Народний депутат України, співголова депутатської групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з Республікою Польща Оксана Юринець в інтерв’ю виданню Polukr.net розповіла про нові формати співпраці українських та польських депутатів і про складнощі пошуку компромісу між державами.

– Оксано Василівно, нещодавно Вас обрали співголовою депутатської групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з Республікою Польща. Чому саме Вас?

– Це було доволі несподівано, адже мене обрали співголовою керівної структури у Верховній Раді без моєї присутності. Зазвичай, за такі посади ведеться боротьба багатьох людей. Як тільки я потрапила в парламент, у мене було бажання очолити цю групу. Але тоді було висунуто екс-міністра закордонних справ Бориса Тарасюка, і було зрозуміло, що так позиції групи будуть набагато сильніші. Ми всі безапеляційно підтримали Бориса Івановича. Але нещодавно він склав повноваження і рекомендував мене на цю посаду (ще одним співголовою є Микола Княжицький).

Зауважу, що пан Тарасюк зробив дуже багато. Його діяльність була правильна, дипломатична. А в моїй роботі він побачив намагання налагодити тіснішу співпрацю між українцями та поляками. Сподіваюсь, моя праця буде відповіддю на його сподівання покращити роботу групи.

– Чим займається така група? Чи не достатньо роботи МЗС для налагодження співпраці та зміцнення зв’язків?

– Ця група не має якихось особливих інструментів для своєї роботи. На сьогодні аналогічну структуру в Польщі очолює пан Дворчик (голова комітету Сейму зі зв’язків з поляками за кордоном – Polukr.net). Це дуже цікавий політик і унікальний тим, що він історик, відповідно, історичні питання він виносить у Сейм.

Натомість мета діяльності нашої групи – побудова стратегії майбутнього, а не повернення до минулого. Однак, думаю, що нам, спільно із співголовою паном Княжицьким, вдасться якось збалансувати діяльність обох груп. Я справді прийшла дружити – тобто шукати якісь точки, що можуть нас об’єднати, а не роз’єднувати.

Наша група – одна з найбільших у парламенті. Вона об’єднує депутатів із різних фракцій, які мають дотичність до Польщі. Ми шукаємо та напрацьовуємо нові контакти, і це робота між парламентами. Адже, крім того, що є така група дружби, у нас ще є Міжпарламентська асамблея Україна-Польща, а також тристороння асамблея – Польща-Україна-Литва. Тому група дружби – це формат спілкування, зняття якихось непорозумінь між парламентами. Основна форма її роботи – зустрічі українських та польських депутатів.

– Відносини України та Польщі зараз переживають не найкращі часи. Чи змінилась риторика колег у Польщі з часу прийняття скандальних ухвал? Чи варто очікувати подальшої ескалації антиукраїнських настроїв?

– Я впевнена, що в цьому питанні все залежить лише від нас. Навіть якщо це одностороннє ухвалення якихось дискусійних рішень, вважаю, що наші польські колеги також прагнуть діалогу, хочуть вибудовувати довгострокові стратегії. Адже очевидно: все, що буде нас сварити, лише на руку третій стороні. І всі розуміють, хто це.

– Чи відчуваєте Ви вплив отієї третьої сторони на відносини України та Польщі?

– Такий вплив відчувався ще до виборів у Польщі, коли до влади прийшла партія «Право і Справедливість». Я зустрічалась з очільником Товариства українців у Польщі Петром Тимою. Він розповідав про такі акції чи заходи, які фінансувала Росія. Сьогодні є дуже багато подій, які, можливо, не є напряму інспіровані Росією. Адже, справді, є певні суперечливі історичні моменти в нашій спільній історії. Якщо ми, однак, будемо кожного разу копирсатись у минулому, то це ні до чого не приведе. Вважаю, що найефективнішою є формула, запропонована Папою Іваном Павлом ІІ: «Пробачаємо і просимо вибачення!».

Очевидно, що нині найвищий рівень відносин з усіх європейських країн у нас із Польщею. Я бачу, що наша група, як і Асамблея, – це той майданчик, де можна шукати оце порозуміння.

– У Польщі останнім часом траплялось багато випадків вандалізму щодо українських пам’ятних знаків. Чи звертаєте Ви увагу колег зі сусідньої країни на це, чи здійснюють вони якісь кроки, щоб припинити наругу над українськими пам’ятниками?

– Ми, звичайно, звертаємо на це увагу. Адже непошана до мертвих, безвідносно до того, якої вони були національності, це великий гріх. І наші партнери поляки чудово це розуміють. Виходячи з того досвіду спілкування, переконана, що це не роблять поляки, які в більшості зацікавлені в добрих стосунках між Україною та Польщею. Можливо, це і є та тертя сторона, про яку ми вже згадували.

Коли були такі випадки вандалізму стосовно польських пам’ятників у нас, все дуже тихо та швидко відновлювалось. Тут, на Західній Україні, є дуже багато польських пам’ятників. Усі вони в належному стані. Якщо ви хочете побачити справді європейське кладовище, приїдьте на Личаківський цвинтар, де лежать герої тих країн, які тут воювали. Це є, власне, європейський взірець ставлення до померлих. Львів’яни так ставляться до цих могил, як, очевидно, хотіли б, щоб ставились до українських поховань на територіях інших країн.

Тому ми доволі часто говоримо про це під час зустрічей із нашими польськими колегами. Коли є аргументи, повага один до одного, то будь-які непорозуміння можна зняти.

– А чи є повага, чи є реальні кроки наших західних сусідів, щоб зупинити нагнітання неприязні?

– Відповідаючи вам, як приклад хочу навести нещодавні події в Перемишлі, коли на українську ходу напала велика кількість невідомих людей. Ми одразу заявили про те, що цій події передувала системна пропаганда, яка полягала в суб’єктивному поданні інформації, яка, звичайно ж, популяризувала такий агресивний спосіб поведінки щодо українців. З іншого боку, тоді представники інтелігенції, зокрема колишній міністр закордонних справ Польщі, вийшли і засудили такі дії. Вони приїхали і помолились на тих могилах, що були сплюндровані, та оприлюднили свою заяву, в якій чітко зазначили: вони засуджують це і весь польський народ стоїть на таких позиціях.

Ми маємо випадки агресії маргінальних груп людей, які намагаються спровокувати масову антиукраїнську істерію. Зрештою, не виключаю, що й з нашого боку також можуть бути подібні речі.

Думаю, поляки вже усвідомили, що всі ці заяви та подібні інциденти – це маховик, який дуже легко розкрутити і важко потім зупинити. Якщо ми будемо провокувати або сприяти ненависті, злобі, то нічого доброго з цього не буде. Любов та повага набагато дієвіші.

– Борис Тарасюк склав повноваження голови групи міжпарламентських зв’язків з Польщею після прийняття скандальних ухвал польського Сейму. Якщо такий досвідчений депутат «умив руки», що можете зробити Ви? Чи не краще було б просто взяти паузу в цьому діалозі?

– Тарасюк склав повноваження, бо розумів: все, що він робив, а робив він насправді доволі багато, не принесло бажаного результату. Я не думаю, що це були неправильні кроки. Вважаю, що вони були тоді, коли від них майже нічого не залежало. Але те, що треба вибудовувати нові відносини, він це бачить та розуміє.

Стосовно подальших дій – думаю, що ми будемо шукати серед наших депутатів однодумців, які мають хоч якісь можливості для того, щоб ширше спілкуватись з нашими польськими колегами. Якщо нас запрошують на спільні заходи, то ми маємо там бути. Ми повинні бути представниками «м’якої сили». Дипломатія «м’якої сили» має бути присутня з боку України.

Якщо дві молоді, потужні та численні нації в центрі Європи співпрацюватимуть, то це може стати новим поштовхом і для всієї Європи. Крім того, потуга нашої армії, яка на східних кордонах сьогодні стримує агресора, – це також додатковий аргумент для спільної роботи.

Можливо, ми не стільки переймались цими відносинами, скільки треба було. Визнаймо, що і з нашого боку було багато помилок. Однак учасниками цих стосунків мають бути усі – і Адміністрація Президента, і уряд, і парламенти обох країн. Думаю, зараз ми стоїмо на порозі усвідомлення, що, справді, були якісь помилки, ми їх визнаємо, але давайте спільно малювати дорожню карту на майбутнє.

Можливо, тісніша співпраця між нашими двома країнами дозволить і Польщі посилити власні позиції у Брюсселі. Коли вони зрозуміють вигоду від відносин з українською стороною, переконана, нам буде набагато легше їх будувати.

– Чи правильною й адекватною є реакція української сторони?

– Я не вважаю, що проблеми почали виникати у зв’язку з приходом до влади нової політичної сили. Справді, у нас були хороші стосунки з попередньою владою Польщі. Але слід визнати, що, можливо, ми також не повною мірою реагували на ті виклики, які були у сфері міждержавних відносин. Однак сьогодні ми повинні шукати точки дотику, шляхи порозуміння саме з владою Польщі. Українські високопосадовці мають налагоджувати ці нові стосунки.

Ще один аспект – регіональна співпраця. Завдяки роботі на місцях ми можемо знімати локальні негативи, які виникають у відносинах двох країн, наприклад, коли наші лікарі їздять стажуватись до польських колег, щоб навчитись користуватись новітнім обладнанням. Ще один приклад – зустріч транспортних комітетів Верховної Ради і Сейму Польщі, де також було прийнято низку важливих рішень, що полегшать комунікації двох країн. І такі варіанти співпраці дають дуже багато для спільного порозуміння.

– Як узгоджуються між собою така виразно антиукраїнська шовіністична риторика окремих політичних діячів в Польщі щодо історичних подій і чітка проукраїнська позиція стосовно подій сьогодення?

– Найгірше є те, що на будь-якому рівні стосунків завжди присутня політика. Але якщо в цій політиці будуть переважати правильні, позитивні месиджі, тоді все буде добре. Сьогодні важливо думати на перспективу, а не розмінюватись на кон’юнктурні, тимчасові речі. Важливо швидко та адекватно реагувати на нові виклики, використовувати усі можливості для зміцнення наших стосунків.

Використання не лише офіційних каналів, а й неофіційних, особистих стосунків обов’язково спрацює. Навіть якщо йдеться про голів обласних рад, що межують з Польщею, вони мають бути присутні на всіх подіях, де можна вийти на якісно новий рівень відносин. Є дуже багато неофіційних заходів, присутність на яких і добре спілкування можуть зняти дуже багато негативу. Адже коли ми спілкуємося з польським колегами в неофіційній обстановці, вони визнають, що у нас свої історичні та політичні особливості. Ми їм пояснюємо, що в країні війна, і нам необхідні герої, які об’єднують націю навколо ідеї боротьби з окупантом. І ми не можемо заперечувати один одному наших героїв. Це однозначно. Ми мусимо розуміти, що такою була історія, і це вже не змінити.

– Як можна (і чи можна взагалі) вирішити давню та болючу суперечку двох народів щодо спільної трагічної історії?

– Мені колись ставили питання: як можна було під час важливого візиту польського президента в Україну назвати Московський проспект у столиці іменем Степана Бандери? Я відповіла: було б великою проблемою, якби Варшавський проспект назвали іменем Бандери. Сьогодні усі наші національні герої є символом боротьби українського народу проти російської агресії. Це такий засіб мобілізації української нації. Будь-який герой має в історії свого життя якісь суперечливі моменти, адже це живі люди.

Якщо дивитись об’єктивно – у нас з Польщею немає жодних суперечностей, здатних нас розділити. Так, є історія, є сумні моменти наших відносин, але це вже минуле. Важливо про це говорити, важливо налагоджувати діалог. Адже дуже часто інформаційний вакуум заповнюється негативом. Ми маємо спілкуватись та використовувати кожен момент для цього. Тоді, не сумніваюсь, наша співпраця принесе успіх обом країнам.

