Перспективи імплементації Мінських домовленостей щодо Донбасу в добу Трампа-Путіна та засилля європейських популістів є відверто невеликими. Та чи є альтернатива нинішнім угодам? Чи можна припинити війну в Україні без подібного майданчика для контактів та переговорів?

Передусім треба реально усвідомлювати мету російської сучасної міжнародної політики та роль України в планах Москви. Вочевидь, геополітична гра, яку затіяв Путін у 2014 році, має далекосяжні перспективи та спрямована на реванш Росії проти Заходу. При цьому ідеологічно Росія наразі є найслабшою за всю історію своєї державності, її новітня ідейна база ґрунтується на агресивному запереченні шляху західного розвитку, розподілі сфер впливу та закріпленні за Росією її «історичних» територій – там, де говорять російською, там і має бути Росія. На жаль, в Україні більше половини населення держави говорить по-російськи, а Київ – «мать городов русских». Годі й думати, що Москва залишить Україну у спокої.

Натомість варто усвідомлювати, що брязкання зброєю та підтримка сепаратистських режимів, крім прямого ефекту, є опосередкованим сигналом, грою на показ перед Заходом. При цьому Росія не цурається втручатися у політику країн Заходу безпосередньо, чи то через кібератаки на США, щоб впливати на електоральний процес та привести до влади бажаного кандидата Дональда Трампа, чи то через фінансування популістських ліво- та праворадикальних партій у Центральній та Східній Європі. Інший бік пропагандистських зусиль – представити Росію як сторону правди, а Україну – як войовничу націоналістичну хунту, створити передумови законності завоювання через мілітарну інтервенцію. Щось на кшталт косовського прецеденту НАТО, коли втручання Заходу, як вони самі класифікували його, було нелегальним, але легітимним.

Для України Росія в 2018–2019 рр. готує сценарій гуманітарної інтервенції як відповідь на спробу націоналістів (ще радикальніших, ніж ті, що зараз при владі) створити державний переворот під час президентських (а, ймовірно, й парламентських) виборів. Для цього Москва готує два ударних угруповання військ для швидкого наступу на Харків та Київ. У 50-кілометровій зоні Росія створила передові військові бази на всій протяжності українсько-російського кордону. Крім того, ймовірно, Москва буде використовувати і військові бази Білорусі, зокрема в контексті потрібної симетричної відповіді на розміщення постійних контингентів військ США, Німеччини, Канади та Великобританії в Прибалтиці та Польщі. Зважаючи на подібну перспективу та усвідомлюючи, що реакція міжнародної спільноти на дії Росії з часом слабшатиме внаслідок приходу «друзів Кремля» до влади у Франції, Німеччині та інших країнах Центральної та Західної Європи (як це вже сталось у Болгарії, Угорщині, Молдові), спробуємо знайти альтернативу нормандському формату та «Мінську-2».

Сценарій 1. «Свої сили». За цим сценарієм Україна перейде до активних зусиль з військової деокупації Донбасу після того, як практичний сенс «Мінська-2» буде втрачений через заангажованість міжнародних посередників, які стануть «друзями Путіна». Найрадикальніша громадськість в Україні вже сьогодні закликає до подібного сценарію. Опосередковано схожу лінію пропагує й партія «яструбів», передусім міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. Цікаво, що його Нацгвардія на сьогодні є технічно найкраще оснащеною силою в державі – більшість оновленої техніки належить не фронтовим підрозділам збройних сил, а нацгвардійцям. Варто пам’ятати, що формально міністру внутрішніх справ підпорядковуються всі добробати, окрім «Правого сектору», а його людина (принаймні на ранньому етапі кар’єри) очолює Адміністрацію Президента. Зі сторони схоже, що Порошенко уклав своєрідний пакт про ненапад з «яструбами», долучившись своїм популізмом до їхньої риторики (однак те, що говорить Президент, часом може відрізнятись від його справжніх переконань).

Ескалація, ініційована Україною, відверне від Києва міжнародних донорів та частину союзників, проте успіх операції дозволить вступити в переговори з позиції сили. Натомість Росія навряд чи відважиться на відкриту війну з Україною за рік до Чемпіонату світу з футболу – великого іміджевого дійства. Інша справа, якщо його відбере у Росії ФІФА.

Сценарій 2. «Віва Мінськ». За цим сценарієм Україні продовжуватимуть нав’язувати кремлівський план врегулювання, який полягає в інтеграції «донецько-луганської клоаки» до організму української держави. За цим планом Київ врешті-решт здасться, до влади мирним шляхом прийдуть проросійські сили або праві радикали, які уможливлять військове втручання Росії.

Мінські домовленості – тактична зброя Москви, спрямована на виснаження моральних сил Києва. Це чітко усвідомлюють у столиці України, тож уже сьогодні намагаються, використовуючи маневри, вийти з-під преса підписаних зобов’язань.

Сценарій 3. «Нова Ялта». За цим сценарієм за переговорним столом не знайдеться місця для України. Все за Кіссінджером (Пінчуком-Філіпчуком) та його теорією, що все вирішують Великі держави. Путін, мовляв, просто сяде за стіл із Трампом, запросить до нього спостерігачами Фійона, Юнкера та Мей і підпише новий базовий документ, за яким система міжнародних відносин житиме далі. Умовний новий альянс США та Росії буде спрямований проти експансії Китаю. Єдине «але» в цьому сценарії – всі подібні угоди в історії укладались виключно після завершення війни: Вестфальський мир – після Тридцятирічної війни, Віденський – після завоювань Наполеона, Версальський – після Першої світової війни, Ялтинський – після Другої світової. Слабо віриться, що в умовах екстраординарного нарощування арсеналів зброї у світі, її не використають для Третьої світової війни.

Сценарій 4. «Гра в миротворця». На сьогодні найбільш сприятливий варіант для Києва, за яким весь світ на чолі з Росією почне піклуватися про миротворче врегулювання кризи на Донбасі. Для цього в Україну вводиться інтернаціональна військова миротворча місія ООН, яка бере під свій контроль лінію зіткнення та неконтрольовану ділянку кордону – починається процес відновлення.

Прихованим ризиком ситуації є те, що Росія зажадає своїх миротворців у Києві, Одесі, Львові та Харкові, щоб «протидіяти націоналістам та їхнім зазіханням». З часом легальний характер миротворців через провокації російської агентури в Україні може перетворитись у підґрунтя військової інтервенції Москви.

Проте цей ризик може бути врівноважений та нівельований присутністю військових зі США, Канади, Польщі та інших союзників у складі миротворчої місії, взаємодією дипломатів та військових. З огляду на мету Росії, окреслену вище, подібна місія може врятувати Україну від зрежисованої інтервенції. А її необхідність може бути легко обґрунтована низькою ефективністю вже наявного Мінського формату.

У будь-якому разі Київ має вже сьогодні думати про альтернативу Мінським домовленостям, які потрапили в пастку невідповідності очікувань нинішнім можливостям. Чи варто й далі чекати, покладаючись на плинність часу та традиційний російський «авось»? Останній вже давно не діє у самих росіян – у Кремлі все розраховують з чіткістю гросмейстера в шаховій партії. Україна у грі?

Валерій Кравченко

Представники української влади вирішують, як відновити зруйнований пам’ятник у Гуті Пеняцькій (Бродівський район Львівської області). Водночас експерти кажуть: важливо не лише відновити його, але й убезпечити від провокацій схожі монументи по обидва боки кордону в майбутньому.

«Зараз ми обговорюємо питання, як у найшвидший термін відновити пам’ятник, – коментує polukr.net заступник голови Бродівської райдержадміністрації Володимир Адамець. – Я мав зустріч на місці події з консулом Генерального консульства РП у Львові Мар’яном Орліковскі. У нас була попередня розмова, що пам’ятник треба відновити до річниці цих подій, тобто до 28 лютого цього року. Схожу заяву також зробив голова Львівської ОДА Олег Синютка.  Найближчими днями з’ясовуватимемо, хто і за чиї кошти має цим зайнятись. Відновлення пам’ятника відбуватиметься у тісній співпраці з польською стороною».

Нагадаємо, 9 січня стало відомо, що на Львівщині, у колишньому польському селі Гута Пеняцька, знищили пам’ятник полякам, вбитим тут у 1944 році  німецькими каральними органами. За різними даними, жертвами стали від 500 до 800 мирних поляків. Пам’ятник у 2009 році офіційно відкрили український та польський президенти. Вандали знищили частину плит, а на частині намалювали синьо-жовтий і червоно-чорний прапори та символи дивізій СС. Спершу інформація про це з’явилась на російських сайтах та у засобах масової інформації. Все вказує на те, що йдеться про російську провокацію. Цей факт став першим актом вандалізму проти меморіалів полякам на території України, тоді як провокаційна війна з українськими пам’ятниками у Польщі триває вже кілька років. Експерти та громадськість одностайні – за почерком можна зробити висновок, що на території обох країн діють провокатори, що зацікавлені третьою стороною.

До поліції повідомлення про акт вандалізму надійшло 10 січня. За цим фактом відкрито кримінальне провадження за ч.3 ст.161 (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань) Кримінального кодексу України. Санкція статті передбачає покарання – від п’яти до восьми років позбавлення волі.

«Плити, з яких складається пам’ятник, схоже, були розбиті кувалдою. Але на місці ще працює слідчо-оперативна група і остаточних висновків немає», – припускає Володимир Адамець.

Водночас, за словами секретаря Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій Святослава Шеремети, цілком ймовірно, що пам’ятник підірвали вибухівкою. «Складається враження, що центральний елемент пам’ятника – хрест – був підірваний. Очевидно, вибухом вирвало також частину бруківки. Пам’ятник надається відновленню, але центральний елемент треба буде переробити», – розповів пан Шеремета у коментарі polukr.net.

Наразі слідство встановлює, коли саме це сталось. Йдеться про 8–9 січня – період Різдвяних свят в Україні, одразу після святкування Різдва 7 січня. Оскільки монумент знаходиться у 4–5 кілометрах від найближчого села, а погодні умови у ті дні були дуже несприятливі (близько -20 градусів та заметені дороги), свідків чи тих, хто чув би, коли скоїли акт вандалізму, немає. Відповідальність за це не взяла на себе жодна організація.

