Мета даної аналітичної роботи полягає у дослідженні результатів та ступенів імплементації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у 2014-2021 рр..

Завдання доповіді полягає у визначенні позитивних та негативних чинників імплементації Угоди. Дослідити ступінь впровадження домовленостей у життя  українців та рівень досягнення реформ країни.

Ціль доповіді полягає у дослідженні проблематики імплементації взятих Україною на себе договорів у повсякденну діяльність. Аналіз успіху чи провалів реформ згідно Угоди,  що були започатковані у 2014 р. і до сьогодні.

Впродовж 2007—2012 рр. було проведено 21 раунд переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у рамках 3 робочих груп:

• з політичного діалогу, зовнішньої і безпекової політики;
• з юстиції, свободи та безпеки;
• з економічних, секторальних питань та питань розвитку людського потенціалу.

Текст Угоди про Асоціацію Україна — ЄС українською мовою опублікований 20 червня 2013 р. на офіційному сайті Комітету з євроінтеграції ВРУ.

6 березня 2014 р. в Брюсселі відбувся екстрений саміт ЄС, що був присвячений українській політичній кризі, на якому зокрема обговорювалося прохання української влади про підписання Угоди.

16 вересня 2014 р. Європейський парламент ратифікував Угоду синхронно з Верховною Радою України. ВРУ та Європейський парламент синхронно, в режимі телемосту, ратифікували цю Угоду 16 вересня 2014 р.; президент Порошенко одразу в Раді підписав закон про ратифікацію. Угода вступила в силу з 1 листопада 2014 р., а набула чинності з 1 вересня 2017р..

Отож, «Угода про асоціацію» – це інструмент ЄС для приближення «країн східного партнерства» до європейських стандартів та норм. Вона включає в себе наступні норми:

• спільна зовнішня політика та політика безпеки;
• правосуддя та внутрішні справи;
• глибока та всеохопна зона вільної торгівлі (DCFTA);
• охорона довкілля, наука, транспорт та освіта^[2].

Відмінність між угодами про асоціацію, які готуються до підписання з країнами «Східного партнерства», та тими, які ЄС уже має з третіми країнами, полягає саме в DCFTA. Підписуючи таку угоду, країни «Східного партнерства» братимуть на себе зобов’язання привести своє законодавство у відповідність до законодавства Євросоюзу в таких царинах, як торгівля, захист прав споживачів та екологічне регулювання. Країни, які підписують DCFTA, повинні ухвалити близько 350 законів ЄС упродовж 10 р..

Підписанти даного пакету отримають також доступ до ринку із 500 мільйонами споживачів та ВВП розміром 12,9 трильйона євро. Для порівняння: конкурентний ринок Митного союзу, який просуває Росія, налічує лише 170 млн. споживачів. Його загальний ВВП дорівнює 1,4 трильйона євро^[3].

3.Україна є пріоритетним партнером для Європейського Союзу. ЄС підтримує Україну у забезпеченні стабільного, заможного і демократичного майбутнього для своїх громадян. Євросоюз є непохитним у своїй підтримці незалежності, територіальної цілісності та суверенітету України. Угода про асоціацію, включаючи глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі, яку було підписано у 2014 р., є головним інструментом наближення України та ЄС одне до одного, сприяння глибшим політичним і міцнішим економічним зв’язкам і шани спільних цінностей^[4]. Україна продовжує впроваджувати програму реформ задля пришвидшення економічного зростання та поліпшення рівня життя своїх громадян. Пріоритетні реформи стосуються боротьби проти корупції, реформисудової системи, конституційної та виборчої реформ, поліпшення бізнесового клімату та енергоефективності, а також реформи державного управління та децентралізації. Від 2014 року ЄС та фінансові інституції залучили понад 15 мільярдів євро у формі грантів і позик задля підтримки процесу реформ^[5].

