Німці, врешті, погодяться на передачу танків Leopard Україні, бо на них чинять дуже великий тиск. Польща є лідером в Європі щодо військової допомоги – як власної, так і штовхає до цього партнерів по НАТО. Зараз ідея – вчити ЗСУ цілими бригадами. Україна після зустрічі в Раймштайні отримає багато бронетехніки, але теж потрібні танки для майбутнього наступу, який може бути в березні-квітні. Про це Polukr.net розповів полковник запасу польської армії Пьотр Левандовський.

Варшава очолює неформальну коаліцію країн, які тиснуть на Берлін, щоб дозволив реекспорт танків Leopard, а ще краще – сам передав їх Україні. Прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький навіть оголосив, що ці танки відправлять в Україну без згоди німців, що в Німеччині називають «незаконним». Чи справді Польща може без згоди Німеччини дати танки, і які це матиме наслідки для Варшави?

Перш за все, хотів би висловити від свого імені та від імені поляків величезну повагу до українського народу та армії.

Ваше запитання радше політичне, ніж військове. Те, що я чув від політиків від польської влади та опозиції, то так, врешті-решт, Варшава може прийняти таке рішення без огляду на наслідки. Проте наразі всі воліли б, щоб передача відбулася, відповідно до раніше підписаних угод. Щоби не порушувати домовленостей, та не розколювати західну коаліцію. Хоча деякі країни запізнюються, думаю, партнери знайдуть між собою дипломатичне рішення. Бо така дрібна тріщина може потім збільшитися. Це відповідно може призвести до погіршення відносин всередині Альянсу. А для України ключовою є єдність в НАТО. Крім цього, «незаконна» передача створить потім проблеми з ремонтом танків.

Тож на такий крок Варшава може піти, але лише в крайньому випадку. Швидше німці погодяться на передачу танків. Бо на них чинять дуже сильний тиск.

Чи можете охарактеризувати стратегію Варшави щодо військової допомоги Україні?

Вона двошарова. По-перше, даємо те, що можемо свого. Польська армія віддала Україні третину танків. Щоправда, це найстаріші танки в нашому арсеналі, але вони не потребували додаткового навчання для українських танкістів. Солдати могли відразу сідати і їхати воювати, що й роблять досі. Також дали нашу найновішу артилерію – системи Krab. Українські військові дуже добре про них відгукуються, наскільки чув.

Тому один шар – наша власна допомога як доброго сусіда для країни, в яку прийшла війна. Другий шар – дії Польщі на міжнародній арені, щоб мотивувати інші країни. Особливо, в Європі. Звідси походить ініціатива передачі Україні американських ПРО Patriot, німецьких танків Leopard.

Хотів би звернути увагу на те, що так голосно не звучало, але Польща виступила з ініціативою навчання в країнах НАТО цілої української бригади (близько 3000 солдатів. – Polukr.net). Відтак, триває постійна добра ініціатива роботи на випередження, яку згодом підтримують інші партнери по НАТО. Маємо підхід – наперед думати про посилення ЗСУ.

Це буде новий рівень, якщо буде згода на те, щоб НАТО навчало українську армію цілими бригадами. Бо йдеться про один навчений і злагоджений великий компонент війська. Такий підхід дуже змінить вигляд ЗСУ за два-три роки. Про це вже слід задумуватися.

Рішення про навчання такої бригади ще немає?

Наразі звучала тільки наша пропозиція. Знаю, європейські союзники по НАТО мають можливості для такого масового навчання. Якою буде доля ідеї, буде залежати від діалогу між збройними силами України та Польщі.

Але це має бути навчання не лише зі сторони Польщі, але теж європейських партнерів по НАТО?

Так. Зміна вже відбулася – всі партнери по НАТО висловили готовність навчати українських військових. Знаю, українська армію дуже велика та має відповідні потреби навчання на новій техніці та нових навиків. Такі навчання дуже покращують рівень ЗСУ.

Я б дуже не хотів, щоб не виглядало так, що маємо підхід, наче в нас є сумка допомоги українській армії, куди кидаємо трішки зброї, трішки снарядів, трішки навчань. Й так наповнюємо. Натомість хотів би, щоб виглядало як цеглини, якими спільно муруємо оборону України перед нашим спільним ворогом.

Чи можна сказати, що Польща в Європі є лідером неформального альянсу військової допомоги Україні?

Очевидь, з огляду на спроможності, то лідером є США. Але в Європі – так. Ми стали найбільшим партнером щодо такої допомоги. Але не лише військової, а теж дипломатичної.

Які, на вашу думку, головні підсумки восьмої зустрічі в німецькому Рамштайні? 

Перше – Україна дістане ще більше найбільш сучасного західного озброєння, з точки зору, бронетехніки, артилерії та систем ППО. Але щодо забезпечення сухопутних військ, отримає не все, що потрібне. Бо надання бронемашин – це добре, але радше для менших спеціальних військових операцій. Але не зовсім те, чого насправді потребує українська армія. Звісно, краще мати американську MRAP (броньовані військові автомобілі, розроблені для захисту екіпажу від підриву на саморобних вибухових пристроях, мінах і від засідок. – Polukr.net), ніж радянського «Пікапа». А ще краще мати HMMWV (американський багатоцільовий високомобільний колісний бронеавтомобіль. – Polukr.net). Але бронемашини не можуть замінити танків для прориву ворожих ліній оборони.

Проте Україна з зустрічі в Рамштайні отримає десятки американських БМП M2 Bradley, які були спроектовані в 196-1970-х для боротьби з радянськими, а тепер російськими танками. Це дуже сучасні бронемашини. Також отримаєте десятки БМП Marder. Ще десятки інших видів бронетехніки.

Існують бар’єри щодо передачі Україні, власне, танків. На жаль, вони є в ментальності багатьох західних політиків, які мусять рахуватися з громадською думкою вдома. Це нормально в демократичних країнах. Але ці бар’єри слід долати спільними зусиллями. Поволі все йде важча бронетехніка, долаємо їх, щоб давати бронемашини, здатні співпрацювати з танками. Із точки зору військової допомоги, це вже велика зміна.

Також Україна отримає найсучаснішу в світі ПРО Patriot. Однієї батареї було б геть недостатньо для такої величезної країни. Але отримаєте десь три. Цього хватить, принаймні, для серйозного захисту Києва.

Ще один висновок – військова допомога для вас далі буде лише збільшуватися, а не зменшуватися. Відтак не здійснилася мрія росіян, що Захід втомився від конфлікту.

Чи можна сказати, що ця допомога є дуже великою, але недостатньою для потреб України?

Так, недостатня. ЗСУ несуть дуже великі втрати – близько бригади за місяць в боях по фронті. А те, що отримує Україна, дозволяє створити три-чотири механізовані бригади. Відтак, якщо взяти загальну кількість того, що дадуть, то це дуже багато. Але якщо подивимося на потреби і втрати, й насичення фронту через мобілізацію в Росію, то цього недостатньо.

Україна наразі не отримає танки Leopard-2, як заявив міністр оборони Німеччини на Рамштайні, але отримає багато іншої бронетехніки з різних країн. Як це вплине на поле бою в Україні?

Україні йдеться не лише про вибудовування ліній захисту, але теж про формування сил для наступу. Війну не можна виграти лише в обороні. Ми хочемо, щоб ви виграли, а для наступу потрібна сучасна бронетехніка, танки, артилерія і літаки. Щодо останнього в нас ще не було добрих новин також. Але недавно появилися вже дискусії про літаки F-16.

Глава НАТО Єнс Столтенберг у Рамштайні заявив, що переговори з Німеччиною щодо Leopard продовжать. Яким може бути майбутнє цих танків для України, й коли, скільки та з яких країн можемо їх отримати?

Зараз уже кілька країн сказали «так», що готові дати свої танки Leopard Україні, якщо на це буде згода німців. Цього би хватило на танковий батальйон, близько 30 танків.

Щоби їх кількість була відчутною на полі бою, їх має бути хоча б на одну бригаду, біля 90 танків. Але беручи до уваги, що ці танки стоять на озброєнні 13 країн НАТО, то навіть, якби вони передали невелику їх кількість зі своїх арсеналів, таку бригаду можна було би створити. Думаю, врешті-решт, дійде до того, що таку бригаду створять.

Тобто без тих танків Україна радше зможе більш-менш оборонятися, але наступати буде важко?

Я б не демонізував тему танків Leopard. Ми всі занадто зосередилися на розмовах «німці, Leopard». Так, партнери продовжують тиснути на Берлін, але ті танки будуть потрібні в наступній фазі війни. Зараз на Донбасі тривають важкі та кровопролитні бої. Вони продовжаться. Тепер слід задуматися, як заповнити втрати сил, людей і техніки, після цих боїв.

Схоже, Україна та Росія паралельно готуються до наступу навесні.

Так, ситуація виглядає, що саме до цього йде.

Яка техніка зараз є критично важливою, з точки зору, потреб ЗСУ?

Не йдеться лише про зброю. Перед усім, потрібні боєприпаси, боєприпаси і ще раз боєприпаси. Потреби – величезні. Питання додаткової артилерії зараз дещо менш нагальне. Радше маємо клопіт із величезною кількістю видів стволів із різних країн. Але game-changer’ом стала б сучасна авіація. Поки що вона ще не на порядку денному.

Які реальні перспективи отримати ці боєприпаси, і про яку кількість йдеться?

Влада США замовила в державних і приватних виробників боєприпаси, щоб наповнити склади в Америці та мати змогу відправляти в Україну. Замовлення у виробників великі. Інші країни НАТО теж нарощують виробництво. Країни-союзники будуть в стані забезпечити ЗСУ снарядами до артилерії стандарту Альянсу, тобто 155 мм. Тому не бачу великих загроз. Просто треба трохи часу, що наростити виробництво.

Натомість теж є питання ремонту пошкодженої артилерії і такої, яка вичерпала ресурс. Знаємо, інтенсивність її використання на полі бою в Україні – величезна. Потрібні запчастини на заміну та швидке проведення ремонту.

Повернемося до зброї game-changer, яка б допомогла здобути переконливу перевагу над Росією, крім танків і багатоцільових літаків, чи можемо говорити про ракети ATACMS для систем HIMARS, або ще про якусь зброю?

Про це йдеться – здатність вражати російські сили на такій великій глибині як 300 км дозволило б  вражати всі ключові цілі в районі безпосередніх бойових дій та в тилу ворога. Щоб виграти війну, треба знищувати ворожий тил. Розумію страх США щодо таких можливостей України використовувати західну зброю, але без цього остаточна перемога буде значно важчою.

Українські військові експерти кажуть, що коли Україна влітку 2022 року дали HIMARS, здатні бити на 70 км, то вони внесли хаос у російську логістику та змусили росіян відсунути центри управління та склади зброї і боєприпасів на відстань в понад 100 км. Тепер потребуємо ракет дальшого радіусу, щоб знову зробити хаос у ворожій логістиці, й це була б чудова нагода для наступу.

Так, цілком погоджуюся. Логістику можна відсунути на понад 100 км, щоб ще була в міру ефективною. Але неможливо на 300 км, щоб залишалася ефективною. Їм не вдасться в достатній кількості постачати нову зброю і боєприпаси військам на поле бою, возячи їх вантажівками на 300 км, враховуючи ту величезну кількість боєприпасів, яку використовують.

Теоретично можна, якщо говорити про тисячі вантажівок, мобілізованих від цивільних на потреби армії, та через побудову мережі нових доріг. Й усе це їм слід буде робити, знову ж таки, під вогнем ракет ЗСУ.

В якому пункті перебуваємо на 11-му місяці війни?

Якщо говорити про теперішні можливості, то українську армію можна максимально збільшити до 700 тис. військових. Не через брак людей, але з огляду на забезпечення обмундируванням та зброєю, навчання. Така кількість дозволяє діяти на цілій протяжності фронту в близько 1000 км. Власне, ідея з оснащенням та навчанням цілих бригад могла б вирішити цю проблему.

Українська армія вже змобілізована, але чекає на сучасне озброєння і навчання. Україна могла б зібрати більше військ, але проблемно їх забезпечити технічно та навчанням.

Російська армія закінчила першу фазу повноцінної, а не часткової, мобілізації. І Росія вже повноцінно називає війну війною. Призначення Валерія Герасимова командувачем окупаційними силами РФ в Україні – перехід до більш повноцінної війни зі сторони Москви.

Нас очікують ще більш масові бої, ніж в 2022 році. Сили з обох сторін значно більші. Боюсь, тепер росіяни чогось навчилися та будуть воювати значно краще, буде менше помилок, ніж в минулому році.

Яка сторона наразі виграє, а коли не вдасться цього визначити, то хто має перевагу?

Загальну перевагу має українська армія. Вона отримала її завдяки успішним наступам на двох протилежних напрямках фронту – біля Харкова в вересні та на Херсон у жовтні-листопаді. Досі Росія діє під тиском наслідків цієї великої та вдалої операції.

