субота, 25 Вересень, 2021
pluken
Головна / Аналітика / Американсько-російські відносини та Україна
Володимир Путін, Дональд Трамп. Фото: kremlin.ru
Володимир Путін, Дональд Трамп. Фото: kremlin.ru

Американсько-російські відносини та Україна

Share Button

Сьогодні світ поволі повертається до стану глобального протиборства двох найбільших ядерних арсеналів – американського та російського. Нове протистояння відбувається в набагато динамічніших умовах та за участі більшої кількості акторів, ніж це було 30 років тому. Незмінним залишається хіба чорно-біле сприйняття ними світу; тільки сьогодні цей тон значною мірою задає Москва, яка прагне реваншуватися за програну «холодну війну» й дедалі більше демонізує ліберальний західний світ.

Незважаючи на прихід до влади у США Дональда Трампа, який має особистісні контакти й бізнес-інтереси з представниками російського істеблішменту, не можна стверджувати, що це значним чином вплинуло на міждержавні відносини. Більше того, окремо стоїть питання санкцій, які США з часом збираються лише посилювати. 2 серпня 2017 року Дональд Трамп підписав Акт про протидію супротивникам Америки через санкції (Countering America’s Adversaries Through Sanctions Act), пославши таким чином чіткий сигнал Росії. Крім того, США готові повернутися до Європи, аби врівноважити вплив Росії.

В енергетичній сфері це вилилося в ідею Тримор’я, яке сьогодні ще не виглядає геополітичним проектом, проте є спробою лобіювання бізнес-інтересів США та окремих країн регіону (Польщі, Литви, Хорватії) в конкуренції з Росією та організованими нею енергетичними проектами в межах ЄС. Не можна, однак, проігнорувати той факт, що Хорватія нещодавно підписала контракт на постачання газу з Росії терміном на десять років. А президент цієї країни Колінда Грабар-Кітарович 18-20 жовтня здійснила знаковий державний візит у Сочі – перший за багато років. Це може означати лише одне – не все, що було заплановано у форматі Тримор’я (будівництво LNG-терміналів на Адріатиці), здійсненне.

США здатні демонструвати значно більшу непохитність щодо Росії як порушника міжнародного права й глобального чинника дестабілізації, ніж це можуть дозволити собі європейці. Для останніх на перший план частіше виходять бізнес-інтереси та політичні амбіції. Натомість США готові розглядати питання безпеки й стабільності в Європі як першочергові (навіть незважаючи на значний крен у бік Азійсько-тихоокеанського регіону за часів президентства Барака Обами), вибудовуючи «санітарний» пояс безпеки проти російського експансіонізму, ключову роль у якому відіграє Україна.

Для Києва життєво важливо, аби двосторонні відносини зі США не були виключно кон’юнктурними в розрізі їхнього протистояння з Росією. Але й марити тим, щоб українські інтереси стали американськими, не треба. Тут має перемогти суто прагматичний підхід, базований на розумінні, що національні інтереси США можуть не збігатися з українськими. Втім, ліпшого союзника сьогодні нам не знайти, навіть коли з 600 млн доларів військово-технічної допомоги 550 млн припадають на тренінги та радників.

Вашингтон мусить для себе вирішити, що робити з шовіністично-ревізіоністськими настроями Москви? Особливо коли остання не гребує виступати в ролі каталізатора давніх і нових проблем Європи: від міграції (роль РФ у Сирії) – до анексії Криму та військових приготувань на кордонах НАТО. При цьому США не впевнені, що альянс 29 членів зможе дійти єдності в питанні самозахисту, оскільки відразу в декількох країнах організації дедалі впливовішими стають «друзі Путіна» – популісти-євроскептики (Болгарія, Чехія, Австрія, Угорщина, Італія).

США мають на вибір два підходи, що відповідають ситуації та кліматові взаємної недовіри. Перший передбачає раціональне трактування Росії як держави «осі зла», що статусно прирівнює її до Північної Кореї чи Ірану. Загалом ці три країни – новий колективний супротивник вільного світу, деструктивні дії якого слід ретельно відстежувати і стримувати. З такою країною немає сенсу вести конструктивний діалог – лише будувати «стіну». За цього сценарію роль України як передового військового форпосту може бути посилена за рахунок лідерства в субрегіональному оборонному проекті в регіоні Міжмор’я поза функціональними межами НАТО. Ризик такого негативного сценарію – поступове скочування до жорсткої конфронтації із перспективою конвенційної війни.

Проте сьогодні перемагає інший підхід – будівництво «моста», підтримка діалогу і постійних контактів. Варіант більш гнучкий та інклюзивний, який дає простір дипломатії й хитрощам. Саме за логікою цього підходу відбуваються зустрічі Волкера та Суркова. При цьому США, здається, не мають жодних ілюзій щодо продуктивності таких зустрічей, оскільки рівень та повноваження Курта Волкера в якості спецпредставника з питань України є нижчими за аналогічні у Вікторії Нуланд часів президентства Обами. Зазначені маневри на тлі посилення американської військово-політичної підтримки України, кризи ідей лідерів Нормандського формату, де-факто заблокованого Мінського процесу мають підштовхувати Київ до проактивної позиції у вирішенні проблеми Донбасу. Інакше вже навесні ініціативу перехопить Москва.

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Володимир Зеленський. Фото: POLUKR.NET / Андрій Поліковський

Аналіз щодо пріоритетів зовнішньої політики України на сучасному етапі.

У даній статті розглянеться аналіз пріоритетів зовнішньої політики України на сучасному етапі. Аналіз буде здійснюватися …