середа, 6 Липень, 2022
pluken
Головна / Аналітика / Aut vincere aut mori – час України
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Aut vincere aut mori – час України

Share Button

Україна вступає в ту вирішальну фазу свого розвитку, коли вона або здобуде регіональне лідерство і визнання, або постане перед екзистенційним викликом. На державні інститути, політикум та громадян чекає найвизначніший іспит – на власну державницьку зрілість, на спроможність мати свою унікальну ідентичність.

Ворог робить усе, аби її розмити, замінити на слов’янство, російськомовність та православність, подати наших друзів нашими ворогами, остаточно посварити нас із вірними сусідами, які єдині розуміють, що коїться. Щоб позитивно для себе вирішити цю ситуацію, українці мають чітко усвідомлювати, що таке Україна сьогодні та яке її стратегічне оточення – в якому світі ми живемо.

Передусім треба реалістично і чесно визнати, що Україна – це олігархічна держава, де двадцять найбільш заможних родин контролюють економіку, мають свої медійні ресурси, політичні партії. Конкуренція між кланами обумовлює весь політичній процес у нашій державі. І дві революції на Майдані абсолютно нічого не змінили. Олігархічна природа держави породжує корупцію та непотизм на всіх рівнях влади, яку неможливо викоренити. Водночас Україна позиціонує себе як «останній оплот» демократії та ліберального світу, де насправді присутні всі атрибути демократичної держави. Більше того, Київ активно демонструє своє прагнення проводити реформи, спрямовані на вирішення всіх «хвороб» олігархічного ладу. Однак частіше робить це з показовою метою. Тим не менш, успішно або не дуже, за активної участі та фінансових вливань зацікавлених міжнародних партнерів (США, Німеччина) ці реформи поволі здійснюються.

Україна – багатонаціональна держава. І саме тому успішні приклади європейської інтеграції її західних мононаціональних сусідів – некоректні для наших реалій. Діаспори та меншини можуть слугувати інструментом, який зовнішні актори мають можливість активно використовувати для політичної дестабілізації України.

Присутність близько 20% етнічних росіян підвищує рівень вразливості держави до російських інформаційних впливів. Так само, як і радянська історична сімейна пам’ять – родичі багатьох українців проживають в Росії. Москва щосили експлуатує цей факт, говорячи про «братів» та єдиний слов’янський народ на противагу націоналізму (який ототожнюється з фашизмом) на етнічній та культурній основі.

Це сприяє розмиванню ідентичності українців, які живуть у російськомовному середовищі. Лідер «ДНР» Олександр Захарченко навіть запропонував фантасмагоричний проект «Малоросії» замість України, який, щоправда (після обструкції від кураторів), сам же й визнав передчасним. Мета дестабілізаційних зусиль Москви – не допустити консолідації українського суспільства проти зовнішнього ворога, взаємними чварами максимально розколоти його. Часто просто придумуючи приводи, інколи – базуючись на прорахунках українських політиків. Або використовуючи сукупність цих чинників – як сталося на Донбасі в 2014 році, коли Росія «вигадала» донецький та луганський сепаратизм, спробувала побудувати псевдоідентичність там, де її ніколи не було. Тепер Москва збирається звільняти «руське православне місто» Київ від нацистів, карателів та хунти. Українці своїми діями несвідомо допомагають російській пропагандистській машині вигадувати нову історію, де Київ потрапив у неонацистську пастку.

Міжнародне середовище з 2014 року зазнало драматичних змін. Воно нестабільне, позбавлене визначеності щодо майбутнього. При цьому зросла динаміка та плинність подій, з’явилися нові вогнища конфліктогенності на Далекому Сході, в зоні АТР, на Близькому Сході, в Африці, у Південній Америці. Посилюються асиметричні виклики (тероризм, міграція), прорахувати природу та вплив яких стає дедалі складніше. В Європі з’явилося кілька визначних гартлендів: в Україні, на Балканах (традиційний), на Близькому Сході (Сирія географічно поза межами Європи, проте має значний вплив на весь регіон).

Сьогодні ми є свідками боротьби за Європу та її майбутнє, де Україна – своєрідний ключ, фізичний «Східний вал» усієї західної цивілізації. Зі зростанням невизначеності безпекового клімату збільшується чутливість країн Європи (Центральної та Східної передусім) до деструктивних політичних тенденцій, що відкриває для Росії вікно можливостей грати на зростанні популярності євроскептиків, радикалів-націоналістів, популістів, лівих сил. Водночас ми спостерігаємо за відвертими військовими приготуваннями: Росія посилює західний військовий округ, будує передові військові бази на кордоні з Україною, інтенсивно ангажує Білорусь.

Великий резонанс та занепокоєння викликають дедалі масштабніші навчання, сценарії яких будуються навколо наступальних дій російської армії. НАТО відповідає адекватно – посилюючи фланги та змінюючи стратегію. Альянс нарешті починає виконувати свою основну оборонну функцію щодо держав-членів.

Світ імпульсами рухається до катастрофи – масштабної війни в Європі. Позитивом є те, що дедалі більше політиків в Європі усвідомлюють невідворотність поганого сценарію і готові єднатися для протистояння Росії. Проте це зовсім не означає, що Європа готова захищати Україну та її інтереси. Якби «проблему Росії» можна було вирішити за рахунок України, чимало європейських політиків погодилися б на такий розвиток подій. Тож у Києва є, як говорив колись Олександр ІІІ про Росію, лише два вірні союзники – її армія та її флот. Перемога або смерть – іншого шляху для української держави сьогодні не існує. Час істини для нашої Батьківщини вже близько.

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Fot. naszvybir.pl

Не сприймаймо злочинців як жертв

Перш, ніж розпочати широкомасштабну війну проти України, Росія вкладала величезні кошти в інформаційну війну проти …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.