У своїй підтримці ЄС непохитно дотримується принципів територіальної цілісності та суверенітету України та вважає повне виконання Мінських угод основою стабільного політичного розв’язання конфлікту на сході країни

Близькі партнери

Україна є пріоритетним партнером Європейського Союзу. Відносини між ЄС та Україною розвиваються також у контексті Східного партнерства. Між 2007 та 2011 р. відбулися переговори щодо Угоди про асоціацію, що включає в себе глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі між ЄС та Україною. Угоду було підписано в два етапи: 21 березня та 27 червня 2014 р.. Вона прийшла на зміну попереднім співпрацям між Україною та ЄС. Угода про асоціацію є головним інструментом для зближення ЄС та України: вона сприяє розвитку глибших політичних відносин, міцніших економічних зв’язків та повазі до спільних цінностей.

Від 1 листопада 2014 р. почали тимчасово застосовуватися деякі частини Угоди про асоціацію. Це зміцнило співпрацю ЄС та України у питаннях прав людини, засадничих свобод та верховенства права; політичного діалогу та реформ, а також переміщення осіб. Це також посилило співпрацю в цілій низці сфер, зокрема сферах енергетики; довкілля; протидії змінам клімату; транспорту; фінансових послуг; державних фінансів, зокрема протидії шахрайству; сільського господарства та розвитку сільської місцевості; риболовства та морської політики; захисту прав споживачів та громадянського суспільства. Угода набрала чинності 1 вересня 2017 р.. Щороку подаються звіти щодо стану її імплементації^[6].

Підтримка програми українських реформ

З  весни 2014 р. Україна стала на шлях  програми реформ, націленої на стабілізацію своєї економіки та поліпшення життя своїх громадян. Україна та ЄС разом визначили програму реформ – Порядок денний асоціації, та разом слідкують за її поступом. Боротьба проти корупції, реформа судової влади, конституційна реформа та реформа виборчого законодавства, поліпшення бізнесового та інвестиційного клімату, енергоефективність, а також реформа державного управління, зокрема реформа децентралізації, є серед ключових у цьому порядку денному.

  Окрім політичної підтримки, ЄС та європейські фінансові інституції також надали Україні фінансову допомогу у вигляді грантів та позик у розмірі більше,

ніж 15 мільярдів євро^[7]. Ця допомога спрямована на підтримку процесу реформ в Україні. Програми фінансування, що наразі втілюються, включають в себе, серед іншого, такі:

• 10 червня ЄС надав Україні другий – та останній – транш об’ємом у 500 млн. євро в рамках четвертого пакету макрофінансової допомоги. Загальний обсяг коштів, виділених Європейським Союзом Україні з 2014 р., складає 3,8 млрд. євро (з 4,4 млрд в рамках даної програми фінансування). Це найбільший об’єм коштів, спрямований ЄС на підтримку країни-партнера. Крім того, ЄС надав Україні макрофінансові позики у розмірі до 1,2 млрд. євро  для боротьби з економічними наслідками пандемії корона вірусу^[8].

• 4,3 млрд. євро кредитів від Європейського інвестиційного банку(ЄІБ) починаючи з 2014 р.. Кредити були виділені на підтримку розвитку інфраструктури та реформ в транспортній сфері, енергетиці, сільському господарстві, освіті та муніципальному секторі^[9].
• 4,05 млрд. євро інвестицій від Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР). Завдяки підтримці ЄС та його держав-членів, зокрема через їхні донорські внески, ЄБРР допоміг у розвитку та реформуванні найрізноманітніших галузей, зокрема, банківського сектору, аграрного бізнесу, транспорту та малого бізнесу в Україні^[10].
• 1,365 млрд євро допомоги Інструменту європейського сусідства^[11], зокрема:

2014 р. – 365 млн. євро на підтримку та моніторинг демократичних реформ та посилення макроекономічної стабільності, покращення механізмів управління і соціально-економічного розвитку України.

2015 р. – 200 млн. євро для програми розвитку приватного сектору (95 млн. євро)

2016 р. – 200 млн.  євро на Антикорупційну ініціативу ЄС.

2017 рік – 200 м млн.  євро на енергоефективність, сприяння сталому соціально-економічному розвитку та ефективному врядуванню у східних регіонах України.

