понеділок, 29 Листопад, 2021
pluken
Головна / Думки та коментарі / Українські патріоти Донбасу: хто вони? Трохи історичний екскурс
For. donbass-arena.com
For. donbass-arena.com

Українські патріоти Донбасу: хто вони? Трохи історичний екскурс

Share Button
For. donbass-arena.com
For. donbass-arena.com

Сьогодні доводиться читати багато думок із циклу «як би було на Донбасі, як би там були українці». Чути багато звинувачень в тому, що населення Донецької та Луганської областей не просто не відчували себе українцями, а навпаки – плекали вороже ставлення до України протягом всього періоду незалежності. Не треба вдаватись в оцінку подібних стереотипних міркувань, натомість пропоную розглянути  український рух на Донеччині в тому вигляді, в якому він існував та сприймався донецьким суспільством за декаду до війни, з 2004 по 2014 р.

Власне ця періодизація визначається початком поступового відходу від тотальної радянщини, яку ніхто навіть не намагався викорінювати з мізків населення протягом перших років української незалежності. Цей відхід був зумовлений успіхами Помаранчевої революції, й супроводжувався контрмірами на Донбасі, що вперше отримав поразку свого кандидата Януковича, в якій можна було звинуватити, окрім всього, третю сторону – Захід. До сепаратизму було ще далеко (хоча саме тоді починає функціонувати маргінальний рух «Донецька республіка», створюються проросійські партії, що балотуються у місцеві ради), проте поєднання подібної риторики з «заплющеними очима» міської влади та відносно ліберальним кліматом, запущеним по вертикалі з Києва, призвело до створення перших реально патріотичних організацій в Донецьку. Це була своєрідна реакція на реакцію. Такою організацією був «Поштовх» Юри Матущака, який загинув під Іловайськом в 2014 р. Хлопці та дівчата, що знайшли один одного на Історичному факультеті ДонНУ та об’єднались в цю організацію, ставили за мету українське культурне відродження, патріотичне виховання місцевої молоді. Якщо можна допустити подібне порівняння – це був такий собі патріотичний «комсомол» для студентів, які не хотіли просто сидіти на парах, а хотіли активно діяти як їх навчали батьки та підказувало серце. Вони організовували просвітницькі акції, як то свято Покрова, випускали бюлетень. Що було правильним з точку зору об’єктивності тієї справи, якою вони займались – вони не ставили політичних цілей.

Взагалі політика в її місцевому донецькому вимірі була досить специфічним явищем, особливо з точки зору участі в ній патріотичних сил. Вдало про явище проукраїнської політичної кон’юнктури в м. Донецьк висказався Єгор Фірсов, нині депутат фракції Блока Порошенка в Верховній Раді. Описуючи чому він став головою офісу УДАРу в Донецьку, як нової сили в 2011 р., він відверто називає міське відділення «Нашої України» філіалом «Партії регіонів», натомість «донецька «Батьківщина» служила притулком «тушок» і завжди закривала очі на фальсифікації, які провертали регіонали на виборах, «Фронт змін» був зборищем абсолютно випадкових людей і займався в основному освоєнням грошей, які приходили на підтримання донецького офісу з Києва». Власне те, що мені особисто ніколи не імпонувало в діяльності партій взагалі як таких, це використання національного прапору для реалізації амбіцій, на рівні регіональному – політичних амбіцій окремих персонажів. «Поштовх» був іншим. Зрештою існували й інші організації-грантоїди, що займались європейськими проектами, інколи на межі з політикою, проте вголос не говорили про проблему, доки біда не прийшла в дім. Те саме, із окремими застереженнями до їх професії, можна сказати й про місцевих журналістів. Інші старі та поважні НДО, як то донецька «Просвіта», були неактивні та відверто індиферентні (лише діяльність Марії Олійник, або як її називали всі «баби Маши», привертала до себе увагу не через зміст промов, а скоріш через манеру промовника). Провідником ідей українського ренесансу могла бути лише молодь кипіла ідеями, при чому не заради депутатства, а заради справи, проте її зусиль виявилось, нажаль, замало.

Саме заради ефективності не політизувалась діяльність «Центру міжнародної безпеки» (або «Центру НАТО», як його всі називали) в ДонНУ, який показово витримував дистанцію від політики як такої, розташовуючись в провідному освітньому закладі регіону. На НАТО занадто часто спекулювали, при чому як ідеєю негайного членства непідготовленої країни з пострадянською армією, що висували «свідомі» політичні сили, так й страшилками про НАТО та акціями «НАТО ні» з мільйонними бюджетами – за що боролись «регіонали». Зведення стратегічного питання до внутрішньополітичного дискурсу (тим більше на регіональному рівні), використання його для набирання рейтингів шкодило справі інформування громадськості. Тож колектив Центру, загалом симпатизуючи проукраїнським силам в Донецьку, мав на публіці завжди витримувати паритет лояльності.

Проте, чесно кажучи, в Донецьку амбіції окремих людей часто перевішували користь для загальної української справи. Або ці люди купувались, ставали на слизьку доріжку колабораціонізму з «регіоналами» та починали поступово «ватувати», або через декілька років боротьби, втративши мотивацію на місці, але здобувши собі реноме борців в Києві, їхали підкорювати столицю (дуже часто невдало).

Хто ще безкорисно любив Україну в Донецьку, то це фанати донецького «Шахтаря». Хоча спочатку фан-рух зовсім не був українським, більше того перші ультрас-бригади були ближчими за ідеологією до російських неонацистів, як то скінхеди «Underground Gang».  Проте на початку 2010-х рр.. рух фанатів перейняв українську спрямованість, а в березні 2014 р. саме фанати стали кістяком проукраїнських сил на мітингах в Донецьку, саме вони захищали людей від навезених звідусіль (в тому числі з Ростову) «тітушек».

Звичайно не у всіх українців в Донецьку ставало духу виходити на площі та активно проявляти свою громадську позицію (так само як не кожний українець взяв зброю та поїхав захищати Україну на війну). Таких «домашніх патріотів», тих хто намагався протягом свого життя поєднати та примирити, в першу чергу в собі самому, проукраїнські погляди та життя в «ватному» (гарне слово «вата» – доволі точно відображує суть донецького світоустрою) оточенні, напевно, найбільше. Багато з них й досі в Донецьку, маючи на те життєві обставини. Саме на них має базуватись повернення України на окуповані території, оскільки те що привнесено зовні завжди відторгається місцевим донецьким менталітетом. Ніхто краще за донецьких не виконає цю дуже віддалену але перспективну функцію реінтеграції, й апелювати донецькі українці в Києві будуть до донецьких українців в Донецьку. Повірте, вони там є.

Валерий Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Володимир Путін, Віктор Медведчук. Фото: jankoy.org.ua

Реванш Росії в Україні – реальна загроза

Доки світ повільно виходить з кризи, спричиненої пандемією COVID-19, Європі варто готуватись до наступних криз, …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.