Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Скільки часу потрібно письменникові, щоб вирости чи деградувати від історій для дітей до історії про порно? Сім років. Принаймні саме стільки знадобилося Богданові Логвиненку, щоб подолати цей «шлях». У 2009 році вийшла його збірка оповідань для дітей у серії про видатних українців (він писав про Нестора Махна, Шарля де Ґолля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва, Романа Шухевича), а сьогодні у Львові презентував книгу Saint Porno. Сам автор називає її майже документальною історією про знайому порноактрису, і книжка вже встигла зробити фурор на «Книжковому арсеналі» у Києві (ще на середині фесту публіка розкупила всі примірники).
За цих сім років Богдан встиг пожити в кількох країнах, а відвідати понад півсотні (побувавши, як каже сам, десь першим українцем, а десь і першим білим), організувати пару фестивалів і десятки концертів різних гуртів з Польщі, України та Чехії, показати сотням туристів «непричесану» Азію, наїздити лише автостопом понад 100 тисяч кілометрів, написати кілька сотень історій про звичайних людей, яких він зустрічає щодня і з якими спілкується – з ким по кілька хвилин, а з ким і роками. А віднедавна взяв на себе ще й «дипломатичну» місію – почав переконувати українських дипломатів, що треба спростити для іноземців в’їзд в Україну, однак не зміг переконати голландців проголосувати за Асоціацію України з ЄС.
Зараз Богдан їздить з презентаційним туром Saint Porno Україною. Тож у багатьох буде шанс почути про цю книгу з перших уст. Ми ж розпочали розмову з наступної книги Богдана Логвиненка, яка народжується з проекту «Перехожі» – коротких історій про людей, які Богдан майже щодня публікує на своїй сторінці у соцмережі.
“У серпні, до Форуму видавців у Львові, мають вийти «Перехожі», – каже Богдан. – У мене за рік назбиралося вже майже 300 історій про людей. Ця книжка – це буде напівтревелог про Південно-Східну Азію. Там буде комбінація розповідей про міста і про людей”.
– Лише Азія?
– Потім буде і про Європу – це мені ще треба дописати. Загалом же видавництво (видає книгу «Видавництво Старого Лева») спершу мало ідею просто видати у книжковому варіанті проект «Перехожі» –практично так, як я це писав у Фейсбук. Я ж вважав, що якщо я написав це на Фейсбук, то всі, хто хотів, уже прочитали, тому запропонував дописати ще деякі тексти, які до книжки ніде не публікуватиму. Зрештою, Saint Porno теж народилося з однієї історії в «Перехожих», яку я розширив до окремої книжки.
На референдумі голландці голосували проти всього
– Очевидно, в «європейський цикл» ввійдуть історії з Нідерландів, де ти провів тиждень у дуже цікавий період – перед їх референдумом щодо Асоціації України з ЄС. Що ти там робив?
– Я спостерігав за їх підготовкою до референдуму, описував це (оскільки перед самим референдумом журналістів з України там практично не було, то деякі медіа у своїх новинах посилалися на мої записи у Фейсбук), намагався зрозуміти настрої голландців, спілкувався з людьми.
– Як це виглядало? Ти чіплявся до людей на вулиці і намагався переконати їх проголосувати на референдумі «так»?
– Десь так. Але я дуже обережно переконував. Голландці не люблять, коли їм намагаються нав’язати якусь думку. Я переважно казав, що я з України, і реакція на це була різною. Бо у них проводилася кампанія, наприклад, що насправді Україна за те, щоб голландці проголосували на референдумі проти: мовляв, це вигідно і Україні, і Нідерландам, і Європі. Бо Асоціація з ЄС – просто кабальна для України. Тому доводилося пояснювати, чого ми насправді від них хочемо і чого очікуємо від цього їх референдуму.
– І ти з’ясував, звідки саме йшли такі меседжі?
– Їх «розганяли» місцеві соціалісти. Загалом у Нідерландах все якось трохи перевернуто – соціалісти виступають за якісь обмеження, звуження для когось, а, наприклад, ще недавно лідером правої партії у них був гей, що, м’яко кажучи, для правої ідеології трохи дивно.
– Безпосередньо з кимось із опонентів Асоціації України з ЄС тобі вдалося поспілкуватися? Я маю на увазі не звичайних людей на дільницях, які проголосували «проти», а тих, хто підштовхував їх до такого вибору?
– Вийшло так, що я брав участь у дебатах, в яких опонентами української сторони була депутатка їхнього парламенту, соціалістка. Мені довелося тоді спростувати кілька її абсурдних тез. Наприклад, що мільйон українців за останній рік добровільно емігрували до Росії. Чи те, що українці хочуть асоціації з ЄС, бо Порошенко і Яценюк їх обдурили, пообіцявши через п’ять років після цього вступ до ЄС.