2018 р. – 200 мільйонів євро на Програму підтримки енергоефективності для України, Програму технічної співпраці, Програма між людських контактів.

2019 р. – 200 млн.  євро на Антикорупційну ініціативу ЄС в Україні підтримку громадянського суспільства та культури, Програму технічної співпраці 2019 р., електронне врядування та розвиток цифрової економіки.

В серпні 2014 р. створено Консультативну місію ЄС з реформування сектору цивільної безпеки в Україні (EUAM Ukraine) в рамках Спільної політики безпеки та оборони ЄС. Місія має сприяти українській владі у впровадженні сталих реформ задля ефективного та надійного сектору цивільної безпеки, зокрема зменшення корупції. Мандат місії було подовжено до травня 2021 р. із загальним бюджетом понад 54 млн.  євро на додатковий період. До участі у Місії залучено 250 працівників. Загальний бюджет Місії від 2014 р. складає 142 млн.  євро.

Консультативна місія ЄС – це неозброєна цивільна місія без виконавчих повноважень. Штаб-квартира знаходиться у Києві; регіональні представництва – у Львові, Харкові та Одесі та Маріуполі (від червня 2020 р.). У складі Місії працює також мобільний підрозділ.

У 2014 р. Європейська Комісія також створила спеціальну Групу з підтримки

України (SGUA). Група складається з експертів інституцій ЄС та держав-членів у різних пріоритетних сферах. Вони надають координаційну та консультаційну підтримку органам української влади в ключових сферах реформ^[12].

Торгівля

Глибока та всеосяжна зона вільної торгівлі (ГВЗВТ) між ЄС та Україною є потужним свідченням у двосторонніх торговельних відносинах і відкриває нові економічні можливості як для ЄС, так і для України. Український бізнес отримує стабільний та передбачуваний доступ до найбільшого ринку у світі, в якому мешкають понад 500 мільйонів споживачів. Водночас бізнес з ЄС отримує можливість скористатися простішим доступом до українського ринку та будувати нові відносини з українськими постачальниками та партнерами. Глибока та всеосяжна зона вільної торгівлі посприяла розвитку двосторонньої торгівлі між ЄС та Україною, об’єм якої постійно зростав від моменту тимчасового застосування ГВЗВТ у січні 2016 р. та сягнув 43,4 млрд. євро у 2019 р.. Таким чином, Євросоюз посилює свою позицію як торговельний партнер номер один для України. На даний момент, 45% зовнішньої торгівлі України припадає на ЄС^[13].

Угода про асоціацію також спонукала до реформи української законодавчо-нормативної бази, аби сприяти її узгодженню із законодавством ЄС. У перспективі це означатиме однакове ставлення до багатьох товарів з України поряд із товарами ЄС на внутрішньому ринку Європейського Союзу.

Окрім того, реформи, закріплені у ГВЗВТ, покращать загальний бізнесовий клімат в Україні, зокрема щодо боротьби проти корупції, що, своєю чергою, збільшить довіру інвесторів.

Починаючи з 2016 р., спостерігається постійне зростання експорту продуктів із більшою доданою вартістю, таких як устаткування, приладів та транспортного обладнання, тоді як кількість компаній, що експортують до ЄС, зросла з 11 700 у 2015 р. до понад 14 500 компаній у 2019 р..

Окрім того, з огляду на непросту економічну та політичну ситуацію в Україні, 1 жовтня 2017 р. ЄС схвалив тимчасові “автономні торговельні преференції” для України. Ці заходи дозволяють країні експортувати більше сільськогосподарської продукції до ЄС відповідно до Угоди про асоціацію та ГВЗВТ без сплати митних зборів. Це надалі збільшує експорт України до ЄС тo допомогло у протистоянні наслідкам російських обмежувальних заходів проти України.

