четвер, 5 Серпень, 2021
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / Нагірний Карабах: український урок закавказького конфлікту
Ситуация в зоне карабахского конфликта

Нагірний Карабах: український урок закавказького конфлікту

Share Button

Найпотужніші за останні роки військові дії в Нагірному Карабаху нагадали всьому світові про майже 25-літню війну, що триває між Вірменією та Азербайджаном. Ця провокація свідчить не лише про те, що конфлікт між вірменами та азербайджанцями досі не вирішений. Вона також показала неефективність Мінської переговорної групи ОБСЄ (США, Франція і Росія), яка уже третє десятиліття безрезультатно намагається “замирити” сторони конфлікту. Чому конфлікт на Кавказі триває стільки часу? Хто і чому провокує протистояння і блокує процес вирішення конфлікту? І нарешті – які висновки варто зробити українцям з нагірно-карабаської історії? Відповіді на ці запитання читайте у статті політичного аналітика – Євгена Жеребецького.

Новий виток війни: фабула квітневого протистояння

2 квітня, у ніч з п’ятниці на суботу, розпочалися бойові дії в Нагірному Карабаху. Обидві воюючі сторони – вірменська й азербайджанська – звинуватили одна одну у провокації із застосуванням важкого озброєння.

Президент Вірменії Серж Сарґсян заявив про загибель внаслідок азербайджанських обстрілів 18 бійців невизнаної Нагірно-Карабаської республіки; Азербайджан повідомив про 12 загиблих солдатів та одного цивільного, збитий гелікоптер і один танк. Сторони повідомляють про жертви серед мирного населення, зокрема серед дітей, і твердять, що не застосовували зброю першими. Найінтенсивніші бойові дії ведуться на південному відтинку протистояння вірменських та азербайджанських сил.

У звіті Управління ООН з координації гуманітарних питань від 2-3 квітня щодо жертв бойових дій у Нагірному Карабаху йдеться про 33 загиблих і понад 200 поранених. У населених пунктах, які розташовані в районі найбільш інтенсивних бойових дій, за даними ООН, проживають 14,4 тисяч осіб. Як стверджують чиновники ООН, обидві сторони конфлікту заявили, що не потребують міжнародної гуманітарної допомоги.

Фото: http://www.heritage.org/
Фото: http://www.heritage.org/

 

4 квітня Президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив по національному ТБ про “велику військову перемогу” азербайджанських сил у Нагірному Карабаху: армія звільнила декілька сіл від вірменських окупантів. Відразу після цього Міноборони Азербайджану повідомило про припинення в односторонньому порядку усіх військових операцій.

Нарешті опівдні 5 квітня збройні сили невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки  припинили вогонь в регіоні. Міноборони Азербайджану підтвердило інформацію про тишу на лінії фронту з полудня 5 квітня. А вірменські дипломати заявили, що домовленості про припинення вогню вдалося досягти за допомогою російського посередництва. Таким чином чи не найбільші за останні 20 років бойові дії в Нагірному Карабаху припинились так само несподівано, як і почались. Припинились, не перетворившись на повномасштабну війну. Наразі.

Оскільки на лінії вогню немає незалежних спостерігачів, то отримати правдиву інформацію про бойові втрати сторін неможливо. Скажімо, Армія оборони Нагірного Карабаху повідомляє, що за 1 і 2 квітня втрати азербайджанської сторони склали понад 200 вбитими. Баку ж визнає загибель лише 12 своїх військовослужбовців і заявляє, що з вірменської сторони загинули й отримали поранення понад 100 військових. Армія оборони Нагірного Карабаху про свої втрати не говорить, а президент Вірменії Серж Сарґсян 2 квітня заявив, що Азербайджан за 2 дні боїв втратив 14 танків, понад п’ять БТР і БМП, один гелікоптер, 15 систем залпового вогню і укріплені інженерні споруди.

Де тут правда – сказати важко, але кількість та різноманітність задіяних у протистоянні сил дозволяють зробити припущення, що власні втрати, які офіційно визнають учасники протистояння, істотно занижені.

