неділя, 27 Листопад, 2022
pluken
Головна / Новини / Важелі російської агресії в Україні: як Києву реагувати?
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Важелі російської агресії в Україні: як Києву реагувати?

Share Button

Комплекс соціальних, політичних та економічних важелів впливу, які Росія застосовує проти України, становить екзистенційну загрозу для нашої держави. Як Києву реагувати на гібридну багатокомпонентну агресію Москви?

Найперше – залишатися спокійними, не панікувати. Не ділити українське суспільство на зрадофілів і патріотів, свідомих і компрадорів. А найголовніше – утриматись від політичних спекуляцій та недоречного популізму, згуртувати суспільство. Якщо Росія прагне роз’єднання українців, розпалюючи внутрішні чвари й автономізми, ми маємо робити протилежне – будувати загальноукраїнський консенсус навколо ідеї виживання української державності. Саме так постає сьогодні питання – ні більше, ні менше!

За цих умов українці мають думати виключно про національні інтереси, відсуваючи на задній план власні амбіції. При цьому ставити реалістичні цілі й досягати їх. Найменше, що зараз потрібне Україні, – це фантасмагоричні ілюзії мрійників, які шкодять справі виживання України не менше, ніж зусилля ворогів. Такими марами сьогодні є досягнення членства в ЄС та НАТО. Це не означає, що ми взагалі не повинні прагнути туди потрапити. Просто зараз це абсолютно нереалістично. Більше того, таке прагнення України є повномасштабною загрозою (навіть не викликом!) і для ЄС, і для НАТО. Тим більше, коли ми доводимо всьому світові, що на Донбасі Україна воює з Росією, а не з сепаратистами. Наші союзники не готові зараз воювати проти ядерної наддержави за українську територію.

Натомість Київ має доступною мовою пояснити Заходові, чим є сьогодні Україна, в чому зиск європейців від співпраці з нею. Найкориснішим тут є позиціонування Києва як захисника Європи. Україна – це військо, яке захищає Європу від російської навали. Таку роль українців підтверджує історія: від часів Київської Русі, Козацької доби і до Другої світової війни наша нація завжди воювала й отримувала звитяги на полі бою.

Українська земля, полита кров’ю патріотів, – освячена, жоден політик не може спекулювати на питанні приналежності територій (як це робить віце-спікер Верховної Ради Оксана Сироїд, говорячи про «донбаську гангрену»). Якщо обирати між людьми і територією, українці мають обирати саме рідну землю – як негуманістично це не звучало б. Люди – це ресурс, території – ознака суверенітету й державності. Проте з цим ресурсом треба активно працювати.

Передусім необхідно відкинути мову ворожнечі й закінчити полеміку про правильних чи неправильних українців (тих, хто «зрадив» Україну, залишившись на окупованій частині Донбасу та в Криму). Зневага – прояв слабкості, вигідний ворогам України. Заручники й колаборанти – не те саме, що сепаратисти і терористи. І хоча сьогодні в Україні активно вивчають досвід Хорватії в питанні деокупації та реінтеграції, ми маємо чітко усвідомлювати – наш кейс зовсім інакший. Серби та хорвати більше відрізняються між собою (в першу чергу релігією), ніж росіяни та українці (особливо «східняки»). Події в Осієку в 1992 році лише на перший погляд нагадують події в Донецьку в 2014-му. Насправді ж українська історія протидії гібридній війні абсолютно унікальна. Тому сьогодні ми потребуємо створення якісно нових практичних інструментів. Але у сенсі примирення нам є чого повчитися у хорватів. Передусім – міжлюдської комунікації. Українці мають зрозуміти, пробачити і піклуватися про українців (громадян України), які залишились по той бік – в окупації. Нав’язувати любов не потрібно, але показувати небайдужість – обов’язково.

Для цього є важливий і доступний інструмент – переселенці з Донбасу та Криму, які живуть у всіх регіонах України. Крім родинного спілкування, доцільно було б збільшити вагу голосу переселенців через залучення й уповноваження переселенського активу на участь в переговорах у форматі тристоронньої контактної групи в Мінську. Долю Донбасу мають вирішувати люди, які його знають та розуміють. І люблять малу Батьківщину щиро, всім серцем, а не користуються нею для прикриття російської агресії в Україні (бенефіціари соціального ліфту з «ДНР-ЛНР»).

Крім переселенців, держава Україна має перейматися й суспільними настроями українців, які сьогодні дуже різні: від волонтерства – до індиферентності й неприхованої симпатії до «сильної руки» Путіна. Волонтерський рух для забезпечення потреб фронту – унікальний інструмент української АТО, коли частина суспільства звалила на власні плечі роботу держави. Проте з часом гібридна війна низької інтенсивності пригасила запал волонтерів. В умовах протидії зовнішньому агресору, що відбувається не лише на лінії зіткнення, а й у Києві (регулярні терористичні акти), волонтерство має бути не емоційним поривом обраних (сьогодні до нього залучено не більше 5% населення), а стати масовим явищем.

Держава має координувати й допомагати волонтерам, популяризувати їхню діяльність. Інший напрямок – позитивна мілітаризація свідомості українців, які мають розуміти, в який час вони живуть. Саме сьогодні вирішується доля України, й від усвідомлення ролі кожного українця у відбитті російського імперського реваншу залежить не лише незалежність нашої країни, а й геополітичне майбутнє Європи.

Натомість сьогодні українці демонструють дещо цілком протилежне: замість згуртування – тікають від проблем і злиднів за кордон. Армія українських трудових мігрантів у країнах Західної Європи зростає найвищими темпами. Більшість із них не хочуть повертатися в Україну, воліючи залишитися в Європі на постійній основі (це загальна проблема країн Центральної та Східної Європи). З України їде найкраща освічена молодь – демографічне виснаження, відчутне вже сьогодні, загрожує вимиранням української нації. На території найбільшої держави Європи сьогодні живе лише близько 40 млн людей (справжніх цифр ніхто не знає – останній перепис населення проводився ще в 2001 році). Скільки нас буде через 10 років?

У цій достатньо безнадійній ситуації втішає лише той факт, що ми не самі зі своїми проблемами. У той час, як західні європейці (у Нормандському форматі представлені Францією та Німеччиною) турбуються про економічну вигоду від торгівлі з Росією більше, ніж про збереження територіальної цілісності однієї європейської держави, східні європейці налякані загрозливими тенденціями на своїх кордонах. Саме останні – Польща, Румунія, країни Балтії – є природними союзниками України.

Проте їхня сукупна військова міць недостатня для того, аби протистояти Росії. Єдина справжня надпотуга в НАТО – США, які мають узяти на себе основний тягар у відбитті російської агресії в Європі (а Україна є невід’ємною частиною Європи). Не варто забувати й про інших друзів України у світі – завжди проукраїнську Канаду, віддалену Австралію, високотехнологічну Японію. З усіма союзниками Україна має ділитися своїми спостереженнями та досвідом. Якщо Росія переписує природу конвенційних загроз, то Україна має переписати інструменти протидії цим загрозам. Лінія зіткнення на Донбасі – поле для найсміливіших експериментів з ведення сучасної війни у зіткненні західної цивілізації не з відсталими релігійними фанатиками, а з передовою технологічною наддержавою. Роль України визначна й унікальна не лише для утвердження власної державності, а й для забезпечення майбутнього Заходу. Чи впораємось ми з нею?

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Fot. naszvybir.pl

Не сприймаймо злочинців як жертв

Перш, ніж розпочати широкомасштабну війну проти України, Росія вкладала величезні кошти в інформаційну війну проти …