Розмовляв Віктор Біщук

*Цей текст було опубліковано 5 грудня 2016 року на профілі Російська V колона в Польщі. У зв’язку з подіями, які відбулися згодом у м. Перемишль, рекомендуємо до прочитання (редакція Порталу “POLUKR.net”).

10 грудня в Перемишлі відбудеться черговий „Марш перемиських та львівських орлят”. Організатори? Ті самі, які стояли за безпорядками під час української релігійної процесії в червні, тільки цього разу приєдналася до них державна польська інституція, якою є Інститут національної пам’яті – відділення в Ряшеві, логотип якого на плакаті розміщено поруч із знаками Національно-радикального табору (НРТ), Всепольської молоді, депутата польського Сейму Войцеха Бакуна, президента Перемишля Роберта Хоми i „Патріотичного Перемишля”.

Регулярні „Марші орлят” організовує впродовж декількох років Мирослав Майковський, герой нашого тексту „Хто перетворює Перемишль на точку кипіння”.

Його „Патріотичний Перемишль” є неформальною організацією місцевих націоналістичних осередків, на рахунку якої ціла низка такого типу акцій, наприклад, пікет 23 жовтня 2014 р. Під почесним консульством України в Перемишлі за участі Майковського, його політичного патрона Анджея Запаловського, героїні тексту „Проросійська націоналістка із польського радіо „Львів” представляє Павла Кукіза на кресах за гроші польських платників податків” Марії Пиж зі Львова і особливо агресивної націоналістичної діячки Люцини Маєвської [https://goo.gl/iOZrmI + https://goo.gl/KGXxuT].

Із „Патріотичним Перемишлем” пов’язані, зокрема, такі радикальні націоналісти, як Роберт Якубовський [https://goo.gl/dMX4nt + https://goo.gl/eYkaoZ], якого можна побачити на світлині із Майковським під час „Маршу пам’яті „проклятих солдатів” у березні 2013 р., а також Міхал Моцьо, якого також можна побачити разом із Майковським (у костюмі) на іншій світлині, позначеній знаком Всепольської молоді.

Ще з 2013 року Моцьо і Якубовський були організаторами щорічних „Маршів орлят” та адміністраторами цієї події на Facebook, разом із Мирославом Майковським. Однак, багато вказує на те, що справжнім керівником „Патріотичного Перемишля” є Мирослав Майковський, який, швидше за все, адмініструє профіль на Facebook цього угрупування. Як інакше пояснити, що, наприклад, 17 листопада із різницею у декілька хвилин з’явилися ідентичні дописи на профілі „Патріотичного Перемишля” і на особистій сторінці Майковського?

Моцьо є опорою об’єднання фанатів “Полонії” Перемишль „Перемиського братства”, президентом якого є Роберт Врубель, який одночасно є членом правління клубу МКС “Полонія” Перемишль. „Перемиське братство” продає футболки із написом „Смерть бандерівцям” через Магазин фаната Полонії Перемишль, що вже було помічено в Україні, Врубель політично співпрацює із Майковським і Запаловським.

У „Перемиському братстві” діє також Лукаш Лебітка, який у притаманному йому стилі захоплюється атакою на червневу українську процесію. Лебітку можна побачити на світлині із подібними до нього особами атлетичної тілобудови, які тішаться з приводу відміни внаслідок цієї атаки концерту українського гурту. На цій світлині є також Моцьо, а також Лукаш Ґурни і Даріуш Сенкевич. Внизу в коментарі ентузіазм висловлює Міхал Горбачек.

Горбачек, як і колеги із „Перемиського братства” торгує футболками, але на його футболках розміщено напис „Смерть бандерівським к**вам”. Горбачек є президентом угрупування „Пшеворські патріоти”, автором ініціативи „Польські фанати для кресов’ян” і, насамперед, керівником об’єднання „Разом для кресів”, речником якого є Марія Пиж зі Львова. Він також є важливим підкарпатським діячем НРТ, який, як співорганізатор „Маршу орлят”, виступає під вивіскою афілійованої локальної організації „Національно–радикальний Перемишль”.

Попри традиційний конфлікт із Полонією Перемишль, у „Марші орлят” візьмуть також участь фанати клубу КС Чувай, які оголосили окремий збір перед маршем біля свого стадіону. Треба визнати, що спільна участь фанатів обох ворожих між собою команд у будь-чому свідчить про незвичайні організаторські здібності Майковського і компанії.

Всепольська молодь у Перемишлі брала участь в атаці на процесію в червні із підтримкою іншого відділення Всепольської молоді „Дембіцьких патріотів”, що дало змогу перемиським всеполякам переконувати, що вони не брали участі в нападі. На „марші орлят”, так як і в червні біля кладовища у перемиських Пікулицях, точно не бракуватиме таких представників Всепольської молоді, як Матеуш Боровець, профіль якого аж кипить фашизмом [https://goo.gl/4vSfVq + https://goo.gl/f3aCDW + https://goo.gl/qj7zQm + https://goo.gl/jWIzmY + https://goo.gl/1W1WH3].

Під час „Маршу орлят” варто також очікувати на Томаша Гадалу, члена Крайової ради Всепольської молоді. Всупереч запереченням, на пропагандистському записі з червневої атаки на українську процесію (момент на відео – 4:06) можна помітити когось надзвичайно подібного до Гадали у групі місцевих чи там дембіцьких “всеполяків”, які слідували за процесією (перший у чорній футболці зліва, з бородою). Після цього нападу Гадала підписав лицемірне „звернення до українців”, у якому йде мова про заспокоєння ситуації, проте це звернення підписане саме тими, які цю ситуацію методично підігрівають: окрім Гадали, підписантами листа були Майковський, Запаловський, Якубовський і Врубель.

Гадалу (із пов’язкою) можна помітити на світлині із відзначення річниці волинської трагедії на військовому кладовищі у Перемишлі, тиждень після атаки на процесію.

За ним стоїть впливовий сенатор і лідер „Солідарної Польщі” на Підкарпатті Мечислав Гольба, який словами „ми не повинні допомагати державі, в уряді якої є українські націоналісти” обурювався щодо підтримки польськими політиками українського Майдану [https://goo.gl/7sdhS0], а поруч лідер Національного руху Роберт Вінніцький, керівник Підкарпатського навчального відділу Всепольської молоді Матеуш Левицький, а також пов’язаний із націоналістами депутат Сейму із фракції „Кукіз 15” Войцех Бакун i підтримуваний партією Право і справедливість (ПІС) президент Перемишля Роберт Хома, прізвища яких фігурують на плакаті „Маршу орлят”.

Президент Хома, як і сенатор Гольба чи кросненський депутат Сейму від ПІС Анджей Матусевич, регулярно підтримує ініціативи різноформного середовища, за яким стоять Майковський і Запаловський, наприклад, урочистості на кладовищі у Белвіні, де поховано російських солдатів, організовані 23 листопада 2015 р. Майковським і війтом ґміни Перемишль (не плутати з містом) Анджея Гука, за участі російського консула з Кракова і представників московського Центру воєнної історії та культури „Гвардія” (Центр военной истории и культуры „Гвардия”), який висловив відкриту подяку Майковському і Гуку.

Більше того, Майковський разом із націоналістичним діячем Войцехом Куланом керує перемиським відділенням територіальної оборони в рамках Об’єднання „ObronaNarodowa.pl Рух задля територіальної оборони”: Хома не вагався, підписуючи з ними Угоду про співпрацю з містом Перемишль. У світлі антиукраїнської діяльності Майковського не важко уявити, що перемиська територіальна оборона тренується не з думками про захист від можливої російської агресії.

А звідки в цій компанії взявся Інститут національної пам’яті (ІНП), як співорганізатор „Маршу орлят”? У жодному разі не йдеться про те, що за даними ІНП президент Хома був зареєстрований ІІІ відділенням воєводського управління внутрішніх справ у Ряшеві (за соціалістичних часів), як таємний працівник із псевдонімом „Кшишек”.

Йдеться про те, що середовище Майковського уже впродовж тривалого часу втягнуло до своєї орбіти впливових істориків та працівників ряшівського відділення ІНП. Можна говорити про інституційну співпрацю: уже в листопаді 2012 р. Майковський отримав нагороду ІНП від тодішнього директора ряшівського відділення Еви Ленярт, яка замінила на цій посаді свого чоловіка Збігнєва Навроцького. Ева Ленярт є зараз воєводою Підкарпатського воєводства, натомість Збігнєв Навроцький став директором Головного центру навчань Агентства внутрішньої безпеки Польщі. У своєму дописі з нагоди відзнаки від ІНП Майковський дякує „Ягоді Сковрон і всім „моїм” людям зі Стрижева”.

Кого має на увазі Майковський, пишучи про „своїх людей” зі Стрижева в ІНП? Майже точно йдеться про місцевого політика від ПІС і ряшівського історика ІНП Пьотра Шопу. Майковський підтримував його кандидатуру до Ради Стрижівського повіту, за що Шопа йому віддячився, підтримавши у боротьбі „із бандерівщиною” словами „не переймайся, Мирку, роби своє”. Шопа, попри балотування від партії ПІС, тісно співпрацює із місцевою гілкою Національного руху під назвою „Національний Стрижів” [https://goo.gl/nVN2Fk + https://goo.gl/htyIU2].

Національний Стрижів – це для націоналістів доволі важлива організація, яку відвідували сам Кшиштоф Босак у супроводі важливого підкарпатського діяча Марціна Сємбіди зі Стальової Волі – того, який разом із Марком Остапкою, згаданим вище Горбачеком i горезвісним Марціном Скальським підписали листа у справі відкликання Пшемислава Журавського вел Граєвського з посади радника Міністра закордонних справ – якраз за підтримку співпраці з Україною.

Пьотр Шопа з ІНП бере регулярну участь в акціях „Національного Стрижева”, як-от піша хода пам’яті „Проклятих солдатів” 18 вересня 2016 р., a „Національний Стрижів” – у заходах Шопи, який на реконструкцію з нагоди семидесятої річниці звільнення Чудця 9 вересня 2016 р. запросив Майковського і його Перемиське товариство історичної реконструкції „X D.O.K.”, яке, звісно ж, також виступить співорганізатором „Маршу орлят”.

27 червня 2016 р., на наступний день після нападу на процесію в Перемишлі, у Княжицях у ґміні Фредрополь відбулося „урочисте відкриття меморіальних таблиць, присвячених солдатам народної польської армії, які загинули у боротьбі з УПА”, детально описане згаданим депутатом від ПІС Анджеєм Матусевичем. Окрім основних представників кресового та націоналістичного середовища, присутнім був також історик ряшівського ІНП Артур Брожиняк.

Брожиняк, як і Шопа, тісно пов’язаний із середовищем Майковського і Запаловського. З останнім він навіть написав статтю на тему „Нарис діяльності відділку Громадської поліції у Кшивчі у 1944-1947 роках”. Співпраця триває щонайменше з 2013 р., коли – разом із Шопою – Брожиняк і Запаловський, а також Ева Семашко взяли участь у науково-популярній сесії, присвяченій Волинській трагедії, організованій ІНП у Ряшеві i мерією Перемишля. Як дізнаємось від сенатора Гольби, Брожиняк також був автором експертної оцінки для прокуратури, яка під час облави на українських студентів у Перемишлі повинна була довести, що червоно-чорний прапор нині також є фашистським символом.

Немає нічого поганого, навіть навпаки, у підтримці пам’яті Орлят, але неодноразово добра справа використовується з іншою, недоброю метою. Під час червневих антиукраїнських виступів Поліція очевидно не могла справитись із по суті невеликою групою гарячих голів. Під час „Маршу орлят”, організованого тими ж людьми, слід очікувати на чергові аналогічні інциденти. Тоді намагалися чітко заперечити розповсюджену в Україні точку зору, начебто дивна безпорадність польської поліції була навмисною.