Візова лібералізація

11 червня 2017 р. набув чинності режим безвізових подорожей для громадян України, які є власниками біометричних паспортів. Візова лібералізація є одним із найпотужніших інструментів ЄС для сприяння міжлюдським контактам і зміцнення зв’язків між громадянами Євросоюзу та країн з-поза його меж. Задля збереження такого інструменту для контактів між громадянами ЄС та України Єврокомісія слідкує за безперервним виконанням вимог, що їх мала виконати Україна задля запровадження візової лібералізації. Щороку Єврокомісія оприлюднює звіт, у якому відображено цей моніторинг.

 10 липня 2020 р. Європейська Комісія опублікувала третій звіт про виконання умов безвізу. Дані, наведені у звіті, підтверджують, що Україна продовжує виконувати умови візової лібералізації^[14].

Партнери в енергетичній сфері

Співпраця у даній галузі заснована на двосторонньому Меморандумі про взаєморозуміння щодо стратегічного партнерства в енергетичній сфері, підписаному у Брюсселі 24 листопада 2016 р.^[15]. Базуючись на п’яти стовпах Енергетичного союзу, даний меморандум окреслює всеохопні рамки співпраці у всіх ключових аспектах енергетичної політики ЄС. Пріоритетні заходи окреслені у щорічних планах заходів.

 ЄС підтримує швидку реалізацію реформ в енергетичній сфері відповідно до зобов’язань України в рамках Енергетичного союзу та Угоди про асоціацію.

Через свої технічні консультації ЄС допоміг українській владі підготувати створення незалежного регулятора в енергетичній сфері, а також нові закони в газовій сфері та сфері електроенергетики. Створення Фонду енергоефективності, до роботи якого ЄС залучив більше 100 млн. євро, сприяє енергетичній модернізації багатоквартирних будинків, в результаті чого відбувається економія державного бюджету та бюджетів домогосподарств^[16].

Європейська комісія сприяла тристороннім переговорам між Україною та РФ щодо постачання газу до України та довготермінового транзиту до Європи після 2019 р. ^[17]. У грудні 2019 р. було досягнуто домовленості, згідно з якою нова угода про транзит газу з Росією здійснюється відповідно до європейських норм.

Дослідницька сфера та інновації

ЄС підтримує інтеграцію України до Європейського дослідницького простору. Для цього було ухвалено рішення про асоціацію України із програмою «Горизонт 2020 р.» та додатковими дослідницькими програмами Євратому. Така асоціація дозволяє українським дослідникам, бізнесовим проектам та інноваторам подавати свої заявки на участь у всіх механізмах фінансування обох програм, на всьому ланцюгу дослідницько-інноваційної діяльності, від фундаментальних наук до діяльності безпосередньо перед виходом в комерційну сферу.

Від 2014 р. студенти-магістри з України отримали 272 стипендії програми Erasmus+, аби навчатися на Спільних магістерських програмах Erasmus Mundus^[18].

ЄС виділив 5 млн. євро в рамках двостороннього вікна для України за програмою «Erasmus+». Кошти підуть на збільшення можливостей для студентської та академічної мобільності, стажування, підтримку процесу реформ у вищих навчальних закладах та активнішої участі України у діяльності ініціативи Жана Моне у 2019 та 2020 рр..

Конфлікт на сході України (включаючи санкції)

ЄС рішуче підтримував зусилля з віднайдення мирного та сталого розв’язання конфлікту на сході України. Від самого початку ЄС підтримував територіальну цілісність України, засуджуючи очевидне порушення суверенітету та територіальної цілісності країни через акти агресії російських збройних сил. Він повністю підтримував усі ініціативи, метою яких було віднайдення стійкого політичного рішення конфлікту у східній Україні, вдаючись до усіх наявних засобів^[19]. Підхід ЄС – поєднати тиск через обмежувальні заходи з дипломатичними зусиллями та продовженням діалогу.

Уперше дипломатичні обмеження щодо Російської Федерації було застосовано під час позачергової зустрічі лідерів Євросоюзу, що відбулася 6 березня 2014 р.. ЄС послідовно розширював свої обмежувальні заходи; 17 березня 2014 р. Євросоюз спрямував санкції проти конкретних осіб, відповідальних за дії проти територіальної цілісності, суверенітету та незалежності України. Зважаючи на дестабілізаційні дії Росії у східній Україні, 29 липня 2014 року було оголошено про перший пакет вагомих економічних санкцій, що обмежували співпрацю та обміни з Росією.

