Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Питанням номер один останніх зустрічей нормандської четвірки є модальності виборів в окупованих районах Донецької та Луганської областей (ОРДО/ОРЛО). Візит до Києва наприкінці лютого міністрів закордонних справ Франції та Німеччини втілився у спільну заяву та запевнення німецького міністра Франка-Вальтера Штайнмаєра, що вибори мають відбутися в першій половині цього року. Відтепер, на думку європейських медіаторів Мінського процесу, це перше питання порядку денного Мінська-2, яке більше не прив’язується жорстко до інших вимог.
З української сторони подібною вимогою було проведення децентралізації (яке відкладається у зв’язку з політичною та економічною кризою) та надання де-юре особливого статусу ОРДО/ОРЛО (як би його не називали всередині України). З боку «ДНР/ЛНР» найголовнішою вимогою є надання гарантій безпеки підготовці виборчого процесу. У цьому контексті для України принциповим є питання кордонів, яке за порядком імплементації Мінська-2 стоїть після виборів, і Києву дуже хочеться цей порядок змінити. Натомість для сепаратистів важливою є амністія, на беззаперечність якої в жодному разі не погодиться Україна. Переговори щодо цих дражливих питань, фактично, заблоковані. То до чого тоді поспіх Штайнмаєра з виборами? Чи реально організувати нормальне волевиявлення в ОРДО/ОРЛО? Чи все ж таки це будуть вибори в «ДНР/ЛНР»?
Найпершою умовою для проведення виборів є безпека. На сьогодні ситуація на лінії зіткнення не лише не поліпшилась, а значно погіршилась. Незважаючи на підписані 2 березня 2016 року домовленості контактної групи про повну заборону проведення військових навчань у зоні 30 км від «нульовки», а також на досягнуті раніше домовленості про відведення важкої техніки та артилерії, вже вранці 3 березня частини ВСУ в Красногорівці були обстріляні з реактивних залпових систем «Град». Стріляють і з «заборонених» 120-міліметрових мінометів, з танків та БМП. Найважливіша умова імплементації Мінського процесу – припинення вогню – не виконується. Через кордон залізницею та автотранспортом продовжують перекидати зброю та боєприпаси – вочевидь, триває підготовка проросійських терористів до ескалації.
Про це свідчить і зростання інтенсивності пропаганди в невизнаних «республіках». Ефіри «республіканських» телеканалів на кшталт «Оплот ТВ», «Юніон» чи «Першого республіканського» знову сповнені сюжетів про «карателів» та «хунту». На думку місцевих експертів, які так само обговорюють модальності виборів, єдина умова їх проведення – «денацифікація України». Всі українські партії й верхівка влади вважаються «нацистськими» та «бандерівськими» (що сприймається як одне й те саме), а це означає, що їм не буде доступу до політичної агітації в ОДРО/ОЛРО. Натомість чи не єдиними політичними силами, що матимуть можливості для агітації, залишаються «Опозиційний блок» (колишня «Партія регіонів») та, можливо, комуністи (якщо вони реінкарнують в інший політичний проект, оскільки компартія заборонена в Україні). Цікавим питанням залишається допуск до участі у виборах місцевих сепаратистських політичних проектів, до чого закликатиме в Мінську російська сторона. Безумовно, Київ ніколи не допустить їхньої участі, проте варто було б замислитись над створенням регіонально орієнтованої політичної сили, лояльної або керованої зі столиці України. Базою такої політсили могла б стати партія «Наш край», яка на місцевих виборах у жовтні 2015 року позиціонувала себе як політична сила прагматичних господарників, людей справи, а не політиків та політичних лозунгів. Допрацьована версія «Нашого краю», з чіткими та зрозумілими для населення ОДРО/ОРЛО гаслами змогла б конкурувати на виборах з «Опозиційним блоком».
Але тут постає питання самого електорату «ДНР/ЛНР» – рясно обробленого місцевою та російською пропагандою, заляканого життям під обстрілами, «обласканого» увагою СБУ та простих українців, що затаврували їх як зрадників. Невже досі не є зрозумілим, що ці люди не можуть зробити неупереджений політичний вибір? Вони, передусім, потребують психологічної реабілітації, довготривалої моральної санації – і не факт, що вона допоможе. Інший потенційний електорат цих виборів – переселенці, яких лише в Україні нараховується 1,7 млн осіб. Напевно, варто додати ще близько 1 млн переселенців в Росії, які також мають право голосу. Й цілком очевидно, що цей мільйон (як і більшість із 1,7 млн – традиційний електорат Януковича) не буде голосувати за українські партії. Київ однозначно програє ці вибори.
То чого ж насправді хочуть європейці, пришвидшуючи вибори в ОРДО/ОРЛО? Україна не в змозі забезпечити реалізацію концепції цих виборів на власних позиціях – за участі українських політичних сил, з вибірковою амністією тощо. Ситуація з безпекою патова – в Донецьку та Луганську вогнепальну зброю має ледь не кожен третій. ОБСЄ, якій відводиться ключова моніторингова функція, здається, готова відповідати лише за безпеку власних спостерігачів. Питання миротворчої місії ООН чи поліцейської місії ОБСЄ, які потенційно могли б сприяти безпеці проведення виборів, – поки що на стадії обговорення. Перший варіант беззаперечно заветує Росія в Раді Безпеки ООН (а наступна Генеральна асамблея, де можна прийняти потрібне рішення двома третинами голосів, ще не скоро); другий, найімовірніше, так і залишиться на папері.
Натомість нинішні лідери «ДНР/ЛНР» отримають можливість легалізуватися в українському правовому полі. Чи хтось ще сумнівається, що вони підуть на вибори? Франція та Німеччина дуже не хочуть визнавати, що їхні посередницькі зусилля в нормандському форматі були, зрештою, провальними. Бізнес-кола в обох країнах хочуть закрити «українське питання», зняти санкції й почати нормально торгувати з Росією, ніби нічого і не було. Для цього й потрібні вибори – непідготовлені, зрадницькі, але вибори. Такі вибори не вирішать проблем України – лише поглиблять розкол в українському суспільстві й, цілком можливо, завершать політичну кризу в Києві третім майданом. Цих виборів дуже чекають «регіонали» при владі на Сході та Півдні України, обрані на місцевих виборах в 2015 році. Наснажені подібною поразкою Києва, вони зможуть знову приступити до повільної (а може й швидкої) сепаратизації країни. В умовах, коли Україна програє медіа-простір навіть на звільнених територіях, а «ватні» погляди розповсюджені повсюдно в країні, це наближує колапс української державності.
Валерій Кравченко
