неділя, 14 Серпень, 2022
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / «Сірі зони» АТО: кинуті території
Fot. mil.gov.ua
Fot. mil.gov.ua

«Сірі зони» АТО: кинуті території

Share Button
Fot. mil.gov.ua
Fot. mil.gov.ua

На минулому тижні найгарячішою темою стала окупація «гібридним військом» (за класифікацією ресурсу «Інформаційний спротив»), складеним з бойовиків ДНР та російських військових без розпізнавальних шевронів, населеного пункту Комінтерново, що знаходиться на одній лінії з Широкино всього в 15 км. на схід від Маріуполя. Цікаво, що разом з Комінтерново автоматично були захоплені ще два населені пункти – Заіченко та Водяне (знаходиться всього в 10 км. від Маріуполя), під’їзд до яких здійснюється через Комінтерново. Зазначені території – це так звана «сіра зона», своєрідна нейтральна полоса між сторонами бойових дій, утворена через відведення озброєння від лінії зіткнення на виконання Мінських домовленостей. Аби потрапити в «сіру зону» з українського боку треба пройти прикордонний контроль на виїзд з України. Формально всі населені пункти «сірої зони» АТО знаходяться в юридичному полі України, живуть по українським законам, постачання продовольства та товарів першої необхідності здійснюється з України в координації з міжнародними гуманітарними організаціями.  Але насправді все є набагато складнішим.

«Сіра зона» АТО – це не Україна, але й не «республіки». Це особливий за статусом район бойових дій, де розквітає контрабанда та невизначеність стосовно майбутнього. «Сірі зони» за рівнем «сірості» розділяються на три категорії. Перша, це зовсім «сірі», на кшталт Комінтерново, покинуті військовими українські села, залишені за лінію активних бойових дій в бік сепаратистів. Тут немає органів влади, міліції, судів, немає жодної постійної роботи. Населення цих селищ (ті хто лишився, а таких приблизно половина) змушене виживати за рахунок натурального господарства та містечкової контрабанди з українських на окуповані території продуктів харчування.

Друга категорія – міста та села, де зберігається присутність українських військових – так звані крайні блокпости. Від цього менш «сірими» вони не стають. Це саме їх назви ми чуємо в щоденних зведеннях обстрілів, саме вони позначені на карті АТО – Широкино, Гранитне, Авдіївка, Крансногорівка, Маріїнка та інші. Оскільки населенні пункти є  найгарячішими напрямками, населення сіл та міст там фактично в повному обсязі виїхало у більш безпечні райони (в двох напрямках). Так населення Авдіївки до війни становило 35 тисяч осіб, наразі лишилось близько 7 тисяч. Й навіть серед тих, хто лишився СБУ регулярно проводить рейди по визначенню «посібників ДНР», корегувальників вогню. За один такий рейд можуть затримати більше ста осіб, проте згодом, як показала практика подібних рейдів в Красногорівці та Маріїнці, майже всіх відпускають. Роль влади, міліції, судів, комунальних служб на цих територіях виконують військові.

Третя категорія – названі такими «сірі» міста та села, віддалені від лінії зіткнення на відстань до 15 км. в український бік. Такою сірою зоною є місто-супутник Горлівки Дзержинськ, Світлодарськ, Староігнатівка, Попасна тощо. Життя в зазначених населених пунктах присутнє, проте де-факто вони перетворені у «міста-ізгої» (за визначенням мера Дзержинська Володимира Слепцова, що пережив Партію Регіонів та ДНР). Місцеві вибори тут проведені не були, зруйноване обстрілами господарство Україна не поспішає відновлювати, міжнародні гуманітарні організації слабко взаємодіють з місцевою владою та громадами, не знають як ефективно розподіляти кошти. З роботою реальні проблеми, адже шахти та заводи, навколо яких будувались поселення, не працюють. Тут складається стійке парадоксальне враження знаходження на території, що немає чітко визначеної приналежності, проте має ознаки нормального життя. Працюють школи, дитячі садки, діти грають в футбол, а вночі всі разом ховаються по домівках та слухають обстріли. Українські прапори, що майорять над державними установами теж якісь «бутафорські», не підкріплені справами. Ніби й Україна, але не зовсім. Київ мав би піклуватись про людей на цих територіях, коли він їх звільнив, проте крім подорожчання тарифів на опалення нічого не зробив більше. Центральна влада не знає що робити з цими людьми, а «ці люди» чекають доки прийдуть «наші» (бойовики ДНР), бодай вони будуть чути «цих людей». Українські патріоти, яких тут більше ніж відвертих прихильників сепаратизму (останні виїхали на територію «ДНР») не знають, що буде завтра, коли Україна вирішить «злити» ці місця. А про це місцеві говорять з упевненістю.

«Сірі зони» на Донбасі зберігають значний внутрішній та зовнішній конфліктний потенціал. Ватажок «ДНР» Олександр Захарченко ще у серпні 2015 р. закликав зайняти «сірі» населенні пункти. Від розмов до справи – Комінтерново це перша ластівка, проте здається не остання. Звичайно рухають свої крайні блокпости й українські військові. Так голова Донецької обласної державної адміністрації Павло Жебрівський заявив, що захоплення Комінтерново є відповіддю за захоплення українськими військовими «сірих» Павлополя та Пищевика (20 км. на північ від Комінтерново). Стримати цей процес в межах спостережної місії ОБСЄ, якій бойовики дають бачити лише те, що вони хочуть показати, неможливо. Ще один інструмент – Спільний центр з питань контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК) вповноважений лише констатувати факти, при чому українська сторона констатує одні факти, а російська зовсім інші. Тож провокації на збудження ескалації через приналежність «сірих зон» сторонам конфлікту залишаються реальною загрозою найближчого майбутнього.

Валерий Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Fot.. twitter.com/mon.gov.pl

Польсько-білоруський кордон: міграційна криза напередодні “Заходу-21”

Відповідно до попередніх прогнозів, наступні кризові дні на польсько-білоруському кордоні принесуть лише негативні наслідки для …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.