четвер, 28 Жовтень, 2021
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / Ескалація в Нагірному Карабаху: новий фронт Росії
Fot. pl.wikipedia.org
Fot. pl.wikipedia.org

Ескалація в Нагірному Карабаху: новий фронт Росії

Share Button

Цього тижня на одну «гарячу» точку на мапі світу стало більше. «Заморожений» протягом останніх 22 років (після карабаського перемир’я в травні 1994 року) конфлікт між Вірменією та Азербайджаном стосовно Нагірного Карабаху спалахнув з новою силою. Цікаво, що ескалація сталася за відсутності в Баку та Єревані президентів двох республік – Ільхама Алієва та Сержа Саркісяна, які брали участь у ядерному саміті в США.

Бої з застосуванням реактивної артилерії, танків і авіації відбуваються на всьому 200-кілометровому фронті від Мартакерта на півночі до Гадрута на півдні. Південний напрям особливо важливий, адже примикає до кордону з Іраном (декілька мін навіть прилетіли на іранську територію, не спричинивши, щоправда, значних руйнувань). Це надає конфліктові «поважнішого» – регіонального – статусу.

Не можна говорити, що карабаський конфлікт був повністю замороженим – на кшталт придністровського. Збройні сили Вірменії та Азербайджану досить часто відкривали вогонь зі стрілецької зброї, час від часу проявляли активність диверсійні групи. Натомість на дипломатичному рівні Мінська група ОБСЄ від 1994 року безуспішно намагається врегулювати це питання. На внутрішньополітичному рівні (зокрема в Азербайджані) непохитність позиції в дискурсі щодо приналежності Нагірного Карабаху (особливо враховуючи «гарячий» кавказький темперамент) часто ставала запорукою перемоги партії на виборах.

Тим не менше, Нагірний Карабах – це, вочевидь, не просто питання двосторонніх відносин між державами Південного Кавказу. «Вуха» Росії та її геополітичних інтересів проглядаються в нинішній ескалації досить чітко – навіть на тлі миротворчих заяв Путіна «негайно припинити вогонь» (Україна вже знає справжню ціну слів російського президента), а також переговорів російського міністра оборони Шойгу з Баку та Єреваном. Підготовка конфлікту тривала поступово. Спочатку Росія спробувала збільшити градус напруги у вірменському суспільстві через «енергетичний майдан» влітку 2015 року. Після цього надала Вірменії кредит на 200 млн доларів на закупівлю російського озброєння для переоснащення армії. Цікаво, що за останні три роки Росія продала Азербайджану зброї на суму 5 млрд доларів (Баку навіть надсилав до Москви дипломатичну ноту наприкінці лютого 2016 року, коментуючи, що списки озброєння для Вірменії й Азербайджану дублюються). Підкріплює загальну тенденцію й активізація російського наукового співтовариства, яке спочатку актуалізувало тематику приналежності та розвитку Нагірного Карабаху (особливо в контексті російсько-турецьких відносин), а потім однозначно підтримало Вірменію.

Не виникає сумніву, що після розморожування карабаського конфлікту будуть й інші дії Росії, спрямовані на ескалацію заморожених конфліктів у Грузії та в Молдові. Просто і в Придністров’ї, і в Південній Осетії та Абхазії провідна роль Росії як сторони конфлікту проглядається набагато більш очевидно. Натомість у Нагірному Карабаху Москва може загрібати жар чужими руками.

Не можна однозначно стверджувати, що ескалація конфлікту в Нагірному Карабаху потрібна Росії в якості інструмента впливу в російсько-турецькій кризі. Тим більше не варто говорити, що за ширмою конфлікту відбувається «проксі-війна» між Росією та Туреччиною. Безумовно, Баку є беззаперечним «клієнтом» Анкари, й Президент Туреччини Ердоган у перші години конфлікту однозначно підтримав Азербайджан. Саме турецькі військові тренують азербайджанську армію, саме Анкара надає найбільшу військово-технічну допомогу Баку. Проте росіяни не шукають прямого виходу для своїх військових до кордонів Туреччини, щоб почати відкриті бойові дії, як говорять деякі військові експерти. Звичайно, ескалацію воєнних дій вкупі з неготовністю вірменської армії та бажанням «допомогти» Москва намагатиметься використати для збільшення своєї військової присутності. Проте немає впевненості, що Росія насправді хоче воювати з кимось на кшталт Туреччини чи Азербайджану, коли є глобальний супротивник – США. Саме на Вашингтон і розрахована нинішня вистава. Головне завдання Путіна – «примус» до переговорів з ним на рівних, тобто прорив міжнародної ізоляції, що полегшить визнання анексованого Криму й посилить загарбницькі апетити Москви. А також допоможе в досягненні економічних цілей, які Росія не змогла реалізувати в Сирії.

Йдеться, передусім, про ціни на нафту. Згортання російської присутності в Сирії частково пояснюється тим, що, незважаючи на російське втручання, ні Саудівська Аравія, ні Іран не знизили обсяги видобутку нафти, а ціна на неї так і не зросла. Військова ж ескалація в регіоні, де проходять міжконтинентальні трубопроводи Баку–Джейхан і залізниця Баку–Карс, може серйозно вплинути на розклад місцевих політичних сил. Також «гарячий» регіональний конфлікт ставить під питання вихід Туркменістану на західні енергетичні ринки через неможливість будівництва Транскаспійського трубопроводу. Вочевидь, Кремль рішуче налаштований на ліквідацію південного газового коридору, що сприятиме безальтернативності «Північного потоку-2».

Що ж до геополітики, то новим елементом, який збільшує вагу цього регіону та його значення для Москви, є різке зростання ролі Ірану на тлі ослаблення Туреччини у зв’язку зі зміною глобального розкладу сил. Ще одним новим явищем регіональної політики є становлення курдської держави у ще не узаконених, але дедалі ширших межах – від Сирії до Іраку. Таким чином «миротворча місія» російських військ у Карабаху, якщо вона раптом реалізується, кардинально змінить весь політичний пейзаж регіону.

Росія продовжує дестабілізувати ситуацію в світі. Після Криму, Донбасу та Сирії настала черга Карабаху. Поки НАТО укріплює північний фланг, Москва активно розхитує південний. Війна, яка не потрібна ані Єревану (російських військових тут відверто не люблять, сприймають їх як «неуникне зло»), ані Баку (північний фланг карабаського фронту надасть російським «миротворцям» доступ до газопроводу Баку–Джейхан – основи влади і благополуччя клану Алієвих), задовольняє виключно відомі амбіції господаря Кремля. Хто зупинить агресора?

Валерий Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Джерело: dt.ua

Вплив пандемії COVID-19 на міжнародні відносини: ключові тенденції

Пандемія СOVID-19 та жорсткі карантинні обмеження у світі змінюють міжнародні відносини. Реакція на коронавірус меншою …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.