Акт вандалізму одразу засудили в Українському інституті національної пам’яті, представники місцевої влади, міністр закордонних справ України Павло Клімкін і низка громадських діячів та організацій.

Разом із засудженням дій вандалів, фахівці та влада сьогодні намагаються знайти відповідь на питання, як зробити так, аби схожі випадки більше не повторювались.  «І українцям, і полякам треба буде подумати над механізмами, які убезпечать схожі пам’ятники від вандалізму в майбутньому», – говорить Святослав Шеремета.

На думку директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, ефективний захист монументам може дати лише тісна співпраця громади, влади та правоохоронців.

«На польській території за останні два роки зафіксовано 14 схожих випадків. На території України це перший випадок нищення польських пам’ятників. Сподіваюсь, і останній. Для цього зараз треба докласти максимум зусиль, аби виявити виконавців акту вандалізму в Гуті Пеняцькій. Далі ж треба владі та громаді спільно засудити схожі кроки і пильнувати, аби такого більше не трапилось”, – прокоментував Володимир В’ятрович. 

І додав, що для цього потрібна співпраця правоохоронних органів, які повинні звернути особливу увагу на такі об’єкти, і громадськості, яка має засудити й однозначно відкинути такі вчинки. “Українське суспільство показало дуже достойний приклад поведінки, засудивши ці події. Це була і громадськість, і влада, і навіть ті, кого вважають праворадикальними організаціями, маю на увазі «Правий сектор». Разом з готовністю правоохоронців розслідувати, а влади відновити пам’ятник – це головний доказ того, що цей акт – провокація третіх сил. Мені би дуже хотілось, щоб таку ж реакцію ми бачили з польського боку», – прокоментував ситуацію polukr.net Володимир В’ятрович.

Мирослава Іваник

Безальтернативність виконання Мінських домовленостей давно стала аксіомою, базовим трендом і мантрою західного світу у ставленні до російсько-українського конфлікту на Донбасі. У багатьох європейських столицях, зокрема в Парижі та Берліні, які є сторонами Нормандського посередницького формату, останніх півроку дедалі частіше лунають запитання, чому Україна не хоче виконувати свою частину «Мінська».

Замість організації місцевих виборів Київ чомусь переймається питаннями безпеки, звільненням полонених – чим завгодно, лише не виборами. А ще українська армія, декларуючи вустами політиків повагу до «Мінська» та його положень (перше з яких – припинення вогню), йде у наступ на Світлодарській дузі! Таким чином Київ втягується у подвійну гру, яку вже давно провадить Кремль щодо Заходу.

Очевидно, що «Мінськ» таки став для України своєрідним «Мюнхеном», хоча й відстроченим у часі. Недарма Олексій Мельник, експерт Центру Разумкова, наприкінці грудня під час чергової прес-конференції зауважив: якщо «Мінськ» буде виконано – свято буде; проте воно буде зовсім не на Майдані в Києві, а на Красній площі в Москві.

Найкращим варіантом для України є денонсація «Мінська» «чужими руками» терористів з проросійських псевдореспублік. Проте Росія, звичайно ж, втримає їх від цього кроку, націлившись на те, що українське суспільство «через зраду з’їсть саме себе», розхитає ситуацію й дозволить патерналістам прийти до влади і налагодити компроміс. Читайте про це статті українських олігархів у «Wall Street Journal»…

Ясна річ, треба раціонально оцінювати реальність. Україна та український народ уже не ті, якими були ще чотири роки тому. Крим надійно «зім’ятий» Росією, Донбас став полігоном абсурду, місцем соціальних та економічних експериментів Москви. Наскільки можна замінити гідність та потреби людини зомбі-телевізором і загальним суспільним психозом? За цих умов, вочевидь, Київ не має часу на зволікання. Проте військовий вихід із ситуації створить сприятливі передумови для масштабної російської агресії, що Москва вже навіть не намагається приховувати. Мета Росії та її великодержавної місії – «вилікувати» українське суспільство від екстремізму та націоналізму, а Київ – «мать городов русских». У питаннях, що зачіпають інтереси великих держав у добу самодержців (у цій ролі до Путіна приєднуються Трамп та європейські популісти), будь-які міжнародні домовленості, їхнє раціональне зерно, базоване на міжнародному праві, ризикують бути остаточно втраченими. Тож поки не пізно, варто розповісти європейцям, який «Мінськ» задовольнить Київ.

Далі розглянемо положення комплексу заходів від 12 лютого 2015 року.

1. «Негайне і всеосяжне припинення вогню». Пункт, який найважче виконати. Російська сторона систематично порушує його, Україна відкриває вогонь у відповідь. Вочевидь, ефективному дотриманню режиму тиші сприятиме розміщення безпосередньо на лінії зіткнення військової місії ООН або ОБСЄ за прикладом місії KFOR НАТО в Косово.

2. «Відведення всього важкого озброєння обома сторонами, створення зони безпеки». Виконання контролювали представники спостереженої місії ОБСЄ, для якої проросійські бойовики показово влаштовували спектаклі з відведення озброєння. При цьому, за даними тої ж таки місії, в 2016 році понад 70% невиконання відведення припадає на українські збройні сили. Створення зони безпеки можливе лише після виконання пункту 1, тож рекомендації аналогічні.

3. «Забезпечити ефективний моніторинг і верифікацію режиму припинення вогню та відведення важкого озброєння». Технічний пункт для спостерігачів ОБСЄ.

4. «У перший день після відводу почати діалог про модальності проведення місцевих виборів відповідно до українського законодавства і Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», а також про майбутній режим цих районів на підставі зазначеного закону». Діалог тривав у політичній підгрупі в Мінську протягом 2015-2016 років і завершився, фактично, нічим. Цікаво, що тристороння контактна група – це Україна, Росія та ОБСЄ. Насправді Росія дуже часто замість ОБСЄ лобіювала легітимізацію представників «ДНР» та «ЛНР», які розповідали про неприпустимість будь-яких виборів за українським законодавством на цих територіях, інколи, щоправда, сповзаючи до торгів щодо коштів на відновлення. На сьогодні Київ задовольнить лише варіант проведення місцевих виборів в українському правовому та електоральному полі, що унеможливлює участь у них «політичних рухів» псевдореспублік. При цьому безпеку проведення виборів має гарантувати міжнародна поліцейська місія.

5. «Забезпечити помилування й амністію шляхом введення в силу закону, що забороняє переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, що мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей України». У такому трактуванні Київ ніколи не мав би підписувати це положення. Амністія потрібна, проте вона не має бути абсолютною, а лише вибірковою за категоріями населення. Колабораціонізм має бути покараний, адже безкарність – прямий шлях до вседозволеності, анархії та руйнування держави як такої.

6. «Забезпечити звільнення й обмін усіх заручників». Пункт найбільш реалістичний, проте досі не виконаний. Україна готова обміняти всіх заручників, хоча проросійських сепаратистів у списках аж 228 осіб, а українців – лише 42. Життя патріотів навіть у форматі «1 до 5,5» цього варте.

7. «Забезпечити безпечний доступ, доставку, зберігання і розподіл гуманітарної допомоги нужденним на основі міжнародного механізму». Механізму за два роки так і не виробили. Гуманітарну допомогу на окуповані території доставляють фонди українських олігархів та одіозні російські «фонди підтримки». У той же час з великими труднощами зіштовхнулись такі міжнародні фундації, як «Червоний Хрест» та «Лікарі без кордонів». Україна готова долучитись до розробки ефективного механізму лише після виконання пункту 1.

8. «Визначення модальностей повного відновлення соціально-економічних зв’язків, включаючи соціальні перекази, такі як виплата пенсій та інші виплати (надходження і доходи, своєчасна оплата всіх комунальних рахунків, відновлення оподаткування в рамках правового поля України). З цією метою Україна відновить управління сегментом своєї банківської системи в районах, де є конфлікт, і, можливо, буде створений міжнародний механізм для полегшення таких переказів». Питання грошей для Києва не на часі через повний контроль банківської системи на окупованих територіях органами «ДНР» та «ЛНР». Україна не готова фінансувати тероризм проти себе самої. Проте сама постановка питання – «платити пенсії чи ні?» – не мала б викликати особливих дискусій у Києві. Справа в тому, що на окупованих територіях Росія виплачує мінімальні пенсії – 1890 рублів (при «середній» пенсії 4200 рублів). За місячної вартості продовольчого кошика в 3500 рублів Україна просто не може дозволити собі відмовитися від такого важеля впливу на людей, як українські гроші. Тим більше, що 70% пенсіонерів витрачають ці гроші на українських територіях, вирушаючи на закупи. Що ж до бізнесу, то Україна продовжує закуповувати вугілля для ТЕС на окупованих територіях. Заклики блокади лунають в українському суспільстві, проте державна політика за цим напрямком має бути більш раціональною та виваженою.

9. «Відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України у всій зоні конфлікту, яке має розпочатися в перший день після місцевих виборів і завершитися після всеосяжного політичного врегулювання». Ключовий пункт для Києва. Через неконтрольовану ділянку кордону бойовики отримують людський ресурс та техніку для військового протистояння. Позиція Києва – надати можливість всеосяжного моніторингу та контролю кордону представникам спостережної місії ОБСЄ.

10. «Виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під спостереженням ОБСЄ. Роззброєння всіх незаконних груп». Виконання можливе лише за посередництва третьої сторони – військової місії ООН чи ОБСЄ.

11. «Проведення конституційної реформи в Україні з набуттям чинності до кінця 2015 року нової Конституції, яка передбачає ключовим елементом децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, узгоджених з представниками цих районів), а також прийняття постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей відповідно до заходів, зазначених у примітці, до кінця 2015 року». Строки виконання давно минули. Питання потребує політичної незаангажованості від української сторони, яка потерпає від популізму та спекуляцій. При цьому «представниками окремих районів» мають бути не російські маріонетки Плотницький та Захарченко, а представники громадянського суспільства, бізнесу, інтелектуали, зокрема – переселенці з окупованих районів. Київ потребує реалізації широкого діалогу з питань деокупації та примирення саме в середовищі ВПО.