Натомість, якщо говоримо про ініціативу на меншому рівні, зараз перевагу має Росія. Вона весь час наступає біля Бахмуту, не зважаючи на жахливі втрати, що змушує ЗСУ зосереджувати там сили. Можливо, це не відповідає українським планам. Якщо одна сторона нав’язує щось іншій, то вона має перевагу.

Як загалом можна оцінити дії української та російської армії від 24 лютого 2022 року?

На початку війни російська армія повірила у власну пропаганду про «другу армію світу», і про свою непереможність, що вилилося для неї катастрофою. Її керівництво вірило, що увійдуть в Україну без опору, як до себе додому.

Друга їх помилка – абсолютна недооцінка сил СЗУ. Це не лише гріх Росії, всі недооцінювали, зокрема, на Заході. Коли з’єдналися два елементи, ми отримали першу фазу війни, де росіяни понесли жахливі втрати своїх найбільш боєздатних військ, відступили з більшості головних напрямків наступу.

Єдиний успіх, який росіяни отримали та утримали, південний «коридор» з Криму до окупованих частин Донбасу та самої Росії. Натомість цілком перестав існувати російський план окупації всієї України. Зараз його просто неможливо реалізувати. У росіян немає для цього сил при такому опорі української армії та народу. Росія це знає.

Натомість, із української сторони, поєднання власних можливостей та досвіду з тим, що країна отримала від НАТО, дали чудовий результат. А також неймовірна креативність українських військових. Створення цілком нових вирішень для викликів на полі бою. Наприклад, спосіб використання ЗСУ дронів і артилерії стане новою нормою. Відбувається створення нових стандартів якості роботи військ.

Особливо опір зріс після того, як українці побачили звірства росіян в Бучі, Ізюмі, Лимані та на всіх звільнених від окупації територіях.

Так, і подивімося, як змінилося ставлення до російської мови та «русского міра» в усіх традиційних проросійських регіонах – від Харкова до Одеси. Ці міста в 2014 році ледь не розділили долі Луганська і Донецька. Там відбувалися бої, були проросійські симпатики, тепер немає. Росія довго закладала «п’яту колону» в цих регіонах у своєму націоналістичному переконанні імперської величі та в нібито прагненні людей з цих регіонів приєднатися до РФ. А сталося тепер абсолютно навпаки. Там ненавидять росіян, чи не більше, ніж на заході країни. У такій війні підтримка народу для армії є ключовою.

Бо українська армія – єдине, що захищає українців від того, щоб опинитися в неволі, бути зґвалтованими та вбитими.

Саме так і є.

Які сильні та слабкі сили показали збройні сили обох країн?

Я б волів не аналізувати слабких сил української армії під час війни, щоб не лити воду на млин ворога.

Натомість щодо слабких сторін російської, це їхня радянська ментальність, яка зберіглася. Перед усім, серед кадрів. Ідеальний офіцер російської армії – пасивний і посередній. Такий на полі бою буде гіршим, ніж офіцер, який привчений до креативності, пошуку нових вирішень, який є лідером, і сприймається серед підлеглих як керівник та провідник. В українській армії бачимо такого. Вони підіймаються по військовій драбині завдяки особистим талантам. Росія це значною мірою ігнорує – там погана підготовка всіх офіцерів, аж до генералів. Там офіцер не привчений швидко реагувати до змін на полі бою, та до пошуку нових і творчих рішень. Російський вищий офіцерський склад просто занадто старі люди.

Натомість перевагою Росії є те, що це величезна країна, понад 140 млн людей, та величезна кількість ресурсів. Не думаю, що західні санкції аж так сильно підкосили російські спроможності до відтворення армії, та до виробництва зброї – не сучасної, але відтворення тих старих зразків, які можуть. Сотні тисяч людей працюють у російському ВПК.

Також вони мають можливості імпорту зброї, за грубі гроші така країна знаходить лазівки, щоб щось купити. Купують дрони в Ірану, снаряди в Північної Кореї. Думаю, про багато сірих схем не знаємо. Як після вторгнення 24 лютого на російських танках виявили французькі системи наведення, поставлені в РФ після 2014 року. Силою росіян є сам розмір країни.

Щодо слабкості України в цьому сенсі, я б згадав, що за роки незалежності країна втратила багато виробничих потужностей з виробництва зброї. Ще може ремонтувати, але це вже жахливе навантаження. Росія не так сильно втратила свій ВПК.

Російський ВПК не має щось нове створювати, але відновити те, що було наприкінці СРСР. А радянська військова логістика мала забезпечити армію в понад 1 млн солдат. Відновити значно простіше, ніж створювати з нуля.

Які є сценарії подальшого розвитку війни, які корисні для України, а які особливо ризиковні?

Існують дві можливості. У цьому немає таємниці. Або український наступ, який випередить російський, або важкі оборонні бої. Тобто ЗСУ приймуть удар, завдадуть Росії дуже великих втрат, і лише тоді перейдуть у наступ.

Обидві версії мають свої переваги і недоліки. Наступ на випередження – складний. Для нього важко зібрати сили при таких інтенсивних боях біля Бахмуту, де Україна має витрачати багато сил, щоб стримати натиск росіян. Нав’язування ЗСУ ініціативи – погано для української армії. Росіяни теж збирають додаткові сили для наступу.

Плюс для ЗСУ в тому, що оборонятися завжди легше, ніж атакувати. Наступ із будь-якої зі сторін можемо очікувати десь в березні-квітні.     

Позаяк попереду важкі бої, я завжди виступаю за більше та кращу західну зброю для української армії, адже вона рятує життя солдатів на полі бою. Всі ці БМП, танки – рятують так само життя українських солдатів як і медицина.

Розмовляв: Ігор Тимоць

Біографія

Пьотр Левандовський – 57 років, полковник запасу збройних сил Польщі, учасник бойових дій в Іраку та Афганістані, викладач Навчального центру військ територіальної оборони.

 

Головна річ за майже рік повномасштабного вторгнення, що Україна вистояла як держава. Багато оглядачів та політиків рік тому вважали, що Росія зможе окупувати країну за кілька днів або тижнів. В українців практично абсолютна довіра до армії, як єдиного захисника. Також за рік зросла довіра до СБУ, які борються з ворожими агентами й диверсантами, і до інституту президента, який затьмарив собою роботу уряду та парламенту. У перемогу над агресором вірить 96% українців. У країни попереду складні випробування – встановлення безпеки, відбудова країни, повернення тих, хто виїхав закордон, боротьба з корупцією, особливо в судовій гілці влади. Уже ЄС та інші західні партнери дають Києву кошти на відбудову за формулою «гроші в обмін на реформи». Про це Polukr.net розповів український політолог, історик, журналіст, директор Інституту світової політики Євген Магда.

Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) 4-27 грудня 2022 року провів всеукраїнське опитування громадської думки. Найбільшою довірою в Україні користуються Збройні сили України, ЗСУ. За рік, між груднем 2021 року і груднем 2022 року, рівень довіри до української армії серед українців зріс із 72% до 96%. Далі йде довіра до президента і волонтерів. У грудні 2021 року 27% українців довіряли президенту, а через рік – 84%. До волонтерів за рік довіра зросла з 68% до 84%. Що це говорить про українське суспільство?

Рівень довіри до ЗСУ свідчить, що вона є абсолютною. Українське суспільство повністю поринуло у війну, й добре розуміє, від кого залежить її завершення.

Довіра до президента – радше довіра до інституції, а не до конкретної особи. Українське суспільство показало зрілість у тому, що в країні ні разу за період вторгнення не було розмов про те, щоб скинути президента Володимира Зеленського. Навіть його політичні опоненти на період вторгнення воліють не критикувати його. Це не означає, що претензії зникли, але українці достатньо чітко усвідомлюють, що до завершення вторгнення виборів не буде. Принаймні, я сподіваюсь, що розуміють. Це не можливо ані фактично провести, ані за нормами нашого законодавства. 

Рівень довіри до волонтерів – достатньо високий. Це зрозуміло, бо наочно видно ту колосальну роботу, яку вони роблять.

Проте мене в цьому опитування вразило за рік, від грудня 2021 року по грудень 2022 року, зростання довіри до СБУ – з 29% до 63%. До спецслужб на пострадянському просторі завжди ставляться достатньо скептично, але дії СБУ проти ворожих агентів, диверсантів, діячів російської церкви в Україні дали цій структурі за рік вторгнення імпульс суспільної довіри. Із цим можна далі працювати, поглиблювати його в майбутньому, якщо довіру зуміють зберегти та розвинути. 

До поліції довіра за рік теж зросла – з 30% до 58%. Українці нарешті побачили в своїх силових структурах тих, ким вони мали б бути від початку незалежності – своїми захисниками, поруч із армією?

Армія й до того, після 2014 року, вийшла на пік суспільної популярності. Тому для ЗСУ злет у 2022 року був від високого до дуже високого рівня.

Радше довіра до силових структур – свідчення, що громадяни України в період масштабного вторгнення розуміють, що саме ЗСУ є обов’язковим елементом державності, без армії її може не стати. Така ситуація не зміниться навіть після перемоги над Росією. Армія залишатиметься ще дуже довго значним елементом суспільного життя.

А крім ЗСУ – СБУ, Національна гвардія, поліція?

Так, вони теж, хоч і в дещо меншій мірі. Усі вони належать до сил оборони України. Обізнаність громадян з результатами роботу ЗСУ – вища, ніж із СБУ, розвідкою, «Нацгвардією» чи поліцією.

Якою може бути роль армії в суспільстві після перемоги над Росією?

Я б дуже хотів, щоб люди, які пройшли війну, стали частиною українського істеблішменту. Армія – частина суспільства. Теза, яка популярна в наших розмовах на кухні, що «повернуться хлопці й дівчата з фронту, і все повирішують в державі», видається мені хибною. Є певні виклики. Маємо розуміти, що війна може бути тривалою. Що в сучасному світі, після війни з Росією, армія не все вирішуватиме в Україні. Нам потрібно буде змінюватись та здійснювати реформи цивілізованим шляхом, подібно до західних сусідів.

Крім цього, за рік покращилося серед українців довіра до уряду і Верховної Ради. До уряду зросла з 14% до 52%, а до парламенту із 11% до 35%. Порівняно з президентом і силовими структурами, ріст не такий великий, чому?

Їхню діяльність значно менше бачать. Практично немає їхньої присутності в мас-медіа, бо левову частку уваги перебрав Офіс президента. Система радників президента в інформуванні громадян замінила собою уряд. Тому українці у владі бачать насамперед президента.

Як виявилося, що єдині українські інституції, яким найменше довіряють – це судова гілка влади. Судам довіряють 25% українців, прокурорам 21%. Наскільки вірогідно, що після перемоги у війні за допомогою Заходу Україні таки вдасться провести судову реформу за принципом «гроші на відбудову країни в обмін на продовження реформ»?

Уже зараз ЄС поставив відповідні умови «гроші в обмін на реформи». Якщо 3 млрд євро Україна зараз отримає авансом, то далі зможе отримувати тільки в обмін на реформи. Зокрема, в судовій системі.

Рівень реформ у судовій галузі досі є недостатнім. ЄС має причини підтримувати Україну. Зокрема, бачить країну після війни як майданчик для відбудови, і хоче на ньому бути активним гравцем. Але для цього потрібно, щоб західні гроші не осіли на рахунках корумпованих українських чиновників. Щоб Україна поступово ставала нормальною країною Євросоюзу. А для цього обов’язковою умовою є верховенство права.

Чи маєте оптимізм щодо успішності проведення судової реформи після перемоги України?

Боюсь, що частину представників нашої влади, зокрема, її судової гілки, війна нічого не навчила. Тому хотів би сподіватися на краще, але буду оцінювати по факту змін. Не знаю всіх підводних течій, але навіть ситуація з ОАСК не дуже добра (13 грудня 2022 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт про ліквідацію Окружного адміністративного суду Києва, відомого сумнівними і скандальними вироками; українське суспільство розділилося – із однієї сторони, була радість від рішення парламенту, а з іншої, занепокоєння правників щодо законності рішення. – Polukr.net). Щоб українська влада прийняла рішення про ліквідацію цього суду, США мусили дати Києву інформаційний стусан. Це не додає оптимізму. Боюся, що з судовою реформою буде так само – довга, складна й тривала боротьба за впровадження в Україні чесних суддів.

За цим же опитуванням, довіра до українських ЗМІ за рік зросла з 32% до 57%. Довіра до російських медіа впала з 3% до 1%. Чи це означає, що російська пропаганда втратила вплив навіть у традиційних регіонах сходу та півдня, де колись голосували за проросійські Партію регіонів, а потім за «Опозиційний блок «За життя»?