Тривалість економічних санкцій проти РФ чітко прив’язана до повного виконанням Мінських угод. Як частина власних зусиль з пошуку політичного рішення, Євросоюз збільшив свою допомогу для Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), провів тристоронні перемовини щодо енергетичних та торговельних питань з Росією та підтримав свою політичну залученість, зокрема за допомогою дискусій у Нормандському форматі (Франція, Німеччина, Україна, Росія) та Тристоронній контактній групі (ОБСЄ, Україна, Росія) ^[20].

Гуманітарна допомога

Євросоюз відігравав провідну роль у реагуванні на гуманітарну кризу. Водночас гуманітарні потреби у східній Україні й досі залишаються великими: за підрахунками, жертвами конфлікту стали понад 5 млн. людей^[21]. Із них 3,4 млн. досі потребують гуманітарної допомоги, особливо вздовж лінії розмежування та на територіях, які не контролює українська влада.

ЄС та його країни-члени надавали фінансову підтримку найбільш незахищеним верствам населення. ЄС разом із державами-членами є найбільшим донором гуманітарної допомоги та допомоги, спрямованої на відновлення України.

Від лютого 2014 р. в Україні діє Служба Європейської Комісії з гуманітарної допомоги та громадянського захисту (ECHO). Вона відіграє ключову роль у сприянні гуманітарній координації та обміну інформацією з різними гуманітарними організаціями. Таким чином, загальний обсяг гуманітарної допомоги ЄС сягає 154,8 млн. євро^[22]. Євросоюз також надає допомогу переміщеним українцям в Білорусі та Росії.

Обмежувальні заходи ЄС

1)    Дипломатичні заходи. З 4 по 5 червня 2014 р., замість саміту Великої вісімки (G8) у Сочі, було проведено зустріч Великої сімки (G7) у Брюсселі. Країни ЄС підтримали припинення переговорів із Росією щодо приєднання до Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD) та Міжнародної енергетичної агенції (IEA); саміт ЄС-Росія був скасований, а країни-члени ЄС вирішили не проводити двосторонніх самітів у майбутньому^[23].

2) Заморожування активів і заборона на в’їзд. Заморожування активів та заборону на отримання візи було застосовано до 177 осіб та 48 організацій. Ці дії стосуються: осіб та організацій, відповідальних за вчинення дій щодо територіальної цілісності України; осіб, які надають підтримку людям, які ухвалюють рішення в Росії; 11 організацій у Криму та Севастополі, які було конфісковано або які отримали користь від трансферу власності, порушуючи українське законодавство^[24].

3) «Економічні санкції». Громадяни ЄС та європейські компанії не можуть купувати чи продавати нові облігації, акції чи співставні фінансові інструменти з терміном погашення більше 30 днів, які були видані:

     –     5 найбільшими державними банками Росії;

• 3 найбільшими російськими енергетичними компаніями;
• 3 найбільшими російськими оборонними підприємствами; а також їх дочірніми компаніями за межами ЄС^[25].

  Допомога у видачі вищеназваних фінансових інструментів також заборонена.

Накладено заборону експорту товарів подвійного призначення і технологій військового призначення в Росію або кінцевим споживачам продукції російської армії, що включає усі елементи списку товарів подвійного призначення ЄС.

Експорт до Росії певного устаткування та технологій, пов’язаних із енергетикою, вимагає завчасного дозволу компетентних інституцій країн-членів.  Не можуть бути надані такі послуги, необхідні для вищезазначених проектів: буріння, випробування свердловин, промислове геофізичне дослідження у свердловинах та їх освоєння та надання спеціалізованих транспортних суден^[26].

4) Заходи, спрямовані на замороження і повернення Україні привласнених бюджетних коштів. Заморожені активи 10 осіб, визнаних відповідальними за незаконне привласнення коштів українського бюджету або за зловживання службовим становищем, що несе збитки українському бюджету^[27].