12. «На підставі Закону України «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» питання, що стосуються місцевих виборів, будуть обговорюватися і узгоджуватися з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей в рамках Тристоронньої контактної групи. Вибори будуть проведені з дотриманням відповідних стандартів ОБСЄ при моніторингу з боку БДІПЛ ОБСЄ». Дивіться пункт 4. При цьому необхідно розуміти, що для України вибори не є панацеєю від «хвороби Донбасу». Навіть обравши того, з ким можна легітимно говорити на окупованих територіях, слід усвідомлювати, що це будуть патерналісти і ставленики великого бізнесу, прихильники компромісу. А отже – знову «зрада».

13. «Інтенсифікувати діяльність Тристоронньої контактної групи, у тому числі шляхом створення робочих груп щодо виконання відповідних аспектів Мінських угод». Інтенсифікували з різним ступенем успішності, але з малою ефективністю.

Відтак, ключовим питанням імплементації Мінських домовленостей для Києва залишається запровадження військової місії ООН чи поліцейської місії ОБСЄ. З огляду на низьку вірогідність другого варіанту (через відсутність політичної волі країн-учасниць), єдиним можливим інструментом є запрошення в Україну «Блакитних касок». Україна має використати своє місце в Раді Безпеки ООН та трибуну організації для запрошення військової місії на лінію зіткнення з нейтральним формулюванням «відновлення миру та стабільності». Україна має піти на хитрощі й симулювати бажання діалогу для того, аби Росія утрималася від ветування рішення позитивної резолюції. Перспектива розміщення російських миротворців на лінії зіткнення буде нівелюватися американськими (німецькими, польськими, голландськими тощо) миротворцями, розміщеними поруч. Військова місія ООН – це не запрошення росіян до себе в дім, це створення такого механізму, який унеможливить їх входження в Київ без запрошення, в тому числі через внутрішні чвари. Військова місія ООН – це гра на випередження; при цьому Україна має продовжувати спиратись на підтримку вірних союзників, підписуючи оборонні угоди з Польщею, країнами Балтії, Румунією, створюючи пояс безпеки. Мінська угода – це інструмент тактичної гри Кремля, але хто сказав, що його не можна використати проти Москви?

Валерій Кравченко

На тлі чергового порушеного перемир’я, яке 22 грудня 2016 року узгодили політики та дипломати в Мінську, в українському суспільстві дедалі більше наростають реваншистські настрої. Окремі політики з команди міністра внутрішніх справ Арсена Авакова (Зорян Шкіряк, Антон Геращенко та ін.), що уособлюють, разом із секретарем РНБО Олександром Турчиновим та спікером Верховної Ради Андрієм Парубієм, крило «яструбів» у питанні відновлення територіальної цілісності та суверенітету України, відкрито закликають припинити хибну практику встановлення «перемир’я» з ворогом, котрий використовує Мінські домовленості для тактичної гри.

Зокрема, радник міністра внутрішніх справ Зорян Шкіряк висловився досить гостро: «Я думаю, потрібно ставити крапку взагалі на будь-яких розмовах про можливість укладення будь-якого перемир’я з цими аморальними політичними шулерами і покидьками. Бо жодні дипломатичні відносини не працюють з моральними виродками».

Дедалі голосніше лунають заклики називати війну війною, а Росію агресором, офіційним ворогом. Доки міністр закордонних справ України Павло Клімкін, людина команди Президента України Петра Порошенка, обмірковує можливість введення візового режиму з Москвою, прораховуючи наслідки для трьох мільйонів українців, що проживають або працюють у Росії, радикалізована частина суспільства вимагає ще рішучіших заходів, аж до відкликання посла та проголошення стану міждержавної війни як реакцію на агресію. Подібні дії не наближають мир в Україні. Що очікує на Донбас та Крим у 2017 році?

Багато буде залежати від поведінки третьої сторони – зовнішніх акторів, залучених до посередництва у конфлікті. Ймовірно, що західні союзники умовно «закриють» питання незаконної анексії Криму, де-факто визнавши окупацію. Це зумовлено низкою внутрішньополітичних причин безпосередньо в самих країнах Заходу, де до влади рвуться популісти та лобісти російських інтересів. Передусім йдеться про дві найбільші європейські потуги – Францію та Німеччину, де в 2017 році відбудуться вибори. Що стосується Донбасу, то безальтернативним виглядає намагання імплементувати Мінські домовленості, хоч би через «дорожню карту», «цільовий план», «спеціальні заходи» – як би їх не називали. Очевидно, що Європа буде уникати рішучих кроків, як-от запровадження поліцейської місії в форматі ОБСЄ, як того хоче українська сторона. При цьому останнє проголошене та невиконане перемир’я (яке мало вступити в силу 24 грудня о 0:00), після запеклих боїв на Світлодарській дузі, активно віталось високоповажними дипломатами у всьому світі – від міністра закордонних справ Великобританії до Генерального секретаря ООН. Здається, вітання – максимум, на який відважаться дипломати у контексті врегулювання кризи. Росія стає все більш неадекватною (хоча б через Сирію), тож ніхто не хоче провокувати Путіна надмірними миротворчими зусиллями.

Бої на Дебальцевському плацдармі, на думку українських військових аналітиків, демонструють нам найближче майбутнє сучасної війни на Донбасі. Україна, яка витрачатиме наступного року понад 5% власного ВВП (4,8 млрд американських доларів) на оборону, завдяки подібним порушенням «перемир’я» та обстрілам мирних українських територій з боку терористичних угруповань все більше набуватиме рішучості діяти.

Якщо не йти вперед на звільнення Донецька (хоча такий сценарій майже напевно розглядається), то забезпечити собі перевагу на лінії зіткнення. Сидячи без дій, в траншеях загине стільки ж солдатів, скільки їх може загинути внаслідок грамотної організації потенційної наступальної операції. Як пише військовий експерт Юрій Бутусов в публікації до «Дзеркала тижня», «воювати – значить усунути загрозу нашим військам на тих ділянках фронту, де противник вклинюється в нашу оборону. А це район Попасної, Світлодарська, Горлівки, Авдіївки, Мар’їнки, Пісок, Докучаєвська, Водяного, Широкино».

Виходячи з наявності можливостей і волі генералів та передусім комбатів організовувати активні операції, останні будуть багаторазово використані російською пропагандою в дипломатичній грі проти України.

Зважаючи на це, Мінські домовленості у першому півріччі будуть залишатись предметом міжнародного тиску на Київ, а після виведення з гри в Нормандському форматі Франції, на чому має наполягати українська дипломатія з огляду на проросійські настрої Марін Ле Пен та Франсуа Фійона – двох кандидатів на посаду президента, за відсутності волі в США та Великобританії та очевидній неприпустимості участі Польщі (через позицію Росії), у другому півріччі 2017 року «Мінськ» ризикує «скотитись у прірву» та повторити долю ще одного «мінського процесу» щодо Нагірного Карабаху.

Перспективи дипломатичного врегулювання конфлікту на Донбасі за нинішніх умов виглядають непереконливо. Військові операції з обох боків матимуть максимально локалізований характер. Масштабна ескалація на фронті не вигідна жодній зі сторін. Росія робить ставку на розхитування внутрішньої стабільності в Україні, одночасно готуючись до президентських виборів 2018 року та показового чемпіонату світу з футболу в тому ж році. Україна ж досі не має ресурсів та політичної волі для військового розв’язання проблеми, хоча повсякденно присутня тенденція на збільшення впливу «яструбів»-популістів в українському політикумі (поряд зі збільшенням впливу поміркованих пацифістів-компрадорів – як-от Блоку Юлії Тимошенко). Ймовірно, в 2017 році статус-кво на Донбасі збережеться. Ані війни, ані миру.

Валерій Кравченко

День 19 грудня, свято Святого Миколая в Україні, видався як ніколи насиченим на події. Запеклі бої на Світлодарській дузі, націоналізація найбільшого банку України, вбивство російського посла в Туреччині, терористичний акт на новорічному ярмарку в Берліні – рідко коли отримуєш стільки інформаційних меседжів з відверто негативним присмаком.

Ранок розпочався з повідомлень про найбільші втрати українських військових за всю осінь 2016 р. – сім загиблих, понад 20 поранених внаслідок бойових дій під Світлодарськом. Не вдаючись в подробиці битви, варто підкреслити, що сам факт масштабної ескалації на лінії зіткнення є грубим порушенням режиму припинення вогню – першого пункту Мінську-2 (не говорячи вже про застосування важких артилерійських систем обома сторонами, які мали б бути відведеними). Примітним є той факт, що згідно Мінським домовленостям навіть Дебальцеве на мапі має бути за Україною, відповідно активні дії українських збройних сил на Світлодарській дузі формально не порушують територіальні домовленості. Ескалація 18-19 грудня за українськими джерелами була ініційована проросійськими сепаратистами, проте тактичну перемогу здобули українські військові, які зайняли нові позиції в районі, зокрема два опорних пункти противника, які в російських джерелах іменуються «Хрест» і «Зірка» (в районі села Калинівка). Останні активні бойові дії в цьому районі датуються 29 червня 2016 р. Світлодарський плацдарм має велике стратегічне значення, адже він відкриває дорогу до передмість Горлівки та контролю над Дебальцевим, яке є важливим транспортним вузлом в регіоні.

До другої ранкової новини українців заздалегідь готовили протягом уїк-енду. Найбільший банк України – «Приватбанк», що контролює 60% українського банківського малого та середнього сектору, має розгалужену мережу банкоматів та ефективну систему он-лайн оплат «Приват 24», буде націоналізований. Вочевидь, з огляду на теплу реакцію Заходу, де дії українського уряду навіть ставлять в приклад Італії, це питання було ініційовано європейським та американськими радниками України в рамках деолигархізації банківського сектору (перед цим були ліквідовані банки «VAB», «Надра», «Родовід» та інші, що пов’язані з бізнесом різних українських олігархів). Останньою ластівкою залишався найбільший банк – групи «Приват» Коломойського, який за кошти з депозитних вкладів українських громадян кредитував власний бізнес.

Сьогодні 116 млрд. гривень боргових зобов’язань банку відійдуть, за завірянням пані Гонтарєвої – голови Національного банку України – до зовнішнього боргу української держави. Цікаво, що на рахунках банку станом на понеділок 19 грудня було близько 16 млрд. гривень, й лише за добу люди забрали 2 млрд. Навряд чи це є приклад відсутності паніки, не зважаючи на всі завіряння влади та особисто президента про державні гарантії вкладів. Далі більше. Зважаючи на дефіцит капіталу в «Приватбанку», держава має намір повертати людям замість грошей цінні папери, гарантовані державою. Не важко спрогнозувати яку реакцію матиме подібне рішення, коли поруч з тарифною політикою та інфляцією люди позбавляться заощаджень (точніше матимуть їх віртуальними).

