п’ятниця, 14 Травень, 2021
pluken
Головна / Новини / Хто і чому використовує тему війни в політиці
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Хто і чому використовує тему війни в політиці

Share Button

За останніх три роки тема війни, АТО, мінських угод та звільнення окупованих територій стала однією з пріоритетних в українській політиці. Кожна партія змушена була виробити своє ставлення до цієї проблеми. Однак, простежується загальна тенденція – чим менше відповідальності та можливості впливати на державні рішення – (читай – шансів потрапити у парламент) – тим радикальніші і рішучіші рецепти перемоги.

Головний прихильник «Мінських угод»

Відповідно до Конституції, Президент України – особа, що визначає військову стратегію держави. Зрештою, невиконана обіцянка завершити АТО за кілька тижнів і зробила Петра Порошенка Президентом України. Очільник держави і зараз практично монопольно утримує інформаційну нішу в цьому питанні. Так, цьому ж сприяє і останній мессидж з Банкової – угода про оборонні закупівлі та військово-технічну співпрацю з Сполученими Шатами, анонсована Порошенком під час візиту за океан.

Очевидно, Порошенко маєж твердий намір і далі дотримуватись курсу, взятого  підписання Мінських угод: політичний шлях звільнення окупованих територій, сподівання на міжнародну спільноту,  санкції та зміну режиму в Росії.

Петро Порошенко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Петро Порошенко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Президент України надзвичайно багато уваги приділяє своєму іміджу за кордоном. Ще з часу його роботи міністром закордонних справ міжнародна дипломатія – це те, чим він захоплюється, і на що він справді зважає. Зрештою, відповідаючи на одне з питань журналістів в 2015 році, Порошенко відповів, що його мрія – стати депутатом Європарламенту від України. Тому думка західнихпартнерів для нього є критично важливою. А позиція країн Європи та США, є однозначною – нікому не потрібен ще один Хомс чи Алеппо в центрі Європи. Жоден європейський політик не хоче пояснювати своїм виборцям, чому українські партнери, заради яких доводиться жертвувати економічними прибутками через санкції,розв’язали активні військові дії неподалік європейських кордонів.А звільнення від сепаратистів житлових кварталів з багатоповерхівками може перетворитись на затяжну міську війну з величезною кількістю жертв, зруйнованою інфраструктурою та знищеними будівлями. Як виглядатимуть українські війська, що звільнятимуть міста від проросійських бойовиків зусиллями російської пропаганди, не варто навіть описувати – достатньо згадати фейки про розіп’ятих хлопчиків… Відтак, військового штурму Донецька чи Луганська очікувати не варто.

Єдиний варіант звільнення окупованих територій від Президента та його політичної сили полягає в тексті Мінських угод.  Причому – незалежно від того, чи погодиться їх виконувати Росія чи ні. Якщо Кремль погодиться виконувати Мінські угоди  (чого очікувати мабуть не варто), то Порошенко зможе трактувати такі кроки як перемогу – в тому числі і свою особисту як головнокомандувача. Більш імовірний варіант – нескінченні зустрічі в мінському форматі, які лише фіксуватимуть небажання російської сторони іти на будь-які поступки, що слугуватиме підставою для продовження санкцій. В результаті – або Росія ослабне від санкцій настільки, що її стане просто не до Донбасу, або ж змушена буде шукати прийнятні шляхи вирішення ситуації. З огляду на це, в розумінні Банкової, мінські угоди двічі виконали свою роль: в 2014 та 2015 роках вони зупинили російські війська в межах сучасної лінії розмежування. Зараз же вони є єдиним орієнтиром, який дозволяє фіксувати небажання Росії виконувати Мінські домовленості,  що, наразі, означає продовження – а можливо і посилення санкцій проти агресора. В цьому аспекті,  для Порошенка навіть вигідне невиконання Росією Мінських угод, адже реінтеграція Донбасу в найближчий час – це надто дороге і небезпечне заняття для України. А так – ситуація консервується, військові дії і втрати українських солдат мінімізуються (у порівнянні з активними бойовими діями 2014 –го або ж гіпотетичним наступом на Донецьк та Луганськ), а санкції і далі діють.

«Яструби війни» у владній коаліції

Набагато агресивнішою  є інша складова провладної коаліції –партія «Народний Фронт». На дострокових виборах 2014 року в лавах політсили Яценюка було найбільше військових. Один з лідерів «Народного Фронту» – Олександр Турчинов зараз займає пост керівника РНБО і не оминає можливості підкреслити  вдало скомпонований та дбайливо підтримуваний імідж «кривавого пастора». Зрештою, голова партії Арсеній Яценюк ще пам’ятає свою (щоправда невдалу) спробу увійти в велику політику в 2010 році на  мілітарних гаслах з камуфляжним тлом.