Передісторія конфлікту: з чого почалася війна в Нагірному Карабаху?

Нагірний Карабах розташований всередині мусульманського Азербайджану, але заселений переважно етнічними вірменами. З 1991 року Нагірно-Карабаська республіка воює з Азербайджаном за свою незалежність. В результаті війни загинуло майже 30 тисяч осіб, а ніким не визнана республіка з того часу тримається на плаву завдяки військовій та фінансовій підтримці Єревана і вірменської діаспори.

Почалось усе 21 лютого 1988 року, коли в Єревані пройшов величезний мітинг на підтримку Карабаху. Наступного дня акція переросла у масові зіткнення, в результаті яких загинуло двоє азербайджанців, десятки людей було поранено. Вночі 27 лютого почалися погроми в азербайджанському Сумгаїті, в ході яких загинули вірмени та азербайджанці. Азербайджан покинули 300 тисяч вірмен. З Вірменії втекло 120 тисяч азербайджанців.

Погроми у вірменському Сумгаїті. Фото: rubicon.org.ua
Погроми в місті Сумгаїт (Азербайджан). Фото: rubicon.org.ua

Після того, як обидві сторони сформували загони самооборони, почалися криваві локальні сутички. На початку 1990 року сторони задіяли артилерійську зброю. У Баку почалися масові погроми вірмен, і Москва ввела в місто повітряно-десантні війська.

10 грудня 1991 року в Нагірному Карабаху відбувся референдум, після якого в регіоні розпочалась повномасштабна війна між Азербайджаном і, фактично, Вірменією. В результаті успішних бойових дій вірмени окупували сім азербайджанських районів навколо Нагірного Карабаху, а далі військові операції з використанням авіації, танків і артилерії перекинулися на ширшу територію Азербайджану і на вірмено-азербайджанський кордон.

У 1994 році в Бішкеку Нагірний Карабах(Вірменія) і Азербайджан за посередництвом Москви підписали протокол, на підставі якого була досягнута домовленість про припинення вогню. Характерно, що в угоді йшлося лише про призупинення вогню, а не про перемир’я. 12 травня 1994 року Бішкекський протокол набув чинності.

Вірменська сторона акцентувала на історичній приналежності Карабаху Вірменії й на право народів на самовизначення. Азербайджан вказував на принцип непорушності кордонів. Кожен залишився при своєму.

3 грудня 1996 року на саміті ОБСЄ в Лісабоні всі країни-члени цієї організації підписалися під Лісабонською угодою, яка зафіксувала засади взаємовідносин Азербайджану, Нагірного Карабаху та Вірменії. В угоді було зафіксовано такі основні принципи: територіальна цілісність Вірменії та Азербайджану, юридичний статус Нагірного Карабаху як території з максимальним ступенем самоврядування в складі Азербайджану, а також гарантії безпеки Нагірного Карабаху та його населення. Вірменія свій підпис під угодою не поставила.

У 2001 і в 2006 роках Баку та Єреван провели серію переговорів з проблеми Нагірного Карабаху. У 2009 році сторони намагались за міжнародним посередництвом знайти вихід із цього історичного й етнополітичного глухого кута, але безуспішно. Після цього сталося кілька серйозних збройних інцидентів на кордоні, найбільшими з яких були військові конфлікти у 2014 році та у квітні 2016 року.

Позиції сторін: кому вигідне відновлення війни?

Починаючи з 1993 року, Рада Безпеки ООН прийняла чотири резолюції про врегулювання нагірно-карабаського конфлікту. Ці документи підтверджували територіальну цілісність Азербайджанської Республіки і вводили в обіг формулювання «Нагірно-Карабаський регіон Азербайджанської Республіки». Але, на жаль, ці резолюції були відкинуті Єреваном. Як ішлося вище, в основі всіх цих резолюцій, а також рекомендацій Мінської групи ОБСЄ (США, Франція і Росія) лежить принцип непорушності суверенітету і територіальної цілісності держави. У 2009 році Мінська група запропонувала сторонам основні принципи врегулювання конфлікту: повернення окупованих територій навколо Нагірного Карабаху під контроль Азербайджану, надання Нагірному Карабаху проміжного статусу, гарантій безпеки, а також політичної, культурної та економічної автономії та самоврядування у складі Азербайджану, відмова від силового вирішення проблем у трикутнику Азербайджан–Вірменія–Нагірний Карабах і збереження Лачинського коридору, який з’єднує Вірменію з НКР, під контролем Вірменії. Однак усі ці пропозиції Єреван не прийняв.