Вбивство посла Росії в Туреччині – перша вечірня новина. З огляду на реакцію російської та турецької сторони, яка лунала в унісон, зазначена подія навряд чи позначиться на російсько-турецьких відносинах – «Турецький потік» важить набагато більше за життя дипломата. Для прем’єра Туреччини Таїпа Ердогана вбивство – прецедент та привід вчергове закрутити гайки, зокрема той факт, що вбивця був поліцейським дозволить ще глибше перевірити правоохоронні органи на предмет лояльності та особистої відданості. Ймовірно, що у вбивці, який на камеру говорив про помсту росіянам за Алеппо, й якого звичайно ж вбили при затриманні (аби він більше нічого зайвого вже не міг сказати), навіть знайдуть зв’язки з Гюленом, як вже було у справі з пілотами винищувачів, що збили російський бомбардувальник в листопаді 2015 р. Лише Гюлен стоїть на заваді віковій дружбі росіян та турків, з точки зору Ердогана. Що стосується Росії – вбивство дипломата сприятиме єднанню суспільства, глибшому переконанню в правильності дій Москви в Сирії та Україні. Ще вірогідніше, у вбивці знайдуть американський слід (що корелюється загалом з турецькою версією, адже Гюлен знаходиться в США). Це все сприятиме наростанню обстановки неспокою та ворожості до Заходу як такого.

Остання новина дня знову нагадала всім про близькість та переплетіння тероризму та міграційної кризи в Європі. Знову вантажівка й знову святковий натовп людей – ситуація та сама, що сталась в Ніцці 14 липня 2016 р. Й знову виникає фантом ІДІЛ, яка бере на себе відповідальність за здійснений теракт. А з ким так успішно бореться Росія з Асадом в Сирії (окрім повстанців) – правильно, з ІДІЛ. Випадково або ні, але залякування ісламськими терористами європейців грає виключно на руку Кремлю, який за свої злочини окрім публічного осуду не отримав жодної матеріальної санкції. При цьому не варто забувати, що Німеччина канцлера христіанського демократа Ангели Меркель зовсім не є прибічником Росії, проте саме Меркель закликала сирійських біженців їхати в Німеччину. Натомість соціал-демократи є більшими симпатиками Москви й виступають за скорочення кількості мігрантів та їх екстрадицію. Схоже парламентські вибори в Німеччині 2017 р. вже розпочались.

Понеділок, 19 грудня 2016 р. – важкий день наприкінці високосного року, що був сповнений багатьма негативними сюжетами. На жаль, 2017 р. не буде легшим, особливо для українців. Світ продовжує лихоманити популістами, натомість ми ризикуємо лишитись на самоті перед зовнішнім ворогом, особливо якщо не здолаємо в собі ворога внутрішнього.

Валерій Кравченко

У Гамбурзі 8–9 грудня відбулося чергове засідання ОБСЄ, на якому обговорили ситуацію на Донбасі. Однак позиція РФ не дала змоги прийняти спільну декларацію з цього приводу. Через це немає прогресу щодо вимог Києва направити на Донбас збройну місію ОБСЄ. За таких умов найкраща новина з цієї зустрічі – заява Німеччини, як голови ОБСЄ, в якій відповідальність за ситуацію на Донбасі покладено на Росію. Німецький журналіст Моріц Гатманн пише для німецьких ЗМІ про події в країнах колишнього СРСР протягом багатьох років. Він розповів, як українські реалії виглядають із Берліна і чого варто очікувати українцям від провідної країни Євросоюзу.

– Як протягом останніх трьох років у німецькому суспільстві змінювалося бачення подій в Україні?

– Після початку Майдану німецьке суспільство вперше зрозуміло, що існує країна – Україна, яка не є частиною Росії. Після цього було багато публікацій істориків та експертів, які розповідали німцям про Україну. На початках у суспільстві було помилкове уявлення, навіяне Росією, що Україна – це розділена країна, в якій половина населення – росіяни, а інша – українці. Із часом цей образ змінювався, ставав реальнішим.

Також німецькі медіа багато писали про захоплення Криму і початок війни на Донбасі. Проте від середини 2015 року висвітлення тем України практично припинилося, бо нічого суттєво нового в Україні не відбувається. Зрозуміло, тривають бої, але кардинально нічого не змінюється.

Те ж стосується справ у самій Україні. Спочатку були історії про реформаторів, які приїхали до вас – від Саакашвілі до Бальцеровича. Це були красиві історії про тих, хто змінить Україну. Але реалії виявилися заплутаними, частина реформаторів згодом пішла у відставку, а зміни – малопомітні. Тож зараз важко розказувати зрозумілу історію про Україну з точним визначенням, де – зло, а де – добро.

Під час Майдану все було просто: є умовне зло – Янукович, і добро – Майдан. Тепер, коли мене питають, що там з реформами в Україні, то це довго розповідати. Наприклад, що поліція – це добре, але судова реформа – повний провал. Занадто складно це, тож зараз про Україну радше нічого не пишуть у німецьких ЗМІ.

– Як виглядає російсько-українська війна в сприйнятті німецького суспільства?

– Німці розуміють, що Росія напала на Україну, анексувала Крим, воює на Донбасі. Більшість німців не сумнівається, що на Сході воюють російські солдати, що там російська зброя і «Бук», яким збили Боїнг, теж російський.

Щодо історії конфлікту, то тут думки розходяться. Частина суспільства вважає, що умовний колективний Захід поводився неправильно, даючи Україні примарні ілюзії на членство в ЄС і НАТО. Цим він начебто спровокував Росію. Мовляв, слід було знайти компроміс із Путіним. Наприклад, сказати, що Україна буде нейтральною країною або що ввійде, можливо, колись в ЄС, але ніколи в НАТО – дати якісь гарантії Москві. Тож щодо фактів, то розбіжностей немає, а щодо інтерпретації чи контексту – є.

– Наскільки війна сприймається, як боротьба «своїх», європейців, проти «чужих», чи це радше чужа війна, поза межами «їхнього», європейського світу?

– У Німеччині в більшості політиків позиція, що цю війну треба якомога швидше «розрулити». Ніхто не хоче, щоб поруч тривала будь-чия війна з Росією. Імідж Путіна в ФРН – поганий, але мало німців готові через Україну жорстко конфліктувати з Росією.

– Якщо не буде припинення вогню на сході України, то яким бачиться в різних колах німецького політикуму завершення війни? Чи можливе скасування санкцій, якщо не припинять стріляти на Донбасі?

– Ніхто в Берліні не вірить, що Мінські угоди будуть виконані. Недавно слухав представника Австрії, яка незабаром буде головувати в ОБСЄ. Зрозумів, що в них теж 0,5% надії на втілення Мінських угод. Проте всі сподіваються на замороження цього конфлікту.

У Бундестазі (парламент Німеччини – polukr.net) економічне лобі весь час тисне на депутатів, щоб відмінити хоча б частину антиросійських санкцій. Але навіть вони мають вимоги до Росії і визнають, що повинні бути хоч якісь досягнення на лінії зіткнення, щоби крок за кроком зняти санкції. Розмов, що можна повністю і без підстав зняти санкції – навіть в економічного лобі немає. Це можливо лише після певних досягнень на Донбасі.

Нещодавно спілкувався з людьми, задіяними в мінському процесі. Вони розповіли, що, на їхню думку, там далі не буде жодного прогресу, бо зараз навіть маленькі кроки щодо відведення військ не можуть втілити. Але нічого кращого ніхто наразі замість Мінська не придумав, тож без альтернатив. На Донбасі хочуть зробити демілітаризовану зону між двома сторонами, але навіть це не сила зробити. І цього точно замало, щоб скасувати санкції.

З іншого боку, санкції – справа всього Євросоюзу. У Німеччини в цьому питанні жорстка позиція – можливе зменшення санкцій після певних успіхів на Донбасі. А що буде, якщо у Франції навесні на президентських виборах виграє Франсуа Фійон (прем’єр-міністр країни за президента Ніколя Саркозі в 2007–2012 роках, кандидат на майбутніх виборах від правоцентристської Республіканської партії – polukr.net)? Якщо інші країни ЄС будуть проти санкцій, то сама Німеччина нічого не зможе вирішити.

– Наскільки була визначальною криза з мігрантами в ЄС із затримкою безвізового режиму для українців?

– Ця криза непрямим чином, але сильно впливає. Це, на жаль, показує, наскільки зараз Україна неважлива для Євросоюзу. Те, що вони не дали безвізу і пояснюють це технічними питаннями, – нісенітниці. Якби хотіли, то дали б. Але в ЄС така складна ситуація, що хоча Європарламент був «за», проте на рівні президентів і прем’єрів країн ЄС єдності не було. Тому позитивного для вас рішення прийняти не вдалося. Очевидно, політики в багатьох країнах не хочуть приймати ще одне рішення, яке може погано вплинути на їхні рейтинги вдома.

– Щодо майбутніх осінніх виборів до Бундестагу, то в Меркель всі шанси вчетверте зайняти цей пост?

Так, бо її підтримують навіть ті, хто зазвичай голосують за інші партії. Меркель популярніша серед прихильників партії «Зелених», ніж у своїй партії – правоцентристський Християнсько-демократичний союз (ХДС). Особливо щодо позиції канцлера в справі мігрантів. Багато хто в ХДС був невдоволений, що Меркель провадила політику прийняття біженців із країн Близького Сходу і Північної Африки, але виборці «зелених» це підтримали.

Для німецької політики також буде важливою тема відносин з РФ. Нещодавно в ХДС ухвалено жорстку резолюцію щодо Росії. ХДС буде показувати, чим відрізняється від соціал-демократів (СДП). Зараз у Німеччині править широка коаліція – ХДС і соціал-демократи. Щодо багатьох позицій ці дві партії близькі між собою, але стосовно Росії в ХДС буде відмінна від соціал-демократів позиція. СДП більше налаштовані на діалог з РФ.

– Хто є базою проросійських поглядів у німецькому суспільстві?

