Присмерк Європи ХХІ століття: ліва риторика і захоплення Росією (ч. 2)

Як і 100 років тому, ліва популістська риторика сьогодні здобуває дедалі більше шанувальників у світі, де грошова нерівність провокує розшарування заможних суспільств, а профспілки лише обслуговують великі корпорації, замість захищати права робітників. Ліві ідеї, історично пов’язані з Радянською Росією, знову популярні в Європі. Проте Росія сьогодні інша.

Нинішня олігархічно-кланова модель російської держави точно не спрямована на досягнення соціальної рівності для злиденного населення величезної території від Балтики до Тихого океану, хоча й експлуатує старі ідеали радянської (імперської) епохи. Своєрідне захоплення у західних європейців, які втомилися «тонути» у ліберальному спокої економічного процвітання останніх 70 років і потребують адреналіну та гострих відчуттів, викликає твердість російської зовнішньої політики, яка кидає виклик нинішній системі міжнародного порядку. Це щось на кшталт захоплення «андердогом», проте ніхто в Європі не хоче війни і навіть не уявляє, як вона виглядає. Симпатії до «міцних горішків», диктаторів ХХІ століття – загальна проблема заспокійливого погляду західних суспільств на виклики сьогодення та спроби повалення чинного ладу. Проте світ – не «Гра престолів», а Володимир Путін і Реджеп Ердоган – не Робб Старк чи Дейнеріс Тарґарієн.

Перевага лівих центристських партій у країнах Східної Європи стає дедалі виразнішою. Фактично лише в Угорщині та Польщі політичне лідерство утримують консерватори-правоцентристи. Навіть у балтійських країнах, які традиційно не є прихильниками лівих ідеологій, перемогу на виборах здобули популістські сили, що використовують ліву риторику (Союз зелених та селян у Литві). Зростання популярності лівих сил можна пояснити такими чинниками:

– потреба підвищення соціальних стандартів. У країнах Центральної та Східної Європи культивуються постійні порівняння з Німеччиною та іншими заможними країнами, куди можна дістатися без візи. Ці порівняння не на користь країн регіону, що перебувають в економічній стагнації, а рівень життя громадян є істотно нижчим. За відсутності кордонів це спричиняє відтік молоді та старіння східноєвропейських націй. Саме пенсіонери є основним електоратом лівих популістських сил;

– підтримувана Росією (в межах «гібридної стратегії») ностальгія старшого покоління за соціальними стандартами країн колишнього «соціалістичного табору» – безкоштовна освіта, медицина. Кремль використовує подібну риторику й в Україні;

– привабливість моделі державного контролю над цінами, участі держави в регуляції економіки на відміну від плаваючих ринкових методів, які загрожують нестабільністю.

Ліві політичні сили вже утвердились при владі в Молдові, Румунії та Болгарії, мають непогані перспективи в Німеччині, Словаччині та Чехії, а також у Латвії. Позиціонування України як країни «правих радикалів», що є метою впливової російської пропаганди на Заході, ускладнює перспективи встановлення стратегічного партнерства із зазначеними державами.

«Лівий» дрейф відбувається на тлі іншої тенденції – зростання суспільної самосвідомості. Зазначений тренд притаманний саме країнам Центральної та Східної Європи, які найбільш гостро реагують на політичні зміни в Європі. Він пов’язаний з рішучістю громадян різних країн регіону відстоювати свою позицію публічно. Почавшись з України, феномен майданної дипломатії під різними гаслами поширився в 2016 році на Польщу (свобода слова), Угорщину (антимігрантські виступи), Румунію (антикорупційна платформа). Люди готові ставати на захист справедливості, правди, боротися з корупцією на багатотисячних мітингах. Але насправді така практика мобілізації населення під прапором боротьби з несправедливістю є небезпечною політичною технологією, яку можна використати з метою маніпуляцій у власних інтересах. Популісти та євроскептики, спекулюючи на європейських цінностях, є найбільшими бенефіціарами такого зростання суспільної самосвідомості. Росія, яка шукає можливості підірвати європейську єдність зсередини, може успішно використати цей регіональний феномен.

Значні зусилля Москва вже докладає в контексті польсько-українського історичного дискурсу щодо Волині.

Волинську трагедію польські політики-шовіністи використовують для підвищення свого рейтингу, спекулюючи на відносинах двох народів, які мали б вивчати й коментувати історики, а не політики. Консервативний уряд Польщі потрапив у пастку націоналістів, адже невизнання справедливості боротьби кресових патріотичних рухів загрожує втратою електорату, що перебуває у популістській омані.

Щось подібне було в Україні у 2006-2007 роках, коли героїзація Бандери та Шухевича сприймалась як даність, хоча на сході країни ці постаті історично розглядалися вороже й неоднозначно. Проте і тоді в Україні, і сьогодні в Польщі говорити про такі непопулярні речі, шукати історичні компроміси – означає свідомо відмовлятися від політичного рейтингу. Фактично, популістські фільми про Волинь та використання ворожої риторики створюють бар’єри для розвитку добросусідських відносин, а насильницькі акції або наруга над об’єктами історичної пам’яті в умовах російської загрози послаблюють довіру та можливість спільної відповіді. Розпалювання історичної ворожнечі, використання іредентизму та підтримки етнічних меншин – цілеспрямована політика Росії в контексті не лише України та Польщі, але й Румунії–Угорщини (Секейський край), України–Угорщини (угорці Закарпаття та русини), Молдови (гагаузи).

Незважаючи на те, що Росія обрала курс на агресивне позиційне протистояння із Заходом, кінцевою метою якого є закріплення за РФ статусу глобального гравця та визнання російських інтересів і «зон впливу», її сприймають як загрозу переважно військові експерти, і лише інколи – політики. Головною мотивацією такого неоднозначного ставлення є економічна складова – Європа потребує великого російського ринку, закритого через санкції.

Логіка отримання вигоди від торгівлі з Росією часто переважає інстинкт самозбереження європейських країн, адже Росія деструктивно діє не лише щодо України.

Москва підживлює процеси дезінтеграції в Європі, провокуючи економічний та політичний сепаратизм окремих держав Європейського Союзу або його регіонів. Росія зацікавлена в слабкому та роз’єднаному Заході, де вона може використати слабкі ланки ЄС у власних агресивних цілях. Передусім – аби розхитати політичну систему, зменшити привабливість, зіпсувати імідж міжнародної суб’єктності Європи в світі. З цією метою Росія готова налагоджувати корупційні зв’язки з окремими представниками європейської еліти, надавати спонсорську підтримку рухам євроскептиків та своїх політичних сателітів у різних європейських країнах. Корупція – союзник Росії. Що корумпованішим є суспільство, то більше лобістів своїх інтересів Росія має всередині.

Руйнування єдності Євросоюзу Росія намагається використати для визнання своїх геополітичних домагань, спрямованих на перегляд чинних кордонів в Європі. Легітимізація нинішнього балансу сил передбачає нав’язування Європі різноманітних фобій, її залякування через, наприклад, розміщення ядерної наступальної зброї у Калінінградській області та в окупованому Криму. Така практика призводить до пригнічення волі й рішучості європейців захищати суверенітет і територіальну цілісність України – держави на далекому відсталому кордоні модернової Європи.

Валерій Кравченко

Присмерк Європи ХХІ століття: популізм та євроскептицизм (ч.1)