Радше російська пропаганда в Україні набула тепер нових форм і шляхів поширення. Вона поширюється не через мас-медіа чи телебачення, проти якого достатньо ефективно боролися СБУ. Тепер потрапляє до українців через анонімні канали в месенджері Telegram. Тут ще багато роботи для нашої влади, силових структур і медіаекспертів, які мають пояснити суспільству небезпеку, яку несуть такі канали. Вони не відкрито показують свою проросійскість, але маніпулюють громадською думкою, поширювати фейки та дезінформацію, підривають моральний дух та єдність суспільства.

Також за рік українці стали більше довіряти звичайним людям у своєму населеному пункті – довіра до сусідів зросла з 63% до 71%. Про які фундаментальні зміни в українському суспільстві це свідчить?

Люди під час війни й тривоги шукають тих, на кого можна опертися, хто поруч. Коли бачать сусідів, які не виїхали, продовжують жити, підтримують зв’язки з ними, стають більше залученими в суспільні процеси. Навіть сидіння годинами в підвалі під час численних повітряних тривог і обмін думками зближує людей спільністю переживань. Люди стараються допомагати один одному, розуміють біль та переживання інших.

Це абсолютно нормально, хоча абсолютизувати процеси теж не варто. Часто проблеми стосунків між співгромадянами під час війни загострюються. Багато хто час від часу сприймає процеси в країні в чорно-білих тонах, добро та зло, переживає емоційні гойдалки від надмірного піднесення та розпачу.

Попри зниження очікувань щодо заробітку українців, який необхідний одній особі на місяць, щоб нормально жити, із $630 в грудні 2021 року до $340 в грудні 2022 року, українці покращили свої оцінки економічної ситуації в країні. Якщо до війни 58% низько оцінювала економічну ситуацію в країні, то в грудні 2022 року 53,9% вважали, що економічна ситуація більш-менш нормальна. Це нове вміння задовольнятися меншим та розуміння причин економічного спаду?

Це нові зміни в розумінні економічної реальності серед українців. Це розуміння, що війна триває, й може тривати ще довго. Але не варто абсолютизувати дані соціологічних досліджень, бо суспільне поле в країні достатньо викривлене. Багато українців покинули країну (в Україні 4,7 млн внутрішньо переміщених осіб, понад 14,5 млн. українців виїхали після 24 лютого, а мінімум 11,7 млн. – до країн Євросоюзу, 7,7 млн зареєстровані в ЄС як одержувачів тимчасового захистку, заявив 1 грудня 2022 року уповноважений Верховної ради з прав людини Дмитро Лубінець. – Polukr.net). Ці цифри треба враховувати.

На жаль, не бачу поки що ефективної державної політики щодо перспектив повернення наших співгромадян.

Мабуть, воно маловірогідне, доки тривають активні бойові дії, існують загрози ракетних ударів, маємо регулярні відключення електроенергії?  

Так, але має бути світло в кінці тунелю. Маємо спільними зусиллями створювати умови, щоб ці люди хотіли повертатися. Попри те, що їх із відкритими обіймами прийняли по цілій Європі, але в цьому теж є ризики відтоку робочої сили та ще великих демографічних проблем для України. Наші громадяни, молоді та освічені, можуть бути теж потрібними для сусідів у країнах ЄС, тож слід створювати умови, аби хотіли повертатися додому.

Для Польщі українці, які залишаться там після війни, це теж можливість частково вирішити їхню демографічну ситуацію. 

За даними соціологів з іншої соціологічної групи «Рейтинг», які проводили опитування в листопаді 2022 року, 82% українців вважають, що справи у країні рухаються в правильному напрямку, а 97% переконані, що Україна зможе витримати російську агресією. Тобто єдина перемога над Росією, яку прийме українське суспільство, буде вигнання окупантів із усіх окупованих земель, включаючи Крим і Донбас?

Мені здається, що ті, хто говорять, що «справи в Україні рухаються в правильному напрямку», говорять насамперед про війну, і наша країна має в ній перемогти. Але точно люди не задоволені своєю ситуацію та наслідками бойових дій, нинішнім життям, постійними тривогами, зубожінням та стресом.

Не думаю, що люди, які втратили багато чи все можуть вважати, що справи в країні йдуть в нормальному напрямку. Але те, що українці масово вірять у перемогу – абсолютно нормально. 

Як загалом оцінюєте суспільно-політичні зміни в країні, які відбулися за 11 місяців війни, які головні висновки для себе зробили про зміни в суспільстві?

Головний висновок буде неприємним. Найскладніше в нашій державі почнеться після перемоги. Це треба розуміти вже зараз. Ми сьогодні не помічає низки проблем, які все більше накопичуються.

Коли бойові дії завершаться нашою перемогою, мине ейфорія, й зіткнемося з рядом проблем – ефективності державної влади, компенсацій людям, які втратили рідних, близьких і майно, відновлення інфраструктури, проблеми, що залишаємося найбіднішою країною Європи. Це все буде потребувати нагального вирішення. 

Яким суспільством і країною крізь війну стають українці та сама держава?

Головне в усьому цьому, що українська держава вистояла. Це надзвичайно важливо. Якщо пригадати публікації в західних медіа перед вторгненням та заяви провідних світових політиків, то всі пророкували нам поразку і окупацію, а ми вистояли, ЗСУ захистили нас. Це, попри все, дає надію на розвиток держави і суспільства. Українці зі зброєю в руках довели, що для них їхня держава є важливою, що вона відбулася. Це показовий момент.

Біографія

Євген Магда –  народився 11 листопада 1974 року в Києві. У 1996 році закінчив Історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. У 2006 році в Інституті світової економіки і міжнародних відносин захистив дисертацію як кандидат політичних наук. У 2007-2010 роках – асистент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка. З 2012 року – викладач у Київському політехнічному інституті ім. Ігоря Сікорського. Був виконавчим директором Центру суспільних відносин. З грудня 2017 року – директор Інституту світової політики. 

 

Численні повідомлення про постачання зброї для ЗСУ спровокували хвилю спекуляцій. Часто у вигляді побоювань щодо причин такого стану справ. Однак фактично мало вірогідно, щоб сталося щось особливо несподіване. Принаймні, в теперішній ситуації.

На межі 2022 і 2023 років ми отримали численні звістки про планові та/або вже реалізовані поставки зброї для української армії. Вже наприкінці грудня, під час візиту президента України до Вашингтону, заговорили про довгоочікувані поставки ЗРК Patriot. На початку січня 2023 року Німеччина заявила про поставку ще однієї батареї ракет цього типу. Також із Німеччини в Україну мають поставити бойові машини піхоти типу Marder, а зі США – M2 Bradley. Близько 40 і 50 одиниць відповідно. Франція, яку досі критикували за недостатню участь у допомозі Києву, також оголосила про постачання машин вогневої підтримки AMX-10RC.

Якщо в цьому є щось незвичайне, то це те, що поставки цього виду озброєння, здійснюються лише зараз. Через понад рік від початку російських приготувань до вторгнення та майже через рік від початку цієї фази конфлікту. Ця зброя все ще досить базова з точки зору потреб ЗСУ та вимог конфлікту, що триває.

Сумніви західних країн щодо поставок сучасних протиповітряних систем, танків, БМП й артилерійських систем у кількості, трохи більшій за «гомеопатичну», були абсолютно незрозумілими від початку нинішньої кризи. Принаймні, з кінця 2021 року. Тим паче, що йдеться теж про країни, як то США та Велика Британія, які гарантували суверенітет і територіальну цілісність України за Будапештським меморандумом від 1994 року! На щастя, Польща, Чехія, Словаччина та деякі інші країни не мають подібних сумнівів. Вони надають Україні допомогу в межах своїх можливостей, що є результатом іншого, тобто реалістичного, сприйняття загроз зі сторони путінської Росії.

Ще рік тому, хоча ризик конфлікту на той час був уже значним, багато хто все ще сподівався, що відкрита війна не розпочнеться. Час, що минув від 24 лютого 2022 року, суттєво змінив уявлення про те, що досі здавалося неможливим чи принаймні малоймовірним.

Попри протести Росії, відтоді підхід провідних західних держав щодо надання Україні зброї поступово змінювався. Були й досі перевищуються все більші ліміти відносно постачань дедалі більш сучасних видів зброї. Ці поставки – необхідна умова, щоб українська армія перехопила ініціативу. Остаточно це стало зрозуміло влітку 2022 року, коли кілька пускових установок HIMARS дозволили українській стороні наносити удари по тилах російських військ, а поставлені танки та інша важка техніка давали змогу вести контрнаступальні дії. Згодом це призвело до прогресу та звільнення значних ділянок. Спочатку північної ділянки фронту під Харковом, а в листопаді 2022 року – всього західного берегу Дніпра та Херсона.

Попереду ще тривалий шлях до завершення війни. Це має статися, коли російські війська витіснять за українські кордони, визнані міжнародним співтовариством в 1991 році, коли Україна проголосила незалежність від СРСР. Здійснені досі поставки зброї, про які йшлося на початку, не особливо масштабні. Хочеться сподіватися, що з часом їх буде більше, щоб на цій базі можна було комплектувати нові бригади ЗСУ. Це дозволить українській армії проводити подальші контрнаступальні дії. Ціллю, ймовірно, наступною ціллю буде Мелітополь та/або узбережжя Азовського моря, що, в принципі, мало б розірвати сполучення між окупованим Донбасом і Кримом. За словами представників української влади і військового командування, така наступальна операція може розпочатися навесні 2023 року. Про це, зокрема, говорив голова військової розвідки України, генерал Кирило Буданов в ефірі американського телеканалу ABC News.

Водночас російська сторона продовжує мобілізацію. Слід очікувати, що будуть оголошені наступні її «хвилі» з цифрами не меншими, ніж у вересні 2022 року, коли йшлося про 300 тис. призваних резервістів. Залишається відкритим питання, скільки з них будуть спроможні брати участь у будь-яких військових операціях. Тому весна буде важливим моментом не лише для України, а й для Росії. Це період, коли щонайпізніше РФ зробить подальші спроби наступу, прагнучи досягти якогось успіху, який дав би росіянам шанс не так перемогти, як укласти хоча б тимчасовий мир на прийнятних для Кремля умовах. Перемога вже давно поза межами прагнень Москви. Принаймні, з квітня 2022 року.

Ці дії не стануть несподіванкою ні для Києва, ні для країн Заходу. Якщо теоретично російська сторона могла розраховувати на такий ефект у лютому 2022 року, перед початком цієї фази війни, то тепер, завдяки постійному «спостереженню» за територією РФ та Білорусі розвідками України й НАТО, про атаку на непідготовленого противника не йдеться.

Варто зазначити, що ранок 24 лютого застав українську армію теж добре підготовленою до того, що сталося. Зокрема, щодо окремих цілей російської операції. Хоча це матеріал для окремої статті.

Тому щонайпізніше до березня 2023 року варто очікувати подальших, ще більш масштабних поставок військової техніки в Україну. Вони мають бути набагато більшими, ніж ті, що ми бачили досі. Можна сподіватися, що серед них будуть ті типи озброєння, про які давно йдеться – ракети ATACMS, танки, та багатоцільова авіація. Таке озброєння дозволило б українській армії отримати вирішальну перевагу та сприяло б швидкому завершенню конфлікту.

Даріуш Матерняк

Текст опубліковано на сайті Українського мілітарного порталу mil.in.ua

 Історичні політики сучасних України та Польщі залишаються частиною світової тенденції інтерпретації історії в політичних цілях з певним тиском на істориків, а також підпадають під характеристики східноєвропейської моделі політики щодо історії. Ще на початку 1990-х рр. Україна та Польща, подібно до інших пострадянських держав, отримали право здійснювати власну історичну політику. Ріст популярності та авторитету історичних досліджень, поява міжнародних фахових дискусійних майданчиків свідчили про політичну волю еліт відновлювати історичну пам’ять в європейських ціннісних координатах. тоді ж розвинуто національні наративи, засновані на етноцентричних версіях історії. з плином часу почала проявлятися взаємовиключність польського/українського наративів (дискусії щодо Цвинтаря Орлят, волинської трагедії 1943 року) конфліктність української та польської політик пам’яті особливо посилилася після 2015 року, й була виражена руйнуванням українських місць пам’яті у польщі та забороною на польські ексґумаційні роботи в Україні.