Арсеній Яценюк. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Арсеній Яценюк. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Зважаючи на мізерні рейтинги «Народного Фронту», єдине що залишається його представникам – заздалегідь прокласти собі містки до наступних політичних проектів, що будуть і далі акцентувати увагу на військовій складовій та більш агресивній – в порівнянні з офіційною риториці.  Звідси – і заяви Турчинова про потребу зміни АТО і подальше звільнення окупованих територій, і посилення ролі новоствореної партії «Національний корпус», до якої, імовірно, причетний ще один «народнофронтівець» Арсен Аваков.

Присутність у коаліційній більшості в парламенті та взаємозалежність з БПП у спільній надважливій  справі політичного виживання змушують спікерів «Народного Фронту»притримуватись офіційної лінії щодо війни на сході – дотримання Мінських угод та уникання очевидних загострень. Однак в допустимих  рамках соратники Яценюка ніколи не пропускають можливості «натякнути», що вони не проти активніших дій на Сході, займаючи нішу «яструбів війни» у симбіозі «Блок Петра Порошенка» – «Народний Фронт».

Особистий фронт нардепа Семенченка

Усі ж інші політичні сили, які не несуть відповідальності за державні рішення, можуть собі дозволити бути більш радикальними. Вони можуть закликати доведення воєнного стану, оголошення війни Росії, штурму Донецька та Луганська, добре розуміючи, що жодних реальних наслідків такі заяви не матимуть.

Андрій Садовий, Семен Семенченко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Андрій Садовий, Семен Семенченко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

З опозиційних парламентських партій найбільш послідовну (або принаймні, добре артикульовану) позицію щодо вирішення питання окупованих територій займає «Самопоміч». Частково це пояснюється присутністю в лавах цієї політсили уже одіозного нардепа Семена Семенченка (Константина Грішина), прізвище якого вперше засвітилось на початку бойових дій та було пов’язане з діяльністю першого добровольчого батальйону «Донбас». Варто нагадати, що цей батальйон створювався та фінансувався за підтримки тодішнього голови Дніпропетровської ОДА олігарха Ігоря Коломойського. Комбат «Добасу» дуже швидко звик до статусу політика.Семен Семенченко практично одноосібно розвинув бурхливу діяльність, захищаючи членів добробатів Торнадо та Азов в судових засіданнях, організовуючи мітинги та походи  до Адміністрації Президента з самим різноманітними вимогами та заявами. Зрештою, його ініціатива – блокада окупованих територій змусила, врешті, прийняти відверто небажане рішення про офіційну зупинку торгівлі з окупованими територіями. В багатьох таких випадках складалось враження, що нардеп Семенченко діє не те що з волі чи наказу фракції, а навпаки – це «Самопоміч» змушена по факту якось реагувати на чергову витівку свого нардепа.

Ще один яскравий епізод, з якого, зрештою, розпочалась відкрита фаза протистояння Самопомочі та Банкової – голосування за зміни до Конституції в частині особливого статусу окупованих територій. За версією лідерів «Самопомочі», саме через небажання фракції давати голоси на підтримку цих змін і розпочалась сміттєва блокада Львова, яка сьогодні переросла у справжнє протистояння. На думку представників цієї політсили, надання особливого статусу окупованим територіям та проведення там виборів – прямий шлях до федералізації та розколу країни.

Як альтернативу в січні 2017 р. все той же нардеп Семенченко зареєстрував проект Закону про тимчасово окуповану територію України. Документ передбачає офіційне визнання територій ОРДЛО окупованими, та забороняє будь-які економічні зв’язки (за невеликими виключеннями) з цими територіями.Експерти та провладні політикирозкритикували цей документ назвавши його таким, що ще більше віддалить мешканців окупованих територій  від України. В будь-якому випадку, позиція Самопомочі (багато в чому – зусиллями кількох її членів) полягає в жорсткій ізоляції окупованих територій та послідовній критиці Мінських угод.

Військовий аспект був важливою частиною передвиборчої кампанії і для Всеукраїнського об’єднання Батьківщина. Юлія Тимошенко неодноразово презентувала окремий проект партії – батальйон територіальної оборони Кіровоградської області «Батьківщина», створений 2014 року та пізніше приєднаний до 57-ої механізованої бригади Збройних Сил України. Протягом усього 2014 та першої половини 2015 року політики їздили на фронт, показово, під камери вручаючи допомогу та обладнання. Щоправда, в другій половині 2015 року, після того, як пройшли позачергові парламентські та президентські вибори, увага до військової теми в однопартійців Тимошенко почала згасати. Батальйон «Батьківщина» не згадується в новинах партії, щоправда і в 2014 році багато хто називав  кураторство політичної партії – лише вдалим іміджевим кроком.

