Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Про загрози національній безпеці України, перспективи реформування системи безпеки та ймовірний вступ у НАТО POLUKR.net розпитав в аналітика Центру міжнародної безпеки ДонНУ Валерія Кравченка.
– Які сьогодні основні загрози безпеці України?
– Основна загроза лишається незмінною з 2014 року – військова агресія Росії на Сході України. Росія буде залишатись безпековою детермінантою для України ще довгий час, оскільки перша проводить послідовну імперську політику на відновлення Радянського Союзу, ключовим елементом якої є поневолення України (політичне або мілітарне). Аспектів цієї загрози багато – інформаційний, психологічний, політичний, дипломатичний, військовий.
Також латентною загрозою безпеці України є криза Європейського Союзу (тому що ми туди прагнемо), підсилена протиріччями щодо міграційної політики, питанням санкцій проти Росії, економічною дихотомією тощо.
– Які зміни треба внести в ключові стратегічні документи України (Стратегія національної безпеки, військова доктрина)?
– Великим успіхом для України взагалі є наявність подібних стратегічних документів реалістичного змісту (з розумінням власних спроможностей та чітко зазначеними загрозами). Спрощення потребує громіздка пострадянська бюрократична система виконання політики, яка унеможливлює ініціативу на нижчому міжвідомчому горизонтальному рівні. Наприклад, офіцери в Генштабі та Міністерстві оборони, аналітики в державному мозковому центрі, що займаються паралельно одними й тими самими питаннями, мають схожу компетенцію, не перетинаються один з одним, працюють автономно й дублюють роботу. Відповідно, вони виконують виключно директиви свого керівництва. Через це втрачається час, зменшується ефективність роботи. Окрім цього, варто було б чітко визначити ієрархію стратегічних документів, розробити фінансову «дорожню карту» для реалізації політики (лібералізації державних закупівель), наприклад, п’ятирічного Оборонного огляду (що стоїть на щабель нижче, ніж концептуальна Стратегія національної безпеки).
– Якою має бути система управління безпекою держави? Чи є нинішні рішення ефективними для часів миру, кризи і війни?
– Взірцем може слугувати система забезпечення стратегії, що існує у Великобританії або Франції, де існують три рівні стратегічних документів – Біла книга (або Стратегічний огляд), що визначає на середньострокову перспективу пріоритети політики у сфері безпеки та оборони, щорічний закон оборонного планування, який прив’язаний до оборонного бюджету. Два останні документи мають суто тактичний характер, допомагають врівноважити цілі стратегії з наявними засобами, водночас дозволяючи гнучко реагувати на нефундаментальні зміни стратегічного середовища. Оцінюючи українську систему управління безпекою, варто відзначити її архаїчність та пострадянськість. Ключовим аргументом противників реформи є те, що не можна змінювати модель функціонування оборонних установ у той час, коли країна фактично перебуває у стані збройного конфлікту з сусідньою державою. За цих умов, безумовно, будь-які радикальні зміни можуть нашкодити системі. Тут потрібна еволюція, а не революція. Хоча інколи хочеться вжити цих радикальних реформістських засобів, зважаючи на нинішні проблеми в українській армії. Бунт на «Широкому Лані», зруйноване вибухами артилерійських снарядів (наслідок професійного недбальства) маленьке містечко Сватово на Луганщині, – це лише верхівка айсберга в мирний час. Можна згадати програну битву за Дебальцеве, котел в Іловайську, отриманий через невчасні та неправильні рішення вищого військового командування. Є ще багато прикладів, які красномовно свідчать, що систему необхідно змінювати як на оперативному, так і на стратегічному рівні.
– Яка роль окремих елементів системи національної безпеки – збройних сил і служб внутрішньої безпеки – у сфері забезпечення безпеки України? Чи існують ефективні можливості для їх співпраці та координації дій?
– Збройні сили є основою безпеки держави. Вочевидь Україні, в контексті російської агресії, не можна відмовлятись від загальновійськового призову. Проте кістяк армії (20%) мають складати досвідчені та високомобільні підрозділи, сформовані з контрактників. Наразі українська армія має налічувати 250 тисяч осіб (із них 204 тисячі військових), відповідно до закону від 5 березня 2015 року про збільшення чисельності Збройних сил України. Порівняно з 2012 роком, коли чисельність не перевищувала 184 тисячі, це значне зростання. Вочевидь, інтересам безпеки України, з огляду на протяжність українсько-російського кордону, відповідає подальше збільшення армії до 300 тисяч чоловік. Але кількість – це не все. Потрібна якість, адже на момент агресії Росії в Криму наприкінці лютого – в березні 2014 року зі 184 тисяч боєздатними на той час були лише 5 тисяч (за свідченням колишнього міністра оборони І. Тенюха).
