігри перетворилися на арену політичного протистояння комуністичного Сходу і капіталістичного Заходу. Спортивні перемоги стали перемогами політичними.

Сьогодні спорт важить значно більше, особливо для країн, що відчувають комплекс неповноцінності (Росія зазнала поразки у «холодній» війні) та прагнуть самоствердження і реваншу. За будь-яку ціну. Відверто не позаздриш «чистим» спортсменам, які стануть зброєю російської пропаганди та маніпуляцій.

Спорт – величезний пропагандистський ресурс. Навряд чи російська телеаудиторія тепер побачить Олімпіаду в повному обсязі. Так сталося, що Росія поступово перетворюється на Північну Корею, прямуючи в добровільну інформаційну ізоляцію, за якої будь-яке альтернативне подання фактів є ледь не державною зрадою. Створена медійна паралельна реальність, де Росія веде боротьбу з несправедливістю у всьому світі (від ОРДЛО до Сирії), безумовно, допоможе відвернути увагу росіян від допінгової поразки. Україні також варто напружитися й очікувати ескалації бойових дій на Донбасі у лютому 2018 року. Про всяк випадок… Хоча, звісно, цей рік буде нетиповим для російської телеаудиторії – все залежить від перебігу президентських виборів навесні.

Загалом 2018 рік обіцяє бути успішним для Росії у зовнішній політиці. Існують умови для продовження політичної ходи проросійських популістів Європою – вибори в Італії та Угорщині. Вже в червні, наприкінці головування Болгарії в ЄС та напередодні Чемпіонату світу з футболу в Росії, можна очікувати пом’якшення європейських санкцій. Ба більше – повернення Росії в G8, саміт якої відбудеться в Канаді якраз у червні наступного року.

Все ж треба справедливо визнати, що головна іміджева подія для Москви та режиму Путіна в 2018 році – Чемпіонат світу з футболу. Завдяки мундіалю Росія зможе надолужити втрачене внаслідок бану на зимовій Олімпіаді. У зв’язку з цим полетить каміння і в наш город – Україна не витиснула максимум із ситуації з порушенням Росією норм міжнародного права. У країни-агресора мали б відібрати право проведення Чемпіонату світу з футболу. Цьому сприяв і корупційний скандал з ухваленням рішення щодо проведення футбольного форуму, який розгорівся в жовтні 2015 року. Через ці події голова УЄФА Мішель Платіні був змушений піти у відставку. Щоправда, сумніви стосувалися переважно не Росії, а заявки Катару на ЧС-2022. Проте й до Росії тоді виникали запитання. Ходили чутки, що Англія була готова прийняти Чемпіонат у себе, проте далі розмов справа не пішла.

Для України проведення великого спортивного іміджевого змагання в Росії (а Чемпіонат світу з футболу є саме таким) несе додаткові ризики, пов’язані з історичним паралелями: після Пекіна-2008 Росія вдерлася в Грузію, зупинивши війська за 30 км від Тбілісі, після Сочі-2014 – анексувала Крим і розпалила війну на Донбасі. І хоча зараз не час для надмірної забобонності, готуватися «про всяк випадок» варто. Надто ж коли передові військові бази Росії, побудовані за останні два роки, всього за 30-50 км від українського кордону.

Відсутність прапора Росії в Пхьончхані – це, без сумніву, приниження. Особливо коли йдеться про велику олімпійську державу, господаря попередніх Ігор і переможця загального медального заліку. Росія, яка так важко піднімалася з колін, знову на них опинилася. Нестриманість звичайних росіян у коментарях на очевидні звинувачення сповна демонструє їхні психологічні проблеми та невміння тримати удар. Росіяни, як, до речі, і більшість українців, мають дуже низький, майже нульовий, поріг толерантності. Плюс відома радянська маніакальна потреба в перемогах. За відсутності хліба видовище для росіян – понад усе. Що ж, Росія може запропонувати Північній Кореї (яка також не поїде на Олімпіаду через об’єктивні причини) провести свої ігри. Танковий біатлон, наприклад, дуже «сприятиме» безпеці в регіоні. Американці оцінять!

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Fot. gov.pl

Польський уряд інвестує 650 млрд злотих у розбудову інфраструктури

Нові інвестиції оголосивпрем’єр-міністр Польщі Дональд Туск Сума 650 млрд злотих, яку вказав Дональд Туcк під …