Як повідомляє Reuters, 1 квітня цього року Держсекретар США Джон Керрі на зустрічі з азербайджанським президентом Ільхамом Алієвим на Саміті з ядерної безпеки у Вашингтоні закликав до «остаточного вирішення» конфлікту. Така доволі рішуча й категорична заява Вашингтона, на нашу думку, свідчить про те, що Вашингтон послав ясне попередження закулісному режисерові карабаської війни – Володимиру Путіну. Спробуємо розглянути основні мотиви ключових акторів цієї кавказької драми.

Вірменія. Найменш незацікавленими сторонами в силовому протистоянні навколо Нагірного Карабаху є НКР і Вірменія. Їх цілком влаштовує нинішній status quo, бо, маючи на своїй території 102-гу військову базу ЗС РФ в Гюмрі, вони й не подумають виконувати резолюції РБ ООН про деокупацію захопленої території.

Вірменія має гірше озброєну (порівняно з Азербайджаном) армію, однак, будучи членом військово-політичного об’єднання ОДКБ, Єреван розраховує на допомогу РФ у випадку повномасштабної війни з Азербайджаном. Втім, сказане зовсім не означає, що вірмени не могли влаштувати збройну провокацію вночі 2 квітня проти Баку на прохання В. Путіна.

Не секрет, що Єреван трактують у світі як російську маріонетку, що призвело до його повної політичній ізоляції, а “США, ЄС і НАТО вважають Вірменію своїм противником”, – про це пишуть навіть вірменські (sic!) аналітики на своїх сайтах.

Азербайджан. Позиція Баку фактично збігається з рекомендаціями, виробленими ООН і Мінською групою: Вірменія, яка окупувала майже 20% території Азербайджану, повинна звільнити всі захоплені території, і конфлікт навколо Нагірного Карабаху повинен бути вирішений в рамках суверенітету і з дотриманням територіальної цілісності Азербайджану. Про це заявив у своєму виступі на Саміті з ядерної безпеки в США президент Азербайджану Ільхам Алієв.

Таку позицію Баку послідовно підтримують США і Європейський Союз, які з відомих меркантильних енергетичних і геополітичних причин є політичними союзниками Баку і категоричними прихильниками мирного врегулювання карабахського конфлікту.

Нинішня тактика Баку в цій війні полягає у поєднанні військових і дипломатичних заходів впливу на Єреван: постійний масований дипломатичний тиск на Вірменію поєднується з короткочасними бойовими діями у відповідь на провокації бойовиків НКР. Слід зазначити, що сьогодні Баку зосередив свої зусилля на деокупації семи азербайджанських районів навколо НКР, сподіваючись, що таким чином істотно підірве матеріально-технічне постачання сепаратистів і ліквідує добре укріплену буферну зону навколо сепаратистської республіки.

Нарешті, деякі експерти не виключають, що, незважаючи на задекларовану прихильність президента Алієва до процесу мирного врегулювання конфлікту, Баку міг піти на короткочасне збройне загострення навколо Карабаху. Причина проста: не дати ЄС і США примусити Баку укласти мирний план на умовах Єревану. А тому жорстка, добре спланована сутичка, безумовно, зведе нанівець такі наміри. Опосередковано на користь цього сценарію свідчить коротка тривалість квітневого конфлікту і те, що Баку першим в односторонньому порядку проголосив про припинення вогню.