А на рівні звичайних людей доводилося чути, що вони голосують проти, бо не хочуть вдома таких терактів, як у Брюсселі, чи що не хочуть, щоб до них їхали румуни. Тобто це абсурдні речі, які не пов’язані між собою, але які з успіхом використовують тамтешні популісти. Голландці на цьому референдумі загалом голосували проти всього: проти Європи, проти розширення ЄС, проти сирійських біженців, проти ІДІЛу, проти терактів і так далі. Зрештою, їм це притаманно, адже не так давно вони єдині в Європі висловилися проти конституції ЄС. Ну, але принаймні на згаданих дебатах ми перемогли – 4 людини залишилися на позиції «проти» і близько 20 – «за».
– Ти згадав про гея, лідера правої партії. А про недавній зрив ЛГБТ-з’їзду у Львові там чули? Це на настрої ліберальних голландців якось вплинуло?
– Про це я нічого не чув, там про це точно не говорять.
За Валенсу вибачився його син, а за Садового і Марцинківа ще ніхто не вибачився
– Кілька років ти прожив у Польщі. Польщу прийнято вважати релігійною та моноконфесійною країною, і цим вона схожа з Галичиною. Як, на твою думку, могла б завершилася ця затія зі з’їздом у Польщі, як там з правами секс-меншин?
– Я знаю, що в польському сеймі була відкрита ЛГБТ-група. І після заяви Валенси, що геїв потрібно виставити за паркан сейму, його син публічно вибачався за ці слова. Це було ще три роки тому. У нас наразі за слова Садового чи Марцінківа ще ніхто не вибачився. Тож якщо порівнювати, то в Польщі, мені здається, значно спокійніше і толерантніше ставлення до меншин. Але загалом мені важко оцінювати і порівнювати ліберальність чи толерантність польського суспільства і українського. Бо я Україну сприймаю як свій дім, і я завжди значно критичніший до себе, до свого дому, ніж до чужого. Я ніколи не спілкувався з ЛГБТ-активістами у Польщі, але я спілкувався з ними тут. Власне, через те, що в них є проблеми. Як з цим у Польщі – я не володію ситуацією. Знаю точно, що, наприклад, у Чехії значно більше таких речей легалізовано.
– З Польщі час від часу долітають критичні стріли в наш бік, пов’язані з непростими сторінками історії – УПА, «Волинська різня» тощо. Чи справді ці проблеми в Польщі «на порядку денному»?
– Це страшенно марґінально. Я за два роки об’їздив практично всю Польщу, спілкувався з різними людьми, і мене жодного разу ніхто не спитав про “Волинську різню”. І лише один чоловік згадав про УПА. Була в мене одна історія з польськими «ліваками» (у Польщі цікава історія, бо не лише їхні ліві проти УПА – історично й ідеологічно, – праві теж проти УПА!). Тож у дискусії (а це був 2012 рік) я казав, що ми і зараз боремося за нашу незалежність, оскільки у нас при владі проросійські сили. Хоча ми тоді начебто йшли на асоціацію з ЄС, але я ніколи не вірив, що при Януковичу ми якимось чином приєднаємося до Європи. Тож я пояснював, що сьогодні, на етапі все ще створення держави, праві нам потрібні. В «Солідарності» також були праві і навіть ультраправі – футбольні хулігани. Тож той етап, який Польща пройшла тоді, ми ще не пройшли. От я це все пояснював, а через рік у нас почалася революція, в якій праві відіграли досить важливу роль. А зараз у Польщі знову праві при владі, і мені від цього сумно.
– Ще недавно Польща була головним адвокатом України в Європі, «локомотивом», який тягнув Україну за собою. Сьогодні ж складається враження, що цієї ролі Польща позбувається – свідомо чи ні…
– Справді, є таке відчуття і сприйняття. Зараз цю роль на себе перейняла чи переймає Литва. Щодо Польщі, то, оскільки при владі зараз праві, вони зайняті здебільшого своїми популістськими штуками, а тема України – не дуже виграшна в цьому плані. Тож мені здається, що це з одного боку свідомий крок, але водночас і несвідомий – вони просто зайняті іншими речами. Адже нова влада Польщі дуже антиросійська, але при цьому в них нема часу на підтримку України, бо їм потрібно займатися популізмом, їм просто не до нас. Мені так здається.
Віза в Україну для нігерійця коштувала 5 тисяч доларів
– Не так давно ти відкрив очі багатьом, зокрема чиновникам, на проблеми з візами, з якими стикають іноземці, що хочуть відвідати Україну. Розкажи докладніше, що відбувається і як можна цю ситуацію виправляти? Які кроки ти особисто робиш для цього?