Цього разу буде складніше будь-кого переконати, що не такою є справжня польська політика щодо України, оскільки співорганізатором події буде польська державна інституція – ІНП – а організатори чергових аналогічних подій залишаються у близькому симбіозі із значною частиною регіонального політичного естеблішменту, пов’язаного із керуючою партією.

„Марш орлят” співорганізовує або підтримує ще ціла низка інших суб’єктів, згаданих у дописі „Патріотичного Перемишля”. Є – навіть на плакаті – підпорядкований Підкарпатській воєводській адміністрації Культурний центр у Перемишлі, де в січні 2015 р. читав лекцію Якубовський із „Патріотичного Перемишля”.

У переліку є також виробник одягу для націоналістів фірма „Red is Bad” і підтримувана нею Спілка солдатів національних збройних сил, якою керує, зокрема, керівник навчань охорони Маршу незалежності, колишній діяч Національно-радикального фронту Пшемислав Чижевський. Також тут присутні і менші гравці, як-от профілі „Польща, яка бореться” чи „Вірні білі і червоні” і навіть… Перемиський клуб бігання.

У Марші орлят візьмуть участь скаути із „Чорної перемиської тринадцятки” і скаути із Колони землі перемиської, де в ревізійній комісії засідає виконувач обов’язки керівника з „патріотичного виховання” і віртуальний „приятель” описаних тут осіб Пьотр Волак.

До маршу також готуються стрільці зі стрілецької частини JS2030 у Перемишлі, яка підпорядковується стрілецькій спілці „Стрілець” ім. Юзефа Пілсудського з Ряшева, тобто, саме тій спілці, яка прийняла проросійських фашистів із „Фаланги”, які були членами краківської частини JS2039, після того, як їх вигнали зі Стрільця за організацію так званих „антибандерівських патрулів”, і дала їм можливість взяти участь у натівських маневрах Анаконда-16.

Тим часом, 2 жовтня 2016 р. у підмосковському парку „Патріот”, який належить Міністерству оборони РФ, відбулася видовищна реконструкція з нагоди сторіччя Брусилівського прориву у 1916 р., у якій взяла участь група з Перемиського товариства історичної реконструкції „X D.O.K.” на чолі із Майковським.

Окрім російського оборонного відомства, організаторами були не надто відомий московський університет „Синергія”, а також незрозумілий Фонд сприянння науковим дослідженням проблем безпеки „Наука XXI” (Фонд содействия научным исследованиям проблем безопасности «НАУКА-XXI»), керівник якого генерал–лейтенант Рафаель Тімошев отримав особисті привітання з нагоди дня народження від міністра оборони Сергія Шойгу і є членом президії Громадської ради при Міністерстві оборони РФ (Общественный совет при Министерстве обороны Российской Федерации).

Захід, організований у Москві Мінстерством оборони РФ, відбувся під патронатом члена Ради Федерації Анатолія Лісіцина, голови комітету Державної думи з оборони Володимира Комоєдова і, насамперед, тодішнього спікера Державної думи РФ Сергія Наришкіна, якого кількома днями пізніше Владімір Путін призначив на посаду директора Служби зовнішньої розвідки РФ. Для Мирослава Майковського це, швидше за все, не є першкодою.

Російська V колона в Польщі

Візит президента України до Варшави 2 грудня 2016 року, що відбувся через рік після візиту президента Польщі до Києва, доводить, що, незважаючи на всі історичні протиріччя, політика сьогодення між двома країнами перебуває на високому стратегічному рівні. Актуалізація питання Волинської трагедії, свідомо здійснена популістами-націоналістами на радість Москві, не вплинула на продуктивність двостороннього співробітництва.

Історичний діалог ліпше залишити історикам (наприклад, 2 грудня в Києві відбувся «круглий стіл» «Як розмінувати українсько-польську історію» за участі істориків та політиків двох країн з метою сприяння ефективному процесові взаємного примирення та порозуміння; і це зовсім не поодинокий захід лише у столиці України), тоді як агресивна міжнародна поведінка Росії єднає дві країни з негативним історичним досвідом перебування у складі Російської імперії.

За підсумками переговорів делегацій під головуванням Президента України Петра Порошенка і Президента Республіки Польща Анджея Дуди відбулося підписання Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Польща про співробітництво у сфері оборони. Документ підписали Міністр оборони України Степан Полторак і Міністр національної оборони Польщі Антоній Мацеревич. Генеральна угода між урядами України та Польщі про співробітництво в сфері оборони розроблена відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України» з ініціативи польської сторони. Метою документа є створення договірно-правової бази для розвитку співпраці між Сторонами в оборонній сфері на принципах взаємності.

Угода створює правові підстави для розширення українсько-польської співпраці в оборонній галузі, зокрема за такими напрямками: військовий зв’язок та інформаційні системи; проведення науково-дослідних робіт для потреб збройних сил; оборонна політика і планування; логістичне забезпечення збройних сил, проведення військових інженерно-технічних робіт; військова інфраструктура; розробка, модернізація, виготовлення і постачання оборонного устаткування, співпраця в сфері оборонної промисловості; операції сил спеціального призначення; інші напрямки співробітництва за взаємною згодою Сторін. Загалом, за оцінкою міністра оборони України, співробітництвом охоплені 24 сфери оборонного комплексу двох країн. Також зазначається, що угода про співпрацю між Україною та Польщею в сфері оборони буде розширена протоколом про співпрацю в галузі ракетної техніки, зокрема промислового співробітництва у сфері ракетних технологій (які використовуються в системах виведення на орбіту), а також інших технологій, призначених для сухопутних військ. У цьому контексті можна спрогнозувати інтерес Польщі до дніпровського «Південмашу», який тривалий час був зорієнтований на російські замовлення та співробітництво з нинішньою країною-агресором.

Яку мету переслідує Україна, підписуючи оборонну угоду з Польщею? Передусім Київ знайшов серед країн НАТО надійного партнера, який не просто засуджує дії Росії в Україні, а й готовий активно протидіяти їм на міжнародній арені, пояснювати масштаби загроз західному світу. Безумовно, це й особиста позиція Антонія Мацеревича, який відомий у Польщі своїми спробами довести провину російської сторони в авіакатастрофі борту президента Леха Качинського. Підписавши оборонну угоду з Польщею, Україна розраховує:

• формалізувати двостороннє оборонне співробітництво рамками угоди;

• отримати моральні гарантії безпеки від великої країни-члена Північноатлантичного Альянсу (Польща належить до найбільших європейських контрибуторів Альянсу);

• подати чіткий сигнал Москві, Брюсселю та Вашингтону, що Польща та Україна є сьогодні стратегічними союзниками;

• надати поштовх для розвитку власної оборонної промисловості, отримуючи доступ до новітніх технологій;

• продемонструвати Заходові досягнення власного ВПК через контакти з Польщею.

Що ж до Польщі, то Варшава демонструє «французький» підхід до оборонної політики, точніше – до її «диверсифікації». У 2010 році на тлі саміту НАТО в Лісабоні Франція і Великобританія підписали масштабну двосторонню оборонну угоду. Здавалося б, навіщо це двом країнам НАТО в час ухвалення нової стратегічної концепції, коли мирові в світі ніщо не загрожувало? Окрім скорочення видатків та їх оптимізації, нічого більш розумного нікому тоді не спадало на думку. Але світ швидко змінюється. Реалії геополітики 2016 року радикально відрізняються від того, що було ще три роки тому. На жаль, сьогодні країни Балтії та Польща, незважаючи на членство в НАТО, не впевнені до кінця, чи можуть вони розраховувати на колективний захист (стаття 5 Вашингтонської угоди) у разі гібридної атаки Росії. Консенсус в Альянсі-29 знайти дедалі складніше, а з приходом до влади у США Дональда Трампа та прогнозованими змінами у Франції в 2017 році (Ле Пен та Фійона не можна назвати атлантистами), перспективи НАТО виглядають вельми туманними. За цих умов актуалізується вектор субрегіональної співпраці – десь далеко маячить перспектива Балто-Чорноморського союзу. Але перший прагматичний крок сьогодні (не виходячи за межі власних зобов’язань та отриманих гарантій у НАТО) – налагодити оборонні контакти, зміцнити союзницькі відносини з найближчим сусідом, що потерпає від російської агресії та байдужості Європи і має 220-тисячну армію.

Як зазначив Андрій Дещиця, посол України в Польщі, «угода про співробітництво в оборонній сфері означає не тільки хороші контакти у військово-технічній сфері, а й створює можливості для збільшення кількості військових навчань і кількості учасників цих навчань, дає рамкові правові основи для розвитку литовсько-польсько-української бригади (яка навіщось та була створена. – Авт.) і реалізації спільних військово технічних проектів». Можна з упевненістю говорити, що новопризначений посол Польщі в Україні Ян Пєкло (персона не політична, колишній директор громадської платформи PAUCI, який працював в Україні понад 20 років і прекрасно знає наші реалії) притримується подібної думки.

Проте, аби сподівання не були марними, потрібні конкретні досягнення. Текст угоди, звичайно ж, закритий, але хочеться вірити, що в ній висвітлені реальні цілі, прописані дедлайни та є індикатори вимірювання успішності реалізації ініціатив. Аби за кількістю навчань та обмінів прийшла якість, варто також запозичити франко-британський досвід. Успішність імплементації Ланкастерської оборонної угоди 2010 року відстежують і контролюють експерти з урядового та неурядового секторів: щорічно відбуваються звітні конференції представників політикуму, бізнесу та оборонної сфери, де відкрито обговорюють усі труднощі процесу, публікують щорічний бюлетень франко-британського галузевого співробітництва. Подібну модель моніторингу необхідно започаткувати і в контексті укладеної 2 грудня оборонної угоди, яка відкриває нову сторінку в стратегічних відносинах України та Польщі.

Валерій Кравченко

Ольга Соляр – громадянка Польщі українського походження. За фахом – етнограф, але також працює перекладачем української. Протягом п’яти років у вільний час, як учасник товариства «Магурич» (www.magurycz.org), вона з колегами та волонтерами відновлює закинуті цвинтарі у Польщі, за якими нікому доглядати. «Магурич» працює переважно в Південно-Східній Польщі, де більшість закинутих цвинтарів – українські, тож основна частина роботи товариства припадає саме на них.

– Назва «Магурич» походить від гори на Лемківщині в селі Бортному, – розповідає Ольга. – До Другої світової війни у цьому селі працювали видатні лемківські каменярі, які робили камінні надгробки.

Ідея ремонтувати закинуті цвинтарі в Польщі виникла в 1987 році. Раніше, у 1970-ті, група польських студентів з Варшавської політехніки їздила та описувала матеріальні пам’ятки культури українців у південно-східних регіонах Польщі. Наприклад, приїжджали в село, звідки були виселені українці (у 1944–1947 роках відбувся так званий обмін населенням між соціалістичною Польщею та СРСР, з Польщі було виселено близько 500 тисяч українців, з УРСР – 750 тисяч поляків, у 1947 році проведено акцію «Вісла», під час якої 300 тисяч українців зі змішаних українсько-польських сімей були розселені в колишніх німецьких землях на Західній Польщі, а в 1951 році – радянсько-польський обмін територіями – polukr.net), і фіксували, що в селі залишилося, скажімо, 20 криниць, фундамент церкви, три придорожні каплички, 10 кам’яних хрестів на цвинтарі. Вони їздили по Східній Польщі й помітили, що на їхніх очах час руйнує ці пам’ятки народної архітектури. Тому вирішили не тільки описувати їх, але також проводити ремонтні табори.

– Чим зараз займається товариство «Магурич»?

– Надалі займається ремонтом цвинтарів, про які ніхто не дбає. Крім українських, ремонтуємо єврейські, німецькі. У нас були табори, коли паралельно працювали на німецькому цвинтарі та на греко-католицькому. Іноді також виїжджаємо за межі Польщі, ремонтуємо польські цвинтарі в Україні. Минулого року ремонтували польські надгробки в Грузії.