Росія. Лише лінивий не говорить про Росію, як про головну причину і мотор карабаської війни. І такі твердження небезпідставні. Нестабільність у Карабаху вигідна Росії, пише «The Wall Street Journal». На думку видання, президент Володимир Путін, знаючи, що війна послаблює Азербайджан і Вірменію, порушує резолюції ООН, які забороняють продаж зброї обидвом учасникам конфлікту і одночасно продає наступальну зброю Баку та Єревану. У такий спосіб збільшується залежність цих країн від Москви як постачальника зброї і посередника у переговорному процесі. «Для реалізації мрії про євразійську імперію Путіну потрібен слабкий Південний Кавказ, де Москва буде головною зовнішньою силою, яка надає військову допомогу і контролює потоки каспійської нафти в регіоні», – пише видання. Таким чином, саме Росія нині є головним медіатором у цьому конфлікті, і без її волі вирішення карабаського конфлікту є неможливим.

Вірменське видання «Lragir» на запитання, чому Росія не зупинить війну в Карабаху, відповідає так: «Тому що це неможливо – кількість озброєння, поставленого Азербайджану, зробило свою справу, і тепер Росія, яка очікувала короткочасної, керованої війни, опинилась у становищі жалюгідної, бездіяльної країни».

По-друге, Росія в результаті окупації Криму і частини Донбасу потрапила в становище геополітичної парії, від якої дистанціюються більшість великих держав.

Щоб повернутись у коло світових гравців, РФ намагається довести свою незамінність у миротворчому процесі в Сирії, у вирішенні проблем тероризму і біженців в Європі і, нарешті, у мирному врегулюванні війни в Карабаху. Однак, за винятком Штайнмаєра, Оланда, декількох крайньо правих, на зразок Марі Лепен, решта європейських політиків сильно порозумнішали і втратили святу наївність часів кримського референдуму.

Найбільш чітко і недвозначно сформулювала це канцлер Німеччини Ангела Меркель. Вона заявила, що шокована російськими бомбардуваннями в Сирії, а Захід «сповнений жалю від страждань десятків тисяч людей в результаті бомбардувань, особливо бомбардувань з російської сторони». Нарешті, у західних ЗМІ появився ряд публікацій, які прямо звинувачують Путіна в організації спецоперації, в якій сирійські біженці використовуються у якості зброю проти ЄС поряд із мусульманськими терористами. Натомість на Південному Кавказі Росія провокує військові конфлікти між Азербайджаном і Вірменією для того, щоб в потрібний час виступити в ролі успішного миротворця.

Опосередковані учасники конфлікту: хто ще впливає на війну в Нагірному Карабаху?

Позиція Туреччини. Азербайджан має особливі дружні стосунки з Туреччиною. Коментуючи останній збройний конфлікт у Нагірному Карабаху, президент Туреччини Реджеп Ердоган заявив, що підтримує Азербайджан “до кінця”: “Ми молимося, аби наші брати в Азербайджані перемогли у цих сутичках”. Крім того, президент Туреччини різко розкритикував діяльність ОБСЄ: “Якби Мінська група вдалася до чесних і рішучих кроків, такі інциденти ніколи не сталися б. Проте слабкість Мінської групи, на жаль, довела ситуацію до нинішнього стану”, – сказав Ердоган азербайджанським журналістам.

Окрім політичних, країни мають доволі тісні військові контакти: в   азербайджанському анклаві Нахічевань присутні турецькі офіцери, військові інструктори і спецпризначенці. Туреччина проводить з Азербайджаном спільні військові навчання й уважно спостерігає за ситуацією на лінії зіткнення. Баку й Анкара формально не укладали військового союзу, однак практично весь офіцерський корпус Азербайджану, починаючи з майора, навчався у військових навчальних закладах Туреччини.

