Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Історії Революції. Тарас Прохасько
Два роки тому більше тисячі киян вийшли на головну площу країни – Майдан Незалежності. Це була реакція на те, що тодішній президент України Віктор Янукович заявив офіційно, що країна не підписуватиме асоціацію ЄС. Паралельно з ними львівські студенти вийшли на головну площу Львова.
Сьогодні пропонуємо згадати не лише перший день Революції Гідності, але те, як вона тривала більше трьох місяців. Напередодні річниці в Україні презентували книжку «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності». Українсько-польський портал першим друкує уривки з цієї книги. Унікальні і зворушливі історії від учасників Революції гідності.
У збірнику подані фрагменти спогадів учасників протестних акцій, що відбувалися в Україні з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року і названі Революцією гідності. Інтерв’ю були зібрані Українським інститутом національної пам’яті у рамках проекту «Майдан: усна історія».
Тарас Прохасько, 1968 року народження, літератор
…Склалося так, що я був у Києві в той момент, коли оті перші кілька десятків людей вийшли на Майдан. Ще не було тих усіх зібрань масових, ще не приїхали студенти… І я зрозумів, що це може бути щось серйозне, через асоціацію зі свого минулого. Бо я стояв на тому самому місці колись, під час Революції на граніті. Для мене знаковим було те, що на вулиці, яка йде догори, до театру Франка, біля консерваторії, і там далі, коло кінотеатру, стояли машини з внутрішніми військами, і такі самісінькі машини стояли 2 жовтня 1990 року в тому самому місці. І я собі подумав: «Це серйозне щось, якщо викликано таку кількість військ». Ми ще сперечалися з одним товаришем моїм, чи наша справа — долучатися до того. Бо, по-перше, ми не кияни, по-друге, ми уже старші, й, може, ліпше дати шанс молодим робити те, що вони хочуть.
І от, власне, мій син, він тоді ще був студентом УКУ, відразу поїхав на Майдан і там довший час перебував. Він жив у Києві й багато писав, тому що він ще вчився на журналіста, багато спостерігав, досліджував. Я був дуже радий, що не треба нічого підказувати — що його друзі, його покоління, його однокурсники роблять те, що слід.
Той розгін у ніч з 29 на 30 листопада став для мене таким… батьківським шоком. Мені подзвонили під ранок, десь о 5-й годині, не він навіть, а одна франківська молода дівчина, з дуже напруженим голосом: «Дзвоню, щоб хтось щось знав. Тут таке відбувається…» І я, відповідно, почав шукати, як то роблять усі тварини в таких випадках… почав дивитися, де мій син. І я зразу включився в те все. Дзвонив — він не відповідав, просив київських друзів, щоб пройшлись по лікарнях, бо інформація була дуже різна про потерпілих і про масштаби того всього. Потім виявилося, що з ним усе добре.
На наступний день з’явився заклик усім їхати, і я зрозумів, що в даному випадку це є і моя справа, бо це вже змінився стиль реакції режиму на протести, і я мушу бути там.
“1 грудня — це була така штука потужна, яка вже несла в собі майбутню перемогу. Коли через кілька годин після розгону до Києва приїхало кількасот тисяч людей, і, що дуже важливо, кількасот тисяч киян також вийшло”
…Найдраматичніше — то, звісно, були смерті, убивства. Може, дуже драматичними були ще оці зустрічі з так званими правоохоронцями, з цими силовими структурами — я просто побачив, що це є люди, з якими нам доведеться жити далі. Тобто їх неможливо десь зібрати, втопити чи ще щось із ними зробити. Вони і далі будуть у цій країні, і далі будуть у тій самій сфері. І це ті люди, які цілком по-старому, якось дуже архаїчно розуміють свою функцію. Тобто вони готові своїх співгромадян справді «валити».
Ну, і ще дуже-дуже драматичними були мої візити до цих так званих антимайданівців. Я туди проникав, зустрічав їх і в інших частинах міста. Я усвідомлював, наскільки все ж таки неоднорідний український народ. Я не говорю тепер про Схід і Захід, але просто — яка є величезна маса людей, не подібних на тих, хто робить Майдан. Скільки би там не було — мільйон чи півмільйона людей на Майдані, — це є вибірка найкращих, а довкола — глушняк.
І ще дуже драматичним було то, що навіть у найтяжчі часи я бачив цю межу, так би мовити, воєнних дій у центрі Києва, і за межею — абсолютно парадоксальну байдужість або взагалі незнання того, що відбувається. Я зустрічався з киянами, які не дуже добре знали, де саме те все відбувається і що саме там відбувається.
Коли ті події закінчилися, я навіть писав про те, що це була перша битва, виграна у Росії. Хоч я й не думав, що почнеться ця реальна війна з Росією, але я розумів, що Майдан — то була російсько-українська війна. Це я до того кажу, що вже потім, коли ця війна справді почалася, відчуття існування паралельних реальностей для мене залишилося, і воно є драматичним.
Для мене вирішальними у Революції гідності, як не дивно, стали не останні події, не ці бої, а інші дві речі. 1 грудня — це була така штука потужна, яка вже заклала, несла в собі майбутню перемогу. Коли через кілька годин після розгону до Києва приїхало кількасот тисяч людей, і, що дуже важливо, кількасот тисяч киян також вийшло. Бо кияни переважно, як усі столичні мешканці, не є аж так заангажовані у ті речі, які масово відбуваються в столиці.
Ну, а друга річ — це тривалість Майдану в часі, тобто те, що весь цей час ми не зійшли з дистанції. Тому що найтяжчими моментами насправді були не штурми — найтяжче було залишитися там, коли, здавалося, вже немає сенсу. Перед Новим роком, на Різдво, аж до Йордану, до 19 січня, коли почалися ті бої, здавалося, що вже немає сенсу.
“Я не розчарувався у Майдані. Я, навпаки, вважаю, що це було дуже добре — ще один крок до формування суспільства”
…Творчі люди дуже часто були озвученням Майдану — в різні способи. Але найголовніше, мені здається, що вони надавали відчуття якоїсь такої радості всьому Майдану. Бо навіть така річ як упізнаваність… От ти там стоїш, стоїш, стоїш, всі там ходять, товпляться, і тут раптом — бабах! — проходить повз тебе Юрій Андрухович… навіть не виходячи до сцени, там стоїть Юрко Винничук… І у кожного з тих, хто там був, коли вони бачили якусь таку людину (ну, хтось знає одного, хтось іншого), з’являлася велика радість: «Я впізнав! Це той, кого я люблю і читаю, і він також тут». І таких людей відомих були сотні, і, відповідно, тисячі людей їх бачили і з ними зустрічалися. І це давало якусь таку радість, спокій і впевненість.
Я не розчарувався у Майдані. Я, навпаки, вважаю, що це було дуже добре — ще один крок до формування суспільства. Тому що я дуже добре розумію, що у нас не сформоване справжнє громадянське суспільство. І воно формується не постановами ніякими, не рішеннями бюрократів, а, власне, такими подіями, такими переживаннями. І насправді тих 20 чи 25 років — це дуже мало для набуття такого досвіду, щоби могти принаймні порівнювати наше суспільство з такими хоча б, як Польща чи Словаччина, бо насправді не йдеться про 25 років, ідеться про сотні років.
Підготувала Мирослава Іваник (за матеріалами Українського інституту національної пам’яті)