Зміна українського політичного істеблішменту влітку 2019 р. у багатьох аналітиків зародила сподівання на зміну тактик у польсько-українських відносинах у сфері історичної пам’яті. Шостий закордонний візит Володимира Зеленського до Польщі 31 серпня – 1 вересня 2019 р., та його участь в урочистостях з приводу 80-річниці від початку Другої світової війни увінчалися підписанням декларації намірів про налагодження історичного діалогу між Києвом і Варшавою, ліквідацію мораторію на пошуково-ексгумаційні роботи (запроваджені в квітні 2017 р.) та впорядкування українських місць пам’яті в Польщі. У Варшаві В. Зеленський оголосив про перезавантаження Двосторонньої робочої групи з вирішення історичних питань під патронатом Президентів України та Республіки Польща. Оптимістичні заяви українського лідера про те, що в українців і поляків немає таких питань, які б неможливо було вирішити через діалог дещо конкретизував Президент Польщі Анджей Дуда, заявивши про необхідність нормалізації відносин у сфері історичної пам’яті.

У 2020 р. частина українських й польських наукових та політичних еліт пропагувала тезу про необхідність належного відзначення столітньої річниці українсько-польського військово-політичного союзу 1920 р., історичної події, яка б змогла узгодити частину українських та польських історичних наративів. У мас-медіа і соціальних мережах поширювалися ідеї проведення спільного українсько-польського військового маршу в Києві на Хрещатику. Проте офіційна українська влада делегувала лише урядовця, який разом з Надзвичайним і Повноважним посол Польщі в Україні Бартошем Ціхоцьким поклав квіти до меморіальної дошки Симонові Петлюрі. На думку варшавського аналітика Лукаша Адамського, незважаючи на низку наукових заходів, криза українсько-польських відносин мала структурне підґрунтя і не так залежала від конкретної особи Президента (довгий час поляки вважали, що українсько-польськи конфлікт пам’яті спричинений позицією й діями Президента України Петра Порошенка): «У Варшаві помітили також, що президент Зеленський та його найближчі соратники самі не займаються відносинами із Польщею, а поручають завдання урядовцям, які відповідали за це також в часи правління попереднього президента i обтяжені багажем нагромаджених тоді емоцій».

Разом з тим в Україні щоразу частіше лунали голоси про неможливість існування історії поза політикою, а «історія в тій частині, яка суттєво впливає на сучасні відносини, є надто серйозною справою, щоб довіряти її виключно історикам». Польський досвід функціонування Інституту національної пам’яті з 2500 співробітниками та 18 регіональними філіями для українських істориків також залишався взірцем. В жовтні 2020 року візит Президента Польщі А. Дуди до україни увінчався підписанням спільного звернення президентів обох країн, де мали місце і історичні ноти.

Вразливість поляків до минулого, виражена внутрішніми історичними дискусіями (трагедія в Єдвабне, участь польського антикомуністичного підпілля у вбивствах мирного населення в Литві, Білорусі, Україні та ін.), спробами розрахунку із своїм хвалебним і не надто минулим, знайшла вираз й в польсько-українських історичних дискусіях, зокрема щодо Волині. Причини загострення українсько-польських відносин у сфері історичної пам’яті полягали не в антиукраїнськості польського консервативного уряду, а в тому, що «волинський злочин залишається останньою нез’ясованою і невирішеною справою».

Найбільш видимою частиною спільної українсько-польської історії було культурне надбання виражене поняттям «спільна спадщина». Багата культурна спадщина, яку Польща, Україна, Білорусь, Росія відносили до свого національного надбання стала результатом багатосотлітнього співіснування народів у Речі Посполитій, Австро-Угорщині, міжвоєнній Польщі. Саме тоді постали такі місця пам’яті як архітектури об’єкти, твори мистецтва, архіви, бібліотеки, кладовища. У справах спільної культури найчастіше дискусії викликало питання власності. Польські аналітики Войцех Кононьчук та Пйотр Косєвський не ототожнювали ці два явища, вважаючи, що «власність народів чітко визначена кордонами, міжнародним правом та договорами, тому й не підлягає сумніву. А спільна спадщина пов’язана зі значенням таких об’єктів і надбань для історії, культури й духовного розвитку конкретного народу». Для польських дослідників та громадських діячів важливою підставою належного піклування про пам’ятки спільної спадщини мало б бути усвідомлення українцями, білорусами, литовцями й самими поляками, що вони всі є спадкоємцями Речі Посполитої. Адже багато історіографічних і політичних міфів заперечують приналежність до спільного добра.

Польська культурна політика спрямована й на збереження архітектурної чи мистецької спадщини. Так у 1993–2014 рр. за сприяння польських інституції – Центру в справах польської культурної спадщини за кордоном (Краків) та Центру збереження польської спадщини за кордоном (Варшава) –відновлено понад 150 сакральних та світських пам’яток в 57 українських містах. польські офіційні дані свідчать про те, що в Білорусі відремонтували близько 20 % історичних будівель. В Україні майже 60 % пам’яток архітектури національного значення знаходяться в поганому стані, а 10 % – в трагічному. Упродовж останніх 12 років із польського бюджету виділено майже 100 млн злотих (тобто близько 23 млн доларів) на реставрацію пам’яток в Україні та Білорусі.

Таким чином, інформаційна ера принесла нову форму конфліктів – війн пам’яті. У польсько-українських відносинах конкуренція пам’ятей мала місце ще у 1990-х рр. – та на початку 2000-х (наприклад, дискусії щодо «Цвинтаря Орлят» у Львові). Після 2014 р. та руйнації українських місць пам’яті у Польщі розпочалося відкрите протистояння, а з української сторони видано заборону на проведення ексгумаційно-пошукових робіт. Не слід виключати, що українсько-польський конфлікт щодо інтерпретації історії ХХ ст. – частина гібридної війни, інспірованої Російською Федерацією. Тому Україна повинна вдосконалювати технології популяризації українського бачення історії, сприяти підготовці науково-популярних видань із історії України та поширенню їх серед поляків (напр., підготовка польськомовної історії України у популярному форматі). Українська культурна дипломатія, яка лише зараз активно розвивається, спрямована на вироблення та послідовну реалізацію інформаційно-комунікативної стратегії, яка б передбачала налагодження українсько-польських відносин та покращення образу українців серед поляків. У цьому контексті щоразу популярнішим стає український історичний наратив, зокрема про ті сторінки спільної історії, які мають позитивний сучасний відголос (спільні союзи, культурна спадщина, історія).

Любомир ХАХУЛА, кандидат історичних наук, старший дослідник, заступник директора з музейного розвитку Львівського історичного музею; старший науковий співробітник  Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України / доцент кафедри міжнародної інформації НУ “Львівська політехніка”

 

 Співпраця України й Польщі в галузі оборонно-промислового комплексу (ОПК) має вже досить давню історію. За точку відліку можемо взяти 1958 р., коли була укладена угода про передачу Польщі прав на виробництво літака Ан-2, спроєктованого О.К. Антоновим. Київське конструкторське бюро (КБ) надавало суттєву допомогу в налагодженні виробництва, а при заводі WSK PZL Mielec було навіть створене постійне представництво цього КБ. Хоч Ан-2 і задумувався перш за все як цивільна машина, значна кількість цих біпланів постачалась у військову авіацію десятків країн. Були створені й спеціальні військові варіанти Ан-2. Виробництво Ан-2 у Мєльці тривало до 1992 р., а загальний його обсяг сягнув майже 12 тисяч екземплярів (Ан-2 став наймасовішим літаком за усю історію польської авіаційної промисловості). А з 1984 р. в Мєльці випускався інший літак конструкції О. Антонова – двомоторний турбогвинтовий Ан-28. У 1993 р. польські конструктори «вестернізували» його, встановивши двигуни й бортове облданання західного виробництва. У такому варіанті він виготовляється під позначенням М-28.

Робились і спроби спільного проєктування літаків. Зокрема, 1989 р. для заміни Ан-2 почалось створення літака М-К-1 («Мєлєц-Київ»), однак вже на початку 1991 р. проект М-К-1 був закритий через кризові явища в економіці й напруженість в політичних стосунках між СРСР і Польщею. А у 2004 р. керівництво українського Авіаційного науково-технічного комплексу (АНТК) ім. О.К. Антонова звернулось до польської сторони в особі Агентства промислового розвитку з пропозицією про спільне проектування літака Ан-М-128, який мав би замінити Ан-28 на виробничій лінії в Мєльці. Було укладено відповідну угоду, але, на жаль, подальшого розвитку ця ідея не набула – головним чином, через приватизацію PZL-Mielec. Нічим заваершились і спроби ремоторизації гелікоптерів «Sokół» польського виробництва новими двигунами українського виробництва. Більш успішним виявися проєкт модернізації гелікоптерів Мі-2, які випускались в Польщі за радянською ліцензією. Проєкт реалізується з 2011 р. і передбачає заміну старих двигунів потужнішими і сучаснішими АІ-450. У 2016 р. модернізований гелікоптер Мі-2МСБ був взятий на озброєнні Збройних Сил України.

Подальші перспективи співпраці України й Польщі в галузі проєктування і виробництва авіатехніки є доволі туманними. Це зумовлюється, серед іншого, відсутністю у власників польських авіазаводів зацікавленості в такій співпраці. Натомість перспективною є взаємодія щодо модернізації авіаційної техніки. Скажімо, починаючи з 2013 р. Україна придбала в польської фірми PCO S.A. близько 100 комплектів окулярів нічного бачення PNL-3, призначених для екіпажів гелікоптерів. Польські ж гелікоптери під час модернізації комплектуються українськими станціями захисту «Адрос».

Прикладом цікавої співпраці фахівців двох країн в галузі ОПК може служити створення 155-мм керованого снаряду APR 155. За основу взяли український 152-мм снаряд «Квітник», демонстраційні стрільби яким пройшли в Польщі ще 2009 р. Угода про спільну розробку снаряда була укладена у 2012 р. Українська сторона в особі НВК «Прогрес» з Ніжина відповідала за розробку снаряда (в кооперації з польськими підприємствами), польська – за створення лазерного підсвітлювача і проведення випробувань. Створення й випробування снаряду тривали десять років і завершились в червні 2022 р., коли APR 155 визнали готовим до серійного виробництва. Таким чином, в Польщі на основі українських технологій був створений високоточний снаряд стандарту НАТО. Він цілком може використовуватись артисистемами калібру 155 мм, які надійшли на озброєння Збройних Сил України після початку російської повномасштабної агресії.

APR 155 є далеко не єдиним прикладом створення в Польщі зразків озброєння на основі українських ноу-хау. Скажімо, на основі легкого ПТРК «Корсар» створений польський комплекс «Pirat», а бронеавтомобіль «Дозор-Б» трансформувався в «Oncilla» (останній вже використовується Збройними Силами України). Трансфер технологій у зворотньому напрямку, відбувається, на жаль, не так ефективно. Наприклад, ще кілька років тому була придбана ліцензія на випуск одноразового безпілотного ударного літального апарату «Warmate», однак виробництво його в Україні досі не почалось. Назагал обопільний трансфер технологій є дуже перспективною сферою співпраці ОПК обох країн. Свідчення цьому – широке представлення українських досягнень (зокрема, ПКРК «Нептун», РСЗВ «Вільха») на цьогорічному салоні військової промисловості в м. Кєльце.

На завершення відзначимо ще один перспективний напрямок співпраці в умовах триваючої російської агресії проти України – релокацію виробничих потужностей українських підприємств ОПК на територію Польщі. Це, з одного боку, дозволить вивести важливі для обороноздатності підприємства з-під російських ударів. З іншого ж – створюються передумови для залучення польських підприємств як субпідрядників.

Андрій Харук, д.і.н., проф., Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного

 

Від часу набуття незалежності Україна поступово інтегрується у європейські та трансатлантичні структури, робить значний внесок у зміцнення безпеки і стабільності в Європейському регіоні.

Конституція України визначає незворотність стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору.

Входити, так би мовити, в Європу, до її євроатлантичних військо-політичних структур нам найзручніше через “польські двері”.

Пріоритетний розвиток наших добрих відносин з Польщею не випадковий. Україна і Польща – дві сусідні країни, два сусідні народи, історичні долі яких сплелись та поєднались з самого початку їхньої появи на історичній арені Європи, а особливого значення набули з розпадом СРСР.

Коли Україна 24 серпня 1991 року проголосила Акт про незалежність, Сейм Польщі вже 31 серпня 1991 року прийняв резолюцію, в якій говорилося: «… визнаючи право всіх народів на самовизначення, Сейм … з радістю вітає Україну. Польща, для якої воля і незалежність власної країни є першорядною вартістю, повністю розуміє та цінує значення того історичного рішення українського парламенту…».

Як відомо, доленосною подією для України був референдум 1 грудня 1991 року, в якому 94, 3 %  учасників гараче підтримали незалежність України.

Першою серед держав світу, яка визнала незалежність України, була Польща, котра зробила це вже 2 грудня 1991 року.

Керуючись метою та засадами, що викладені в Декларації Об’єднаних Націй, а також в інших документах, що стосуються багатосторонньої співпраці, миру і міжнародної безпеки, Договором між Міністерством національної оборони Республіки Польща та Міністерством Оборони України, підписаного у Київі 3 лютого 1993 року, Польща і Україна узгодили основні форми співпраці у військово-оборонній сфері. Зокрема, сторони дійшли згоди створити спільну миротворчу частину – POLUKRBAT.