У випадку, якщо Туреччина на прохання Азербайджану візьме участь у бойових діях в Карабаху, то, навіть зважаючи на членство Вірменії в ОДКБ, це не дасть підстав Росії надати військову підтримку сепаратистам НКР, оскільки Москва укладала угоду про взаємодопомогу з Вірменією, а не з невизнаною сепаратистською республікою. Натомість присутність російської військової бази в Гюмрі (Вірменія) робить будь-яке втручання Туреччини у бойові дії вкрай небезпечним, оскільки росіяни, як досвідчені провокатори, можуть імітувати напад Туреччини на територію Вірменії. Це дасть Москві формальний привід почати бойові дії проти Анкари. Такий сценарій загрожує прямим збройним контактом ЗС РФ з другою за величиною армією в Європі. Наслідки такої конфронтації є вкрай небезпечними і непередбачуваними не лише для Кавказького регіону. Сказане, однак не означає, що Туреччина, застосовуючи досвід росіян, не може розпочати окремі гібридні військові акції проти вірменських і, при потребі, російських військ. Для цього достатньо спороти шеврони з камуфляжу й відправити кілька тисяч своїх солдат у “відпустку”.

Позиція Заходу. Сполучені Штати і ЄС ясно усвідомлюють, що Нагірний Карабах може стати ще одним (після Сирії) місцем військового протистояння між Росією та Туреччиною. Жорстка позиція Ердогана в Сирії дає надію на те, що в Азербайджані В. Путін буде поводитись значно стриманіше. Своєю чергою, турецький президент розуміє, що Вірменія і Росія мають союзницькі відносини в рамках ОДКБ, а тому будь-які спроби атакувати Вірменію негайно матимуть відповідь з боку Росії. Однак це не означає, що бойові дії навколо НКР негайно і назавжди припиняться: Москва і далі буде створювати в регіоні провокації руками сепаратистів НКР. Мета таких акцій – підтримувати нинішній конфлікт на рівні достатньому для того, щоб перешкодити створенню нових транзитних проектів через Вірменію до Туреччини – поряд з уже існуючими через територію Грузії. Це призведе до втрати ЄС додаткового джерерла енергоносіїв з Азербайджану і Туркменістану. Зрештою, треба зрозуміти, що майже 30-річна миротворча діяльність Заходу в Карабаху ясно свідчить про неефективність і безпомічність миротворчої політики США та ЄС стосовно Росії і спонукає останню до створення нових “гарячих точок” по всьому світу.

Урок для України

Від початку 1990-х і донині позиція України в нагірно-карабаському конфлікті незмінна: Україна вважає справедливою позицію Азербайджану й активно підтримує ініціативи Баку щодо його розв’язання. Україна не визнає Нагірно-Карабаську республіку і вважає територію Нагірного Карабаху окупованою сепаратистами, яких підтримують Вірменія та Російська Федерація. Позиція України передбачає вирішення нагірно-карабаського конфлікту в межах територіальної цілісності, непорушності кордонів і суверенітету Азербайджану, на основі рішень, схвалених ООН і ОБСЄ.

Навіть поверхневий аналіз майже 25-літніх миротворчих ініціатив Заходу щодо вирішення карабаського конфлікту свідчить про те, що у США та ЄС немає достатнього бажання і належних інструментів для позитивного й остаточного вирішення цієї проблеми. З 1992 року й донині мирним врегулюванням Карабаської проблеми займається ОБСЄ (Мінська група, співголовами в якій є США, Франція і Росія). “Успіхи” 25-річної діяльності цієї групи яскраво демонструють сухі статистичні дані ООН: понад 30 тисяч загиблих з обидвох сторін, 200 тисяч поранених і “довгограючий” активний збройний конфлікт. Бо справжньою причиною поразки мирного процесу в Карабаху є не лише пасивність і брак волі в ЄС та США, а також саботаж і подвійна, “гібридна” політика Росії на Південному Кавказі.

Саме через таку гібридну дипломатію Москви діяльність Мінської групи має мізерний ефект і нульову ефективність. Досвід багатолітнього азербайджано-вірменського протистояння свідчить, що лише прямі двосторонні переговори конфліктуючих сторін без участі Росії здатні привести до справжнього миру.