При цьому продовжує існувати проблема непопулярності збройних сил в українському суспільстві. Тут є два варіанти: або кардинально працювати з іміджем армії, або піти іншим шляхом. Цікавим виглядає розвиток державної програми територіальної оборони, базованої на національно-патріотичному вихованні, яка в перспективі могла б стати альтернативою призову. Мова про український аналог «Спілки стрільців Литви» – парамілітарної організації, що навчає населення самообороні та методам ведення партизанської війни. Ця програма могла б уже за 3-5 років дати Україні боєздатний резерв для армії.
Що ж до Національної гвардії України, чисельність якої становить близько 60 тисяч осіб і яка має виконувати здебільшого правоохоронні функції, то існують інші застереження. Юридично прирівняні до нацгвардії в підпорядкуванні Міністерству внутрішніх справ з 2014 року перебувають всі добровольчі батальйони (35 батальйонів), окрім «Айдара», що підпорядковується Міністерству оборони. Ці батальйони часто перебувають на передових рубежах, їх функціонування забезпечують, як правило, волонтери. Незважаючи на підпорядкування МВС, вони значною мірою зберігають автономність, що дає змогу критикувати їх за некерованість. Фактично некерованим державою (не підпорядкований жодному силовому відомству) залишається Добровільний український корпус «Правий сектор», що має статус воєнізованої громадської організації. Зайве говорити, чим загрожує Україні подібна розбалансованість управління безпекою.
Що стосується діяльності СБУ, то можна з впевненістю стверджувати, що вона недостатньо ефективна. Принаймні в питанні протидії розповсюдженню сепаратизму на Донбасі СБУ свою роботу не виконала. Українські патріоти змушені покидати власні домівки на Донеччині через утиски з боку тих людей, що в 2014 році організовували референдуми «ДНР/ЛНР». Сепаратизм та проросійські симпатії не лише не викорінені з органів місцевої влади та навчальних закладів, а лише посилюються зі збільшенням прірви між центром (Києвом) та периферією (Донбасом), коли перші воліють не помічати проблем других. Як відзначив голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський, за останні місяці до Краматорська завітали всі зацікавлені посли, а посол Японії – навіть двічі. Проте жоден із високопосадовців Кабінету міністрів на Донбас не приїхав і навіть не зателефонував з питанням «Чим допомогти?».
Можливості для співпраці та координації дій державних органів у сфері безпеки та оборони є. Проте їх реалізація залежить від політичної волі державних управлінців втілювати відповідні реформи. Можна створити міжвідомчі профільні постійні або ad hoc комісії, що функціонуватимуть за вузькими галузями або для вирішення конкретної проблеми та співпрацюватимуть з місцевою владою та громадськими організаціями. Питання лише в тому, наскільки великою може бути компетенція цих умовних комісій, щоб вони були ефективними.
– Як має реагувати держава на таку загрозу, як гібридна війна?
– Україна на власному прикладі першою дізналася, що таке гібридна війна в її сучасному значенні. Ця війна має багато вимірів – психологічний, інформаційний, економічний, внутрішньополітичний, дипломатичний, нарешті – військовий. Україна має безцінний досвід протистояння цій загрозі – як невдалий (у Криму), так і більш-менш успішний (Донбас), що може і має бути використаний країнами Центральної та Східної Європи, які можуть стати наступними цілями агресора. Оптимально розробити функціональну модель застосування гібридної агресії, аби відобразити можливі шляхи протидії. Важливо розуміти, що будь-яка держава поодинці є вразливою перед спланованою поетапною гібридною війною. Тож необхідно розробляти міжнародні інструменти протидії гібридній агресії, аби уникнути маніпуляцій потенційного ворога.
– Як Україна повинна інтегруватися з міжнародними структурами безпеки (співпраця з НАТО, концепція групи В4)?
– Слід бути реалістами: в найближче десятиліття Україна не стане членом Альянсу. Цьому посприяла Росія, створивши в Україні зони конфліктів (Крим, Донбас), які на сьогодні закривають нам двері до НАТО. Проте це не означає, що туди не треба намагатись потрапити в майбутньому. Україна за умов військового конфлікту на своїй території має активно розвивати власні збройні сили за найкращими західними зразками, так званими «стандартами НАТО». Навіть не тому, що це наш зовнішньополітичний вектор, а тому, що ці стандарти банально ефективніші на полі бою порівняно з радянськими, що донині використовувались в наших збройних силах.
Натомість реально цікавим виглядає варіант створення широкої безпекової коаліції зацікавлених східноєвропейських гравців (споріднених загрозою російської агресії) на базі, наприклад, трансформованої за сферою діяльності Вишеградської четвірки (у форматі 4+1), або більш широко у форматі перспективного Балто-Чорноморського міждержавного утворення. При цьому формат участі України в таких структурах не передбачав би для неї беззаперечних військових гарантій (щоб не вступати в протиріччя з гарантіями країн-партнерів, отриманими в рамках НАТО), проте слугував би своєрідним фундаментом для регіонального оборонного співробітництва, підсилював як політично, так і практично позиції України як держави, що перебуває на передовій захисту цінностей всієї західної (європейської) цивілізації.
Розмовляв Даріуш Матерняк