– Скільки українських кладовищ вдалося відновити за 30 років?

– Перший табір відбувся в 1986 році з відновлення двох бойківських цвинтарів в селах Міхнівці та Бистрому. В рік проходить від трьох до п’яти ремонтних таборів. Кожен триває два тижні. Бувають цвинтарі, на які їздимо кілька років поспіль, бо впорядкувати там треба, наприклад, 300 надгробків.

Наприклад, територія Розточчя. Там надгробки з вапняку. На тих теренах жили люди, які могли практично кожному покійному поставити кам’яний надгробок чи хрест, бо ті до війни були там дешевими. Дешевший кам’яний хрест коштував 5–10 злотих. Тож на таких цвинтарях по кількасот надгробків. Звісно, за один табір не встигнемо усього зробити. Якщо одного року зробимо 50–70 надгробків, а їх, скажімо, 400, то нам треба приїжджати туди кілька років, щоб усе зробити. А, до прикладу, в лемків не було змоги в масі ставити покійним кам’яні хрести, тому на такому цвинтарі в середньому 10 надгробків. Там можна зробити все за один ремонтний табір.

Наше товариство за 30 років відновило понад 120 українських цвинтарів, а це біля двох тисяч надгробків. Із нами за цей період працювало понад тисячу волонтерів, 90% – це поляки. Розуміємо, все це матеріальна культурна спадщина, архітектурні пам’ятки, які мають мистецьке значення, адже це елементи народного мистецтва.

– Що спонукає людей працювати так?

– Люди приїжджають на табори з різних причин. Бувають у нас працівники корпорацій, які солідно заробляють, а у фізичній роботі знаходять відпочинок для душі. Інші не знають, чим зайнятися під час літніх канікул, хтось долає так біль втраченого кохання, хтось шукає нових знайомств. У кожного свої мотиви. Але зазвичай це все фантастичні люди, з якими можна познайомитися і незабутньо провести так трохи часу.

– Скільки зазвичай людей працюють під час одного табору?

– Табір – це в середньому 10-15 осіб. Було й по 30 людей, але це вже неефективна робота, бо починається хаос. Іноді люди міняються, хтось може приїхати на чотири дні, хтось на тиждень, хтось на два. Намагаємося організовувати все так, щоб табори були якнайбільш економними. Самі готуємо їжу в казанках. Розбиваємо намети біля, а іноді на самому цвинтарі. Бо навколо, наприклад, поля кукурудзи і ніде поставити там. Тож шукаємо місця між могилами. Нам покійні предки не заважають, це зовсім не страшно, мені ніколи в таких місцях нічого поганого не сниться. Я свідома, що в таких таборах спимо на могилах. Але робимо покійним краще, тож не бачу причин, аби вони нам робили клопоти.

Зазвичай дисципліновано встаємо о 7.00 ранку, починаємо працювати з 8.00 і так до 11.00. Потім півгодини перерви на каву і робота до 14.00, година перерви на обід і знову праця до 20.00. Це фізична праця протягом усього дня, по 10-12 годин. Після вечері всі дуже втомлені, йдемо митися в річку чи сідаємо біля вогнища, щоб поспівати і поговорити. Але переважно люди такі зморені, що вмить засинають і їм нічого не сниться.

Непрофесійні люди можуть займатися реставраторською роботою теж – майстер Шимон Моджеєвський показує, що і як робити. А волонтер робить свій клаптик роботи. Скажімо, чистить щіткою камінь. Іноді чистимо, наприклад, хімічними засобами. Дотримуємося правил безпеки, вдягаємо рукавички. Кожен надгробок розкладаємо на елементи, під кожним копаємо яму, вкладаємо каміння, щоб стабілізувати ґрунт, щоб надгробки далі не западали. Усі елементи потім ставимо назад, звідки взяли. Скріплюємо їх відповідним розчином.

Жінки зазвичай чистять надгробки, бо це клопітка марудна робота, яка вимагає терпеливості. Чоловіки хочуть показати силу, робити все швидко і результативно, тому чистять цвинтар від кущів і дерев.

Займаємось також придорожніми хрестами, зрідка – більшими об’єктами. Наприклад, у лемківському селі Поляни Суровичні укріплювали велику кам’яну дзвіницю, заввишки дев’ять метрів. Два роки туди їздили, зміцнювали стіни, бо між каменями дзвіниці не було вже глини, стіни розсипалися. Днями укріплювали стіни, запихали руками розчин глибоко між камінням.

– Чи долучаються українці до таких таборів?

– Дуже рідко. Проблема з візами. Але коли мали такі проекти в Україні, то українці охоче долучалися. Наприклад, українці та поляки тиждень разом працювали на польському цвинтарі в Гуті-Пеняцькій Львівської області, де ремонтували польський римо-католицький цвинтар, а другий тиждень працювали в Підкамені на козацькому цвинтарі.

Цвинтар – це текст культури, з якого можна багато чого прочитати, це історія, пам’ять, витвір мистецтва. Якщо подивитися на народних майстрів, як вони різьбили постаті Христа, то всі зображення різні, немає двох однакових. Це все ручна робота, а не як тепер – штамповані речі.

– Протягом наступних років плануєте надалі робити такі табори?

– Звісно, там непочатий край роботи. У Польщі близько 700 українських цвинтарів. Якщо ми відновили 120, то роботи ще багато. Вистачило б на 10 таких організацій, як наша.

Розмовляв Ігор Тимоць

Осінь на Донбасі закінчується без ілюзій перемир’я, якими вона починалась. Варто нагадати, що чергова спроба примирення була присвячена початку навчального року в школах. Після її провалу, який у Мінську назвали успіхом (порівняно зі серпнем кількість обстрілів і справді зменшилась), була спроба закріпити перемир’я через рамкову угоду про розведення сил і засобів на Донбасі від 21 вересня 2016 року. Остання провалилась у жовтні через недотримання режиму припинення вогню в Станиці-Луганській, і зараз про неї вже не згадують.

Листопад почався з великої кількості обстрілів, масштаб яких перевершив всі річні показники Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Про це неодноразово говорили представники цієї організації на прес-брифінгах. Особливо завзято бойовики обстрілювали позиції українських військових у період між 3 та 6 листопада. Прогнозували навіть можливість ескалації, проте невдовзі інтенсивність обстрілів зменшилась.

Конфлікт на Донбасі – явище тісно переплетене з геополітикою та світовими політичними трендами. На президентських виборах у США 8 листопада 2016 року несподівано переміг бажаний для Москви кандидат – республіканець Дональд Трамп. Не виключено, що у разі перемоги Гілларі Клінтон Кремль готував на перехідний період до 1 січня 2017 року масштабну ескалацію насилля в Сирії та на Донбасі. Проте після поразки «антипутінського яструба» потреба в активних діях зникла, радники Путіна взяли театральну паузу, аби ознайомитись з новим геополітичним середовищем, у яке входить Росія в 2017 році. А воно, на їхню думку, докорінно відрізняється від попереднього.

По-перше, в США переміг кандидат-популіст, здатний на несподівані кроки – від «перезавантаження» відносин з Росією до виходу з НАТО. По-друге, у Східній та Центральній Європі серед країн, які відверто налаштовані на продовження санкцій проти Росії, залишились лише Польща, Румунія та Хорватія. Зі всіма іншими Москва може домовлятись, адже євроскептичні уряди більшості країн регіону лояльно дивляться на схід, втомившись від української кризи та неможливості її вирішення.

Президентські вибори в Молдові та Болгарії завершились повним фіаско проєвропейських кандидатів. По-третє, перемога на праймеріз «республіканців» у Франції друга Путіна Ф. Фійона, який стане головним опонентом М. Ле Пен, дає нові стимули російському вектору зовнішньої політики цієї країни. А ймовірна перемога соціал-демократів у Німеччині (М. Шульц навіть пішов у відставку з посади керівника Європарламенту заради боротьби за канцлерство з А. Меркель) зробить ситуацію ще сприятливішою для Москви. Вже сьогодні на рівні експертів-міжнародників у Європі закріплюється теза «Crimea gone…», що означає фактичне прийняття окупації, хоча юридично цього не визнано.

За цих умов Донбас зберігатиме свій статус-кво, який Москва буде підтримувати без потреби істотної ескалації. Україна витрачає значні зусилля та кошти на свою оборону, жертвуючи економікою та соціальною сферою, тоді як Захід надає лише зовнішню допомогу та кредити (які треба ще повертати). Натомість прямі західні інвестиції в Україну не надходять передусім через війну, а також через провалені реформи та слабку систему верховенства права, непередбачуваність бізнес-клімату. Москву така ситуація в Києві повністю задовольняє, адже так Росія імплементує план виснаження України внаслідок розхитування економічної та політичної стабільності в країні, зростання соціальної напруги.

Що стосується перспектив «Мінська-2» та його пролонгації, то «нормандська четвірка» планує зібратися до кінця року, щоб обговорити перспективи угоди. Вже 29 листопада зберуться міністри закордонних справ чотирьох країн, аби вкотре розглянути плани з реалізації угоди про припинення вогню на Донбасі. Шанси на позитивні зміни від цієї зустрічі – нульові. Доля «Мінська-2» буде, найімовірніше, вирішена на саміті ОБСЄ в Гамбурзі 8-9 грудня 2016 року. Там Німеччина, як головуюча країна, звітуватиме про провалені спроби примирення на Донбасі, про те, куди були витрачені сотні мільйонів євро німецьких платників податків. Серед аргументів у Берліна є лише продовження санкцій та нерозуміння впертої позиції Києва, який чомусь не хоче реалізовувати власні пункти угоди до виконання «безпекового пакета». Проте вже сьогодні можна стверджувати, що жодної нової угоди-плану укладено не буде, «Мінськ-2» буде вкотре визнано безальтернативним та пролонговано на 2017 рік, де Австрія, нова головуюча країна, буде намагатись виконати роботу Німеччини.

Донбас найближчим часом залишиться військовим конфліктом низької інтенсивності. Обстріли проросійських сепаратистів з російської зброї триватимуть і надалі, не перевищуючи критичні показники в 70-80 за добу. Мирне населення регіону страждатиме, як і раніше (лише за останні три доби бойовики обстріляли пункти перетину «Мар’їнка» та «Зайцеве»), що викликатиме стурбованість міжнародних організацій та спостерігачів ОБСЄ. Українці, звиклі не помічати новин з фронту, знову отримуватимуть щоденні повідомлення про загиблих та поранених солдатів. «Тиха» війна триватиме, адже Україна непереконлива у поясненнях, Захід втомився, а Росію все задовольняє в умовах, коли геостратегічна ситуація змінюється на її користь. На східному фронті без змін…

Валерій Кравченко

Російська «гібридна війна» – явище багатогранне. Провідні науковці та аналітики в усьому світі сперечаються щодо новизни цього явища, адже комплексні операції, що включали заходи інформаційного та психологічного тиску на супротивника, диверсійні дії чи економічний тиск, завжди були елементами військових кампаній. Але сьогодні йдеться не лише про війну або про її підготовку. «Гібридна війна» стосується повсякденного життя мільйонів людей через феномен «ватників», стимулює прихід до влади красномовних популістів та представників антирухів (тобто тих, хто проти чогось, але ще не визначилися за що).

Деструктив переважає над конструктивом, ірраціоналізм – над раціональною поведінкою. Адже головне бути в тренді, грати під диктат моди, який говорить, що бути освіченим бюрократом – це вчорашній день. Сьогодні всі ладні одягтись у лати Че Гевари й боротись проти системи… Важко сперечатись з фактами – «гібридна війна» Росії є успішною, зокрема, через те, що вона ґрунтується на реалістичному концепті, тоді як європейці продовжують жити в своєму утопічному ліберальному світі.