– Це етнічні німці та євреї, що повернулися в Німеччину з СРСР, Казахстану та Росії в кінці 1980-х – на початку 1990-х років. У них викривлене уявлення про сучасну Росію, в якій вони не були майже 30 років, ідеалізований образ Росії. Ці люди піддатливі до пропаганди Кремля, дивляться телеканал Russia Today (транслює російську пропаганду різними мовами, фінансується напряму з бюджету РФ – polukr.net). Молодше покоління, їхні діти, уже переважно позбавлені цих ілюзій. Люди, що приїхали з СРСР, – це десь 3,5–4 млн осіб.

Коли спілкуєшся з цими людьми, то вони переважно не проти України, але бачать події крізь призму російської пропаганди. Вони думають, що війна в Україні – це конфлікт, який влаштували США, щоб посварити два братні народи. Вони вважають, що українці та росіяни жили мирно, але Америка, щоб послабити Росію, підштовхнула Україну піти проти Росії.

– А щодо ширших верств населення Німеччини, які прагнуть порозуміння з Росією?

– Це певні німецькі традиції. Вони ґрунтуються на історії XVIII–XIX століть, коли російська царська сім’я та німецька королівська були дуже близькими між собою. Німкеня Катерина ІІ стала російською імператрицею. Ця спільна історія двох народів була основою після Першої світової війни, коли Німеччина та Росія були двома вигнанцями у Європі. Це зблизило Сталіна і Гітлера, а потім перший профінансував другого, щоб той розв’язав війну в Європі, після чого СРСР мав захопити континент як визволитель. До 1941 року відносини нацистської Німеччини та Радянського Союзу були прекрасними.

Якщо в інших великих європейських країнах, як-от Велика Британія чи Франція, були колонії, куди вони проектували свої пристрасті, то в Німеччині не було таких, тому вона проектувала фантазії на схід. Досі в Німеччині існують міфи про велику російську душу, про озеро Байкал, на німецькому телебаченні безліч фільмів про це озеро. Такі німецькі сентименти до Росії.

– Як бачите подальшу трансформацію ЄС та інтеграцію в це об’єднання України?

– Протягом найближчих років в України мало шансів інтегруватися в ЄС. Особливо після останніх виборів у країнах Євросоюзу, коли до влади приходять політики, орієнтовані на власні національні інтереси, які ставлять свою країну на перше місце. Зокрема, це угорський прем’єр Віктор Орбан, Качинський у Польщі. У різних країнах ЄС до влади приходять політики, які кажуть, що наша країна – понад усе. Вони не хочуть жертвувати своїми позиціями заради загальноєвропейських вигод. Саме це досі робило ЄС сильним. Тепер солідарності буде дедалі менше, а національного егоїзму – більше, що буде підривати єдність ЄС. Це криза європейської солідарності. Тож, мабуть, буде стільки конфліктів всередині Євросоюзу, що йому, боюся, не буде діла до України.

Не думаю, що Україна має надто багато очікувати від ЄС. До прикладу, Молдова чекала від Євросоюзу тиску на свою владу, щоб європейці змусили молдовських урядовців менше красти. Тепер у Молдові велике розчарування, бо цього не вдалося зробити. Краще надіятись на власні сили, впливати самим на своїх політиків, це буде надійніше.

Розмовляв Ігор Тимоць

Довідка

Моріц Гатманн – 36 років, журналіст російськомовного німецького каналу RTVD. Народився на південному-заході Німеччини, вивчав історію і російську мову в Берліні. У 2008–2013 роках працював у Росії кореспондентом для різних німецьких ЗМІ. У 2013–2015 роках писав із України для впливового німецького журналу Der Spiegel. Одружений на росіянці. Живе у Берліні. Виховує двох дочок – 5 і 9 років. Любить подорожі, грати в футбол та гру на гітарі.

В Україні як ніколи загострилося питання бюрократії. Поки країна тримається на державних службовцях нижчої ланки, які отримують по 3000 грн на місяць, вища ланка грабує державні бюджети. Сьогодні чітко можна побачити різницю між людьми, які «ходять на роботу», і тими, які реально працюють. Особливо різко градація відчувається в колах парламентарів та урядовців. Ви гадаєте, закони пишуть народні депутати? Може це роблять їхні офіційні помічники? Українські закони «копіпастять» або пишуть за копійки помічники помічників народних депутатів – всі інші ланки цього ланцюга лише паразитують.

Урядовці, що обіймають посади керівників департаментів, почуваються дуже впевнено. Як правило, це кон’юнктурні люди з оточення політичної сили, яка перебуває при владі. Часто вони не мають професійної освіти – що складного в управлінні людьми? Саме тому на конференціях і публічних заходах, куди їх запрошують, вони погано орієнтуються в темі, зачитують з паперу тексти про те, що роблять у світі, ніколи не акцентуючи на тому, що робиться у нас. Це, зокрема, стосується й Міністерства закордонних справ та державних структур сектору національної безпеки. На жаль, ситуація не змінюється, а лише погіршується.

Професіонали Україні не потрібні. Вони є, але йдуть працювати у приватний сектор чи в міжнародні організації. Або – ще гірше – їдуть геть із країни. Не можна говорити, що кадри на державній службі не омолоджуються. Оскільки непотизм у Києві процвітає, на посади приходять діти та діти друзів, які не переймаються професійним розвитком, адже знають наперед, що, навіть абияк закінчивши престижний вищий навчальний заклад, все одно обійматимуть гарну посаду. А ти – умовний відмінник без впливових родичів – підеш працювати клерком до 40 років! Це – закон у нашій державі.

У Польщі є урядовий інститут, що розробляє рекомендації для реалізації зовнішньої політики держави, – Польський інститут міжнародних відносин (PISM). В інституті працюють близько 40 аналітиків, середній вік яких становить 35 років. Показово, що пропозиція приєднатись до команди аналітиків може надійти до молодої амбітної людини через Twitter – від директора Інституту. В Україні ж у державних установах, які виконують подібні функції, спеціалісти в прямому сенсі цього слова вмирають на своїх посадах від старості.

Про яку прогресивну політику й сучасне бачення можна говорити, коли чимало державних службовців не вміють користуватися комп’ютером та Інтернетом, не кажучи вже про володіння англійською мовою?

У цьому й корінь проблеми. Українці звикли шукати його зовні – мовляв, у всьому винні росіяни з їхньою агресією, гібридною війною та ще чимось. Але проблема насправді в самому суспільстві – в його архаїчності, консервативності, неготовності до змін. І в звичці наступати на старі граблі.

Так, минулого тижня в умовах секретності при підготовці (але з широким висвітленням у засобах масової інформації) була презентована «Універсальна Українська Євроатлантична Платформа», до якої ввійдуть громадські організації та експерти з різних регіонів України. «Нове об’єднання займатиметься інформуванням суспільства та просуванням ідей євроатлантичної інтеграції у складні часи гібридної війни…», – сказано у прес-релізі до презентації під час заходу «Україна – НАТО: залучення через діалог», який відбувся в контактному посольстві НАТО в Україні – посольстві Литовської республіки.

Символічно, що в заході була анонсована участь віце-прем’єра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванни Климпуш-Цинцадзе, народних депутатів України, представників МЗС, посла Литви, директорки Центру інформації та документації НАТО та інших (до інших належить вузьке коло друзів організатора платформи – Вадима Трюхана). Тобто рівень нібито солідний, але чомусь усе дійство з професійної точки зору виглядало еталоном непрофесійності. На пам’яті автора це п’ята спроба об’єднати громадські організації, що працюють в секторі інформування громадськості з питань НАТО, і скоординувати їх діяльність між собою та владою. П’ята – і найгірша за змістом (передусім через свою закритість). Усі попередні успішно провалились. Цікаво, що в заході взяв участь Сергій Джердж, голова Громадської Ліги «Україна-НАТО», яка об’єднує понад 80 організацій з усіх куточків України. Яка його думка про новий дублікат Ліги?

Що маємо насправді, то це неприховану боротьбу представників громадянського суспільства за право відкусити найжирніший шматок від грантового пирога. В народі це явище називається «штукаринщиною» – на честь Сергія Штукаріна, відомого громадського діяча-євроінтегратора з Донеччини, який винайшов схему понад 10 років тому. Суть її в тому, щоб створити структуру, потім об’єднати її в більшу структуру, а потім створити платформу-монополіста напрямку, за яким дають грантові кошти.

В умовах, коли урядові структури швидко деградують через старіння кадрів, корумпованість та непотизм, функцію радників щодо зовнішньої політики держави виконують численні громадські організації, які більш-менш (переважає, на жаль, останнє) професійно виконують свою роботу на гроші міжнародних донорів, що не можуть безпосередньо фінансувати державні інституції. Згадана «Універсальна Українська Євроатлантична Платформа» й має на меті, прикриваючись об’єктивним поглядом та широкою географією учасників, координувати політику в зазначеній сфері, переспрямувавши грошові потоки донорів (а згодом і державні, адже з 2017 року відновлюється Державна програма інформування громадськості) на себе. Така собі війна грантожерів, де хтось підігрує одній стороні не через її професійність, а через особисті зв’язки.

Симуляція роботи давно стала кредо українського державного сектору. Дедалі очевидніше, що туди ж впевнено прямує й громадянське суспільство. Цікаво, що міжнародних донорів це, здається, найменше турбує, інакше складно пояснити їхню невимогливість до результатів роботи подібних ініціатив. Хоча може це лише скептицизм і самодурство автора? І «Універсальна Українська Євроатлантична Платформа» ще покаже себе з найкращого боку – завдяки УУЄП українці точно знатимуть, що таке НАТО й навіщо нам туди йти. Питання, на яке не знають відповіді навіть ті, хто розповідає про них рядовим українцям.

Валерій Кравченко

Слубіце – місто на кордоні Польщі з Німеччиною. Від німецького міста Франкфурт-на-Одері його відділяє річка Одер. Воно було частиною Франкфурту-на-Одері до 1945 року. Від 1992 року в Слубіцах діє Collegium Polonicum – спільний навчальний заклад Університету імені Адама Міцкевича з Познані та Європейського університету Віадріна з Франкфурту-на-Одері. Його директор – доктор Кшиштоф Войцеховський (50 років). Він розповів, як вдалося налагодити польсько-німецький діалог і як цей досвід перенести на польсько-українські відносини.