Батальйон був задуманий як підрозділ швидкого реагування, який може бути готовий до дії протягом 30 днів з моменту отримання від урядів обох країн прохання про його використання.

Перші кроки по формуванню спільного миротворчого підрозділу розпочалися під час візиту делигації ПрикВО на чолі з командувачем військами округу генерал-полковником Шуляком П.І. до Кракова 23-25 червня 1994 року. На шляху створення батальон взяв участь у багатьох навчаннях, були узгоджені правові проблеми його діяльності, організаційно-штатної структури, бойового і тилового забезпечення, системи підготовки тощо. Численні перевірки переконливо довели, що особовий склад миротворчого батальйону відповідним чином підготовлений і здатний виконувати будь-які миротворчі завдання.

27 листопада 1997 року у Варшаві, за згодою Президентів України і Польщі, з уповноваженням урядів обох держав Міністри оборони підписали «Угоду між Республікою Польща та Україною про утворення спільного військового підрозділу для участі у міжнародних миротворчих та гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій».

З 2000 року POLUKRBAT протягом десяти років, в складі місії НАТО (KFOR), виконував завдання у Косово.

За ці роки було набуто досвід військово-технічної співпраці Збройних Сил України і Збройних сил Республіки Польща. Українсько-польський батальйон набув вагомого значення у відносинах між Україною і Північноатлантичним альянсом. Успішне виконання завдань під егідою ООН продемонструвало спроможність України і Польщі бути ефективними складниками глобальної системи безпеки.

Вступ 12 березня 1999 року Республіки Польща до блоку НАТО істотно вплинуло на українсько-польські відносини. Військово-політичне співробітництво України і Польщі зазнало значного пожвавлення. Спільна участь у навчальних програмах Північноатлантичного альянсу, задіяність у різноманітних акціях НАТО сприяли активізації та поглибленню українсько-польських військово-політичних відносин, піднесенню їх на новий рівень. Високої оцінки заслуговує польська консультаційна допомога для України в здійсненні військової реформи у напрямі адаптації до стандартів НАТО.

Американська трагедія 11 вересня 2001 року суттєво змінила не лише геополітичний та військовий контекст українсько-польських взаємин, а й глобальний вимір міжнародної безпекової політики, змусила Україну по-новому глянути на свою роль у міжнародних безпекових геополітичних координатах. Тому з 2002 року активізувалася співпраця України з євроатлантичними структурами, що, безумовно, позначилось і на військово-політичному співробітництві між Україною та Польщею. Це стосується насамперед формалізації євроатлантичних прагнень України, пов’язаної з ухваленням 23 травня 2002 року Радою національної безпеки і оборони України Стратегії України щодо НАТО. Пріоритетною метою цієї Стратегії, хоч і розрахованою на довготермінову перспективу, стало повноправне членство України в Північноатлантичному альянсі.

Оцінюючи динаміку військово-політичних взаємин між двома державами, маємо констатувати, що активна участь Республіки Польща у вирішенні питання вступу України до НАТО спричинена як викликами безпеці та стабільності в Європі та світі, так і національними інтересами Польщі. Приєднання України до трансатлантичної системи колективної безпеки було покликане задовольнити низку прагнень Польщі: по-перше, позбутися «буферної держави» та отримати на своїх кордонах сусідів, які є членами одного з поляками військово-політичного блоку; по-друге, назавжди вивести Україну з російської сфери впливу; по-третє, надати нових імпульсів відносинам стратегічного партнерства з Україною; по-четверте, посилити власні позиції як у Центрально-Східній Європі, так і в НАТО.

Слід відзначити, що в питаннях інтеграції України в НАТО важливу роль відіграє Велика Британія, яка з трьох європейських китів, серед яких ще Німеччина і Франції, найактивніше підтримує Україну у її прагненнях.

Українсько-британська військова співпраця розпочалось ще у 90-х роках минулого століття.

Програми українсько-британського військового співробітництва виконувались в рамках комплексної співпраці Північноатлантичного альянсу з Україною і стали її вагомою та важливою складовою. Показовими стали:

1. Українсько-польсько-британські військові навчання «Козацький степ», які, починаючи з 1997 року, стали традиційним заходом в рамках реалізації військової співпраці та підготовки миротворчих контингентів країн-партнерів. Ці навчання проходять щорічно почергово на полігонах в Україні, Польщі та Великої Британії;
2. Діяльність українсько-польського миротворчого батальйону, якому британські спеціалісти надали допомогу у вивченні англійської мови і підготовці фахівців;
3. Спільна участь британських, польських та українських збройних сил у проведенні операції з підтримки миру в Іраку, яка сприяла поглибленню тристоронньої співпраці. Тут військові трьох країн охороняли органи влади, об’єкти життєзабезпечення, транспортні комунікації, виконували інші обов’язки на території, що належали сектору відповідальності трьох країн.

Упродовж 2004 – 2010 рр. державам вдалося досягти низку домовленостей на дво- і багатосторонній основах. У зазначений період було підписано ряд міждержавних документів військово-політичного змісту, які визначили основні напрямки двосторонніх відносин у сфері європейсько-атлантичної інтеграції України.

Однак, у 2010 році на виборах президента України переміг Віктор Янукович. Його прихід до влади змінив вектор зовнішньої політики України. З прийняттям 1 липня 2010 року Закону України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”, згідно з яким наша держава задекларувала відмову від вступу до Альянсу й заявила про набуття позаблокового статусу, її перспективи вступити до НАТО вкотре стали невизначеними.

На цьому тлі і у зв’язку з негативними настроями значної частини громадськості відносно військових операцій, використання POLUKRBAT для бойових завдань не було схвалене парламентами і призвело до того, що POLUKRBAT був розформований 30 вересня 2010 року.

2011 – 2013 рр. характеризувалися певним сповільненням динаміки відносин Польщі та Великою Британії з Україною, передусім, через негативну оцінку процесів демократичного розвитку в Україні.

Значно пожвавішали відносини між Україною, Польщею та Великою Британією після Революції Гідності та обрання 25 травня 2014 року Президентом України Петра Порошенка. 23 грудня 2014 року Верховна Рада України, скасувавши позаблоковий статус держави, встановила, що серед пріоритетів національних інтересів України є її інтеграція в євроатлантичний безпековий простір, а основним напрямом державної політики з питань національної безпеки – поглиблення співпраці з НАТО та набуття членства в цій міжнародній організації.

Пріоритетом подальшого поглибленого військово-політичного співробітництва України з Республікою Польща стало підвищення оперативних спроможностей ЗС України для відсічі російської агресії. Це призвело до створення 19 вересня 2014 року спільної Українсько-польсько-литовської бригади імені Великого гетьмана Костянтина Острозького, штаб якої розмістили у польському місті Люблін.

Проведення незаконного референдуму в Криму, а також початок кризи навколо Сходу України та загострення її російською стороною навесні 2014-го року змусили британський уряд переглянути російський трек зовнішньої політики. Відомо, що майже всі країни світу, у тому числі і Велика Британія, визнали цей референдум недійсним та прирівняли його до анексії території, яка юридично належить іншій країні.

Уряд Великої Британії виказав свій намір допомагати Україні у питаннях суверенітету та територіальної цілісності, модернізації української армії.

Так, на початку 2016 року було проведено курс підготовки піхотних підрозділів Збройних Сил України за стандартами НАТО. Протягом двох тижнів військові інструктори збройних сил Великої Британії передавали свій досвід українським військовослужбовцям – учасникам АТО. Військовослужбовці відпрацьовували техніку ведення бою в місті та в умовах пересіченої місцевості, здійснення патрулювання, охорону та оборону важливих об’єктів, протидію розвідувально-диверсійним групам рух в колоні та супроводження автомобільних конвоїв. Важливим питанням обміну досвідом стала тактична медицина. Жодне заняття не обходилося без практичної евакуації та надання першої медичної допомоги військовослужбовцям.

А вже на весні, у березні 2016-го року, було підписано новий британо-український договір в рамках оборонної сфери, який протягом 15 років передбачає обмін інформацією щодо потенційних загроз, участь у спільних навчаннях, навчальні програми з підготовки особового складу ЗС України та співпраця у сфері військової техніки. Для такої потужної європейської країни, як Велика Британія, передбачення таких умов для іншої країни, що не є членом ні ЄС, ні НАТО, є виключно сприятливим кроком.

Наступні 5 років Польща та Велика Британія активно підтримували прагнення України щодо вступу до НАТО, надаючи допомогу у адаптації України до стандартів Північноатлантичного альянсу, та залишалися стійкими у підтримці територіальної цілісності України та в осуджені незаконної анексії Росії Криму.

«Немає вільної Польщі без вільної України та  вільної України без вільної Польщі» – цю цитату, яку приписують Юзефу Пілсудському, і, безперечно яка є свого роду девізом політичних ідей Єжи Гедройця, ми чули чимало разів і, вкотре, змогли переконатися, у її закономірності після початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну 24 лютого 2022 року, коли все більш ставало очевидним, що загроза втрати незалежності і суверенітету повстала не лише перед Україною, але і країнами Центрально-Східної Європи, зокрема, Республікою Польща.

Від початку російсько-української війни підтримка і допомога Польщі виявилася надзвичайно важливою. Польща, поруч зі США та Великою Британією,  стала одним із головних союзників України в постачанні зброї. На сьогодні польська військова допомога Україні склала понад 300 бойових броньованих машин, у тому числі понад 230 танків, близько 110 самохідних артилерійських установок і реактивних систем залпового вогню, а також безліч іншої зброї, серед якої переносний зенітно-ракетний комплекс Piorun, а також гранатомети й артилерійські снаряди.

Польща також виконує функцію центрального транзитного хабу з постачання зброї в Україну, і більшість західних партнерів надають військову допомогу саме через цю країну.

Зрозуміло, що російсько-українська війна найближчим часом не закінчиться. Отже, Польща розглядає питання щодо подальшої військової допомоги Україні. Це можуть бути ударні вертольоти Мі-8/17 та Мі-24, інженерне обладнання й безпілотники. Ще один актив, який дуже потрібний Україні і зараз перебуває на озброєнні Польщі – це винищувачі МіГ-29.

Хоча план передати більше 20 польських МіГ-29 Україні з рештою не був реалізований, війна, що триває в Україні, цілком може призвести до їх передачі в обмін на вживані F-16 від військово-повітряних сил США. Незалежно від того, чи відбудеться таке постачання, Польща вже виявилася одним із найнадійніших і найпослідовніших союзників України.

Польська спільнота надала притулок і всіляке сприяння понад 4 мільйонам українських біженців.

Загальний обсяг польської допомоги Україні склав на цей момент близько 4 мільярди доларів США і це не межа, адже, Польща вбачає у військовій допомозі Україні також і гарантію власної безпеки і безпеки Європі. Варшава довіряє Збройним Силам України, а тому, з впевненістю можна стверджувати, що допомога триватиме аж до перемоги України.

В свою чергу, прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон, 24 лютого 2022 року зібрав екстрений саміт НАТО, де закликав посилити санкції проти Російської Федерації та військову підтримку, розширити пакет гуманітарної допомоги, щоб допомогти нужденним на місцях в Україні. Також він закликав лідерів інших країн приєднатися до плану відповіді на вторгнення Росії в Україну, який охоплює створення міжнародної гуманітарної коаліції для України, підтримку її самооборони та максимальний економічний тиск на Москву.

Наразі Велика Британія є другим найбільшим військовим донором для України, оскільки зобов’язалася надати допомоги на суму 3,3 млрд фунтів у 2022 році, яка включає:

ракети протиповітряної оборони типу AMRAAM, що здатні збивати крилаті ракети;

морські ракети Brimstone;

реактивні системи залпового вогню M270;

155-мм самохідні артилерійські установки М109;

артилерійські установки L119 калібру 105 мм;

протитанкові засоби (гранатомети NLAW, Javelin, Brimstone);

артилерійські боєприпаси до радянської артилерії, яку має Україна;

машини Stormer із зенітними ракетними установками Starstreak та сотні ракет до них;

бойові броньовані машини (Mastiff, Husky,Wolfhound, FV103);

сотні дронів;

сотні баражуючих боєприпасів, тобто бойових безпілотників;

радіолокаційні системи контрбатарейної боротьби;

велику кількість нелетальної допомоги: тисячі шоломів, бронежилетів і приладів нічного бачення.

Крім того, з липня 2022 року Британія розпочала нову амбітну навчальну програму з підготовки українців із незначним військовим досвідом або без нього, щоб пройти інтенсивні курси «солдатської служби», що допоможе їм у захисті України від російської агресії. До кінця року підготовку мають пройти до 10000 військовослужбовців. Ця програма діє у рамках операції INTERFLEX, започаткованої урядом Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, яка є одним із яскравих та дієвих прикладів міжнародної підтримки України.