Досягши великого успіху в побудові орієнтованого на споживання суспільства, при чому на міжнародному рівні, західний світ почав захоплюватись грою в права людини. Хоча не можна сказати, що позитивні економічні правила гри будуть діяти завжди. Німеччина, яка сьогодні є найбагатшою європейською державою, це розуміє й інвестує великі кошти в третій світ зовсім не через свій альтруїзм. Міністерство економічного розвитку цієї країни має річний бюджет 8 млрд євро. Мета прямої допомоги (не інвестицій) – закріпити сфери економічного впливу в регіонах, які багаті на природні ресурси. Тому і їздить канцлер Ангела Меркель Африкою, щедро роздаючи допомогу бідним африканцям. Проте реальні реформи в Африці нікому не потрібні, допомога успішно та з тихої згоди Заходу розкрадається корумпованими чиновниками, які на хабарі купують німецькі автомобілі преміум класу. Ситуація нічого не нагадує? Без африканських та інших ресурсів німецька економіка, базована на переробці та виробництві, ризикує швидко втратити свої позиції.

Саме ця логіка диктує інший ліберальний напрям – захоплення екологією. Однак мета – не врятувати планету та білих ведмедів, а реально позбавитись залежності від енергоресурсів, запаси яких є вичерпними та які географічно розташовані зовсім не в Німеччині. Звідси гібриди, електрокари та сонячні дахи, а також інші інновації, в які ФРН інвестує мільярди. А поки досягти повної незалежності в енергетичній сфері не вдається, німці ладні домовлятись будь з ким, навіть з тим, хто підриває заведений міжнародний порядок. Аби тільки це не вплинуло на кількість проданих на експорт «Мерседесів» та «БМВ».

Перші дві ліберальні тенденції – економічний розвиток та проблеми навколишнього середовища, якщо і є дискусійними, то лише у фазі досягнення цілей, проте інші дві Росія готова використати для контрпропаганди. На першому місці тут є права сексуальних меншин, за які борються американці та європейці. Натомість Москва використовує консервативно-традиційну православну риторику, яку протиставляє західним лібералам. Мовляв, права людини – це добре, але щоб гомосексуалісти керували планетою – це вже занадто. Країни Центральної та Східної Європи, Балкани сповідують традиції, їхнє населення переважно консервативно сприймає сімейні цінності. Тож Кремль та його агенти-компрадори ворожою до геїв та лесбіянок риторикою перемагають Захід з його ліберальними цінностями на зазначених географічних територіях.

Інша складова боротьби реалістів з лібералами – сфера ґендеру. Ставка Заходу на ґендерний мейнстрімінг у політикумі не виправдала себе не лише в США, де Гілларі Клінтон програла Трампу, але й у країнах Східної Європи, де кандидати-жінки в Болгарії та Молдові поступились на президентських виборах кандидатам-чоловікам. В обох випадках жінки підтримували проєвропейський вектор розвитку, натомість чоловіки-соціалісти більше агітували за пожвавлення відносин з Росією.

Вразливість західних демократій полягає у відірваності базових ліберальних цінностей від реалістичної політики. Ціннісне бачення світу, властиве постбіполярній добі, поступається перед агресивним поверненням реал-політики під тиском викликів і загроз, кількість та масштаб яких є безпрецедентним. Молоде покоління лідерів західного світу, виховане в традиціях лібералізму та гуманізму, не може адекватно реагувати та відповідати на сучасні виклики, внаслідок чого шанс на владу отримують популісти та націоналісти, діяльність яких не обмежена ціннісними орієнтирами ліберального світу. На останніх і робить основну ставку Кремль. Вони готові «зруйнувати систему» у тривалій боротьбі реалістів та ліберальних утопістів.

Валерій Кравченко

Голова Українського інституту національної пам’яті, історик Володимир В’ятрович розповів про те, що таке таблоїдизація історії і чому вона небезпечна в сучасних умовах

Автори історичних досліджень сподіваються, що результати їхньої роботи будуть відомі якнайширшому загалові й формуватимуть уявлення про минуле. Проте цільова аудиторія їхніх збірників чи монографій, зазвичай, обмежується людьми, які спеціально зацікавлені темою.

Спробою вирватись за межі вузького фахового кола є науково-популярні книги – як, наприклад, моя книжка «За лаштунками Волині-43». З одного боку, вони містять певну наукову новизну, а з іншого – подають історичний матеріал у доступному викладі. Але в інформаційну епоху уявлення суспільства про проблеми сьогодення та минулого формують засоби масової інформації. Вони пропонують найпростіший для більшості спосіб сприйняття. Цей спрощений спосіб подачі інформації не вимагає від отримувача додаткових зусиль чи спеціальної підготовки. Тому поступово саме мас-медіа стають основним інструментом формування зокрема історичних уявлень для більшості громадян.

Польський музей Другої світової війни у 2009 році провів надзвичайно цікаве соціологічне опитування «Між щоденністю і великою історією: Друга світова війна у спільній пам’яті польського суспільства». На питання «Що для Вас є головним джерелом інформації про війну?» 64% респондентів вказали телебачення, радіо та газети. При цьому науково-популярні видання вказали джерелом 34% респондентів і наукові дослідження – 25%. Це при тому, що у Польщі рівень зацікавлення історією суттєво вищий, аніж в Україні. Зважаючи на це, історики здебільшого позитивно сприймають зацікавлення ЗМІ проблемами минулого. Медіа стають посередниками між ними та суспільством. Але роль мас-медіа у цих процесах не завжди позитивна. Іноді, особливо коли науковці лише починають вивчати певне питання, ЗМІ можуть завдати шкоди. Журналісти підходять до важких і неоднозначних тем з власними професійними стандартами, часом намагаючись зобразити їх якомога стисліше і якнайбільш вражаюче.

Прості медійні схеми швидко здобувають перевагу у впливі на суспільство порівняно з масштабними та важкими працями. Результат – процес, який можна назвати «таблоїдизація історії». Це коли не історичні дослідження формують повідомлення медіа і суспільне уявлення, а навпаки – медійні меседжі починають формувати історіографічні концепції. Такий процес дуже яскраво проявився із ситуацією довкола дослідження польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни і перші повоєнні роки.

Чому це стало можливим?

Протягом тривалого часу вивчення цієї теми як в Україні, так і в Польщі, не проводили. Пам’ять про цей конфлікт була заборонена, бо в комуністичні часи вона руйнувала одну з ідеологем про дружбу народів і могла натомість привернути увагу до діяльності антикомуністичних рухів. Обговорення теми могло відбуватись лише за межами соціалістичного блоку. Зокрема, саме польські та українські емігрантські структури першими почали друкувати спогади про ці події. З українського боку це «Літопис УПА», з польського – збірник документів АК. Але цього було мало для подолання травматичного досвіду цієї війни. Якби не було заборони, можливо, ця тема через кілька десятиліть втратила б свою політичну складову, і її обговорювали б лише науковці. Але невисловлений біль прорвало щойно після падіння Радянського Союзу.

Промоутерами обговорення цього питання стали ті, хто протягом років змушені були мовчати, – учасники та свідки цього конфлікту. Однією з перших публікацій у Польщі стала книга Юзефа Туровського та Владислава Сємашка «Злочини українських націоналістів проти польського населення на Волині 1939-1945 років». Вона складалася зі свідчень 350 учасників АК. Мета, як можна зрозуміти з назви, – описати злочинну діяльність УПА та ОУН. Це протистояння подавалося дуже однобоко: поляки – жертви, українці – кати. Цей напрямок поступово почав домінувати в польській суспільній свідомості, а згодом і в історіографії. Дискусії, які наростали з початку 1990-х років, були дуже емоційно заряджені. Долучення до дискусії професійних істориків, яке відбулось у другій половині 1990-х років, додало їй цінності, але не одразу позбавило емоційної складової.

2003 рік

2003 рік став своєрідним апофеозом суспільного інтересу до польсько-українського конфлікту. Ініціаторами стали не історики, а польські ветеранські та громадсько-політичні організації. На це відреагували спершу державні органи влади в Польщі, а згодом і в Україні. Саме вони локалізували події до 1943 року і до Волині. Таким чином всю увагу зосередили на польських жертвах, початки ж конфлікту та його продовження залишилися поза увагою. Інформація про українські жертви так і не звучала. Польські мас-медіа надали темі небаченого досі звучання. У польській редакції це звучало як «волинська різня», і про це писали практично усі провідні польські видання. Фактично, вироблені тоді концепти зберігаються дотепер і не зазнали суттєвого перегляду.

Що ж знали поляки про цю тему в 2003 році? Рівень обізнаності був ще доволі низьким. За результатами опитувань,

49% поляків ніколи не чули про події на Волині

17% щось чули, але не знають, про що йдеться

і лише третина щось знали про цю тему.

Інші цифри ще цікавіші.

61% опитаних вважав, що жертвами були лише поляки,

38% – що жертвами були поляки та українці.

Такими були стартові уявлення польського суспільства про цю історичну проблему. Вони зазнали суттєвих змін передусім унаслідок потужної роботи мас-медіа. Інформаційна хвиля довкола цього конфлікту відіграла позитивну роль, привернувши увагу до цієї малодослідженої теми. Але разом з тим надмірна увага мас-медіа значною мірою зашкодила темі – відбулась її «таблоїдизація». Тема потребувала серйозного наукового підходу, натомість почала подаватись у максимально спрощеному варіанті, аби поміститись на шпальту газети або в хронометраж телевізійного репортажу.

Про небезпеку скорочення контексту та вихолощення інформації писав британський журналіст Нік Дейвіс: «На фабриці новин матеріал вичищають від деталей, усувають складність, відрізають контекст і звужують до головної констатації подій, часто уникаючи значень».

Газети і телебачення вимагали не зваженості, а сенсацій та емоцій. З сенсацією особливих проблем не було – у 2003 році тема була мало відома в обох країнах.

Можливості наситити матеріал емоціями теж були безмежні: йшлося про страшні вбивства тисяч людей. Часто автори свідомо фокусувались на цьому, аби викликати сильні емоції у споживачів інформації. Таким чином факт, що в ході конфлікту гинули також жінки і діти, почав поступово зводитись до представлення жертв виключно як жінок та дітей.

У більшості випадків не подавали інформацію про антиукраїнські акції польського підпілля, які ставили під сумнів позицію поляків лише як постраждалої сторони. Окремі, вирвані з контексту факти, почали набувати зовсім іншого значення. Наприклад, акцентувалась увага на випадку, коли повстанці атакували польський костел. Таким чином формувалось уявлення про українців-дикунів, яких не стримують навіть святині. Але ці події можна пояснити без жодних ритуальних значень: часто костели були єдиними мурованими будинками в селах, тому їх використовували як оборонні пункти.

Постійне спрощення призвело до того, що тему почали представляти приблизно так: сенсаційний заголовок, ілюстрація (здебільшого фото вбитих людей, або живих з підписом на кшталт «Усі вони загинули від рук українців»), невеликий текст зі свідченням очевидців та часом коментар історика. Аби публікація була цілісна, коментарі почали брати в істориків, які пропонували гострі й безапеляційні оцінки трагедії. Чимало маргінальних істориків перетворились на провідних фахівців цієї теми. Інженер за освітою Ева Сємашко стала одним із головних коментаторів цієї проблеми.