Юлія Тимошенко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Юлія Тимошенко. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Наразі «Батьківщина» зосередилась на системній критиці Мінських угод, як ініціативи Президента. Зрештою, такій же критиці піддаються і всі інші сфери діяльності влади, і військова тематика тут не виняток. Юлія Тимошенко та її соратники вважають, що для того, щоб змусити Росію полишити окуповані території, необхідне долучення до переговорного процесу США та зміни формати перемовин з Мінського на Будапештських. Хоча,яким чином це допоможе вигнати проросійських бойовиків та змусити Кремль віддати контроль над кордоном Україні, не уточняється. Так само  «батьківщинці» не згадують про бажання чи небажання, власне, адміністрації Президента США долучатись в будь-якому форматі до незрозумілої процедури перемовин навколо українсько-російської війни.

«Військовий» провал головного радикала

Намагання Радикальної партії Ляшка та її лідера попіаритись на створенні та кураторстві над одним з добровольчих батальйонів – «Шахтарськ» обернулось відчутною рейтинговою втратою для політика. Навесні 2014 року Олег Ляшко – як і багато інших політиків з «радикальною» складовою політичного іміджу кинувся створювати та супроводжувати батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Шахтарськ». Однак формуванню іміджу українського Че Гевари завадила сварка з олігархом Коломойським, який поряд з батальйоном «Донбас», фінансував також і «Шахтарськ». Після викривальних сюжетів телеканалу «1+1», що належить тому ж Коломойському, де детально описується, як Ляшко знімає постановочні відеосюжети з фронту, рейтинг політика за кілька тижнів упав наполовину – з 14% до 7,5% . Врешті, в жовтні 2014 року міністр Аваков розформував «Шахтарськ» за «неодноразові випадки мародерства у Волновасі і в інших ситуаціях».

Звання лідера «найрадикальнішої» політичної партії змушує Ляшка критикувати політику Президента щодо мирного вирішення проблеми деокупації, однак прихована співпраця Ляшка з Банковою стримує його від різкіших закликів. Зрештою, реальних пропозицій РПЛ щодо війни з Росією ще менше, аніж в «колег» по опозиції від  Батьківщини.

«Правий» погляд на війну

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Найбільш природною виглядає співпраця військових з правими партіями. Кожна з цих політсил брала активну участь у допомозі чи навіть створенні «іменних» добробатів – як «Свобода» чи «Правий сектор». Деякі з них навіть  офіційно наголошують, що є політичним «крилом» військового формування – як, наприклад, «Національний корпус». Всі вуличні акції цих партій проходять з неодмінними військовими атрибутами та активістами в військовій формі. Однак з 2014 року влада з різних причин послідовно намагається знівелювати феномен добровольчого руху  в українській армії. Відтак, фактор причетності до добробатів повільно переходить на другорядні позиції в українській політиці. Офіційна українська влада поступово перебирає монополію на компетенцію у військовій та оборонній справі. Політичним партіям – в тому числі в праворадикальним залишається можливість опосередкованого – політичного впливу на ситуацію на фронті. Відтак, і Свобода і Нацкорпус і Правий сектор виступають за жорстку ізоляцію окупованих територій, і, імовірно, військовий варіант деокупації Донбасу та Криму. Як на практиці реалізувати ці сценарії –знову ж таки, як і інші політсили, що декларують опозиційність, ці партії не вказують. Натомість, своєму електорату пропонують далекі від практики перспективи – такі як, приміром, створення Балто-Чорноморського союзу для опору Росії.

Також варто загадати про Опозиційний блок, який розривається від бажання  і далі за інерцією закликати «почути Донбас» та все ж притримуватись українського законодавства.

Пори весь широкий спектр альтернатив «Мінським угодам» від українських політичних сил, жодна з них не пропонує реалістичного сценарію повернення окупованих Росією територій без великих втрат та руйнувань. Ані прямий наступ, ані жорстка блокада не будуть сприйняті міжнародною спільнотою, яка і далі впливає на внутрішню політику України. Це дуже добре розуміють і ті політики, які пропонують таку можливості. Відтак, вони це роблять, добре розуміючи, що їх пропозиції не будуть реалізовані, однак можуть додати їм політичних балів на фоні «нерішучості» офіційної влади.

Віктор Біщук

Share Button

Також перегляньте

Fot. defence-ua.com

Український “Руслан” доставив першу партію зроблених у Польщі для Філіппін гелікоптерів

ЗС Філіппін отримали п’ять зібраних у Польщі американських багатоцільових транспортних гелікоптерів S-70i Black Hawk – …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.