Загальний прогрес виконання угоди за 2014-2024 рр.

Імплементація Угоди про асоціацію з ЄС передбачає виконання українською стороною майже 8 тис. заходів у рамках понад 2 тис. завдань. Усі вони визначені в інформаційно-аналітичній системі «Пульс Угоди» ^[28], яку Уряд використовує для моніторингу прогресу виконання наших зобов’язань за Угодою загалом та у 24 сферах (секторах) співробітництва зокрема. Загальний прогрес виконання Угоди про асоціацію, становить 54%. Таким чином, загалом у 2020 р.. Україна просунулася в реалізації своїх зобов’язань на 10%.(додаток А). Результати моніторингу виконання Угоди за групами відповідальних виконавців показали, що найкраще зі своїми завданнями справляються центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ), які на кінець 2020 р. виконали 54% від усіх доручених їм заходів.

Додаток А^[29]

4. За звітний період вдалося досягти помітних успіхів у виконанні Угоди в рамках політичної асоціації та економічної інтеграції. Так, загальний прогрес виконання Угоди про асоціацію з 2014 р. становить 54%. Це означає, що Україна виконала трохи більше половини завдань, які ставила перед собою в рамках Угоди.

  У 2020 р. Україна приєдналася до майже 90% заяв ЄС щодо міжнародних подій і підходів до їх врегулювання. Водночас Євросоюз підтримує санкції проти Росії за її агресію на Донбасі та окупацію АР Крим. Загалом після набуття чинності Угоди за 2015–2020 роки експорт українських товарів у ЄС зріс на 60%. Наразі

ЄС  є найбільшим торговельним партнером України з питомою вагою торгівлі товарами 45% від загального обсягу зовнішньої торгівлі України^[30].

Загальна ж тенденція виконання Угоди про асоціацію залишається бути низькою. З 2014-2020 рр.. було здійснено майже половину взятих на себе обов’язків, що являє собою не над то велику швидкість проведення реформ. Зважаючи на те, щодо 2024 р. необхідно встигнути здійснити 44% взятих на себе зобов’язань, то відслідковується тенденція, що або Україна виконає всі заходи швидко або провалить. Тому для успіху темп імплементації необхідно суттєво пришвидшити.

Усі декларативні успіхи, які зазначені в документі «Звіт про виконання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом у 2014-2020 рр..»  несуть, на мою думку, не точні відомості, які не відображають реальний стан. Адже високий рівень корупції(117 місце з 180 країн у світі^[31]) та низький рівень довіри українців до судочинства (лише 1,7% респондентів довіряють українським судам^[32]), не сприяють ефективній імплементації Угоди про асоціацію.

Тому подальше впровадження Україною взятих на себе зобов’язань, згідно Угоди, необхідно мати пришвидшений характер та  із початком реформ у правоохоронній та судових сферах України. Особливо складна ситуація імплементації у фінансовому секторі та сфері у боротьбі із шахрайством, про що свідчить додаток А, що акцентує особливу увагу на першочерговість провадження антикорупційних реформ. Бо зважаючи на 3 роки, які залишилися до кінця визначеного терміну, необхідно прикласти багато зусиль. Адже за не виконання, до України можуть застосувати штрафні заходи, що може стати причиною для скасування окремих положень Угоди, наприклад, скасування безвізового режиму з ЄС. Окремі держави Євросоюзу, станом на жовтень 2021 р. уже виражають власне стурбування і обмірковують про подальші дії щодо країн, які не є членом Євро зони^[33].

Тому успіхи європейської інтеграції України залежить від неї самої та її бажанні в проваджені реформ, що зазначені в Угоді про асоціацію. Не виконання умов, може принести важкі наслідки та відкинути європейський вектор розвитку Києва на кілька років назад, що негативно позначиться на міжнародному іміджі України.

Володимир Дудко

Відповідно до попередніх прогнозів, наступні кризові дні на польсько-білоруському кордоні принесуть лише негативні наслідки для польської сторони. І рішення про надзвичайний стан у прикордонній зоні, хоч і запізніле, є абсолютно доречним.