Найпопулярніші міфи

Тематика у 2003 році була дуже популярна і між різними медіа були навіть своєрідні змагання за її висвітлення. Зважаючи, що головні критерії в сучасних ЗМІ – це кількість проданої інформації, така конкуренція лише поглибила таблоїдизацію теми. Ще один чинник, який вплинув на негативне висвітлення теми, – природне бажання журналістів надати темі актуальності, через що серед коментаторів переважали чинні політики, а не історики. Їхні нефахові заяви та судження стали головним елементом дискурсу і значною мірою почали формувати цей дискурс. Дослідники ж не встигали за наростанням інформаційної хвилі і не могли приземлити її до рівня історичних фактів, щоб знизити емоційний фактор дискусій. Натомість відбувалося протилежне: розтиражовані у ЗМІ уявлення почали змінювати історіографію й наближати її до свого рівня. Панівною стала одномірна концепція, що передбачає лінійний розгляд проблеми:

1. основа конфлікту – ідеологія українського націоналізму, що була українською версією фашизму
2. ідейні засади ОУН від початку створення організації передбачали цілковите винищення польського населення на західноукраїнських теренах
3. реалізація цього – головне завдання УПА
4. існував таємний наказ командування про ліквідацію усіх поляків, тому так важливо віднайти цей наказ
5. антипольські дії українських повстанців мали чіткий спланований характер, доказом чого є те, що в ніч з 11 на 12 липня відбулася наймасштабніша операція, під час якої було знищено понад 180-200 населених пунктів
6. в 1944 році антипольські акції поширились на територію Галичини, тому з’являється відносно новий термін «галицька різня»
7. вбивства українців на Холмщині 1942-1943 років не мають жодного стосунку до подій на Волині бо: а) їх взагалі не було; б) вони не були достатньо масштабними; в) вони відбулись тільки після подій на Волині
8. польське підпілля під час конфлікту проводило лише захисні та відплатні акції, тому запроваджується абсурдний термін «попереджувальні відплатні акції»
9. депортація 140 тисяч українців у рамках акції «Вісла» була вимушеною військовою операцією, спрямованою проти повстанського руху, а не проти українського населення
10. усе вище назване – достатня підстава, аби вважати вбивства поляків на Волині геноцидом.

Мій аналіз вищевказаних пунктів свідчить про брак серйозних аргументів на користь всієї цієї конструкції. Її ключові елементи провисають у повітрі через відсутність документальних джерел, які б їх підтверджували. Наприклад, говоримо про акцію в Парослі у лютому 1943 року, судження про яку опираються на вкрай сумнівні джерела. Це принципово для такого історика, як Ґжегож Мотика, який пов’язує цю акцію з першим боєм УПА. Цим він показує, що перша акція УПА нібито була антипольська, а не антинімецька. Висновок ґрунтується на дуже сумнівних документах, але ця подія, з якої нібито почалась антипольська акція, стала канонічним елементом міфу.

Попри багаторічні намагання наразі нічим не закінчилися спроби віднайти наказ командування УПА про всезагальне знищення поляків. Пошуки документа нагадують мало не пошуки святого Грааля. Інколи польські історики кажуть, що знайшли документ, але після його верифікації з’ясовується, що йдеться зовсім не про те. Ще один факт – немає жодних документів щодо масштабу акції з 11 на 12 липня 1943 року. На сьогодні документально підтвердженими є 11 акцій в ту ніч. Не 167 і не понад 200. І тут не різниця в кількості. Коли ми говоримо про 11 акцій, то можна говорити про місцеву ініціативу й координацію на місцевому рівні, а коли говоримо про близько 200 – йдеться про загальну операцію, яка мала б координуватись на найвищому рівні. Основне джерело такого твердження – спогади, записані в 1980-1990-х роках.

Люди схильні шукати прості відповіді, особливо якщо це не стосується їхнього щоденного життя, а лише теми, що інколи виникає в інформаційному просторі. Тому люди довіряють мас-медіа, які говорять, що саме так і було. Багато медійних трактувань прижилося, бо апелювало до попередніх уявлень поляків. Наприклад, волинська різня наклалася на добре знайому уманську різню. У сприйнятті протистояння українців і поляків у ХХ столітті досить часто бачимо накладання на конфлікти між ними у XVI-XIX століттях. Звідси і сцени освячення знарядь убивств у новому фільмі Смажовського.

У 2003 році ця потужна інформаційна хвиля перекинулася на Україну і змусила українське суспільство реагувати на себе. Рівень обізнаності українців щодо цієї теми був катастрофічно нижчим, ніж у Польщі. Лише менше 8% респондентів говорили, що мають достатньо інформації, і близько 15% – що мають загальне уявлення.

Тоді стало зрозуміло, наскільки українські історики ще менш готові до дискусії, порівняно з польськими. Практично неготовими виявились політики. Але попри це більшість із них вважали за потрібне висловитись. Частина українців намагалася виправдатись, інші, не розібравшись у ситуації, вирішили просто покаятись.

Політичним підсумком дискусії 2003 року стала прийнята обома парламентами спільна заява. Але вже перше речення показує, що українські політики не вийшли за рамки, окреслені польськими колегами: «60 річниця трагедії польського населення на Волині і в Галичині в період німецької окупації схиляє до роздумів про минуле і майбутнє польсько-українських стосунків». Лише в наступному реченні декларації маємо інформацію і про вбитих українців. Як прояв готовності йти на компроміси польські політики перед голосуванням відкинули пропозицію замінити слово трагедія на геноцид. Кульмінацією стало відкриття обома президентами меморіалу загиблим полякам у селі Павлівка. Але, на жаль, заяви на найвищому політичному рівні не спинили подальшу політизацію цієї теми. З 2003 року 11 липня стало неофіційним днем поминання жертв польсько-українського конфлікту і майже обов’язковим для польських політиків.

Історія одного пам’ятника

Однобокий підхід до цих подій почав дещо вирівнюватись з приходом до влади в Україні Віктора Ющенка у 2005 році та Леха Качинського в Польщі у 2006 році. Тоді було вперше відкрито пам’ятник українцям, замордованим у селі Павлокома. Згодом відкрили пам’ятник полякам у селі Гута Пеняцька на Львівщині. Наступним мав бути пам’ятник у Сягрині, який мали відкрити у березні 2009 року, але, спорудивши, так досі й не відкрили.

Однак спекуляції довкола цієї теми не припинились. Один із показових сюжетів – історія зі спорудженням пам’ятника жертвам ОУН-УПА у Варшаві. Основою мала стати фотографія нібито польських дітей, прив’язаних колючим дротом до дерева. Це фото розтиражували безліч видань. Незабаром з’явилися навіть спогади людей, які стверджували, що вони це бачили. Було локалізоване нібито місце вбивства. А дехто навіть стверджував, що це було не одне дерево, а ціла алея, і вона називалась Алея до незалежної України. Це перетворилось у певний символ страждань поляків від рук українців. Лише завдяки старанням журналістів газети «Rzeczpospolita», які дослідили історію світлини, стало зрозуміло, що вона не має жодного стосунку до УПА чи польських дітей. Це фото зробили задовго до Другої світової війни; медіа взяли його з підручника з психіатрії 1926 року, в якому ним ілюстрували страшне вбивство, вчинене божевільною жінкою.

Але тема геноциду періодично ставилась на порядок денний політиками. 15 липня 2009 року Сейм прийняв ухвалу «У справі трагічної долі поляків на Східних кресах». Очевидно, вона не була результатом історичних чи юридичних досліджень, а передусім стала наслідком політичного компромісу. У ній не йдеться про геноцид, як того вимагали окремі праві партії, але вже й не йдеться про трагедію обох народів. Там є дивне формулювання про «масові вбивства з характером етнічних чисток і ознаками геноциду». Попри приязні стосунки з Віктором Ющенком Лех Качинський не забував і про власні президентські вибори, які мали відбутися 2010 року, та про важливість мобілізації правого електорату.

2009 рік

Опитування, проведені польськими соціологами в 2009 році, засвідчили суттєві зміщення у сприйнятті цієї теми в польському суспільстві. Позитивний результат роботи медіа – більшість людей вже щось знали про цей конфлікт. Але, на жаль, зросла не лише обізнаність суспільства, а й однобокість в оцінці цього конфлікту.

Понад 56% – чули про польсько-український конфлікт

89% респондентів вважали, що жертвами були тільки поляки

9% респондентів вважали, що жертвами були поляки та українці.

Таке сприйняття мало масштабний вплив на розуміння минулого наших народів. За результатами цього дослідження, саме українців, а не німців, назвали головним ворогом поляків у Другій світовій війні на основі родинних спогадів. Таку відповідь дали 63% респондентів. Але при цьому родичі лише 14% респондентів у роки війни перетиналися з українцями, що свідчить не про реальні висновки на основі спогадів, а про вплив медіа.

Третя сила

Починаючи з 2010 року в дискусію активно включаються прокремлівські медіа та проросійські політичні чинники в Україні. Для Росії це стало зручним інструментом протидії спробам України досягнути міжнародного визнання Голодомору геноцидом. У квітні 2010 року, після приходу до влади Януковича, в Українському домі в Києві було відкрито виставку «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН-УПА». Її ініціатором виступила відома проросійська організація «Русскоязычная Украина», керівником якої був Вадим Колесніченко, і «Товариство увічнення пам’яті жертв українських націоналістів» з Варшави, яке представляло праві політичні сили Польщі. Це стало, фактично, зведенням порахунків нової проросійської влади зі своїми попередниками. Ніхто не ставив собі за мету з’ясувати причині та наслідки війни, а хотіли лише представити ОУН-УПА як злочинців. З іншого боку, користуючись зміною влади в Україні, польські праві сили почали активніше провадити свою пропаганду.

Найяскравішим прикладом втручання в дискусію проросійського українського політикуму стало звернення 148 депутатів з Партії регіонів та Комуністичної партії України до польського Сейму з проханням визнати антипольські акції УПА актом геноциду.

2013 рік

Відзначення 70-ї річниці трагедії супроводжувалося медіакампанією, що назагал нагадувала 2003 рік. Але вона була більш масштабною в хронологічному вимірі – почалася в лютому, нібито від акції в Парослі, і тривала до липня. Також було ширше використано новітні засоби мас-медіа: відео, ТБ, інтернет та соціальні мережі. Деякі передачі, очевидно, мали певну історичну та пізнавальну цінність. Але чимало з них далі сприяли таблоїдизації історії.

Своєрідним ноу-хау стала реконструкція знищення польського села, яку в прямому ефірі транслювали на кількох польських телеканалах. Не оминули цю тему й політики. Вони знову порушили питання про визнання подій на Волині 1943 року геноцидом. 12 липня 2013 року з цього приводу ухвалили спеціальну постанову Сейму, де знищення поляків назвали етнічною чисткою з ознаками геноциду. Цей документ містить твердження про 100 тисяч польських жертв. Жодних серйозних підрахунків, на які спиралася б ця цифра, просто немає. Але вона має округлу привабливість, і стала майже каноном та необхідним елементом польського законодавства. 20 липня аналогічну ухвалу прийняв і Сенат РП, у якій також першою антипольською акцією названо знищення села Парослі. І це теж стало елементом національного канону.

У 2013 році були тисячі публікацій у медіа, політичні дебати, заяви, натомість не з’явилося жодного наукового дослідження цієї теми. Політизація й таблоїдизація цієї теми продовжились, натомість фактично припинились її наукові дослідження.

Соціологія за 2013 рік:

Вже 69% респондентів щось знають про Волинь

52% – вважають жертвами лише поляків, що свідчить про збереження однобокої оцінки подій

2% – вважають жертвами українців

9% – вважають жертвами поляків та українців

Водночас

52% – вважають винними у конфлікті українців

3% – вважають винними у конфлікті українців і поляків

1% – вважають винними у конфлікті поляків.

Після Євромайдану

Ситуація з вивченням теми почала змінюватись після переломних для України подій Євромайдану. У 2014 році відновлено діяльність Українського інституту національної пам’яті та одразу ж відновлено співпрацю між ним та польським Інститутом. У 2015 році ми започаткували українсько-польський форум істориків, до складу якого входять по 6 істориків з українського та польського боку. Ще дуже рано говорити, який буде вплив істориків на сприйняття цих тем суспільством. Адже тема надалі перебуває у зоні небезпечної політизації і таблоїдизації.

