Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Горезвісні “цебри помиїв”, які ринули на голови українських солдат у зв’язку з кризою в Криму, свідчать про відсутність розуміння складного характеру цього конфлікту.
Як відомо, Кримський Півострів має статус Автономної Республіки в межах України, там діє власний уряд, парламент та інші органи влади, які хоч і мають визначену автономію, все ж їх рішення мусять затверджуватися владою у Києві. На території Кримського Півострова, на підставі домовленостей, укладених між Україною і Росією, зокрема угоди 1997 року щодо дислокації Чорноморського флоту, мають право знаходитися російські солдати і матроси. Фактично, значна частина питань, які стосуються цієї проблеми, в тому числі передусім питання просування російських частин по території Півострова чи користування елементами берегової інфраструктури (напр. навігаційною технікою) не було ніколи врегульованим, що лише частково було провиною попередніх урядів України. Про позицію Росії щодо української сторони може свідчити найкраще факт участі російських суден Чорноморського флоту у війні з Грузією в 2008 році – незважаючи на заперечення уряду в Києві у справі використання з цією метою портів, які знаходяться на території України.
Описана вище проблема має ключове значення в питанні оцінки проблеми дуже обмеженої реакції української сторони на дії Росії в Криму впродовж останнього місяця, в тому числі, зокрема на факти блокування і подальшого силового захоплення українських військових частин та суден під українським прапором. У цій ситуації, якщо б дійшло до збройної сутички, російська сторона могла б вказати на порушення Україною положень угоди 1997 року і звинуватити Київ у використанні сили до російських солдат, які законно дислокуються на території України. Щоправда, значна частина російських військових не носила жодних розпізнавальних знаків, які б вказували на державну приналежність, однак не треба було особливої кмітливості щоб визначити до якої армії вони належать – не кажучи про те, що росіяни “забули” зняти розпізнавальні знаки з вертольотів, броньованих автомобілів і іншої техніки, яку використовували. Отже ситуація була дуже двозначна і вже сам цей факт обґрунтовує стриману і слушну в описаних умовах позицію Києва.
Те ж саме стосується питання діяльності підрозділів так званої “самооборони Криму”. До їх складу, без сумніву, увійшла певна група місцевих мешканців з проросійськими поглядами, хоч фактично надалі значний відсоток становили російські солдати. Проблема реакції на дії схожих формацій військового характеру аналогічна до описаного вище – будь-які рішучі дії і жертви серед членів “самозахисту” становили б ідеальний привід для початку набагато активніших збройних дій російської сторони.
За описаних вище обставин українські солдати мали дуже обмежені можливості дій, які зводилися до спроби як найдовшого утримання контролю над військовими частинами чи суднами у базах Військово-морського флоту. Як не парадоксально, і це підкреслює чимало українських експертів, час мав тут ключове значення. Росія не могла б розпочати будь-яку більшу військову операцію проти України без врегульованої мілітарної ситуації в Криму. Спротив українських частин, який тривав на Півострові майже три тижні дозволив отримати час, необхідний на зміну дислокації і підвищення рівня бойової готовності української армії на “континентальній” Україні. В момент, коли піддавалися останні українські гарнізони в Криму, східний кордон вже давно був готовий до можливих спроб російського втручання. Ситуація в східних областях України, незважаючи на ствердження, що вони “проросійські” набагато складніша ніж у випадку Кримського Півострова і якщо Росія прагнутиме до повторення там Кримського сценарію, мусить врахувати опір і набагато серйозніші наслідки своїх дій.
Символом опору української армії проти російської агресії став полковник Юрій Мамчур, командувач авіабази в Бельбек поблизу Севастополя, який в перші дні березня, на чолі своїх солдат прийшов до бази з вимогою розблокувати частину, захоплену російською армією. База в Бельбек була однією з тих, які найдовше чинили опір російським військам, а самого полковника Мамчура впродовж декількох днів російська армія утримувала в ув’язненні в Севастополі. Випадків схожої позиції достатньо було також і в інших частинах української армії – варто згадати хоча б про дії екіпажа тральщика “Черкаси”, який кількаразово пробував покинути заблоковану затопленими суднами базу на озері Донузлав чи про факт виходу з Криму компанії солдат 25 Бригади повітряно-десантних військ з Дніпропетровська, які оголосили росіянам, які їх блокували, що у випадку, якщо їх не пропустять в Україну зі зброєю і технікою – вони пробиватимуться силою, воюючи до останнього патрона. Як виявилося, росіяни не захотіли цього перевіряти. Також позитивно треба оцінити ініціативу, яку проявили працівники Прикордонної служби України, виводячи з баз в Криму всі свої судна. Такі випадки можна перераховувати ще довго, і вони важливі тим, що вказують на високий моральний рівень українських солдат, що не мало важно в контексті тиску з боку Росії.
Даріуш Матерняк