Доктор Войцеховський зазначив, що з 1990 року до 2008 року кордон між ФРН і Польщею був закритий, на мості через річку стояли черги людей і машин. У 1990-х у Слубіцах процвітала злочинність – контрабанда, проституція, торгівля людьми, крадіжки. Із кінця 1990-х злочинність вдалося подолати, а зараз між Слубіце і Франкфуртом ходить автобус і люди вільно переходять кордон.

– Бачу велику відмінність у ставленні поляків до західних і східних сусідів, – розповідає доктор Войцеховський. – Поляки в більшості щодо німців відкриті, готові до співпраці, а з українцями, білорусами чи росіянами поводяться, як з дещо нижчими. Вважаю, це через сприйняття власної цінності. Нації можуть ефективно співпрацювати, коли мають однаковий рівень власної цінності. Якщо між ними немає цієї рівноваги, то будуть клопоти. Мені не подобається, коли поляки зарозуміло і гордовито ставляться до східних сусідів, із позиції я – вчитель, а ти – учень.

Така ж проблема була після об’єднання Німеччини – західні німці зверхньо ставилися до східних. Але вони це подолали. Потім німці до поляків – теж подолали. Із часом німці знизили свою гордовитість і зарозумілість щодо поляків, а поляки – підвищили. Це відбулося поступово, люди по різний бік почувалися рівними дедалі більше. Таке ставлення має бути у поляків до східних сусідів – українців, білорусів, росіян і литовців. Поляки, на жаль, ще не навчилися поводитися з ними так, як із німцями. Це погіршує відносини Польщі зі східними сусідами.

Бачив хорошу волю з польської сторони, аби легше було перейти кордон з ФРН, але не бачив такого бажання на кордоні з Україною. Польські та українські прикордонники поводяться, немов суперники. Це відчувається в повітрі. Практично в усьому світі такі прикордонники. Тільки між деякими країнами Заходу вдалося відкрити кордони. Я б, наприклад, на рівні урядовців домагався, щоб польські та українські прикордонники приймали в одному приміщенні, разом. Ти не можеш зверхньо ставитися до когось з іншої нації, якщо поряд з тобою, плече до плеча працює представник цієї ж нації.

Як вчимося говорити і ходити, так слід вчитися розуміти інших. Полякам це теж треба, як і українцям. Наша гордовитість іноді злітає до небес, коли говоримо про Міцкевича, Шопена чи Коперника. Зовсім забуваємо, що це також білоруський поет, французький композитор і німецький астроном. Наркоман ніколи не ділиться половиною дози – так само багато поляків не діляться своєю гордістю. Нам треба вчитися цьому, бути відкритішими, а не дивитися на сусідів зверху. Якщо білоруси кажуть, що Міцкевич – білорус, то слід сказати, що це частково правда, але він також трішки – поляк.

– Як перекласти досвід польсько-німецького примирення на українсько-польські відносини? Які для цього потрібні умови?

– Відносини між українцями і поляками вже були дуже добрими під час Революції гідності. Але потім почали псуватися. Поляки не можуть сказати українцям, що робили погане в спільній історії, а натомість прагнуть показати, що кривдили лише їх. Це гордість, про яку я казав. Ця історія з фільмом про Волинь – дорога в нікуди. Не варто наповнювати відчуття власної цінності через націоналізм та ура-патріотизм. У кожної нації є позитивні і негативні риси. Потрібно знайти баланс між власними заслугами і провинами. Слід мати мужність зізнатися у своїх історичних провинах – як українцям, так і полякам.

Поляки мають клопіт із визнанням того, що колись колонізували Україну, що робили те, що ставало причиною для повстань і ненависті, що у міжвоєнний період позбавляли українців прав. Українці теж мають провини перед поляками і не хочуть зізнаватися в них. Обидві сторони мають це зробити, аби діалог був відкритим. Так, як це сталося у польсько-німецьких відносинах. Просто німці чемпіони світу з визнання власної вини. Це дало нам шанс на порозуміння.

Також українці мають бути відкритими і приймати польський досвід. Поляки таки чогось навчилися за ці 25 років. Це дуже корисні для українців практичні знання. Наприклад, боротьби з корупцією, урядування. У 1990 році Польща погано виглядала, як і більшість країн Східної Європи, – висока корупція, злочинність, відсутність права. Зараз майже не існує цього. Два дні тому Центральне антикорупційне бюро Польщі заарештувало відомого опозиційного діяча за підозрою в отриманні 5000 доларів хабара протягом чотирьох років. 5000 доларів (!) – в Україні за таке заарештують? А українці мають боротися з корупцією навіть краще, ніж ми, щоб її побороти.

– Які механізми, щоб цей досвід передати?

– По-перше, потрібна політична воля. По-друге, люди з досвідом. Наприклад, боротьби з корупцією чи урядування. Слід брати спеціалістів, а не щоб вони вчилися на робочому місці. По-третє, політики ніколи не мають відчувати себе в безпеці. Вони ніколи не будуть поводитися чесно через високі моральні якості, не будуйте ілюзій. Потрібно створити такі правила гри, за яких жоден політик не буде почуватися безпечно.

Якщо у вас один орган бореться з корупцією, то це не спрацює. Потрібні два незалежних органи, які не будуть підпорядковані одне одному. У Польщі саме так. У нас корупція закінчилася, коли уряд зробив другий орган боротьби з нею, який не залежить від першого. Між ними – конкуренція, хто більше виявить корупціонерів, хто краще працює.

Політику будь-якого рівня не легко мати вплив на обидва ці органи, це занадто складне завдання. Навіть якщо членів обох цих органів буде визначати парламент чи якщо в парламенті одна партія має більшість, то між цими органами буде конкуренція, як і всередині цієї партії є конкуренція.

Зараз у Польщі одна партія править залізною рукою. Обидва антикорупційні органи під її контролем. Вони блокують розслідування проти визначних діячів своєї партії, але все-таки працівники антикорупційних інституцій шукають можливості притягнути винних до відповідальності.

У Німеччині, до речі, найбільше бореться з корупцією газета Bild (найбільша німецька щоденна газета-таблоїд, її щоденний наклад — 3,4 млн примірників – polukr.net). Попри те, що це дуже жовта преса, 95% того, що вона пише – правда. І це видання активно шукає корупціонерів серед політиків та урядовців.

– Який би рецепт боротьби з корупцією порадили Україні?

– Не існує однакового рецепту для кожної країни. Якщо в країні є політики, які люблять красти, мають авторитарні замашки, якщо є більшість суспільства, яка не хоче ризикувати, щоб боротися за свою свободу і справедливість, то складно щось зробити.

– Який ще досвід Україна може запозичити від Польщі?

– По-перше, українській владі варто запозичувати досвід різних країн Євросоюзу із розв’язання складних проблем. Чи це структурні проблеми, чи юридичні. Усі країни ЄС – це цивілізовані країни, які вже пройшли шлях, яким йде Україна. Протягом останніх 200 років вони роблять те, чого ми тільки вчимося. По-друге, – Україна може запозичати досвід Польщі. До прикладу, та ж боротьба з корупцією через конкурентні інституції. Є ще низка рішень у Польщі, які можна взяти за приклад. У нас централізована держава і водночас локальна демократія – самоврядування. У Польщі в кожному воєводстві є представник центрального уряду – воєвода. Також є маршалок, якого обирають знизу, з народу. Це ефективно функціонує. У Європі тенденція до демократії знизу. Наприклад, у Німеччині дуже сильні місцеві уряди, які вибирають власного прем’єра. Регіональні урядовці несуть більше відповідальності перед людьми, які їх обирають, ніж далекі столичні. Будь-який чиновник має почуватися відповідальним перед тими, хто його обрав, і мати вплив на справи у власному краї.

– Чи можливе в майбутньому повторення польсько-німецького досвіду на польсько-українському кордоні?

– Якщо йдеться про Україну, то я оптиміст. Поляки починають розуміти, що Україна для них – величезний скарб. По-перше, – це країна з величезним потенціалом, якій залежить на контактах із Заходом, а отже, із Польщею. По-друге, – Україна – поле для польської економічної експансії. Наша співпраця з Німеччиною – це дуже добре, але в тому сенсі, що поляки їдуть туди працювати робочою силою. В Україні ж польські підприємці зможуть з часом започаткувати бізнес, бо це незаповнений ринок, на відміну від німецького. До того ж полякам він зрозуміліший, у них був схожий досвід. По-третє, – Україна близька до Польщі – мовою, культурою, традиціями. Ми схожі між собою структурно, демографічно. По-четверте, – цинічно кажучи, Україна досконалий партнер для Польщі, коли йдеться про міграцію трудового населення. Поляки мігрують на захід, а українці мігрують до Польщі. Це для нашої країни ідеальне рішення, бо отримуємо мотивовану робочу силу. Мотивацію бачу по українських студентах. Вони – найкращі в нашому навчальному закладі, хочуть чогось досягти, їм залежить на цьому, вони не зіпсуті. Українці хочуть вчитися і працювати в Польщі, заробляти тут гроші, а з часом, можливо, частина з них залишиться в Польщі та заповнить демографічні прогалини.

Якщо б я був польським прем’єром, то не зробив би помилки, яку зробили щодо Польщі західні сусіди. Вони беруть робочу силу, а натомість нічого не дають країні, звідки їдуть трудові мігранти. На місці Варшави я б домовився з Україною: ми знаємо – ваші люди мігрують до нас, працюють, створюють економічний добробут, тому поділимося. Наприклад, частиною страхових внесків на лікування. Нехай половина цих внесків іде в українську медицину. Коли поляки мігрують до Німеччини, то їдуть туди у віці 25 років, працюють там 25 років, а потім на старість повертаються додому. Поки вони були здоровими, то платили внески там, а коли стали старими і хворими, то приїздять сюди і кажуть, що хочуть жити тут – отримувати пенсії, лікуватися. А тут немає таких лікарень. Тому, вважаю, Польща має ділитися з Україною цими страховими внесками.

– Коли Польща реформувалася, то мала перспективу вступу в Євросоюз, а в нас такої нема. Чи не завадить це реформам? Чи немає ризику, що Україна надовго залишиться сам на сам зі своїми проблемами в сірій зоні між ЄС та Росією?