Попри те, що цього року не було ювілею, тема знову опинилася в епіцентрі політичних баталій. Ініціативу вкотре проявили польські праві політичні сили.

Листи українських президентів та очільників українських церков, які з’явилися на початку червня 2016 року, не дали жодного результату; навпаки – викликали заяву Дворчика, що кати не мають права просити пробачення. Не зрозуміло, кого він назвав при цьому катами. Запропонована українцями фраза «Вибачаємо і просимо вибачення» знайшла відгук лише в колах опозиційних політиків. Проігнорували і пропозицію українських депутатів про спільну заяву обох парламентів та запровадження спільного дня пам’яті. 6 липня цього року в Сеймі відбулися парламентські слухання. Кожен вважав за необхідне кілька разів впродовж виступу згадати слово «геноцид». Оригінальністю відзначилась молода депутатка від партії «Кукіз-15» Ельжбета Боровська, яка використала свої дві хвилини для перелічення способів вбивства. Врешті 22 липня цього року Сейм ухвалив рішення про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, які стали жертвами геноциду, вчиненого ОУН-УПА на східних кресах Другої Речі Посполитої. З 442 присутніх депутатів «за» проголосували 432, 10 – утримались. Ніхто не проголосував проти. Це яскравий приклад того, наскільки тема формує уявлення політиків. Результат – тепер ця тема буде актуалізуватись на найвищому державному рівні кожного року.

Волинь утверджується в свідомості поляків мало не як найважливіша сторінка Другої світової війни. Не так через важливість подій, а передусім тому, що вона відносно нова і завдяки розкрученості в медіа є кращою в справі здобування політичних дивідендів. При цьому немає жодних резолюцій Сейму про мільйони поляків, убитих комуністами чи нацистами.

Але є польські політики, які вважають, що ухвалення цієї резолюції є недостатнім. У вересні депутати від «Кукіз-15» запропонували ввести кримінальну відповідальність за заперечення геноциду, організованого ОУН-УПА. Цей законопроект вже пройшов через комітет і найближчим часом має голосуватися у парламенті. Переконаний, якщо дійде до розгляду, є висока ймовірність, що він набере потрібну кількість голосів. Паралельно відповідальність хочуть запровадити за заперечення участі українців у голокості. Це чітке бажання зачепитись за голокост, аби досягти визнання антипольського геноциду.

На жаль, ескалація конфлікту минулого провокує конфлікти й сьогодні. З кінця 2014 року в Польщі тривають плюндрування українських могил, які вправно і професійно висвітлюють російські медіа. Зафіксовано 14 таких випадків, і, на жаль, на жоден не було реакції з боку польської влади.

Соціологічні опитування показують суттєве погіршення ставлення поляків до українців. Понад третина опитаних відверто демонструють неприязнь до українців, і тільки близько 27% відчувають до них симпатію. Це ще до того, як на екрани вийшов фільм «Волинь».

Зважений голос істориків, які намагаються пояснити, що, як і чому сталося, чути значно менше, аніж голоси тих, хто здобуває собі дешеві дивіденди. Але це не означає, що історики мають замовкнути. Навпаки – саме зараз надзвичайно важливо активізувати свою діяльність, і я дуже радий, що кілька тижнів тому в Києві пройшов форум українських та польських істориків. Дискусія відбулася. Говорили про події на Волині 1943 року. Дискусія була дуже гаряча і дуже цікава, і це набагато корисніше, ніж дискусії між політиками. Сподіваюся, незабаром дискусії переростуть у взаємовигідний діалог для розуміння цього конфлікту обома сторонами.

Підготувала Мирослава Іваник

Генеральна прокуратура України переформатовує структуру, яка займалася розслідуваннями злочинів проти Майдану. Адвокати жертв і громадськість бояться, що це зашкодить розслідуванню. Хоч розслідування триває вже більше 2,5 років, наразі, за словами адвокатів, слідству бракує доказів.

Заміна слідчих заради швидкого суду

24 жовтня 2016 року Генеральний прокурор України підписав Наказ №79 щодо вдосконалення організації роботи Генеральної прокуратури. Відповідно до нього, у Генеральній прокуратурі створили Управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, «для активізації та завершення досудового слідства і передачі в суд «великої кримінальної справи» стосовно екс-президента Віктора Януковича та його найближчого оточення».

Власне цьому управлінню мали б перейти справи, які вже більше двох років розслідує Департамент спеціальних розслідувань, очолюваний Сергієм Горбатюком. Натомість сам департамент, за логікою Генерального прокурора Юрія Луценка, треба розформувати.

«Основна мета розформування департаменту – намагання Юрія Луценка виконати обіцянку, дану при призначенні, та передати справу проти Януковича до суду. Мета ніби нормальна, але проблема в тому, що передача справи до суду зараз – вельми ризикована. Доказова база ще дуже слабка», – розповів РolUkr.net один із адвокатів родин Небесної сотні Маркіян Галабала.

На практиці, кажуть адвокати, йдеться про об’єднання в одну справу кримінальних проваджень проти екс-президента Віктора Януковича та його поплічників. А це може призвести до безкарності осіб, причетних до переслідування та вбивства мирних протестантів.

«Розпорошення розслідування економічних та насильницьких злочинів у ході Євромайдану по різних структурних одиницях руйнує логіку єдиного центру, який координує процес вивчення усіх злочинів, вчинених під час протесту. Саме створення такого єдиного центру, починаючи з лютого 2014 року, вимагали потерпілі, їхні рідні та адвокати, представники громадськості», – йдеться у заяві громадського об’єднання «Євромайдан SOS», що виступило з різкою критикою такого кроку генпрокурора.

Активісти запевняють, що таке рішення об’єднує тисячі епізодів з різними процесуальними термінами розслідування в одне провадження, відтак змушує слідчих закінчити розслідування за 3-4 місяці, незалежно від зібрання необхідних доказів. Як пояснює адвокат Небесної Сотні Євгенія Закревська, нині майданівські справи перебувають на різному етапі досудового слідства, але у разі їх об’єднання річний термін досудового розслідування, обумовлений Кримінальним процесуальним кодексом, рахуватиметься від тієї справи, яка почала розслідуватись першою. Тож терміни будуть надзвичайно стислими, і до суду можуть бути передані, фактично, нерозслідувані справи.

«Тобто «справа Януковича», в якій 5 тисяч томів, повинна буде завершитися за дуже короткий термін, що в принципі нереально», – наголосила адвокат під час брифінгу для журналістів.

«Мало хто сумнівається, що за централізованої вертикалі, яка існувала в 2013 році, рішення про «очищення площі» не могло бути прийняте без відома Віктора Януковича. Але в суд потрібно пред’явити не умовиводи, а належні докази. Тим більше, що в судовому засіданні прокурори зіштовхнуться зі стороною захисту, яка обвинувачення заперечуватиме у змагальному процесі. Саме тому слідству вкрай важливо вжити всіх законних заходів для збору доказів у цих справах», – наполягають активісти «Євромайдан SOS».

Ще одна небезпека поспішного розслідування – уникнення відповідальності середньої ланки. Адже в такому випадку (за браку часу) всі зусилля зосередять на владній верхівці. Є сподівання, що при цьому вдасться притягнути до відповідальності безпосередніх виконавців. А от до середньої ланки руки можуть так і не дійти.

Тож рішення про такі радикальні зміни у розслідуванні майданівських справ уже викликали багато негативних оцінок і заяв, спровокувавши акцію протесту поблизу Адміністрації Президента України на вулиці Банковій. Це, своєю чергою, зумовило чергову заяву Юрія Луценка: мовляв, нове Управління створене в рамках реорганізації Департаменту спеціальних розслідувань ГПУ з метою удосконалення організації роботи Генеральної прокуратури. Згідно з повідомленням ГПУ, Сергій Горбатюк і надалі залишиться керівником Департаменту спеціальних розслідувань, за яким закріплене розслідування та передача до суду справ щодо Майдану.

Нині громадськість вимагає скасування наказу. Однак, попри заяви Юрія Луценка, офіційно цього ще не зробили. Тож, за словами представників родин Небесної сотні, ситуація зависла у повітрі.

В очікуванні справедливості

Майданівські справи щодо подій 2013-2014 років – це близько 100 вбитих та більше тисячі поранених. Розслідування цих злочинів триває, фактично, від березня 2014 року. За цей час громадські активісти опрацювали сотні годин відео найбільш трагічних днів Майдану. На основі цього створили фільм «Висота “Жовтневий”», в якому посекундно синхронізовано відеозаписи з близько 60 джерел і яке охоплює майже весь ранок 20 лютого – від 8:55 до 11:40.

«Проваджень є дуже багато – загалом більше сотні. Як правило, вони прив’язані до подій. Є також окрема група справ щодо протидії розслідуванню, перешкоджання судам тощо», – розповідає Маркіян Галабала.

При цьому, за словами адвоката, складно сказати, на якому етапі нині слідство. Все дуже залежить від того, про які саме справи йдеться, та хто в них фігурує. Щодо деяких епізодів ще триває досудове розслідування, значна частина справ передана до суду, а от у так званій «справі харківських тітушок», які викрадали й жорстоко били людей, суд уже виніс два вироки.

«Дуже багато залежить від рівня співучасника злочинів. Що нижче ми опускаємось, то більше доказів маємо. Рівень виконавців зараз більш-менш охоплений слідством, і є нормальна доказова база щодо вчинення злочинів, починаючи з 30 листопада й закінчуючи найбільш трагічними подіями 20 лютого. Коли піднімаємось вище, з’являються більші проблеми. Доходячи до середньої ланки, маємо ситуацію, коли багато з причетних до злочинів проти Майдану далі працюють в органах влади і ставлять палки в розслідування. Але коли доходимо до топ-левелу – Януковича, Якименка, Захарченка, – дуже важко отримати чіткі докази. Є певні зачіпки, але ситуація така, що станом на сьогодні передавати справу до суду не можна», – говорить адвокат.

Основна справа, до якої сьогодні прикута увага суспільства, – справа розстрілів мирних демонстрантів у центрі Києва 20 лютого 2014 року – передана до суду. Нині у ній на лаві підсудних 5 працівників спецроти «Беркут». За інформацією адвокатів Небесної сотні, доказова база у справі досить хороша: є фото та відеодокази, встановлено, що потерпілі були вбиті зі зброї, закріпленої за цими працівниками.

За словами Маркіяна Галабали, для розслідування справи Майдану в межах національної юрисдикції по всіх епізодах потрібно ще два-три роки. Але разом з цим родини загиблих та адвокати мають надію на міжнародну юрисдикцію – Міжнародний кримінальний суді в Гаазі. Основне його завдання – притягнення посадовців вищого рівня. Попереднє вивчення ситуації там триває з квітня 2014 року.

«Наше завдання – систематично подавати необхідні докази в офіс прокурора Міжнародного кримінального суду, що ми і робимо, – розповідає адвокат. – Ми чекаємо рішення про початок повноцінного розслідування. Прокурор має вирішити, чи підпадає ця справа під його юрисдикцію».

Складно з певністю прогнозувати, коли гаазький суд прийме рішення, чи братися взагалі за українську справу. Наразі припускають, що це може статися протягом року.

«Розгляд справи у Міжнародному кримінальному суді дасть невідворотність покарання, чого і хоче українське суспільство», – резюмував Маркіян Галабала.

Мирослава Іваник

Коли мені говорили, що «наших» у Польщі багато, я звісно вірив, але не розумів масштабів. Щоб усвідомити це, варто просто прогулятися будь яким польським містом, проїхатися в метро чи трамваї. Або постояти 10-20 хвилин на вокзалі. Якщо не почуєш української мови, то точно побачиш бабусю з сумкою, на якій написано «Ukraine».