Сьогодні Україна, попри відсутність складного, як у Карабаху, міжетнічного протистояння, яке так старанно роздмухував Путін, позиційно перебуває в набагато гіршій ситуації, ніж Азербайджан. Ми де факто включили донецьких сепаратистів до тристоронніх міжнародних переговорів, надавши їм таким чином міжнародну правосуб’єктність. Ми не запровадили в країні військовий стан і не оголосили Україну в стані війни з російським агресором, не розірвали дипломатичні стосунки й не припинили з РФ усі політичні та господарські відносини. Росія бере участь у Мінському переговорному процесі у статусі нейтральної держави. На вимогу РФ і під тиском наших “союзників” Німеччини і Франції Київ підписав протоколи, в яких перемир’я вирішується коштом України, та ухвалив спеціальні закони, які фактично запроваджують у сепаратистських анклавах на сході України паралельну владу з правом формувати власні армію, сили правопорядку, прокуратуру, паралельні органи представницької (а фактично – законодавчої) влади. І, нарешті, на вимогу РФ, Франції та Німеччини Київ зобов’язався провести на окупованій (!) Москвою території “вільні і чесні вибори” та внести зміни до Конституції на корить російського окупанта і донецьких сепаратистів. Якщо порівняти ці політичні “успіхи” українського президента з політикою Ільхама Алієва в карабаському конфлікті, то інакше як повним системним провалом українського МЗС і особисто президента Порошенка таку діяльність не назвеш.

Фото: joinfo.ua
Фото: joinfo.ua

Оскільки весь світ сьогодні вкотре усвідомлює, що таке путінська Росія, то українська влада і суспільство теж повинні зробити зусилля і зрозуміти, що політика Франції та Німеччини в процесі мирного врегулювання на Донбасі ведеться в тому ж ключі, що і в Карабаху, і має на меті призупинити активні бойові дії, жертвуючи інтересами країни, яка зазнала агресії, тобто України. Не вирішуючи при цьому проблеми мирного врегулювання в цілому і остаточно. Азербайджан категорично відмовився слідувати рекомендаціям ОБСЄ і вказівкам Франції, Німеччини та нинішньої адміністрації США. Україна повинна діяти схожим чином.

Сказане вище дає підстави стверджувати, що, враховуючи досвід врегулювання конфлікту в Нагірному Карабаху, Україна повинна переформатувати стратегію і тактику переговорів, змінивши попередньо склад їх учасників. Росія має бути визнана міжнародним співтовариством агресором і окупантом, у переговорах мають брати участь країни-підписанти Будапештського меморандуму (США, Росія, Україна, Велика Британія) і один представник від ЄС. Представники російських терористичних угрупувань на Донбасі повинні бути виведені за рамки переговорів.

Сьогодні важко сказати, чим закінчиться нинішнє збройне протистояння навколо Нагірного Карабаху. Більшість аналітиків та військових експертів переконані, що безпосередні учасники цього конфлікту не зацікавлені у перетворенні його на повномасштабну війну, відтак бойові дії швидко припиняться. Справа, однак, у тому, що на задньому плані карабаського протистояння видніється Москва – головний учасник цієї війни (вона ж і ляльковод у цьому театрі), яка використовує конфлікт на Закавказзі як інструмент для реалізації своїх далекосяжних геополітичних проектів. І саме ця постійна залаштункова присутність Москви дозволяє твердити, що участь РФ у переговорному процесі гарантовано зробить цю війну безконечною. Історія 25-літніх спроб врегулювання цієї абсурдної і безнадійної бійні свідчить про те, що мирне закінчення Карабаської війни стає дедалі примарнішою перспективою. Що ж до України, то на прикладі війни в Карабаху ми отримали добрий навчальний матеріал для аналізу тактики і стратегії Заходу та Російської Федерації у вирішенні таких конфліктів.

Євген Жеребецький, політичний аналітик

Share Button

Також перегляньте

Fot. president.gov.ua

Консультативна (з)рада й примирення: Україна на шляху до колапсу

Доки західний світ (зокрема Європа) борються з пандемією COVID-19, для України настають важкі часи випробувань. …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.