вівторок, 25 Січень, 2022
pluken
Головна / Думки та коментарі / Павел Боболович: «Грушевського я називав «чорною барикадою». Вона була чорна за кольором, але дуже світла за силою духу»
Джерело: Інститут національної пам'яті
Джерело: Інститут національної пам'яті

Павел Боболович: «Грушевського я називав «чорною барикадою». Вона була чорна за кольором, але дуже світла за силою духу»

Share Button

Історії Революції. Польський журналіст Павел Боболович і українська студентка Любов Галан

Джерело: Інститут національної пам'яті
Павел Боболович. Джерело: Інститут національної пам’яті

Павел Боболович, 1972 року народження, журналіст з Польщі

Коли я в’їхав в Україну, я ще не розумів, який важливий і серйозний процес розпочався. Вже у Києві виходимо з поїзда, зустрічає нас моя українська наречена Іра, я представляю їй священика, з яким подружився під час поїздки. Іра має на собі синьожовту стрічку з європейською символікою і починає дуже емоційно розповідати про Майдан. Нам вона також дає ці стрічки.

Я завжди намагаюся дуже обережно поводитися з символікою, що може в якийсь спосіб пов’язати мене з однією зі сторін чи створити враження, ніби я перебуваю в якомусь там контексті, тому я тут же заховав цю стрічку, а священик одразу її пов’язав. Але я побачив, що людей з тими стрічками навколо багато. Це було дуже символічно і дуже цікаво — я побачив, що між тими людьми є зв’язок, вони щиро посміхаються один до одного. Пам’ятаю сонце і ті посмішки, і те, який великий оптимізм був у цій хвилині. Мені зразу захотілося побачити той Майдан. І це мої перші спогади про нього, а перше враження— великий оптимізм. 1 грудня — хвиля несамовита. Було стільки людей… Приїхали й поляки, офіційна делегація. І знову ніби проявилося нове обличчя Майдану — стало зрозуміло, що це вже революція, вже вийшла велика сила українців. Я мав відчуття, що весь Київ вийшов на вулиці. І весь рухався у напрямку Майдану.


 

Тут ми працювали разом, разом захищалися, допомагали один одному, передавали інформацію. Так само було з українськими колегами, і з російськими також.

Велика частина журналістів, які там були, спілкувалися між собою, була дуже велика взаємодопомога. Бо одночасно на Майдані відбувалося багато подій, і не було можливості наперед знати, що буде наразі. Кожна група щось своє організовувала. Але солідарність журналістів була така, що ми навіть просили один одного зробити фото, записати щось важливе, хоча були з різних редакцій. Такі вчинки в Польщі взагалі неможливі, а тут іще й у форматі міжнародному. То було дуже цікаво і дуже приємно.

На Майдані почалося відновлення духовного життя в Україні. У столиці того не вистачало. Каплиці на Майдані, служба Божа — це було дуже важливо. Те, що священики були присутні поміж людей, що була Духовна рада МайдануОсобливістю і феноменом Майдану було те, що там було вироблено такі правила, які ти не можеш порушити, і духовенство постійно наголошувало, що це мирний протест.

Я як журналіст був здивований, як довго може тривати той мирний протест, багато моїх колег також казали, що вже доста того мирного протесту. Але так чи інакше, це дуже важливий формат, який показував відмінність між мирним суспільством, що вийшло на Майдан, і агресивною владою, яка хоче просто задушити цей Майдан і цей мирний протест.

Для мене один з великих людей Майдану — отець Павло. Тоді він дуже часто в хвилини моєї слабкості допомагав мені, підтримував своєю енергією і Божим благословенням. Для нього не мало значення те, що я римокатолик, а він православний. Були такі хвилини, коли я завдяки йому відчував присутність тієї вищої сили, що допомагає в ситуаціях дуже важких і критичних, в яких я не думав, що братиму участь, як, наприклад, події на Грушевського.