Власне, протягом тижня перебування у Польщі у кожному місті за маршрутом Варшава-Гданськ-Вроцлав-Краків я тим чи іншим чином стикався з українцями. Або з історіями, які пов’язані з українцями. Ці історії хоч і обмежено, але показують деякі аспекти життя «наших» за західним кордоном.

Історія №1

Це був перший день у Польщі. Після музконцерту, учасником якого є мій польський друг, до нього підійшов хлопець та привітався. З’ясувалося, що то – українець. Дізнавшись це, мій друг вказав на мене та сказав, що я – з Києва. Я очікував бурних вражень, обіймів та запрошень випити по сто грам. Але хлопець тільки підняв руку, не змінюючи вираз обличчя, та пішов геть.

Мене це сильно здивувало, тому що самого розпирало від цікавості дізнатися побільше про хлопця і про те, як йому живеться у Польщі. За тиждень їзданини по згаданому маршруту я почав сам втрачати цікавість до розмов з українцями. Тому що інколи виникає враження, що ти – в Україні. Українці ж не вітаються та не спілкуються з усіма на вулицях Києва, Львова чи Дніпра! Як і поляки у Варшаві, Познані чи Лодзі.

Історія №2

У Варшаві розмовляю з офіціантом

Я: Ви звідки?

Він: з України…

Я: я чую, що з України. А звідки саме?

Він: з Поділля, Вінницька область.

Я: Ого, я теж…а звідки точно?.. бо я – з Козятина.

Він: …голубе, я – з Козятина.

Так я зустрів у Варшаві неподалік центру у кафе земляка з великої та малої Батьківщини одночасно. У це важко повірити, але вже за кілька секунд розмови з’ясувалося, що переді мною стояв родич через «десяте коліно», який до недавнього переїзду в Польщу жив неподалік будинку моїх батьків і про існування якого я не знав.

Історія №3

Майже в центрі Вроцлава знаходиться українське кафе-ресторан. Проходячи повз удень, я помітив, що воно працює, але всередині – порожньо. «Ну, – подумав я, – робочий час все таки». Але повернувшись ввечері, нічого не змінилося.

– Dzien dobry, – одразу кинула у мій бік офіціантка.

– Добрий день! – відповів я, і вона чомусь аж знітилася.

Власники кафе постаралися, аби зробити з цього місця український оазис. Якось прикрасили інтер’єр натяками на українські автентичні символи, приліпили герб та прапор України до стін, на холодильнику написали крейдою «Слава Україні», а з гучномовця грають пісні Скрябіна. Словом, все зроблено, щоб (мабуть) кожен українець, який давно не був на Батьківщині, зайшов сюди і поностальгував за домом. Або щоб іноземець теоретично зміг пройнятися духом України (у Польщі!).

Але було щонайменше два дивні моменти. Меню – лише польською. А серед страв – «вареники по-російськи».

За годину, коли я був у кафе і пив Оболонське пиво, ніхто так і не заходив всередину. Крім одного чоловіка. Він запитав в офіціантки щось про парковку машини.

Історія №4

На автовокзалі на платформі у Вроцлаві зустрів хлопця з Волині, який добирався у Краків робити «карту Поляка». Квитка у нього не було, і тому він питав, де можна купити.

Я: Це – polskibus. Вони продають через інтернет. На зупинках є їхні пункти продажу, але там вдвічі дорожче виходить.

Він: а без квитка водій візьме?

Це мене розмішило, бо вже якось звик, що таке у Польщі не проканає. Хоча це був тільки четвертий день у Польщі.

Історія №5

Добирався з Кракова у Львів з допомогою сервісу BlaBlaCar. Водій – студент з Тернополя. Другий курс. Машина – BMW5. Вчиться на дипломата. Інший пасажир разом зі мною на задньому сидінні – студент другого курсу, вчиться на логістику. Обоє навчаються безкоштовно (принаймні, так сказали).

Студент-логіст (до студента-дипломата): І де ти знайдеш роботу в Польщі?

Студент-дипломат: А хто сказав, шо я хочу працювати у Польщі?

***

Перетинаємо кордон у пункті Краковець, їдемо в бік Львова. Асфальт продірявлений ямами настільки, що здається – війна не з того боку. Швидкість машини, відповідно, не більше 30 км\год.

Студент-дипломат: це шо таке?

Ми: це – Україна.

ПТС: Польський Туристичний Синдром

Коли людина переживає потрясіння чи шок, подія на стільки запам’ятовується, що залишається в пам’яті і час від часу «вилазить» на поверхню. У науці це називається ПТС – посттравматичний синдром.

Цієї осені я вперше поїхав у Польщу. Після тижневої поїздки маршрутом Варшава-Гданськ-Вроцлав-Краків. Після повернення в Україну в мене з’явився ПТС. У туризмі його можна розшифровувати польський травматичний синдром. Це коли ти розумієш, що після кількох метрів після перетину західного кордону люди живуть набагато «просунутіше». І це розуміння після повернення постійно переслідує в Україні, коли потрапляєш у подібні ситуації, в які потрапляв у Польщі.

Туризм. Колись польська знайома під час одного з перших візитів у Київ сильно здивувалася, коли я сказав, що в нас немає туристичних пунктів з безкоштовними картами. Тепер я розумію, чому – у Кракові, до прикладу, по дорозі в Старе місто є місце, де можна кожному туристу проконсультуватися і взяти безкоштовно карту туристичного центру міста.

Алкоголь. Стою у Києві на касі в одному з супермаркетів. Наступний після мене – хлопець з алкоенергетиком в руках.

– Можете не стояти, алкоголь не продам, – каже йому касирша з-під мого плеча.

– Чого? – щиро дивується хлопець.

– Бо вже 11 вечора.

– Так ше ж можна!

Жінку, звісно можна зрозуміти – хто ж винен, що Київ хоче бути подіним до інших європейських столиць і заборонив продаж алкоголю з 23:00 по 10:00. Але і хлопця жаль, бо він таки не у Варшаві – іншій європейській столиці – де купуй алкоголь, коли хочеш і скільки хочеш.

На дорозі. До хорошого якось дуже швидко звикаєш. Коли дивишся на місто з висоти пташиного польоту, воно виглядає як мурашник. В Україні мурашники виглядають набагато хаотичніше. Бо обов’язково хтось поїде на червоне світло. До речі, за тиждень у Польщі не побачив жодної аварії. В Києві можна побачити протягом дня кілька разів.

Ціни. Публічні місця масового скупчення в Україні – це ніби окремі республіки, бо мають свою цінову політику. Купити, наприклад, кока-колу на вокзалах в магазині буде дорожче на гривню-дві, ніж у спальному районі. Інколи «республіки» доводять до сказу – в одній мережі супермаркетів в різних магазинах ціни на продукти є різними. Оскільки збудовані в різних елітних і неелетіних районах. Мене це завжди дивувало.

До того, що ти знаходишся ціновій «унітарній» країні, звикаєш у Польщі дуже швидко. І автоматично вже знаєш, скільки викладеш злотих на обід чи перекус, купуючи продукти в тому чи іншому магазині.

Про те, що я повернувся в Україну, я зрозумів одразу. Спочатку після перетину кордону їхав автомобілем по дорозі до Львова так, ніби на якомусь атракціоні. А потім зі Львова добирався у Київ автобусом, ціни якого досить нормальні, але у якому немає ні туалета, ні вайфаю, ні місця для колін, аби можна було їх зручно розмістити між власним і сусідським попереду сидінням. Не сплючи до самого Києва, у мене час від часу виникали флешбеки про переїзди між польськими містами автобусним лоукостом – з вайфаєм, туалетом і шкіряними сидінням.

Serhiy Lefter

Як і завжди, у Львові зима починається з джазу. Із 2 по 11 грудня відбудеться одна із найбільших джазових подій року – XVІ міжнародний джазовий фестиваль «Jazz Bez»! Шістнадцятий «Jazz Bez» об’єднає довкола джазу Київ, Харків, Тернопіль, Ужгород, Луцьк, Рівне, Івано-Франківськ, Краматорськ та польські Перемишль, Люблін, Білосток, Познань, Вроцлав, Варшаву і село Новиця, де народився український поет Богдан-Ігор Антонич.  Ідеологічним та організаційним серцем фестивалю є Львів.

У Львові збиратимуться всі джазмени, які далі роз’їдуться із концертами по території України та Польщі. Тут джаз лунатиме найдовше, а львівська публіка слухатиме гру кращих музикантів із США, Канади, Японії, Італії, Іспанії, Люксембургу, Бельгії, Німеччини, Швеції, Молдови, Польщі та України.

Концерти відбуватимуться у Львівській філармонії, а вечірні джем-сейшени, як і завжди, збиратимуть музикантів та поціновувачів джазу у «Дзизі».

На шанувальників джазу чекатимуть:

• потужний жіночий джазовий проект Sisters in Jazz, створений відомими музикантками із Японії, США,  Італії, Німеччини та Польщі

• модерний джаз від Pol Belardi Quartet  з Люксембургу

• глибокий і чистий європейський джаз музикантів з Іспанії, Швеції та Польщі, яких зібрав відомий іспанський барабанщик Carlos López у проекті «Letters From København»

• дует кращих басистів Америки та України David Friesen & Andrew Arnautov Project

• переможці цьогорічного культового фестивалю «Jazz nad Odrą» гурт Skicki-Skiuk

• патріархи українського джазу Dzyga Jazz Quintet

• проект українського джазового барабанщика Ігоря Гнидина та польського вокаліста Гжегожа Карнаса  Karnas-Gnydyn Quartet

• REDNAXELA – міжнародний проект «музикантів світу», які творять джаз майбутнього і зараз живуть у США, Канаді, Бельгії та Німеччині

• якісний український future jazz від відомих українських музикантів NEW BRAIN TRIO & Michael Balog

• джаз із електронікою та імпровізаціями відомого вроцлавського піаніста Karasiewicz Power Set

• джазовий проект молодих віртуозів з Польщі, Молдови та України Budniak/Bakovsky INTERMEDIUM QUINTET

• зірки світового фрі-джазу американський саксофоніст Ken Vandermark та німецький перкусіоніст Klaus Kugel, які спеціально приїдуть в Україну, щоб разом із контрабасистом Марком Токарем зіграти на завершенні фестивалю «Jazz Bez»

Окрім концертної програми, на фестивалі відбудуться джазові майстер-класи та наукова конференція. Для українських музикантів дводенні майстер-класи приготували легендарний американський басист  David Friesen та відомий польський вокаліст, викладач Музичної академії в Катовіцах Grzegorz Karnas. Вперше у рамках фестивалю відбудеться Міжнародна науково-практична конференція «Український джаз на перехресті культур: сучасний стан, тенденції та перспективи». Вона пройде із 2 по 4 грудня на базі кафедри музичного мистецтва естради та джазу Львівської національної музичної академії імені М. Лисенка.

«Jazz Bez» – одна із найбільших джазових подій України та Польщі. Це транскордонний джазовий марафон, який поєднує десятки міст, сотні музикантів з усього світу, тисячі меломанів, безліч кілометрів та ще більше відтінків джазу у єдине свято музики і свободи. «Jazz Bez» — це також десять днів джазу: традиційного й авангардного, українського та світового, елітарного і водночас доступного. Родзинкою фестивалю є поєднання в рамках одного фестивалю максимальної кількості джазових стилів (свінг, ф’южн, бі-боп, джаз-рок, ясс, фанк, кул, фрі-джаз…) та імпровізаційної музики.

Фестиваль розпочався у 2001 році з концертів у Львові та Перемишлі, а тепер розповсюдився на основні культурні центри України та Польщі. Прецедентів такій джазовій події досі немає ні в українській, ні в польській музиці. За 15 років на фестивалі відбулися сотні концертів, утворилися десятки міжнародних проектів, а кількість музикантів, що грали на «Jazz Bez», перевищила тисячу.

Юрій Вовкогон