субота, 25 Червень, 2022
pluken
Головна / Думки та коментарі / Юлія Пішта: «Діаспора надсилала п’ятитонні посилки. Мабуть, діаспора навіть більше, ніж тутешні українці, допомагала»
Pishta-Yu2

Юлія Пішта: «Діаспора надсилала п’ятитонні посилки. Мабуть, діаспора навіть більше, ніж тутешні українці, допомагала»

Share Button

Історії Революції. Військовослужбовець Микола Голіков та волонтерка Юлія Пішта

Два роки тому більше тисячі киян вийшли на головну площу країни – Майдан Незалежності. Це була реакція на те, що тодішній президент України Віктор Янукович заявив офіційно, що країна не підписуватиме асоціацію ЄС. Паралельно з ними львівські студенти вийшли на головну площу Львова.

Сьогодні пропонуємо згадати не лише перший день Революції Гідності, але те, як вона тривала більше трьох місяців. Напередодні річниці в Україні презентували книжку «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності».«Українсько-польський портал» першим друкує уривки з цієї книги. Унікальні і зворушливі історії від учасників Революції гідності.

У збірнику подані фрагменти спогадів учасників протестних акцій, що відбувалися в Україні з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року і названі Революцією гідності. Інтерв’ю були зібрані Українським інститутом національної пам’яті у рамках проекту «Майдан: усна історія».

Микола Голіков, 1993 року народження, військовослужбовець

Джерело: Інститут національної пам'яті
Микола Голіков (посередині). Джерело: Інститут національної пам’яті

Я був на Майдані з 5 грудня. У нас із Калуша відправлявся автобус, безкоштовно, звісно: на двітри доби люди приїжджали, а хто хотів — залишався довше. У нас був свій окремий калуський намет — постійно відбувалася ротація людей.

У перший же день мене з другом взяли в охорону. Ми стояли на барикадах напроти Лядських воріт, там тридцять другі ворота були — у підпорядкуванні третьої сотні. Я тоді ще навчався у Львівському університеті лісотехнічному, на заочному відділенні. Потім мене звідти відрахували — через те, що не приїхав на сесію.

Тоді ми ще не знали, що таке сотні Майдану, просто стояли на барикаді. В мене було завдання: з такоїто до такоїто години виконувати якісь завдання, охороняти тощо. В інший час хочеш — ідеш до сцени, хочеш — гуляєш по Києву (але повідомляєш, щоб знали, де ти), хочеш — відпочиваєш у наметі. Тоді мене не цікавила структура організації. Коли наприкінці грудня уже став старшим на барикаді, тоді вже почав цікавитися, бо різні люди підходили з різними запитаннями, які треба було розв’язувати.

Сотня сформувалася десь із 1 грудня. Приходили люди, казали: «Я бажаю записатися». Серед них траплялися й підозрілі. Таких ми просто не допускали. Перевіряли, дивилися паспорт, ставили певні прості запитання, судячи з відповіді вирішували, приймати чи ні. Якщо приймали, то призначали, куди, до кого. Було нас тоді небагато, до 8090 осіб. Це вже ближче до початку подій на Грушевського пішов дуже великий наплив у сотню, і так само після Маріїнки, 18-го числа.

Списки сотні спочатку створювались, але потім їх усі знищили — після диктаторських законів 16 січня за цими списками могли всі поголовно сісти. Та ми й без того знали один одного в лице, буквально.

У третій сотні було кілька сотників. Ім’я та прізвище першого не пам’ятаю. Потім був «Буревій», сам киянин, з Академмістечка. Потім «Глобус» — Олександр Ярощук, земляк мій, родом з ІваноФранківська. Структура і організація третьої сотні була така: сотник, два його зами, група швидкого реагування з командиром (складалася з чотирьох осіб), далі чота і рій. Чота — це десь 2030 душ, вона поділяється на рої. Рій — до десятка осіб. Наприклад, на тридцять других воротах були 3 рої: один стояв біля Лядських воріт, другий чергував біля виходу з метро, третій був на заміну, для ротації.

Приходив сотник з наради сотників, проводилися збори. На зборах була наша група швидкого реагування, переважно вся, і чотові з кожної чоти. Обговорювали: робимо отак і так чи не робимо? Що робимо? Чи можна якось краще зробити? Часом сотник сам приймав рішення — якщо до нього не було жодних запитань, то з цим рішенням усі погоджувалися.

На сотню виділялася незначна сума — якщо не помиляюся, тисяча гривень на всіх на добу. Деколи, бувало, треба було закупити, наприклад, лампочки, кабель, щоб світло якесь провести. Порізному бувало. Бували дні, коли кошти не виділялися. Допомагали спонсори. Стояли також скриньки для збирання коштів на Майдані. Харчі виділялися з «профспілок». Загалом кошти йшли на поповнення телефонів, цигарки.

Форми як такої в нас не було. Ходили всі в чому бачили. Потім уже, після 17–18 лютого, почали камуфляжі підвозити. А так, то був звичайний одяг — ми його брали із «профспілок», куди його приносили кияни, з інших областей України присилали. Просто брали кому що підходить і одягалися. Із собою привозили одяг. Спорядження у нас як такого теж не було. Ну, бити, палиці саморобні… Скажімо так, хто на що спромігся — у кого яка фантазія була. Придумали, зробили і все. Потім уже щити з’явилися — коли почали забирати у внутрішніх військ на Грушевського.

