Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Початок вересня 2017 року в Україні був ознаменований низкою важливих подій. Після відновлення роботи парламенту та затвердження освітньої реформи (яка, до слова, вже добряче розкритикована владою Угорщини, Румунії та особисто президентом Молдови через положення про отримання середньої освіти виключно державної мовою) українські політики, по суті, розділилися на два ворогуючі табори через феноменальне повернення в Україну людини без громадянства – Міхеїла Саакашвілі. Зазначені події відбулися на тлі обговорення путінської ініціативи щодо залучення миротворців ООН на Донбас (у якості сил охорони спостерігачів ОБСЄ), чергового акту залякування – підриву автомобіля з чеченським активістом у центрі Києва – та масштабних військових навчань Росії на полігонах Білорусі «Захід-2017». Вочевидь, нас очікує спекотна перша половина осені.
«Прорив» через польсько-український державний кордон Міхеїла Саакашвілі викликав значний резонанс у суспільстві. Яким неправомірним не було б рішення президента Петра Порошенка щодо українського громадянства колишнього президента Грузії, дії останнього, а також його прихильників, до яких долучилися БЮТ в особі самої Юлії Тимошенко та «Самопоміч» (дві політичні сили, що найбільше зацікавлені у зміні конфігурації парламенту), слід трактувати однозначно: порушення суверенітету, підрив іміджу української держави та довіри до правоохоронних органів, зокрема прикордонної служби. При цьому важливо бачити прості речі – немає жодної гарантії, що завтра аналогічний «прорив» під прикриттям натовпу мирних мешканців не станеться десь на східному кордоні задля повернення в Україну когось із «попередників» або одіозних політичних персоналій, що досі мають власний електорат та підтримку в одному з регіонів країни (взяти хоча б одесита Ігоря Маркова). Поділ українського суспільства на два ворогуючі табори – пропрезидентський і тих, хто підтримує лідера «Руху нових сил», – дивним чином збігається в часі з проведенням військових навчань «Захід-2017». Україна демонстративно посилює заходи безпеки на кордоні, аж раптом цей кордон прориває натовп невдоволених українців. Визначний сигнал Москві, що вона рухається у правильному напрямку, розхитуючи внутрішню стабільність України. І звинувачувати Саакашвілі в проросійському лобі наче й неможливо (він радше є агентом республіканців США) – на відміну, скажімо, від Тимошенко. Проте іноді дурні бувають кориснішими за підготовлених агентів.
Інший чіткий грузинський слід (точніше – слід, пов’язаний із Саакашвілі) присутній у вбивстві на Бесарабці в Києві Тимура Махаурі. Останній був не просто агентом грузинських спецслужб – він був особистим другом колишнього міністра внутрішніх справ Грузії Гіоргі Лорткіпанідзе, який за часів губернаторства Саакашвілі перебрався в Одесу, очоливши Головне управління Національної поліції в Одеській області. Логічним виглядає те, що у теракті в Києві СБУ відразу побачила російський слід та фірмовий почерк ФСБ (це вже третій подібний підрив у Києві за останній рік; вдруге замах був здійснений на чеченських добровольців). Та чи не забагато останнім часом в Україні сталося подій, пов’язаних із Грузією, – особливо після візиту Петра Порошенка до Тбілісі в липні 2017 року?
Інша значна тема сучасного українського політичного дискурсу – події на Донбасі й нові спроби врегулювання конфлікту. Із закінченням «шкільного перемир’я» обстріли відновилися з новою силою, хоча й не досягли пікового стану липня – початку серпня. Ініціатива Путіна з місією ООН демонструє бажання Кремля погратися в миротворця. Невипадковим є й місце (саміт БРІКС у Китаї), де російський президент оприлюднив свою ідею. Світове співтовариство розглядає Москву та Пекін як єдині важелі тиску на Північну Корею та її молодого неадекватного лідера, який готовий хоч завтра розв’язати ядерну війну. Недарма першими на московську ініціативу відреагували німці, вітаючи «миротворчість» і висловлюючи надію, що Кремль посприяє у врегулюванні корейської кризи. Росії, безумовно, вигідно розмінювати конфлікти один на інший – український, сирійський, корейський. Так російська дипломатія має більше простору для маніпуляцій та досягнення своїх цілей. Ось тільки Україна від цього опиняється в програші, спостерігаючи дедалі більшу пасивність своїх союзників та посередників.
20 вересня 2017 року президент України Петро Порошенко виступатиме на 72-й Генеральній асамблеї ООН, порушуючи тему залучення миротворців на Донбас. Проблема лише одна – він буде другим, хто це зробить. Київ віддав ініціативу в цьому питанні Москві – це перша помилка вітчизняних дипломатів. Другою стане згода (під тиском союзників-спонсорів) на обмеження мандату місії лінією зіткнення та місцями розташування місії ОБСЄ на підконтрольній Україні та тимчасово окупованій територіях. Тут Київ мав би до останнього відстоювати поширення місії ООН на неконтрольовані ділянки кордону між Україною та Росією, проте таке рішення однозначно не сподобається Москві. Третьою помилкою буде залучення до складу «блакитних касок» якщо й не росіян (хоча така вірогідність є), то білорусів та казахів (особливо перших). Кремль може використати «братні народи» з метою вчинення провокацій або ж відправить у місію «гібридних» росіян, які в терміновому порядку стали білорусами. В будь-якому випадку Москва не погодиться «відпустити» контроль над ситуацією. А миротворча місія на Донбасі з часом може перетворитися на місію російських стабілізаційних сил в Україні, коли підвалини української державності будуть остаточно зруйновані внутрішніми чварами. Сміливий «прорив» Саакашвілі – впевнений крок у цьому напрямку.
Віталій Кравченко