Одного разу, саме на різдвяні свята, приїхали мої знайомі з Польщі, і ми трішки випили, небагато. Але так, що було чутно. Я їх забрав в одне місце, біля Львівської барикади на вулиці Інститутській, хотів показати організацію штабу однієї сотні. Сотник 31 був моїм другом. Підходимо, питаюся про того сотника, а чоловік, який там стояв на варті, каже: «Немає такого сотника, але я вам щось покажу, ходімо зі мною». Ну добре, то йдемо. І ми йдемо, підходимо до виходу з барикади, а він: «То є тут, нам треба вийти за барикаду». Виходимо за барикаду, і він каже: «Вибачте, випили горілки — не можете зайти на Майдан». Ми навіть не знали, що на те сказати. З нами там були дівчата, які не пили, то він сказав: «Дівчата можуть зайти, а від вас чутно горілку…»

Ми там постояли з годину, порозмовляли з хлопцями, і тоді вони вже сказали: «Ну, ви вже не можете бути п’яні. Як постояли годину, то можете зайти». І це також важливий був момент. То була революція, у якій було дуже багато таких позитивних речей, можливість яких в умовах, коли по суті не функціонує закон, важко собі уявити (адже на Майдан не могла б приїхати міліція і якось там вплинути на ситуацію).


Ще для мене Грушевського — то дуже безпосередній «контакт» із «Беркутом». 22-го зранку (я тільки проснувся у «профспілках») прийшла інформація, що є перша жертва на Грушевського. Я не знав, що робити: чи бігти туди, чи робити репортаж на основі того, що вже було в ЗМІ, з посиланням на ВВС. Я вже вирішив давати з посиланням на ВВС. Але оскільки у мене перший блок новин з 8-ї до 10-ї ранку, я завжди старався бути в місці, де щось відбувається.

Мені не хотілося йти, бо я був дуже змучений. Але так чи інакше, я зібрався й побіг. Під барикадою з правого боку був медпункт. Там мені підтвердили, що є жертви. І от перший дзвінок з редакції — запитують, чи я на місці. Кажу, що так, і що на Грушевського є жертви. Кажуть: «Добре, зателефонуємо до тебе через дві хвилини». Бо там треба було під’єднати телефон до системи і таке інше. І от дзвонять вони до мене з того другого телефону, а тут починається штурм «Беркута» — в ці хвилини, і я не знаю, що робити. З одного боку, в мене була та камізелька з написом «Преса», і я міг не тікати від них, але вже був різний досвід, то й не знаєш, що «Беркут» може зробити… І це певною мірою інстинктивне: коли починають бігти люди, ти теж починаєш бігти.

Я кажу, що не можу говорити, бо іде штурм «Беркута». А мій головний редактор: «Дуже добре, то виходиш на ефір». Він мені не дав вибору, то насправді не був мій вибір — що я маю говорити. Просто він зрозумів, що то добра хвилина для репортажу, ну, і я біг з тим телефоном, а в другій руці камера, тікав перед тим «Беркутом»…

От я біжу і намагаюся розповідати, що відбувається, і все чути, що він каже — що там іде в студію. І тут… (По правді, я цього не хотів, так сталося — не дуже швидко тікав.) Я вже бачу краєм ока, що переді мною «беркут», і він ніби йде далі. А біля мене людина, і я вже її на камеру записую, починаю про це розповідати. Беркутівець це бачить і кидається на мене з дубинкою. Ударив, а я почав кричати: «Преса! Преса!» — це є у мене на камері.

Я заслонився камерою, тому не дуже відчув цей удар, але другий «беркут» мене вдарив ззаду. Цього на камері не видно, але це було гірше, бо він мене ударив по спині й то так, що я дуже добре відчув. Але як я почав голосно кричати: «Преса! Преса!», — вони мене облишили, і я почав просто реєструвати те, що відбувалося. Спочатку боявся вгору тримати камеру, то так трохи опустив, а пізніше, коли пішов той наступ у бік Європейської площі й навіть далі, до самого початку Хрещатика, то я вже почав нормально знімати всі події.

Один з тих «беркутів» у такому плащі був… Не знаю, як то сказати… таке маскування в нього було… Він виглядав як снайпер, але думаю, що це була не вогнепальна, а травматична зброя. Я це зареєстрував. Для мене то було просто шоком, особливо поведінка беркутівців. Грушевського я назвав для себе «чорною барикадою». Дуже цікаво, що вона була чорна за кольором (бо всі хлопці були з чорними обличчями), але дуже світла за силою духу. Я знав тих хлопців. На жаль, багато з них загинули на Сході.