Бронежилетів було всього кілька штук. Перші ми закупили саме під час січневих подій. Коли почалася «Груша», тоді закупили буквально десять бронежилетів другого рівня захисту. Всього бронежилетів було до двадцяти штук, їх носила група швидкого реагування, чотові, ройові. Декому на чоту просто виділялися тричотири бронежилети — кому попаде.

Організація була на високому рівні, з військового боку все чітко сформовано: є старші, є зами і нижній рівень, скажімо так. Всі знали, хто які має обов’язки, хто за що відповідає, хто що робить, кому підпорядковується, до кого у разі чого з яких питань звертатися.

Юлія Пішта, 1989 року народження, волонтерка, громадська активістка

Джерело: Інститут національної пам'яті
Джерело: Інститут національної пам’яті

На початку Майдану багато волонтерів стали нам допомагати — здебільшого це були ті самі люди, що й раніше. Вони розповідали про нас своїм знайомим, ті своїм, і так це все організувалося.

Якось ми підходили до стадіону Лобановського, а на барикадах стояли хлопці й не пускали. Моя мама часто приїжджала на Майдан, і ми з нею пробивалися. Мама така пробивнаВона казала їм: «Я тільки подивитися, я подивитися». Проходила до хлопців і зразу: «Хлопці, ми у справі. Кажіть, що конкретно треба». У мене завжди був із собою аркушик, ручка, і я записувала, що потрібно, і телефон — щоб знати, кому передати. Бо одного разу ми принесли те, що просили, і не знали, кому його віддали. Після того номер телефону обов’язково записували.

Я оголосила збір речей у своєму будинку. Люди приносили теплі речі (тоді саме почалися холоди). У мене півквартири було светрів, штанів… Люди зносили речі, а потім друзі мої на машині приїжджали, і ми те все розвозили по барикадах, віддавали хлопцям.

Я на своїй сторінці у Фейсбуці завжди все коментувала. Щоб люди знали. Не люблю, коли один рядок напишуть і все — незрозуміло, що насправді відбувається. Тому я писала завжди детально: що треба, кому, на якій барикаді. І коли я оголосила збір речей, то за вечір мені привезли стільки, що я навіть за пару місяців у дитячі будинки стільки не збирала. Люди навіть штани з бірками приносили — тобто все нове практично було. Люди мені часто кажуть: «Юлю, ми тебе знаємо по дописах з Майдану. В нас таке враження, що ми там були разом із тобою».

Діаспора надсилала п’ятитонні посилки, де було все. Мабуть, діаспора навіть більше, ніж тутешні українці, допомагала. Вони дуже багато грілок для ніг і рук висилали — цілими ящиками. Ліки висилали — протизастудні, від голови… Посилки я вже перекинула на інших людей, бо просто не встигала і з роботою, і з цим усім.

Я сама координувала цю всю допомогу, чоловік тільки допомагав і ще пара друзів. Є такий волонтер Таня Радзієвська. Вона писала: «Юлю, давай я на ту барикаду підвезу. Давай мені номер телефона». Я їй давала номер, і вона вже сама відвозила. Потім вони ще й самі вдома почали готувати — борщі, олів’є — і це також возили на Майдан. Були ще дівчата, які допомагали. Я казала: на тій барикаді потрібне тето, на тій це, я не можу всіх обійти, давайте хтонебудь. Це все вирішувалося через Інтернет. Через Фейсбук долучалося дуже багато людей.

Дехто допомагав не речами, а фінансово. Найбільшу суму нам дали після спроби штурму 11 грудня. Приїхав якийсь чоловік, навіть не назвався, і дав півтори тисячі доларів. Ми тоді накупили масок. До того з масками взагалі була проблема — ніхто не думав, що будуть застосовувати газ. При тому штурмі дуже багато людей газом отруїлися.

Діаспора дуже багато грошей давала — і по 500, і по 1000 доларів. Я розуміла, на які потреби їх витрачати, але не могла охопити весь Майдан. Тому я ходила по всіх точках, бачила, хто відповідальний на барикаді, чи в КМДА хтось із лікарів, чи у «профспілках»… І я їм казала: «Зв’яжіться з тимто, ось телефон». І вони вже напряму контактували.

Запам’ятався один похід у супермаркет. Ми стоїмо, набрали цілу купу шкарпеток, води, харчів… ну, хто що просив. Мається на увазі їжа, яку хлопці могли вкинути у кишеню — якісь батончики… Дівчата з кухні просили купити чаю, бо він швидко розходився — ми дуже багато чаю купили. І от ми стоїмо. Підійшли якісь жінки, питають: «Ви на Майдан?» — «На Майдан». Вони витягнули по 500 гривень, дали нам і пішли. Чоловік ще якийсь два здорові бутлі води нам приніс, поклав і пішов собі.

Share Button

Також перегляньте

Fot.. twitter.com/mon.gov.pl

Польсько-білоруський кордон: міграційна криза напередодні “Заходу-21”

Відповідно до попередніх прогнозів, наступні кризові дні на польсько-білоруському кордоні принесуть лише негативні наслідки для …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.