Використовуючи передовий світовий досвід британської армії, близько 1050 британських військовослужбовців буде задіяно під час виконання програми, яка проходитиме на об’єктах Міністерства оборони Сполученого Королівства. Кожен курс триватиме кілька тижнів і проводитиметься підрозділами 11 бригади сприяння силам безпеки.

Підготовка дасть військовикам навички для ефективного ведення бойових дій на передовій. Базуючись на базовій підготовці солдатів у Великій Британії, курс охоплює поводження зі зброєю, першу допомогу на полі бою, польову техніку, тактику патрулювання та право збройних конфліктів.

Сполучене Королівство також надало одяг та спорядження для підтримки українських воїнів у їхньому навчанні та поверненні в Україну.

Наступного року планується продовжити подібну підготовки військовослужбовців Збройних Сил України в обсязі 20-30 тисяч.

Також з жовтня цього року у Великій Британії розпочалася підготовка молодших командирів Збройних Сил України, яка передбачає заняття з лідерства, психологічної, методичної, вогневої, технічної та тактичної підготовок, а також міжнародного гуманітарного права. Курс розроблено на основі української програми навчань сержантського складу із врахуванням бойового досвіду Збройних Сил України.

Тренування проводяться українськими та британськими інструкторами із залученням іноземних зразків озброєння та військової техніки.

Ба більше, очільник генерального штабу Великої Британії Патрік Сандерс ще в червні закликав офіцерів готуватись до можливої війни в Європі. Це означає, що Британія цілком серйозно ставиться до існуючих ризиків та не виключає, що НАТО таки вступить у війну з Росією.

У Великій Британії розуміють, що Російська Федерація веде повномасштабну агресію не тільки проти України, але й створює ризики для всіх інших країн в Європі та кидає серйозний виклик усім західним цінностям. Кремль постійно демонструє свою неповагу до міжнародного порядку, використовуючи будь-які інструменти шантажу, зокрема, погрози використання ядерної зброї. Натомість Велика Британія активно допомагає  українським силам перемагати ворога. Так, британські військовослужбовці ще від початку повномасштабного вторгнення РФ беруть участь у бойових діях на території України. Відомо, що вони увійшли до складу батальйону «Інтернаціональний легіон» разом з американцями та добровольцями з інших країн Європи та Заходу.

Отже, не можна виключати й сценарію направлення офіційної місії військових з Великої Британії до України. Це можливо за певних умов.

Тобто, хоча наразі країни НАТО стримуються через погрози Росії про застосування ядерної зброї, не можна виключати, що їх обережність може з часом змінитись.

Зокрема, застосування зброї масового знищення або навіть масового терору можуть стати вагомою причиною для того, щоб згадати про 5 статтю НАТО щодо захисту союзників.

Таким чином, понад тридцятирічна військова співпраця України з Польщею та Великою Британією, воєнно-політична ситуація у Європі і світі та, зрештою, війна в Україні свідчить про те, що настав історичний момент щодо утворення спільного українсько-польсько-британського військового об’єднання.

Основний зміст об’єднання – перемога над путінським терористичним режимом, який є загрозою для усього людства, а першочергово для східноєвропейських країн і країн Балтики. Союз України, Польщі та Великої Британії стане символом перемоги, який дасть синергетичний ефект, який перш за все зміцнить дух воїнів і їхню віру у перемогу, буде надійним джерелом у всебічному забезпеченні потреб армії та певним запобіжником у застосуванні агресором ядерної зброї або зможе надати адекватну відповідь.

Початком для співпраці трикутника може стати діяльність щодо створення умов та налагодження процесу тренування і навчання українських військових у Польщі британськими інструкторами. Польща є сусідом України і тому для нас значно зручніше готувати своїх захисників саме у цій країні, не вивозячи їх аж до Великої Британії. Створення навчально-матеріальної бази у Польщі може відбуватися паралельно з існуючою підготовкою українських вояків у Великій Британії.

Інше питання – налагодження спільних оборонних виробництв на території Польщі та співпраця у науково-технічній сфері, адже всі три країни зацікавлені в виготовлені новітнього озброєння і мають для цього належний науковий потенціал.

Окрім того, Британія, Польща і Україна можуть проводити активніший діалог із іншими союзниками задля співпраці у військово-повітряній сфері (наприклад, навчання українських льочиків на території Польщі). Так, оборонним бюджетом США на 2023 рік передбачено 100 мільйонів доларів на навчання українських пілотів. Голова штабу ВПС США генерал Чарлз Браун заявив про можливість надання Україні західних винищувачів. Серед можливих варіантів він перелічив американські винищувачі, шведський «Gripen», французький «Dassault Rafale», а також «Eurofighter Typhoon». Останній може становити певний інтерес для Києва у рамках діалогу з Британією.

Зрештою, на окрему увагу заслуговує вивчення питання про залучення трикутника до партнерських проектів, які Велика Британія давно вже підтримує. Зокрема, Joint Expeditinary Force (JEF) – багатонаціональні експедиційні сили, створені в 2015 році Великою Британією: крім Сполученого Королівства, до них входить ще дев’ять північноєвропейських союзників, з-поміж яких Данія, Фінляндія, Естонія, Ісландія, Латвія, Литва, Нідерланди, Швеція та Норвегія. Хоч це і розмиватиме ідею трикутника, але при цьому посилюватиме інтерес Британії до розвитку партнерства з Україною та Польщею.

Отже, не можна зволікати з утворенням тристороннього альянсу, адже відтягування цього процесу, віддаляє нашу спільну перемогу та збільшує кількість загиблих людей, що є найбільшим скарбом на цій землі.

На часі відкинути всі сенси щодо пошуку доданої вартості даного проекту, а треба рішуче діяти і пам’ятати, що перемога посміхається сміливим.

При цьому, варто зазначити, що світ побачив, що «друга армія світу» виявилась не такою вже й страшною загрозою. Адже навіть надання Україні потрібної зброї (причому далеко не усіх потрібних зразків і не в тому обсязі, який потрібно) допомагає ЗСУ чинити опір російській армії. Тобто на Заході вже зрозуміли, що, за певних умов, Росію абсолютно реально побороти на полі бою.

Фуртес О.О., к.і.н, п/п-к, НАСВ ім. гетьмана П.Сагайдачного

Як показує практика партнерської співпраці у питаннях національної безпеки та оборони, обов’язковою передумовою є готовність штабів до використання геоінформаційних технологій (ГІТ) під час планування управлінських рішень та супроводу під час їх втілення [1].

Системне навчання та наступне впровадження в усі сфери життєдіяльності, але передусім у сегмент національної безпеки та оборони, ГІТ є стало актуальним, але, на жаль, не вирішеним досі, всебічним завданням [2, 3]. Зрозуміло, що основна роль в цій системній роботі належить закладам освіти і науковим установам [4]. В той же час можливість сприймання цими інституціями викликів перед ще не достатньо відчутними вимогами до компетенцій здобувачів освітнього рівня [5, 6], як не дивно, залежить від знань, які здобуваються на рівні середньої або позашкільної освіти.

Мережева громадська організація «Міжнародна академія геоінформатики» (далі – МАІ) виступила у свій час з ініціативою впроваджувати ГІТ на основі програмного забезпечення ArcGIS від Esri (США), як світового лідера у створенні системи систем для наступних сегментів: оборони, безпеки, критичної інфраструктури та ін. Esri з 2018 р. втілює проєкт «Всесвітня програма Esri з модернізації шкільної (середньої) освіти» для зміни підходів до викладання базових дисциплін (географії, природознавства, екології, історії, інформатики, краєзнавства та інших), надаючи безплатно річну ліцензію на використання хмарного сервісу ArcGIS Online закладам освіти до 1 серпня 2025 року. Якщо заклад освіти (ЗО) в цьому сервісі реалізує освітній проєкт у хмарному рішенні від Esri, яке дозволяє збирати, візуалізувати, аналізувати та представляти геопросторові дані, то ліцензія продовжується ще на два-три роки.

Основу для реалізації співпраці дає система національно-патріотичного виховання (НПВ) [7, 8]. У рамках відомої Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура») МАІ на окреслених вище засадах започаткувала мережеву військово-патріотичну гру «Кіберджура» [9].

«Кіберджура» є, по суті, школою взаємодії структур і поколінь у процесі модернізації освіти в Україні. Ключовими в «Кіберджурі» є керівник ЗО, його громадянська позиція і ментальність. Від нього залежить доступ молоді та виховників до хмарних ГІТ і можливість проектувати своє майбутнє. Масштабування «Кіберджури» дозволить реалізувати принципи динамічної мережі без керівного ядра (концепція Т. Плахтія про структури, що керуються смислами і цінностями) для досягнення максимальних синергії, конкурентоспроможності та стійкості до викликів безпеки та гібридної війни на шляху досягнення спільної мети.

Технологічно в основі «Кіберджури» – хмарні сервіси ArcGIS OnLine і АСУВ «Славутич», інформаційно-аналітична система (інтеграційна платформа «Дельта»).

Організаційно ядро формується на основі автоматизованої системи управління військами АСУВ «Славутич» через відповідний сервер у Національному університеті оборони України ім. Івана Черняховського (НУОУ) через кафедру АСУ НУОУ (за згодою) та закладів освіти, які мають ліцензійний доступ до хмарних технологій ArcGIS OnLine, формують опорно-штурмові команди і забезпечують трансфер знань і хмарних технологій до мережевих команд, які створюються для взаємодії у різних ігрових сценаріях для досягнення спільної мети поза ЗО.

Інформаційне забезпечення розвитку та функціонування гри «Кіберджура» забезпечує МАІ через блог в Інтернеті «Кіберджура».

Очікувані результати від провадження КШГ «Кіберджура»:

слухачі (курсанти, ліцеїсти, допризовна молодь):

– отримають поняття про інформаційну роботу, моніторинг, аналітику, розвідку, формування українського кіберпростору, кібербезпеку, кіберзахист і, загалом, проектування майбутнього;

– розвиватимуть, зокрема, такі якості як прагнення до інновації, ініціативність, креативність, критичне мислення, комунікаційні навички, синергійна взаємодія, прикладне застосування спільно набутих знань, умінь, навичок і компетентностей, вміння вчитися, боротися та перемагати тощо;

– оволодіють основами розуміння управління військами на тактичному рівні;

– набудуть навиків роботи з інструментами публічних реєстрів і репутації;

– матимуть змогу проводити моделювання бойових дій (операцій) на геоінформаційній основі (замість топографічних карт);

– підготують себе до роботи або виконання завдань щодо національного спротиву;

для інституцій системи освіти:

– спеціальні кафедри ВЗВО матимуть доступ до живої навчальної АСУВ;

– ЗО буде доступне покращення інфраструктури (навчально-лабораторної бази);

– ЗО зможуть напрацювати нові підходи до викладання різних дисциплін із застосуванням ГІТ, даних дистанційного зондування Землі та аерофотознімання [9];

– заклади освіти отримають змогу підняти свій рейтинг за визначеними критеріями;

– ЛПВП і ВЗВО набудуть змоги отримувати більш якісних й вмотивованих абітурієнтів;

для інституцій держави:

– реалізуватиметься державна програма з формування української ідентичності у молоді з одночасним оволодінням сучасних інформаційних технологій;

– поширення екологічної політики завдяки культурі вивчення світу, проблем довкілля, природних явищ, демографічних даних через інтерактивні карти та додатки;

– органи, сформовані з кадрів, які набули геопросторового мислення, матимуть високий рівень сумісності з системами управління силами, засобами, спроможностями і реагування на виклики безпеці у аналогічних органах держав-учасниць НАТО, зокрема у під час двосторонньої/багатосторонньої співпраці (наприклад, щодо ініціативи Великобританія – Польща – Україна);

– буде сформована мережа ДПУМ на базі навчальної АСУВ «Славутич-Кіберджура» з апробованою базою ігрових сценаріїв;

– буде досягнуто сприяння реалізації складових формування кадрового резерву України в інтересах органів державної влади, НКЦК РНБО, МОУ, ГШ ЗСУ та ін., адже молодь (слухачі) набудуть навиків у штабній роботі з питань планування, управління силами, проведення оперативно-тактичних розрахунків, передачі інформації, ведення оперативних та бойових документів [10, 11, 12];

– будуть функціонувати постійні опорно-штурмові і мережеві команди джур-кіборгів КШГ «Кіберджура» для мережецентричних і кібернетичних воєн.

Висновки

1. Впровадження на загальнонаціональному рівні КШГ «Кіберджура», як технологічного напряму всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»), є своєчасною реакцію на виклики щодо майбутнього української нації.
2. Цей напрям є перспективним для налагодження довготривалої співпраці у формуванні безпекового простору з партнерами України, зокрема у спільній ініціативі Велмкої Британії та Польщі.