– Коли я писав історії людей для свого проекту «Перехожі», то в Малайзії, Індонезії часто зустрічав людей, які бували в Україні, їздили сюди як туристи або тут вчилися. Зрозуміло, я запитував про їхні враження від України. І дуже часто розповідь про Україну вони починали зі свого досвіду спілкування з нашим посольством, консульством чи прикордонними службами. Я спочатку думав, що це випадковість, що мені «щастить» на тих, у кого був якийсь прикрий поодинокий випадок. Але потім я побачив, що дуже багато людей говорять про одне і те ж. Зрештою, і українці стикаються з невідповідною роботою наших консульських служб за кордоном. А потім вже в Україні я спілкувався з іноземцями, писав історії про них, і тут вони знову в першу чергу говорили про проблеми з візами.
– Які саме?
– Наприклад, в Нігерії був випадок, коли отримання української візи мало коштувати 5 тисяч доларів.
– Це хабар?
– Чому одразу хабар? Схема така: консул відправляє до фірми, через яку оформлюється віза, а ця фірма в таку суму оцінює свої послуги.
– Це, власне, схема, але ж і офіційно візи в Україну дорогі.
– Так, 200 доларів коштує віза для всіх іноземців, які хочуть в’їхати в Україну, а це переважно представники, скажімо так, не дуже багатих країн. Бо з Європою, Штатами, Канадою, Японією, Кореєю, ще низкою країн у нас безвізовий режим. Наприклад, Албанія давно скасувала нам візи, а ми їм – ні. І це при тому, що Албанія має безвізовий режим з країнами ЄС і є членом НАТО. І в Албанії нема нашого консульства, тож албанцю, щоб отримати візу в Україну, потрібно їхати виробляти її до Будапешта.
Ще один абсурд – те, як вираховується вартість візи. Це приблизно 200 доларів, але ця сума прив’язана до певної кількості неоподатковуваних мінімумів громадян України. Для чого? Для чого іноземцю знати про ці наші мінімуми, які час від часу змінюються, і для чого всім нашим консульствам з кожною зміною все це міняти в себе? Як на мене, це просто нонсенс.
– Ти побачив цю проблему, зрозумів, що вона глобальна, і вирішив про неї розповісти нашим дипломатам у МЗС. Але ж вони, напевно, знають, яка вартість українських віз…
– Насправді, вони самі багато що не знають. Наприклад, не знають про міжнародний досвід. Та й проблеми не лише у МЗС. Це і державна міграційна служба, і прикордонники… Багато постанов, які приймають щодо цієї теми, вимагають погодження низки структур. Про що можна говорити, коли заступник начальника Державної міграційної служби під час нашої зустрічі говорить: «А ви знаєте, як міграційна служба працює в Польщі? Там якщо ти забронював готель, а потім їдеш в Польщу і ночуєш в іншому готелі, то за тобою одразу приїжджає поліція». Якщо службовець такого рівня оперує такими міфами, то їм треба розповідати, як є насправді. А заодно – інформувати суспільство. Власне, моя мета – передусім поінформувати і вказати на те, що є така проблема.
– Яка кінцева мета твоєї ініціативи, і наскільки конструктивним є твій діалог з нашими державними органами?
– Кінцева мета – максимальне спрощення процедури в’їзду іноземців в Україну, передусім туристів. У нас відбулося кілька зустрічей з різними чиновникам, ми донесли до них певні проблемні питання. Їх включили в нові правила для отримання віз і невдовзі ці правила мають бути прийняті.
– Наприклад, що поміняється?
– Має поширитися на значно більшу кількість країн, аніж є зараз, практика отримання візи по прибуттю. Крім того, вона буде місячною. Бо зараз для деяких країн теж є віза по прибуттю, але вона 15-денна і діє, переважно, для екзотичних країн, звідки потік відвідувачів, м’яко кажучи, невеликий – часто це невеликі острівні держави. Громадяни багатьох інших країн мають отримувати візи за «стандартною» процедурою – консульство, заява, купа документів, оплата, розгляд. У березні зробили візи по приїзді для австралійців. Але недавно мені написав знайомий австралієць, який отримував візи в Україну і Білорусь. Віза в Білорусь коштувала йому 50 доларів, а в Україну – 200. У Білорусь він отримав візу за 3 дні, в Україну – за тиждень, плюс треба було надати папку якихось документів. І це при тому, що для Австралії вже діяло правило візи по прибуттю, але в нашому консульстві ніхто йому про це не сказав. Також є ідея електронних віз, вона в процесі реалізації. Бо зараз все виключно паперове – взагалі немає бази віз, які ми видаємо.
– Як тобі здається, чиновники зацікавлені, сприймають ці ідеї щодо лібералізації?