– Очевидно, що є така небезпека. Але також для України існує шанс структурного зближення з Польщею і нагода реформувати країну. Думаю, за нашого життя Євросоюз розпадеться. Це надто суперечлива структура, в якій егоїзм країн вже розхитує підвалини єдності. Залишаться регіональні рештки ЄС, малі об’єднання. У цивілізаційній місії на схід бачу такий регіональний союз на чолі з Німеччиною. Групу – Німеччина, Польща, Україна. Вочевидь, до неї можуть долучитися Словаччина, Чехія. Мабуть, в регіоні теж буде конкуренція з боку Росії, яка завжди хотіла мати Україну в своїй сфері впливу. На жаль, Україна, як і Польща, завжди повинна була маневрувати між Німеччиною і Росією, Сходом і Заходом. Ваша країна має зайняти чітку позицію – хоче вона бути частиною Сходу чи Заходу. Війна, здається, показала остаточний цивілізаційний вибір України.

Розмовляв Ігор Тимоць

Довідка

Кшиштоф Войцеховський – польський громадський діяч, філософ, соціолог. Народився 18 вересня 1956 року у Варшаві. Після закінчення гімназії ім. Зигмунда Модзелевського з поглибленим вивченням німецької мови студіював філософію і соціологію у Варшавському університеті. Закінчив його з відзнакою у 1979 році. Тоді ж почав роботу на факультеті соціальних наук Варшавського університету. У 1989 році отримав ступінь доктора наук. У 1990 році переїхав до Берліна. У Франкфурті-на-Одері брав участь у створенні Європейського університету Віадріна. Від 1994 року працює директором Collegium Polonicum. У 2010 році за ініціативою Кшиштофа в Слубіцах зведено пам’ятник «Вікіпедії». Отримав золоту медаль «За заслуги університету Віадріна» і срібного Хреста Заслуги від президента Польщі у 2013 році.

У четвер, 15 грудня, Фундація Центр досліджень «Польща-Україна» і волонтерська ініціатива «Львівський Лицар. Допомога українським воякам» провели дискусію про польсько-українські відносини. Говорили про інформаційну війну Росії проти Польщі та України, соціально-політичні відносини між народами, загрози і перспективи співпраці між країнами. У дискусії взяли участь експерт фонду ім. Казіміжа Пуласкєго Адам Лельонек (Варшава), професор Національного університету «Львівська політехніка» Ярина Турчин (Львів), журналіст «Радіо Свобода» Галина Терещук (Львів) і депутат Верховної Ради та співголова депутатської групи з міжпарламентських зв’язків з Польщею Оксана Юринець. Пропонуємо до Вашої уваги найцікавіші тези дискусії.

Співголова депутатської групи із міжпарламентських зв’язків України з Польщею – Оксана Юринець

Українські ЗМІ люблять поширювати новини, які псують польсько-українські відносини, і «не помічати» тих, які сприяють їхньому зміцненню. Наприклад, 2 грудня відбувся візит Петра Порошенка до Варшави. Була підписана важлива угода між міністрами оборони України і Польщі (про створення договірно-правової бази для розвитку співпраці між Україною і Польщею в оборонній сфері – polukr.net). Українські ЗМІ цього «не помітили», а це те, чим слід пишатися. Цю угоду Рада прийняла синхронно з польським парламентом. Її дуже негативно сприйняли російські ЗМІ, а це дещо означає.

За 25 років дипломатичних відносин Україна призначила до Польщі 10 послів, а Польща до України – 6. Коли маємо таку плинність кадрів, то бракує системної роботи, багато важливих речей губляться.

В апараті Ради достатньо людей, які працюють на Віктора Медвечука (проросійський політик, кум президента РФ Володимира Путіна – polukr.net). Зараз Андрій Парубій (спікер Ради, член РНБО – polukr.net) намагається змінити людей в апараті Ради, які там 25 років працюють. Часто в українському парламенті виникали різні провокації. У дні, коли в Раді були польські делегації, в нашому парламенті раптом голосувалися якісь дурнуваті речі. Часто більшість депутатів несвідомо голосувала за ці речі.

У Перемишлі, в супермаркеті, іноді відчуваю до себе дикий негатив через українську. Одного разу розвернулася і почала дискусію з паном, який сину розказував ненормальні речі про українців. Пан вибачився. Але більшість українців схиляє голову і відходить.

Розумію, що можна купити сюжет на телебаченні, статтю в газеті, але коли ви у голови людям вб’єте ненависть, то звідти її за гроші не витягнете.

В України немає іншого сусіда, крім Польщі, з яким можемо активно дружити. Польща – країна, яку Європа помітила, коли вона мала гарні відносини зі США. Саме тоді поляки стали потрібними Європі. Наш безвіз буде ще довго відтерміновуватися, поки не сформуємо таку ж тісну та гарну співпрацю з ЄС, поки не станемо потрібні Європі.

Польща завжди мала одну стратегічну позицію щодо нас. Угорщина, Румунія – хиталися, мов маятник, а Польща – ні. Добре, що Брюссель зараз закладає фінансування у співпрацю пари Польща-Україна.

 Ян Пєкло – абсолютно об’єднавчий і проукраїнський посол Польщі в Україні. Добре, що саме він зайняв цю посаду.

Журналіст «Радіо Свобода» – Галина Терещук

Теми, ініційовані Росією, які поширюють мас-медіа в Польщі, Україні та інших країнах регіону, – засіюють зерна ненависті в голови. Рецепт проти цього в тому, аби журналісти перевіряли інформацію, а люди аналізували ситуацію і не піддавалися на провокації та крикливі заголовки. По-друге, треба більше спілкуватися між собою і проговорювати всі болючі питання. Маємо розуміти, що провокації будуть надалі, може, навіть їх буде більше. Не слід потрапляти на гачок сенсаційних тем, які нас сваритимуть.

Доктор політичних наук, експерт фонду ім. Казіміжа Пуласкєго – Адам Лельонек

Позитивно до українців ставляться 46% поляків, а серед тих, які безпосередньо контактували з українцями, – 56%. Що більше поляки контактують з українцями, то краще до них ставляться.

У Європі тема війни на Сході України – не є темою номер один. Українське суспільство цього не розуміє. В ЄС на це інакше дивляться. З іншого боку, у Польщі, не кажучи вже про інші країни Євросоюзу, вважають, що в Україну не можна їхати, бо там всюди війна і тебе можуть вбити. Ніхто в ЄС не розбирається, що війна триває на маленькому клаптику землі, далеко від Львова (зі Львова до Пісок, що під Донецьком, де тривають бої, – дальше, ніж зі Львова до німецького Гамбурга – polukr.net). То є війна, чи нема? Тому виникає певний дисонанс у головах, із яким ніхто не працює. Поляки – сусіди, але навіть вони мають викривлене уявлення про війну. А що думають німці, французи, італійці? Легко звинувачувати, що вони нас не розуміють. А чому не розуміють? Хто над тим працює, щоб зрозуміли?

Для польських політиків тема Волині стоїть окремо, а підтримка України – окремо. Вони не змішують цих речей. Історичні питання – одне, а відносини з Україною – інше. Не знаю, як ще пояснити, що для Польщі – це дві різні теми.

Поляки зняли фільм «Волинь»? Але держава не дала ні злотого на стрічку. Це не була ініціатива Варшави. Знімати фільм почали за правління попередньої влади – партії «Громадянська платформа» (ГП). Тому казати, що партія «Закон і справедливість» (ЗіС) прийшла до влади і зняла фільм, – неправда. Задумали фільм взагалі 10 років тому. Він не відображає ставлення Польщі, але автора книги, на підставі якої виник фільм, а також режисера. Якби наші відносини були на вищому рівні, то про фільм покричали б маргінали на Facebook і забули. Але маємо простір для маніпуляцій над нами.

Багато польських медіа роками працювали на тим, аби в Польщі слово «націоналіст» мало щонайгірше значення. Тепер це синонім до слів «фашист» і «нацист». В Україні націоналіст – це патріот. Важливо пояснювати в суспільствах наших країн ці тонкі відмінності. Тож дуже сильно можуть відрізнятися ті ж заголовки в медіа України і Польщі та їхнє значення в наших країнах.

Теперішній уряд ЗіС та президент Анджей Дуда намагалися від початку активніше діяти на українському напрямку. Як тільки Дуду обрали президентом, хоча ще чинним був його попередник – Коморовський, то Порошенко попросив Дуду, щоб той сказав, що мінський формат не діє і запропонував розширити його, залучивши ЄС і США. Дуда організовує прес-конференцію, і каже, що хоче стати активнішим на українському напрямку, що пропонує розширити мінський формат. За деякий час виступає Порошенко, мов нічого не просив, і заявляє, що йому мінський формат підходить і не треба нічого змінювати. Можете уявити, якою була реакція польських ЗМІ? Це була образа для середовища ЗіС, яке зараз при владі. А опозиційні журналісти сміялися тоді з Дуди, який виставив себе на посміховисько. Через такі випадки у ЗіС стали менше прихильними до України.

Коли почалася війна на Донбасі, то Росія ввела ембарго на польські продукти. На нас припадало найбільше експорту їжі в РФ. Польська економіка втратила кілька мільярдів євро. У цей момент Україна ввела ембарго на польську свинину, і почала купувати її з Росії. У нас це обговорювали три місяці – з ранку до вечора в усіх ЗМІ! В Україні навіть експерти про це не чули, не те, що звичайні українці.

В Україні не розуміють, що в Польщі є два табори, які між собою ворогують. Колишня влада, а тепер опозиція – «Громадянська платформа», «Сучасна» і Польська селянська партія. І теперішня влада – ЗіС і «Кукіз», яка взагалі не партія. Конфлікт між таборами такий, що вони ні про що не можуть між собою домовитися. Там не можливо досягти компромісу – або одна сторона виграє, або інша. Але вони домовилися щодо України – обидва табори підтримують вас. ЗіС хоче піаритися на українській темі – це добре для України. Бо влада у Варшаві весь час підкреслює, що є доброго у відносинах між нашими країнами.