Галенко І.В., к.т.н.

Грицевич Т.Л.

Кравець Т.М., к.геогр.н., доц.

Соколовський С.М., к.військ.н.

Тимчук В.Ю., к.т.н., с.н.с.

Список використаних джерел

1. Тимчук В. Міжнародні навчання «Rapid Trident» як об’єкт реалізації заходів бойової підготовки / В. Тимчук // Матер. наук.-практ. сем. «Підготовка військ (сил): сучасний стан та перспективи розвитку». – Львів : АСВ, 2012. – C. 103–105.
2. «ІV Січневі ГІСи» : Інтелектуальна оборона (науково-практичний форум / Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного : Львів, 22–24 січня 2013 р.). – 2-ге вид., доп., змін., уточ. (Упор. – Володимир Тимчук). – Львів : АСВ, 2013. – 227 с.
3. 3. Ухвала «IV Січневих ГІСів: Інтелектуальна оборона» // Тези доп. 14 наук.-метод. конф. «Системи військової освіти України: досвід, сьогодення та перспективи розвитку». – Житомир: ЖВІ НАУ, 2013. – С.277–278.
4. Галенко І. Місце військових освітніх і наукових установ у співпраці щодо реалізації концепції “Інтелектуальна оборона”. Потенціал форуму “Січневі ГІСи” / І. Галенко, В. Тимчук // Вчені записки Таврійського нац. ун-ту ім. В.І. Вернадського. Серія: Географія. – 2013. – Т. 25 (64). – №1. – С.145–155.
5. Тимчук В. Характеристика відпрацьованого нормативного та методичного забезпечення дисципліни «Застосування геоінформаційних систем і технологій у бойовій підготовці військ» / В. Тимчук, А. Мельник // Зб. тез доп. МНТК «Перспективи розвитку ОВТ СВ» (22–24 трав.2013 р.). – Львів : АСВ, 2013. – С.181–182.
6. Тимчук В. Пропозиції для врахування в навчальній і науковій діяльності щодо опанування питаннями геоінформаційного забезпечення дій підрозділів / В. Тимчук, В. Гера, В. Фукс // Зб. матер. НПК «Перспективи розвитку АСУ військами та ГІС» (29 січ. 2015 р.). – Львів : АСВ, 2015. – С. 238–239.
7. Тимчук В. Соціально-гуманітарні аспекти національного виховання воїнів: очікування та реалії / В. Тимчук, О. Тимчук // Тези доп. 14 НК «Новітні технології – для захисту повітряного простору». 11–12 квіт. 2018 р. – Х. : ХНУПС ім. І. Кожедуба, 2018. – С.540.
8. Тимчук В. Аналіз директивного забезпечення національно-патріотичного виховання в Україні та результатів у цій діяльності / В. Тимчук // Матер. наук.-практ. сем. “»Національна ідея у СВ України: досвід, проблеми та перспективи реалізації» (18 лют.2010 р.). – Львів: АСВ, 2010. – С.16–21.
9. Гура С. Командно-штабна гра «Кіберджура» як сучасний технологічний напрям Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» / С. Гура, І. Галенко, Т. Грицевич // Інф.-метод. журнал «Позашкілля Запоріжжя». – Вип. №14. – 2021.
10. Тимчук В. Сфери і тенденції застосування геоінформаційних систем у Збройних Силах України (за матеріалами науково-практичного семінару з циклу «Січневі ГІСи» / В. Тимчук, Я. Щадило // Вісник геодезії та картографії. – К. : НДІ ГіК, 2012. – № 2 (77). – С. 30–35.
11. Тимчук В. Застосування геоінформаційних технологій у задачах підготовки військ / В. Тимчук, Я. Щадило // Матер. наук.-практ. сем. «Підготовка військ (сил): сучасний стан та перспективи розвитку». – Львів : АСВ, 2012. – C. 106–107.
12. Тимчук В. Геоінформаційні системи та інформаційні технології у військовій справі (за матеріалами науково-практичного семінару з циклу “Січневі ГІСи” (2012) / В. Тимчук, Л. Бортнік // Вісник геодезії та картографії. – К. : НДІ ГіК, 2013. – № 1. – С. 27–32.

Посилання на супутні електронні ресурси:

• Глобальний проєкт модернізації освіти у світі. URL: https://mai.e-schools.info/
• інтегрований урок — https://kiberdjura.blogspot.com/2021/12/blog-post_15.html;
• модельна КШГ — https://kiberdjura.blogspot.com/2021/12/blog-post_15.html;
• нарада в Апараті РНБО України — https://kiberdjura.blogspot.com/2022/06/blog-post.html
• Проєкт Положення про команду «Джура-Кіборг» URL: https://docs.google.com/document/d/1ZY9noqHQRmiMXPRvvLWLhzkDI9Bk-4CJT2GLapKDmDI/edit
• КШГ «Кіберджура». URL: https://cyberdjura.blogspot.com/2020/09/blog-post.html
• Кіберджура. Новий напрям військово-патріотичної гри «Джура». URL: https://kiberdjura.blogspot.com/
• Проєкт з астрономії для учнів 10 кл. «Видатні постаті України. Леонід Каденюк», Вікторія Удовенко, вчитель Запорізького ліцею «Захисник». URL: https://kiberdjura.blogspot.com/2021/05/storymaps-arcgis.html
• Урок «Наш герой Василь Сліпак», Сергій Файфура, виховник Билбасівського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ст. Слов’янської міської ради Донецької області.
• Урок «Тактична підготовка. Дії дозорного відділення на маршруті руху» (Захист України, 11 кл., профільний рівень), Тарас Грицевич, заступник начальника Львівського державного ліцею імені Героїв Крут з навчальної роботи
• Цитати про технології. URL: http://riara.com.ua/tsytaty-pro-tehnologiyi/

 

Щодня наша увага прикута до подій на фронті. Театр воєнний дій, безумовно, головна та вирішальна авансцена цієї війни. Проте, ми пропонуємо подивитися на цю війну дещо глибше та з іншого ракурсу.

Російсько-українська війна є не боротьбою різних інтересів, а передусім змаганням цінностей, що є характерним для війн міжцивілізаційних, війн, котрі вкладаються в концепцію консцієнтальної війни, війни духовної та смислової.

Така війна спрямована на віртуальний простір та впливає на пізнавальну сферу людини. Об’єкти впливу – світоглядні переконання населення та цінності, сформовані у суспільствах. Мета – від тактичної цілі – зміни ставлення людей до процесів та подій до стратегічної цілі – зміни їх самоідентифікації. Консцієнтальність походить від латинського слова constientia – «свідомість» або «совість», відповідно консцієнтальна війна – війна на ураження свідомості.

Російська агресія триває в Україні давно. По-суті, як тільки Росія оговталася від розпаду Радянського Союзу, пережила буремні 90-ті роки та почала отримувати надприбутки від продажу енергоносіїв та інших ресурсів, Москва розпочала неоголошену війну за свідомість українців. В той час росіяни бомбардували українців наративами. Україна не відразу усвідомила, що наративи – це зброя. Що ми живемо у світі наративів і наш світ побудований наративами. Наративи ідентичності утримують держави в цілісності, оскільки створюють модель світу в голові у кожного громадянина і ці моделі свої в кожній державі. Наративи формують не тільки розуміння минулого, але і програмують майбутнє. Протистояння з Російською Федерацією то загострювалося, то слабшало, еволюціонувало. Від політико-прикордонного конфлікту на Тузлі до ряду продовольчих, митно-торгівельних та газових війн. Та наративна війна, та невід’ємна частина великої стратегічної консцієнтальної війни завдала Україні найбільшої шкоди, призвела до то, що українці виявились не готовими до початку гібридної агресії Росії у 2014 році. А це було зумовлено тим, що в Україні діяло більше 600 антиукраїнських груп у соцмережах, 80% — у російських «В контакте» та «ОК». Інтернет, телебачення – найпотужніший засіб впливу, кінопродукція, література (геополітична фантастика).

Аналізуючи вплив інформаційної зброї Росії, виокремлюємо технології, що використовувалися спецслужбами РФ проти України у соцмережах:

1) штучне нарощування кількості учасників, відвідуваності груп;

2) «фабрика тролів», яка забезпечувала постійну присутність у мережі, коментування тощо;

3) удалене адміністрування груп (переважно з території РФ, анексованого Криму, а після початку воєнної фази російської агресії — з окупованих населених пунктів Донецької та Луганської областей);

4) розповсюдження фейкових новин;

5) вербування громадян України, спонукання їх до діяльності на користь інтересів країни-агресора.

Основні ідеологеми, які впроваджувалися в український та іноземний сегмент російських соцмереж були наступні наративи:

1) «Українці та росіяни — один братній народ»;

2) «В Україні діє хунта, нелегітимна влада»;

3) «В Україні зазнає утисків російськомовне населення»;

4) «В Україні почалася громадянська війна»;

5) «В Києві на Майдані націоналісти, карателі, хунта розпочали озброєне протистояння з владою»;

6) «Загони українських бандерівців ідуть до Криму вбивати місцеве населення»;

Все це активно використовувалося до початку широкомасштабних бойових дій 24 лютого 2022 року. Армія пропагандистів готувала російське суспільство до сприйняття та безумовної підтримки широкомасштабного вторгнення. Проросійські масмедія та агенти впливу РФ проводили інформаційні кампанії з дискредитації українського військово-політичного керівництва та легітимізації агресії Росії, розповсюджуючи наративи про вимушений характер т.зв. «спеціальної воєнної операції» та захист, через неї, Москвою своєї національної безпеки.

Воєнні поразки, які зазнали росіяни на самому початку свого вторгнення в Україну потребують окремого дослідження. Ми б хотіли виділити окремо прорахунки в інформаційного та світоглядного (консцієнтального) порядку, що сприяли провалу бліц-кригу:

1) доктринальні помилки про нібито відсутність української ідентичності, України як держави і українців як нації;

2) неврахування сили мережецентричної взаємодії у суспільстві;

3) швидка організація горизонтальної комунікації всередині сектору безпеки поряд з посадовими вертикалями. Особливо це спрацювало на початку активних бойових дій та безпосередньо у районах її проведення;

4) мобілізація державного механізму, парламенту;

5) активність громадянського суспільства, яке у найбільш складні періоди взяло на себе функції захисту країни — формування добровольчих батальйонів, забезпечення армії ліками, формою, їжею, засобами захисту, транспортом тощо;

6) налагодження комунікації між сектором безпеки та оборони та громадянським суспільством, медіа спільнотою, у т. ч. з протидії інформаційній війні.

Окремо хотілося б виокремити найважливіший чинник, що призвів до провалу «спеціальної воєнної операції» – всеохоплююча та безумовна підтримка України на міжнародній арені, що вилилося у безпрецедентну допомогу Києву та підкреслило неефективну російську пропагандистку політику, що проводилася РФ у світі напередодні війни.

Сьогодні, Україна успішно протистоїть агресії Російській Федерації не тільки по всій ліній фронту українсько-російської війни, але й ефективно стримує агресора на інформаційному фронті. Зброя, яку обрала Україна у протидії гібридним загрозам, — це вжиття превентивних заходів, які запобігають можливому негативному впливу смислових війн на населення. Основна мета — інформування громадськості про зміст інформаційної агресії, форми, методологію, які використовуються РФ на шкоду інформаційній безпеці України, канали, через які здійснюються негативні впливи; сприяння розвитку «інформаційної гігієни» та медіаграмотності. Усвідомлення громадянами небезпечності «інформаційної зброї» та обізнаність у сутності та формах можливого негативного впливу є однією із запорук формування стійкості нації в умовах гібридного протиборства. Сектор безпеки та оборони України активно працює з експертним середовищем, ІТ-сферою, громадянським суспільством, медіа-спільнотою у напрямку розвитку стратегічних комунікацій, створення платформ для обговорення проблем гібридного протистояння, обміну інформацією, укріплення горизонтальних зв’язків, формування довіри та державно-приватного партнерства. Розвиток міжнародного співробітництва з протидії гібридним загрозам — один з пріоритетів для сектору безпеки та оборони України без якого неможливо досягнути повної переваги та отримати перемогу у консцієнтальній війні.

Шумка А.В. к.і.н., п-к, НАСВ ім. гетьмана П.Сагайдачного

У період, коли більшість європейських країн впевненні в національній безпеці, європейські інститути оборони потребують зміну механізмів діяльності. При цьому європейські лідери не завжди мають єдину точкою зору щодо реалізації спільних дій в оборонній сфері. Це призводить до того, що окремі країни, керуючись власними національними інтересами, створюють умови неспроможності загалом Європи діяти злагоджено та розвивати оборонний потенціал, оскільки інституції виявляються неефективними.