Любов Галан, 1996 року народження, студентка Національного університету «КиєвоМогилянська академія»

Джерело: Інститут національної пам'яті
Любов Галан (друга зліва). Джерело: Інститут національної пам’яті

…Четверта ночі. Холодно. (Це такий найстрашніший час взимку). Я тоді ще, пам’ятаю, зустріла учасника Революції на граніті, Ігоря Коцюрубу, він також там був. Ми з ним стоїмо зверху на «Глобусі». І тут бачимо, що з боку Хрещатика їде якась машина, і хлопці починають дуже швидко бігти туди. Ну, я спускаюся — мені ж цікаво. Кажу: «Піду подивлюся, що там відбувається». — «Іди». Я підходжу, а там стоїть якась машина, повна реманенту — вони там йолку ставити збиралися…

Я повертаюся і бачу, що з боку Інститутської починає рухатися хмара міліції. Саме «Беркута»… Ми вже тоді відрізняли «Беркут» від ВВшників. Тоді всі дуже гарно скооперувалися: всіх дівчат запхали в стелу, а хлопці навколо них стали. І поки я добігла, ця група людей просто пульсувала. Їх не били, їх просто виштовхнули і почали нещадно добивати.

У мене панікаЯ бачу, що мої хлопці знайомі біжать.

Я собі подумала: «“Беркут” — це ж міліція, вони такі самі, як ВВ-шники…» — і кричу хлопцям: «Давайте я стану наперед… Ну, вони ж дівчину не будуть бити!» І тут я бачу, що вони починають лупити якусь журналістку.

Я стала кричати… Коли в мене паніка, то я намагаюся із себе ще більше зробити героя і прорватися вперед. Звичайно, стратегічного сенсу в цьому жодного, алев той час я про це не думала. Тоді мене друг урятував — просто взяв попід руки і виніс звідти.

Я думала, вони нас тільки виженуть з Майдану. Так вони далі за нами почали бігти! Я пам’ятаю, поряд зі мною бігла дівчина, з віночком на голові, і весь час кричала: «Слава Україні», — і за спиною було чутно, що когось б’ють…

…Ми вибігаємо з Майдану, в бік Володимирської. А ці матюкаються, ржуть, і б’ють, і голосно так б’ють. Там жінка одна була старша, вона кричала, що ви мені як сини, то вони й старшій жінці так добряче надавали!

Біжимо ми вгору, в бік Михайлівського. Поруч зі мною мій друг і ще один дядько старший. Я вже задихаюся, не можу бігти, думаю: «Ну, все…» Мені це нагадало Білорусь — от коли у них розганяли. І думаю собі, що це у нас диктатура, і завтра про це ніхто навіть не знатиме. І тут цей дядько каже, що ні, люди вийдуть, все буде нормально! Я йому, чесно, тоді не повірила.

Тут до нас під’їхала машина, а я закатала істерику — що ми повертаємося, і я буду шукати свою колежанку. Нас машина забрала з моїм другом Андрієм і підвезла назад до Майдану. Ми отак, у прапорах на собі, вийшли на Хрещатик, до цього «Беркута», пройшлися гарно поміж ними

Вони нас не били, не чіпали, вони стояли в строю. Ми так прогулялися між ними, вони на мене дивилися просто. І тут стоїть міліція наша. Я кажу: «А ви, хлопці, молодціЧого ви нас не захистили? Отак ви нас бережете?» І тут він до мене таким страшним голосом каже: «А ти іди й “Беркуту” це скажи, коли така смілива!» Вони самі цього перелякалися. Вже після того, коли я говорила з ВВшниками київськими, вони казали, що для них це теж був шок. Вони такого в житті не бачили. Я знаю навіть хлопця із цих ВВшників, який допомагав людям утекти: вони просто відкривали щити, і тоді люди могли тікати. І тому київське ВВ не так однозначно сприймало Майдан, на відміну від іншої частини міліції. Вони побачили всю цю «жесть», і вони якось лояльніше до нас ставилися.

Потім я знайшла свою колежанку в переході, і коли ми дійшли до Золотоверхого, там уже збоку стояла Руслана. Представникам собору, звичайно, велике спасибі, бо вони нас і в туалет пустили, і допомогли, й зігріли (теплі речі дали).

Підготувала Мирослава Іваник (за матеріалами Інституту національної пам’яті)

Share Button

Також перегляньте

Володимир Путін, Віктор Медведчук. Фото: jankoy.org.ua

Реванш Росії в Україні – реальна загроза

Доки світ повільно виходить з кризи, спричиненої пандемією COVID-19, Європі варто готуватись до наступних криз, …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.