– Можливо, це просто збіг, але за останні два роки було два повідомлення від МЗС про лібералізацію візового режиму для іноземців: про роботу із запровадження електронних віз і про здешевлення віз. А за останні три тижні було вже п’ять повідомлень, які стосувалися цих питань. Прийняли проект правил, затвердили правила, які були прийняті ще раніше, а це немало, оскільки там дуже довга процедура, в якій задіяно багато відомств. От, наприклад, приходить Міністерство фінансів і каже: ми не зацікавлені в нових правилах, оскільки в них прописана вартість візи 60 доларів (проти нинішніх 200), відповідно, ми недоотримаємо кошти. Також розповідали, що на МЗС була відкрита справа в прокуратурі, бо свого часу відмінили візи для країн ЄС, відповідно рахункова палата недоотримала кошти. Це те, чим займається прокуратура, замість того, щоб «прикрутити» тих, хто створює фірми-прокладки для надання віз. А ситуація з іноземними студентами – це взагалі окрема тема. Наприклад, в Україну приїхало вдвічі менше закордонних студентів, ніж Україна видала запрошень на їхні ж запити. Куди поділися інші, чому не приїхали? А це теж втрата грошей – і дуже немалих.
– На якому етапі ці люди вирішують не їхати в Україну?
– Наприклад, захотів китаєць чи індус їхати вчитися в наші краї – умовно в Східну Європу. Іде в консульство України, там йому кажуть – збирай купу документів і чекай 2 тижні. В консульстві Польщі йому одразу кажуть – о, ви добрий студент, добре вчилися, ось вам, будь ласка, віза. То що йому обирати? Вартість навчання приблизно така ж, вартість життя в Польщі трохи вища, але рівень життя, умови і комфорт – не порівняти.
Суспільство добре «хаває» негативні меседжі
– Тема, яка недавно шуміла в Україні, – про зникнення хлопця, який їхав зі Львова до Києва і взяв попутників. У багатьох повідомленнях ЗМІ це звелося до поганого сервісу, ненадійного сайту-посередника, хоча досі невідомо, чи саме попутники, знайдені за допомогою сайту, якось причетні до зникнення хлопця. Як людина, яка лише автостопом проїхала понад 100 тисяч кілометрів, що ти про це думаєш?
– Так само можна сказати, що ризиковано їздити на «Ауді», бо у нього машина цієї марки, чи вдягати кеди «Найк» – можливо, він був у них, тож це дуже нещасливі кеди. Абсурдно, як на мене, звинувачувати у тому, що сталося, сайт. А позиція багатьох ЗМІ – цілком маніпулятивна. Просто суспільство більше «хаває» ці негативні меседжі, і це стосується будь-чого.
На мою думку, BlaBlaCar треба сприймати лише як покращений автостоп, від якого вимагати чогось особливого, зокрема, гарантій повної безпеки, не варто. Як на мене, в купе чи плацкарті поїзда їхати набагато небезпечніше – там, буває, крадуть речі, б’ють людей, вмирають люди.
– Власне про безпеку. За ті понад 100 тисяч км автостопом багато траплялося неприємних історій?
– Одна. Колись я сів до дуже неприємних алжирців у Франції і тікав від них. Це єдиний раз, коли я відчував фізичну небезпеку для себе. В Росії п’ять років тому практично весь час був негативний досвід, але це емоційний негатив. Це і специфічна манера спілкування водіїв, і те, що «завдяки» цьому автостопу я вивчив (особливо коли в Сибір їздив) весь репертуар групи «Бутирка», тож тепер дуже жваво реагую: як тільки чую їх десь у маршрутці, то ледь стримуюся, щоб не почати підспівувати про лагєря .
– А якщо спробувати скласти якийсь рейтинг безпечності поїздок різними країнами?
– Та не можу я скласти такий рейтинг, бо в мене виключно безпечний і позитивний досвід, окрім цього одного випадку у Франції. Можна порівнювати легкість, комфорт автостопу, але це залежить від традицій певної країни чи навіть регіону, людей, які там проживають, рівня їхнього індивідуалізму чи компанійськості.
Але в мене своє ставлення до автостопу. Для когось це як релігія, люди їздять лише автостопом, для мене ж – один зі способів пересування: я можу йти пішки, їхати поїздом, автобусом чи автостопом. Для мене цінність автостопу передусім у спілкуванні. Наприклад, ти хочеш познайомитися з людьми в якійсь країні, щось дізнатися про них і про їхнє життя. Ти ж не будеш підходити на вулиці до першого стрічного і починати розмову… Треба потрапити в певні умови, щоб поспілкуватися, вам потрібно разом щось робити – наприклад, їхати разом. Тому автостоп ідеально підходить для таких антропологічних досліджень.
Розмовляв Андрій Бойко