На тлі повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України, європейські військово-політичні блоки зустрілися з новими викликами та загрозами. Зважаючи на російську військову агресію, колективна Європа усвідомила, потребу невідкладного оновлення протоколів кризового менеджменту та впровадження нових, повноцінних наборів політичних, економічних та військових інструментів для надання відповіді кризовому спектру конфліктів сучасності. Маємо на увазі гібридні війни, терористичні загрози, кібератаки, створення економічних проблем тощо.

Зважаючи на вище зазначене, на нашу думку, варіантом оборонної  вісі проти агресії офіційного Кремля, можуть виступити країни Балто-Чорноморського регіону. Саме вони вже мають досвід безпосереднього контакту з агресивною російською зовнішньою політикою: Україна (анексія Криму, війна на сході країни з 2014 р., повномасштабне вторгнення Росії 2022 р.), Білорусь (фактична окупація Росією, завдяки договору про створення «Союзних держав Росії та Білорусії»), Польща ( міграційна криза в кінці 2021 р.), Литва (заборона залізничного транзиту в червні 2022 низки товарів до Калінінградської області, Росія обіцяє “дії щодо захисту своїх інтересів”).

 Запропонований погляд також ґрунтується на ідеї створення подібного союзу, що випливав у такі проекти, як «Люблінський трикутник» (членами якого виступають Україна, Польща та Литва), «Квадрига» (Туреччина та Україна), «Асоційоване тріо» (Україна, Грузія та Молдова) «Північноєвропейське оборонне співробітництво» (Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія та Ісландія). На прикладі останнього, зокрема простежуються механізми взаємодії країн які крім Північноєвропейського оборонного співробітництва,  мають членство в інших військових-політичних блоках та є позаблоковими.

Так, аналізуючи діяльність «Північноєвропейського оборонного співробітництва», зауважимо, що така спільна взаємодія в безпековому секторі (а саме зменшення витрат на оборону з пропорційним підвищенням ефективності військової системи, спільна розробка технологій, колективне планування), надає ширші механізми вирішення кризових ситуацій в Північному регіоні Європи. Це своєю чергою підкреслює актуальність створення свого роду «точкових» об’єднань – регіональних союзів у Центрально-Східній Європі.

А підґрунтям для їх формування вбачаємо в неодноразових історичних прикладах таких прагнень. Повертаючись на початок ХХ ст. наголосимо, що одним з перших, хто обґрунтував потребу об’єднання у такий тандем був польський політичний та громадський діяч Ю. Пілсудський. Нагадаємо, що його концепція «Міжмор’я» базувалася на створенні великої конфедерації, що охоплювала б території Польщі, України, Білорусі, країн Балтії, Фінляндії, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Югославії. Цей блок мав би сформувати «бар’єр для радянського експансіонізму» Він вважав, що спільна боротьба за незалежність стала б єднальним чинником для учасників можливого блоку. Проте, широкий географічний масштаб проекту, відмінності в інтересах і зовнішніх політиках держав федеративного задуму Ю. Пілсудьского, й недовіра щодо концепції державної асиміляції країн-членів «Міжмор’я», становили складнощі в реалізацію цієї ідеї. А після укладання мирного договору у Ризі (1921 р.) між Україною і Росією з одного боку та Польщею з іншого, який підсумував результати Польсько-радянської війни (1919 – 1920 рр.) та визначив кордон між сторонами договору, ідея «Міжмор’я» Ю.Пілсудського була остаточно відхилена.

Окреслення спільного ворога та розбудову геополітичного проекту «Міжмор`я» в свої роботах також розкривав відомий український громадський діяч   Ю. Липа. Його точка зору полягала у тому, що запорукою створенням вигідного економічно-політичного союзу, було об’єднання країн Причорноморського басейну (України, Грузії, Румунії, Болгарії, Туреччини) та подальший розвиток союзу до Кавказу та Закавказзя. Він ще у 1938 р. зазначав, що саме Україна в цьому союзі повинна стати ключовим гравцем. При цьому наголошувалось що, впровадження співробітництва з національної консолідації близьких для України союзників,  є значущим важелем у боротьбі проти імперських амбіції Росії.

Що цікаво, Ю. Липа зазначав, що присутність Росії в Криму робить її власницею Чорного моря і ставить у залежність від неї балканські країни, без яких зміст об’єднання втрачається. Він підкреслював, що «не відокремлення України від Росії є головною метою, а витіснення останньої з Чорного моря». А тому, на його думку, головна мета цього міжнародного блоку полягала б не стільки в економічному, дипломатичному, військовому потенціалі, скільки у бажанні знайти місце державам союзу поза межами впливу Російської імперії, створити новий регіональний порядок, де б вони відігравали впливовішу роль. Очевидно, Російська Федерація у 2014 р., розуміючи ці фактори та стратегічну складову Чорного моря, окупувала українські території – Автономну Республіку Крим та окремі територій східних областей нашої держави (Донбасу), що оточують Азовське море. Проте ще у далекому 1938 р. Ю. Липа підкреслюва: «Хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем».

З огляду на події сучасності, повномасштабна війна Росії проти України стала тригером формування на сучасному етапі нового військово-політичного співробітництва України з країнами Європи, та окремими ключивими гравцями на міжнародній арені, такими як Сполучені Штати Америки та Великобританія. Початок переговорів, з лютого 2022 року щодо співпраці проти російської агресії між Великою Британією, Україною, Польщею у форматі створення військово-політичного альянсу уже в ХХІ ст. певним чином відроджує ідеї створення союзу «Міжмор’я», що сприяв зближенню позицій країн від Балтійського до Чорного морів. Адже Росія відверто виказує свої імперелістичні зазіхання на території Центральної Європи та Балтійського Регіону. Офіційний Кремль чітко вимальовує свої плани по знищенню державності України і не приховує, що наступною цілю експансії буде саме Польща та країни Прибалтики.

Хотілося наголосити, що об’єднання України, Великобританії, Польщі має чимало вигід як для цієї коаліції, так і для кожної з перелічених країн. Так для Великої Британії, після виходу з ЄС, стало важливо розширити сферу свого впливу та співробітництва у нових форматах. Тому офіційний Лондон поставив, як на думку українського громадського діяча, експерта Ради зовнішньої політики О. Краєва, взяв курс на створення свого роду Малої Антанти, як це було на початку ХХ ст., коли Центральна і Східна Європа утворили невеликий блок з орієнтацією на цілі Великої Антанти.

 Впровадження геополітичної системи оборони за принципами союзу між Великою Британію, Польщею та Україною на сучасному етапі вже має свої позитивні наслідки. Для прикладу, підвищилася роль Великобританії та Польщі, як провідних гравців на світовій арені у ХХІ ст. Для України, підтримка у військово-економічної сфері з поляками та англійцями, зараз є важливою підтримкою у тривалому збройному протистоянні з Російською Федерацією. В подальшому, на нашу думку, співпраця Лондона, Києва та Варшави, у напрямку формування нового союзу, має велику ймовірність підштовхнути країни Центрально-Східної Європи до участі в новому форматі колективної оборони. Своєю чергою це військово-політичне співробітництво в сфері зміцнення безпеки та стабільності в Балто-Чорноморському регіоні, сформує спільну відповідь на виклики безпеці, підвищить оборонний потенціал країн-партнерів.

Комиш Станіслав, п/п-к, НАСВ ім. гетьмана П.Сагайдачного

Текст нижче – результат роботи і дискусій під час VII Польсько-українського стратегічного форуму, який відбувся 16 листопада 2022 року у Львові.

Велика Британія, хоча й перебуває поза структурами Євросоюзу, вже кілька років залишається дуже важливим членом НАТО, і однією з його найважливіших європейських опор. Через своє політичне значення і військовий потенціал. Британська військова підтримка України перед початком нинішньої фази війни з Росією, і під час неї, вкрай важлива – це постачання зенітних та протитанкових засобів, бронетехніки, а з початку 2023 року, за результатами восьмої зустрічі в Рамштайні, також танків Challenger-2. Велика Британія здійснює (зокрема, на своїй території) навчання для військовослужбовців ЗСУ, продовжуючи участь у цьому напрямі, розпочату в 2015 році. Вона також підтримує українську сторону розвідувальною інформацією (британські літаки-розвідники постійно літають над Польщею та іншими країнами східного флангу НАТО, а також над Чорним морем).

Водночас Лондон за допомогою своєї військової присутності у країнах так званого східного флангу НАТО сприяє нарощуванню стримувального потенціалу щодо Росії, що є теж важливим для Польщі. Практичним аспектом цієї підтримки стала присутність британських інженерних частин у кульмінаційний період кризи на польсько-білоруському кордоні восени 2021 року. Істотною є також участь британської армії у бойових групах, розміщених як сили НАТО у Польщі та країнах Балтії. Крім цього, британці є важливими в складі сил, що забезпечують безпеку самої Польщі та Альянсу під час російської агресії проти України (зокрема, за рахунок присутності британських зенітно-ракетних комплексів CAMM біля польсько-українського кордону).

Російсько-українська війна, і особливо її нинішня фаза – виклик насамперед для України, але теж для НАТО, загалом. Від того, чи зможе Київ відстояти своє право існувати як незалежна держава критично залежить безпека Польщі та інших країн Центральної та Східної Європи. Це питання залишається важливим також для Великої Британії, яка прагне зберегти нинішній баланс сил – успіх Росії у нинішньому конфлікті був би небажаним з огляду на стратегічні інтереси Лондона. Це природно призводить до розширення політичної та військової співпраці між Польщею, Україною та Великою Британією. Згідно з політичними деклараціями, вона може набути форм союзу трьох цих країн. У його рамках питання безпеки і військового співробітництва матимуть вирішальне значення. Цей союз не обов’язково має бути формальним. Він не повинен (і, ймовірно, не буде) містити теж пунктів про обов’язкову військову допомогу в разі агресії (у випадку Польщі та Великої Британії стаття 5 Вашингтонського договору НАТО виконує цю роль, а Україна прагне членства в Альянсі). Незважаючи на це, відповідна допомога вже надається Україні у вигляді вищезгаданих поставок військової техніки, розвідувальної інформації, навчань та інших заходів на підтримку Києва.

Ключове значення для розвитку подальшої співпраці між Польщею, Україною та Великою Британією має підтримка постійного діалогу та контактів між представниками секторів, пов’язаних з безпекою, на всіх рівнях: від стратегічного (президенти, прем’єр-міністри, представники урядів) до військового (представники збройних сил, спецслужб та сил, відповідальних за внутрішню безпеку) аж до науково-дослідного чи експертного сектору.

Важливим питанням також є пошук можливостей та співпраця у промисловій та військовій сфері. Потенціал для такої співпраці існує як мінімум у кількох галузях: системи ППО (дуже малої, малої та середньої дальності), протитанкові комплекси, бронетехніка, системи для розвідки. Особливо широкі можливості для співпраці військово-морських сил. Вони традиційно залишалися особливо важливими для Великої Британії як морської держави. Активність Лондона у підтримці морської складової ЗСУ була помітна ще до 2022 року, під час постачання кораблів (тральщиків і ракетних катерів) для ВМС України. Очікується, що ця співпраця збережеться протягом і після нинішнього етапу війни. У свою чергу, залучення британських компаній до модернізації ВМС Польщі (зокрема, в рамках програми «Мечник») створює теоретичні та потенційні можливості для розвитку співпраці також і з українською стороною, яка має шанс бути втіленою в двосторонніх та тристоронніх домовленостях.

З точки зору Польщі та Великої Британії, а також самої України, дуже важливо отримати, проаналізувати та узагальнити оцінки, а потім реалізувати у секторах оборони і збройних сил, висновки з військових операцій, які провели в Україні. Це стосується як питань, пов’язаних з веденням бойових дій (на тактичному, оперативному та стратегічному рівнях), так і досвіду застосування окремих систем озброєння під час конфлікту, що триває. Це також можливість внести відповідні вдосконалення щодо функціонування та властивостей окремих видів озброєння і техніки, а отже, підвищити рівень боєздатності збройних сил, що, загалом, підвищить безпеку кожної з держав у разі виникнення нової загрози.

Виступи учасників: 

Перспектива регіональних союзів в системі колективної оборони

РОСІЙСЬКА АГРЕСІЯ В УКРАЇНІ 2022 РОКУ ЯК КОНСЦІЄНТАЛЬНА ВІЙНА

МЕРЕЖЕВА ВІЙСЬКОВО-ПАТРІОТИЧНА ГРА «КІБЕРДЖУРА» ЯК ОСНОВА ДОВГОТРИВАЛОЇ СПІВПРАЦІ З ПАРНЕРАМИ УКРАЇНИ

Військова співпраця України, Польщі та Великої Британії – шлях до перемоги

Історія і перспективи співпраці України та Польщі у сфері оборонно-промислового комплексу 

Історична політика як фундамент українсько-польських добросусідських відносин