Можливо, використання терміну “гібридна війна” в умовах поточної кризи на кордоні Білорусі та країн ЄС (серед них і Польщі) є непотрібним перебільшенням цієї ситуації та пов’язаних з нею ризиків. І якщо ми хочемо посилатися лише на цю конкретну ситуацію з Уснажа Ґурного або навіть на всю діяльність білоруської сторони на кордоні з Польщею, Литвою та Латвією — насправді цей термін дещо перебільшений. Однак, безумовно, варто проаналізувати ситуацію, з якою ми маємо справу, не як поодинокий випадок, а як елемент ширшого цілого — весь комплекс дій, які Російська Федерація вживає щодо країн ЄС та НАТО, а також України та кількох інших країн щонайменше декілька років — принаймні з середини 2013 року. Такий підхід, безумовно, змінює нашу перспективу — ми можемо побачити добре продуману послідовність масштабних заходів, що проводяться на всіх рівнях російської політики, в тому числі, або навіть перш за все, стратегічному. Головною метою цих операцій є послабити позиції окремих країн ЄС та НАТО, а отже, всього Альянсу та всього Європейського Союзу, одночасно збільшивши вплив Російської Федерації. Враховуючи, що для Москви це гра з нульовим рахунком  — кожне, навіть символічне, ослаблення суперника сприймається як власний успіх.

Дезінформація суспільства

Одним із найважливіших інструментів ведення гібридної діяльності є засоби масової інформації та можливість створення ними альтернативної інформаційної реальності. Так тривалий час працюють створені Російською Федерацією інтернет-портали, той же ж  популярний Sputnik: формуючи альтернативну реальність на основі фейкових новин. Споживачем є насамперед громадяни Російської Федерації та Білорусі; належним чином підготовлена інформація також поширюється в засобах масової інформації в країнах, що цікавлять Москву (часто їх національними мовами, що збільшує обсяг дезінформації). І навіть якщо інформація, надана такими джерелами, сприймається із застереженням або вважається абсолютно недостовірною, вони все одно відіграють свою роль у створенні інформаційного хаосу, що значно сприяє ускладненню внутрішньої ситуації у цільовій країні.

Гіршим є те, що, якщо подивитись на ситуацію на кордоні, про яку йдеться, з медійної точки зору, то діяльність російської сторони практично непотрібна, тому що всю “роботу” виконують за них польські ЗМІ, створюючи інформацію, яку важко або неможливо підтвердити, чи спростувати. Значна частина цієї діяльності, звичайно, припадає на соцмережі. На жаль, визначальним фактором діяльності деяких журналістів чи, так званих “активістів” є прагнення якомога сильніше вдарити по представниках влади з іншого політичного табору. На жаль, ці заходи здійснюються без думки про довгострокові наслідки для держави та її безпеки. Зрозуміло також, що нікому не є на руку ескалація внутрішньої напруги, особливо у середньо- чи довготерміновій часовій перспективі. Сама по собі є балом, який здобуває сторона, яка ініціювала цю напругу. Тому роль політиків, при чому з кожного політичного табору, має полягати у виробленні спільної позиції та заспокоєнні настроїв — саме в ім’я державної безпеки.

З іншого боку, більшу активність в інформаційному полі з боку прикордонної служби та інших, залучених до діяльності, державних служб за останній тиждень, слід оцінити позитивно: порівняно з попереднім періодом представники цих служб частіше помітні в засобах масової інформації та надають конкретну інформацію, підтверджену фото- чи відеоматеріалами.

Дезінтеґрація системи державної безпеки

На жаль, протягом останнього тижня були проведені заходи, і, що страшно, з боку громадян Польщі, спрямовані на порушення функціонування системи безпеки Республіки Польща. Це насамперед спроба знищити частину огорожі на польсько-білоруському кордоні: її зірвали офіцери Прикордонної служби та солдати Польського війська. Інцидент повинен розглядатися правоохоронними органами та судом з максимальною серйозністю, а залучені особи повинні одержати максимальні санкції, передбачені законом. Не йдеться тут про створення реальної загрози безпеці держави, оскільки складно, щоб демонтаж фрагмента огорожі таке спричинив, але про потребу стримування можливих послідовників подібних дій у майбутньому.

