четвер, 13 Травень, 2021
pluken
Головна / Аналітика / Екстраординарний прокурор
Юрій Луценко - Генеральний прокурор України. Фото: Андрій Поліковський
Юрій Луценко - Генеральний прокурор України. Фото: Андрій Поліковський

Екстраординарний прокурор

Share Button

Ситуація, в якій Юрій Луценко став єдиним прийнятним для Президента кандидатом в Генпрокурори, була створена не лише Порошенком та соратниками з його політичної сили. Генеральний прокурор, обраний після непублічних домовленостей через особисту лояльність до Президента – наслідок політичного розкладу в Україні, до формування якого долучились без виключення усі політичні гравці та соціальні групи. Рішення Порошенка про підтримку свого близького політичного соратника на таку важливу посаду продиктоване не лише бажанням убезпечити себе від дискомфорту, пов’язаного з надто самостійною діяльністю «чужого» очільника відомства. Для нього також важливо зберегти політичні домовленості між різними парламентськими групами, «зав’язаними» на олігархів, найперше – на Ігоря Коломойського.

З одного боку, очевидно, що такі групи однією з умов спільних голосувань за президентські та урядові ініціативи ставили вимогу лояльності ГПУ до «потрібних» політиків та бізнесменів. З другого боку, потреба нового Генпрокурора (якщо він справді хоче кардинально реформувати відомство) у гарантованій підтримці депутатської більшості є об’єктивною. Природно, що таку підтримку, необтяжену новими ситуативними домовленостями та компромісами, керівнику ГПУ може гарантувати лише відновлена, чи то реанімована пропрезидентська більшість, що складається з БПП та НФ. Подальша бездіяльність цього відомства загрожує величезними репутаційними втратами передусім для Петра Порошенка, чий рейтинг і так стрімко падає. Саме ці обставини зробили кандидатуру Луценка практично безальтернативною і для Президента України, і для тих, хто продовжує розділяти з ним відповідальність за владні рішення.

Останні півтора року у політичному житті України чітко продемонстрували – та ілюзорна та крихка єдність провідних українських політсил та політиків, яка була породжена трагедією розстрілу учасників Революції Гідності та загрозою війни на сході України, остаточно розвалилась. Від драматичних подій під Верховною Радою 30 серпня 2015 року, коли депутати голосували за законопроект про внесення змін до Конституції, а точніше – ще під час дострокових парламентських виборів стало зрозуміло, що відтепер в українській політиці кожен сам за себе.

Із того часу від блоку постреволюційних сил поступово почали відколюватись політичні партії, які, позбувшись тягаря спільної відповідальності за владні рішення, стали будувати власну стратегію, що полягала у нищівній критиці влади. Першою такий крок зробила ВО «Свобода», згодом з парламентської коаліції вийшла «Радикальна партія Олега Ляшка». Розвал владної команди завершився демаршем «Батьківщини» та «Самопомочі» після невдалого голосування за відставку Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка. Продовжуються відцентрові процеси й у фракції «Блоку Петра Порошенка». Представники так званої групи «Єврооптимістів», що перебуває у складі БПП, дедалі частіше публічно критикують політику керівництва фракції, відмовляючись голосувати за неприйнятні для них рішення.

Гострий брак «штиків» у парламенті для проведення необхідних голосувань штовхає команду Президента домовлятися з політичними групами «Відродження» (контрольованої Коломойським) та «Воля Народу» (сформувалась навколо покійного Єремєєва). Перші колабораційні голосування було реалізовано під час голосування за зміни до Конституції (серпень 2015) та обговорення Державного бюджету на 2016 рік (січень 2016). Порошенко та Яценюк продемонстрували, що здатні обійтись без надто вибагливих партнерів по коаліції. Водночас компроміси з «Волею Народу» та «Відродженням» були непублічними та проявлялись у голосуванні за потрібні законопроекти та у кадрових призначеннях «потрібних людей» на грошові посади в міністерствах та держпідприємствах.

Така політика Порошенка та його партнерів призвела до жорсткої поляризації у парламенті та українському політикумі. Партіям, що не входять до коаліції та не отримують матеріальних бонусів за підтримку більшості, залишається єдиний шлях політичного виживання – жорстка, системна критика кроків уряду та Президента. Проте сьогодні саме Президент і меншою мірою «Народний Фронт» Яценюка несуть усю відповідальність за стан справ у країні. Процеси посилення протистояння лише набиратимуть силу, зважаючи на перспективу дострокових парламентських виборів та підігрівання такого стану речей у Москві. Тож намагання Порошенка, виходячи з його політичних інтересів, сконцентрувати у своїх руках всю повноту влади виглядає очікуваним та логічним. Хто б не став Прем’єром, Генпрокурором чи, приміром, главою Нацбанку, за їх провали нестиме відповідальність персонально Президент. А отже, ризикувати та віддавати посади комусь іншому, однак все одно втрачати залишки рейтингу від непопулярних чи помилкових дій неслухняних чиновників, прагматичний бізнесмен Порошенко не має наміру.

