четвер, 13 Травень, 2021
pluken
Головна / Аналітика / Коментарі / Боротьба України за міжнародну підтримку
Петро Порошенко. Фото: president.gov.ua
Петро Порошенко. Фото: president.gov.ua

Боротьба України за міжнародну підтримку

Share Button

У другій половині червня 2017 року Київ активізував дипломатичні зусилля, не словом, а ділом шукаючи підтримки та допомоги від великих держав – основних союзників і лобістів України на Заході. Робочі візити і зустрічі з новообраними президентами США (20 червня) та Франції (26 червня) збіглися в часі не випадково. Сьогодні обидві країни – беззаперечні прихильники режиму санкцій проти Росії. США багато інвестує в реформи в Україні, натомість на Францію покладають великі надії в контексті активізації роботи Нормандського формату.

Цікаво, що для українського президента показово принциповим моментом було зустрітися з Трампом ще до того, як Трамп зустрінеться з Путіним. Це завдання-мінімум вдалося виконати, хоча й не без труднощів. Вочевидь Трамп не дуже жадав зустрічі з українським президентом у Вашингтоні, адже від початку анонсувалися лише зустрічі української делегації з віце-президентом Пенсом, державним секретарем Тіллерсоном та міністром оборони Меттісом. Однак американського президента, напевно, остаточно переконали американські сенатори, які напередодні (14 червня) ухвалили законопроект, який залишає за Конгресом першочергове право збереження санкційної політики, обмежуючи повноваження президента. Боротьба за першість між Конгресом, де існує абсолютна проукраїнська двопартійна підтримка, і Трампом не дозволила останньому знехтувати шансом продемонструвати, хто тут головний. При цьому сам американський президент, який, кажуть, не надто цікавиться зовнішньою політикою, під час короткої зустрічі не говорив про агресію Росії, просто наголосивши на важливості української тематики для американського порядку денного. Україна, своєю чергою, вперше не озвучила тезу про Будапештський меморандум, яка відверто дратувала західних союзників.

Хто відкрито й відверто говорив про агресора та його вину в ситуації на Донбасі та в Криму, то це французький лідер Еммануель Макрон. Так сталося, що в гонці за першу зустріч росіяни випередили українців. 29 травня Путін завітав у гості до французького президента одним із перших, проте краще б він цього не робив. Ще під час тієї зустрічі Макрон сповна принизив російського колегу на спільній прес-конференції, назвавши російських журналістів-пропагандистів у Франції агентами впливу, пригадавши нападки на свою родину. Майже через місяць Макрон продовжив у тому ж дусі: «Агресія походить від Росії, тобто агресором є не Україна. Також ми визнаємо, що анексія Криму є незаконною, значить, ми всі знаємо, хто розпочав війну і хто створив цю ситуацію, в якій ми перебуваємо». Російським пропагандистам довелося вдатися до крайніх заходів – відео спільної прес-конференції з різким засудженням агресії Москви в Росії заблоковано провайдерами. Така собі звичайна північнокорейська практика.

Ще одним важливим питанням залишається формат переговорів з Росією. Тут усі сторони погоджуються, що Мінські домовленості не ідеальні, проте нічого кращого на сьогодні не вигадали. А вартувало б. У цьому контексті великі сподівання на Макрона, який зараз має гандикап перед Меркель у Нормандському форматі. Справа в тому, що восени німецькій канцлерці ще доведеться пройти через горнило виборчих перегонів – тож саме час займатися внутрішньою політикою, жертвуючи зовнішньою. Натомість Макрон, який теж більше концентрується на внутрішніх питаннях (вимальовується тренд, який спричиняє вакуум ініціативи, нестачу зовнішньополітичних рішень), все ж має можливість та рішучість зануритись у зовнішню політику. Порошенко заявив, що вже незабаром «нормандська четвірка» зможе представити суспільству новий план із деокупації та реінтеграції Донбасу, який можуть назвати «формулою Макрона». Французький президент зазначив, що йдеться про відведення військових сил і зброї, допуск міжнародних спостерігачів до всіх точок на Донбасі та звільнення заручників. Щось подібне вже записано на мінському папері?.. Так і є. Але хто зна, може французький лідер має особливий рецепт примусу, або ж побачив, як можна вплинути на Росію під час особистої зустрічі з Путіним?

Що ж залишається в сухому залишку від двох робочих візитів (протокольний статус зараз найменше хвилює українську сторону, хоча західні ЗМІ й звертають увагу на подібні символи: головне – мати майданчик для конструктивних перемовин)? Безперечно – зміцнення міжнародної підтримки України. Не варто думати, що на липневій зустрічі G20 у Гамбурзі щось зміниться. Трамп так і не підтвердив свого бажання зустрітися з російським президентом тет-а-тет під час форуму. Для Путіна ситуацію ускладнює той факт, що всі військові в американському уряді, включно з радником Трампа з національної безпеки МакМастером, чітко усвідомлюють масштаб російської загрози, тож на 100% готові підтримувати Україну, можливо навіть оборонним озброєнням (свого часу називали певні строки – жовтень 2017 року). А Макрона просто дратує зухвала поведінка Росії в Європі: від фінансової підтримки популістів та євроскептиків – до прямого втручання російських хакерів у вибори. Москва ризикує опинитися у ще більшій ізоляції вже у вересні – у зв’язку з військовими навчаннями в Білорусі «Захід-2017». НАТО – напоготові, посилює фланги і проводить свої навчання. Для Києва наступним логічним кроком була б активізація безпекового діалогу з сусідами – Польщею, Румунією, Балтійськими країнами – та підкріплення його конкретними справами. Доки ще є час і натхнення.

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Фото: novynarnia.com

Міністри закордонних справ шести країн висловили підтримку кримським татарам у роковини депортації

Крим – це Україна, попри всі спроби Росії легітимізувати окупацію півострова. На цьому наголосили у …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.