У Польщі росіяни фінансують крайніх правих ідіотів через Швецію, Норвегію, Данію. До прикладу, «Табір великої Польщі» – польська організація, частина керівників і активістів якої – у Швеції. Вона відповідає за знищення українських могил. В Україні це представляли так, ніби поляки нищили українські могили. Але це не поляки нищили, а люди, яких фінансує Росія. Проте українські медіа не пишуть про польську організацію «Магурич», яка відновила 130 українських цвинтарів у Польщі.

У Польщі побутує думка, що ми зробили багато для України, а вони невдячні. А в Україні – ми довіряли Польщі, а вони нас зрадили. Додайте некомпетентність з обох сторін, а також російські ЗМІ, зацікавлені в розпалювані неприязні між нами, і вуаля – картинка, яка потрібна Кремлю.

Із моїми друзями в Польщі жартуємо, що бандерівці ще мене не з’їли. Коли намагався пояснити знайомим у Польщі, що після подій у Перемишлі може бути інакше, то більшість з них запитувала: а що сталося в Перемишлі? Це показує, що поляки цим не живуть, навіть про це не знають. Це не тема номер один у Польщі. Перемишль – містечко в закутку країни. Це якби у вас щось сталося в Мостиськах і людей дивувало, що стосовно цього немає реакції Києва. Одна особа крикнула «Смерть – українцям!». Ніхто її не підтримав. Хіба на крик одного ідіота на вулиці має бути реакція президента і прем’єра? Мер Перемишля засудив вигук, звернулися до поліції міста, аби вона розслідувала інцидент. Все, крапка! Не можна ставити гопника, який ввечері щось кричить на вулиці, до рівня міжнародних відносин.

На Сході України – звичайна війна, а на Сході Європи – психологічна війна. Росіяни не роблять зусиль, щоб з українців чи з поляків зробити проросійських людей. Зате вони стараються посварити наші народи. Російська пропаганда працює на різних рівнях, і більшість людей як у Польщі, так і в Україні, – корисні ідіоти, коли поширюють новини, спрямовані на ворожнечу між нами. Часто важко визначити, хто є агентом впливу, хто працює за гроші, хто щиро переконаний у чомусь, а хто – просто корисний ідіот.

Польські інтереси такі, щоб Україна була незалежною та якнайшвидше вступила в ЄС, щоб в Україні діяли такі закони, аби польські підприємці не боялися тут інвестувати, аби поляки засновували фірми в Україні, набирали тут працівників. Це не загальні декларації, а конкретні речі, які повинні би висвітлювати ЗМІ.

Українці мають самі показати, що реформуються. Ви ображаєтесь, що в ЄС вам нічого не обіцяють. А в Євросоюзі дивуються, чому в Україні досі не відбулися реформи. Чому люди гинуть, а у вас далі займаються корупцією. Там теж вривається терпець до України.

Це питання до ЗМІ, як подати масштаб і надати контекст подіям. Скільки поляків кричало на марші у Перемишлі? Один ідіот. Скільки поляків спалило під час маршу у Варшаві український прапор? Троє. Скільки поляків знищило українські могили на сході Польщі – четверо чи п’ятеро. Вісім осіб – який це відсоток польського суспільства? Більшість поляків навіть не знає про ці події, а не те, що їх не підтримує.

Доктор політичних наук, професор Національного університету «Львівська політехніка» – Ярина Турчин

Існують міфи, які Росія популяризує в рамках інформаційної війни проти ЄС і України, в рамках своєї програми – розділяй і владарюй. Перший міф – ЄС це слабка структура, яка постійно в кризі й скоро розпадеться. Другий – Україна це слабка, розділена на Захід і Схід держава, в якій війна, що там окремо український народ і окремо його влада, якою керує Америка. Міф третій – США – країна-агресор, яка хоче панувати світом, зокрема Європою. Подивіться на політику Франції, вона часто антиамериканська, вони бояться США, і це визначає їхні симпатії до Росії. Міф четвертий – Америка – це глобальний агресор, який провалив усі військові місії. Але американці будуть подолані єдиними, хто їм опирається – Росією та Китаєм.

Через пропаганду Кремль, головним чином, відволікає росіян від проблем, які справді існують в їхній країні. Бо коли росіяни вийдуть з інформаційного вакууму, то збагнуть, в якій жахливій країні живуть і хто винуватий.

Коли відбувається звичайна війна, то руйнуються доми, гинуть люди, усі бачать загрозу, бояться і хочуть змінити ситуацію. Коли ведеться інформаційна війна, то руйнуються суспільства. Там створюється вакуум, у якому живуть люди. Нам дивно чути про розіп’ятих дітей, а люди на Донбасі та в Росії, які живуть в ізоляції, – вірять у це. Росія інвестувала десятки мільярдів доларів у пропаганду в Європі. Особливо піддатливі їй нестабільні та економічно слабкі демократії Центральної Європи.

Протистояти інформаційній війні можна, для цього слід більше спілкуватися між собою, створювати свої центри поширення інформації, запрошувати в Україну іноземних кореспондентів і відправляти своїх до сусідів. Багато країн, як-от Туреччина, досі отримують новини про Україну від своїх журналістів у Москві, а ті з російських джерел. Уявляєте, що вони там пишуть?

Підготував Ігор Тимоць

Фото: Андрій Поліковський

*Фундація Центр досліджень «Польща-Україна» є видавцем порталу POLUKR.net

Так сталося, що про росіян як націю кажуть, що вони терплячі. Від давніх часів це найкорисніша риса росіян, які безмовно гнули спини за царя, при цьому його любили і шанували як помазаника. І коли українці після подій Революції Гідності рішуче заявили словами молодої поетеси, що «никогда мы не будем братьями», здавалося, що століттями плеканий хворобливий ментальний зв’язок росіян та українців нарешті порушено. Проте, на жаль, події двох останніх років свідчать про протилежне.

Сучасна українська політична еліта, що прийшла до влади внаслідок трагічних подій 2014 року, нічим не відрізняється від своїх попередників. Країна, отримавши шанс вирватися з полону радянщини, пішла на черговий виток макрокорупції та олігархічних переділів. При цьому люди, які мали б стояти на захисті здобутків революції, або приєдналися до системи, отримавши депутатський мандат, або мігрували в пошуках легкої долі за кордон, або змирилися й відійшли від справ. Влада продовжує годувати український народ обіцянками закінчення війни, отримання безвізу, економічного підйому тощо. Проте далі обіцянок справа не йде, влада реально не має інших планів, окрім як втриматися на вершині та збагатитися, монополізувавши власний бізнес та бізнес своїх друзів. Рівень лицемірства в державі на унікально високому рівні.

Все починається на рівні місцевих громад, де регіональна влада успішно симулює турботу і виконання бюджету, а насправді шукає способи його розкрадання, відкуповуючись від населення дешевими піар-акціями. Десь концерт за копійку провести, десь – шкільний дах пофарбувати, десь – видати кашу і фронтові 100 грамів від місцевого депутата на 9 травня. Що багатша громада, то більше прибуткових об’єктів знаходиться на її території, а отже – більший масштаб розкрадання. Інколи українці прокидаються, кричать «зрада» і влаштовують «революцію» на місцях з метою поміняти обличчя, а не систему. А коли знаходяться хворі ентузіасти, які починають змінювати систему, проти них кидають компромат і тих самих українців, яким подобається революція як процес, але вони й гадки не мають, який у цього слова зміст.

Україна в сенсі організації влади – велике село. Тому модель корупції на місцевому рівні можна легко перенести на обласний та (навіть!) державний рівень. Різниця лише у масштабах. Там, де більше грошей, – більше бруду, «договорняків», «смотрящих» та посіпак. Останні – оплот цієї системи. Це люди, які, не вміючи нічого, паразитують на корупції, охороняють чинний стан справ, адже якщо його змінити, вони залишаться на узбіччі.

Здається, європейці нарешті збагнули витончено збочену природу українського суспільства, яке ладне терпіти, лементувати про «зраду», але нічого не змінювати по суті, бо це зазіхання на стабільність. Саме тому Україну послідовно «кидають» союзники. Усі. Крім, хіба, тих, які насправді переймаються через власну безпеку, а не через українські інтереси. Безвіз, який президент України обіцяє вже два роки, знову відкладається. Чому ні, якщо українцям подобається жити гарною мрією, їм подобається сам процес? До того ж, якщо спитати більшість українців, навіщо їм цей безвіз, однозначної відповіді ніколи не дочекаєтесь. Те саме з питанням європейської інтеграції. Для більшості українців, які ніколи ніде не були, Європа – це щось далеке, дороге, гарне, світле, але незрозуміле. І зовсім незрозумілі якісь політики, що закликають будувати Європу в Україні – як із сірої повсякденності зліпити кулю?

Україна ментально розірвана, причому бездіяльність влади цей розрив лише збільшує. Росія, звісно, хоче це використати, пропонуючи злидні та порядок, «кагебістів» та «єдиноросів» замість вдоволених українських корупціонерів і ситих олігархів. Для східняків, які до терпіння та поміркованості звиклі й самопожертву на користь громаді сприймають як даність, така перспектива може видаватися цікавішою, ніж нинішнє животіння.

На Заході панує гармонійне ставлення до системної корупції, яку тут не вважають чимось поганим. Люди більше здатні господарювати, проте обстоюють переважно вузькоособисті інтереси й тяжіють до кумівства. Система працює. Хворе, ментально поділене суспільство продовжує жити своїм цікавим життям.

Кажуть, що росіяни не мають ідеології. Мовляв, «русский мир» – це збочене поєднання великодержавного шовінізму та радянської імперськості. А що мають українці? Кажуть, що ми стали сильнішими та більш об’єднаними внаслідок війни з Росією. Але де ця війна? Більшість українців не хочуть її помічати, не читають повідомлення з фронту, не допомагають волонтерам. Українська ідеологія століть – «моя хата скраю» – досі чинна. Українці намагаються бути гарними для всіх зовні, грають у показуху з росіянами, американцями, європейцями. Проте часто забувають про свої інтереси. Не про свої кишені – з цим якраз усе добре в тих, хто доріс до гри у велику політику. Забувають про державні інтереси. Владі треба остаточно зрозуміти, для чого існує держава, українцям – нарешті збагнути, навіщо вони незалежні. Рецепт щастя дуже простий – відповідальність за своє майбутнє та зміни в системі управління. Систему варто змінювати негайно, поки система остаточно не змінила всіх нас.

Валерій Кравченко