Таким чином, логіка у призначенні Генопрокурором близького друга Президента та в минулому очільника фракції «Блоку Петра Порошенка» Юрія Луценка така ж, як і в обранні Володимира Гройсмана Прем’єр-міністром України. Порошенко продовжує консолідувати владу у своїх руках, перебираючи водночас на себе всю відповідальність за дії влади як всередині країни, так і зовні.

Учорашні події в парламенті стали яскравою ілюстрацією цього процесу. Після того як напередодні депутати вчергове провалили голосування за проект закону, який дозволяв Луценку очолити ГПУ, до справи взявся Президент. Він увечері 11 травня відмінив візит на Антикорупційний форум у Лондоні, щоб особисто переконувати депутатів підтримати Луценка. Весь вечір 11 травня в кабінетах на Банковій ішли перемовини. ЗМІ стверджують, що спеціально для цього зі Швейцарії до Києва прилітав Ігор Коломойський, якому є за що поторгуватись із Президентом. Очевидно, торги пройшли вдало, адже наступного дня група Коломойського з 5 позафракційних депутатів, а також контрольована ним група «Відродження» (20 обранців) дисципліновано підтримали і закон «під Луценка» і кандидатуру нового Генпрокурора. Таку ж очікувану лояльність проявила і група «Воля Народу».

Загалом, події в парламенті цього дня нагадували чітко зрежисовану п’єсу. Напередодні Президент оголосив, що береться чи не власноручно проштовхувати Луценка у прем’єри. Наступного дня депутати дисципліновано проголосували за законопроект, який відхиляли чотири рази до того. Спікер Парубій одразу ж його підписав, а за півгодини – Президент. Водночас у кулуарах парламенту з’являється свіжовидрукуваний, ще теплий примірник спецвипуску парламентського видання «Голос Країни». Поки депутати здивовано гортали другий за день випуск газети, Парубій оголосив, що з Банкової уже надійшло подання Президента на кандидатуру Луценка, якого той представлятиме особисто. Петро Порошенко, пропонуючи парламенту підтримати кандидатуру Луценка, був доволі категоричний: «я представляю вам кандидатуру нового Генерального прокурора України. І НИМ БУДЕ Юрій Віталійович Луценко» (виділення автора). І справді, за півгодини після цього депутати погодили представлення Порошенка і новим генпрокурором став Луценко.

За рішення проголосували депутати БПП (131), НФ (73), “Воля народу” (17), “Відродження” повним складом (23) і 15 позафракційних. Злагодженість дій, блискавичність проведення усіх процедурних формальностей та більш ніж переконлива позиція Петра Порошенка в парламенті мали б засвідчити, що в новому парламентському розкладі саме Президенту належить провідна роль.

Також це сигнал новопризначеному Генеральному прокуророві. Адже для того, щоб провести скільки-небудь значні зміни у цьому відомстві, необхідна чітка підтримка і уряду, і законодавчої більшості в парламенті. Позиція Президента засвідчила, що, принаймні на старті діяльності Луценко таке сприяння матиме. Однак куди і на що витрачатиметься цей ресурс – питання відкрите.

Потреба в кардинальних змінах у Генпрокуратурі є очевидною і критичною. Публічна розправа над слідчими у справі «діамантових прокурорів», показне затягування розслідування справи про махінації з закупівлею бурових вишок Юрієм Бойком, відсутність результатів розслідування справи розстрілів на Майдані свідчать, що ГПУ не має ні бажання, ні людських ресурсів для змін. Отже, реформувати її зможе саме політик – людина, яка не є вихідцем із середовища, пов’язаного круговою порукою; персона, яка має підтримку уряду та парламенту, а також публічний діяч, що зможе доступно та аргументовано пояснити кроки, до яких вдається його відомство. Усього цього бракувало попередникам Луценка – Махніцькому, Яремі та Шокіну. Сьогодні для Луценка, схоже, відкрилась сприятлива ситуація для того, щоб дати старт змінам у ГПУ.

Однак вміння Луценка підміняти реальні здобутки пафосними заявами та справами відоме ще з часів його діяльності на посаді очільника МВС у 2005 році. На відміну від тих часів, сьогодні від успіху діяльності Луценка у реформуванні ГПУ великою мірою залежить не лише його подальша політична кар’єра, а й президентські перспективи Порошенка. Якщо не амбіція увійти в історію як Генпрокурор-реформатор, то інстинкт виживання як політика мали б стати добрим стимулом для справжніх змін і для Луценка, і для Порошенка.

Віктор Біщук

Share Button

Також перегляньте

Fot. unn.com.ua

Чи буде велика війна з московитами у 2021 році???

Останні 2 тижні українську спільноту активно цікавить дане питання чи не найбільше з поміж інших. …

Один коментар

  1. цікавим є питання, чи дав йому прокурорський темник Президент чи ні…

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.