Другий подібний інцидент стався у суботу, 28 серпня 2021 року і полягав у блокуванні руху військових автомобілів групою людей, що зібралася біля табору в Уснажі Ґурному. Подібну картину  цивільного населення, що блокує рух військових автомобілів, можна було побачити на Донбасі навесні 2014 року, коли Збройні сили України вжили заходів для ліквідації проросійських угруповань сепаратистів. У такій ситуації українська армія, непідготовлена до такого розвитку подій та позбавлена підтримки силовиків, зіткнулася з серйозними проблемами у виконанні своїх завдань. Це стало однією з причин подальшої ескалації ситуації та виникнення на сході України псевдореспублік: ДНР та ЛНР.  З цього необхідно зробити висновки: польські служби, відповідальні за внутрішню та зовнішню державну безпеку, повинні мати відповідні інструкції, що дозволяють вивести такі групи з району їх дії та мати можливість застосовувати їх на практиці. Актуальною проблемою, з якою ми маємо справу, насправді є мікромасштабною, проте слід припустити, що наступні подібні ситуації можуть мати набагато ширший діапазон. У кризовій ситуації, незалежно від її масштабів, будь-який параліч діяльності збройних сил або поліцейських служб є надзвичайно небезпечною ситуацією.

Російський сценарій

Вищезгадані заходи описані двома підзаголовками не випадково: використана термінологія та самі сценарії взяті безпосередньо з російських досліджень, що містять припущення про методи та принципи гібридної діяльності, які Росія створила та успішно впроваджує у багатьох країнах світу, а передусім в Україні.

Слід пам’ятати, що всі види діяльності, про які, йде мова, стосовно Польщі, відбуваються не у вакуумі. Російська сторона, яка є їх ініціатором, постійно спостерігає за ними (і, можливо, може вплинути на їхній хід) і робить висновки з реакцій польських служб, відповідальних за безпеку та реагування на кризу.  Відповідні суспільні заворушення (у даному випадку на тлі міґраційної кризи) вписуються безпосередньо у сценарій маневру “Захід-21”, який передбачає військове втручання у сусідню країну у відповідь на кризу, що становить загрозу інтересам Союзної Держави Білорусі та Російською Федерації.

Наступними елементами згаданого сценарію гібридної діяльності є, серед іншого  створення зони заборони польотів над територією даної країни (варто зазначити, що в рамках підготовки до “Заходу-21” елементи зенітних комплексів С-400 вже прибули до Ґродна, а найближчим часом на авіабазі в Барановичах мають з’явитися російські літаки-винищувачі Су-30) та подальше впровадження на її території власних військових частин: спочатку спецназу, а потім звичайних, щоб взяти під контроль ключові елементи інфраструктури та управління. Цей останній елемент наступальних дій також буде відпрацьовуватись під час маневрів на полігонах безпосередньо на кордоні з Польщею та Литвою, як це виглядає на практиці, можна було побачити у Криму та на Донбасі у 2014 році.

Звісно, це не означає ризику повторення цієї ситуації у Польщі чи Литві, наразі для цього немає передумов, а маневри «Заходу-21», ймовірно, не вийдуть значно за межі своїх звичних рамок, відомих з 2017-го чи 2013-го року. Тим не менш, варто серйозно поставитися до викликів, пов’язаних з цією ситуацією, і знати, що подібні кризи, ініційовані Росією, мали значно серйозніший фінал у минулому у випадку інших країн, наприклад, коли мова йде про Україну чи Грузію.

У даній ситуації рішення про введення надзвичайного стану в прикордонній зоні є абсолютно правильним, шкода, що воно було прийняте так пізно. Литва та Латвія запровадили стан  надзвичайної ситуації та надзвичайний стан у липні та серпні цього року у відповідь на дії білоруської сторони і це було доречним. Державна безпека в існуючій ситуації повинна мати чіткий пріоритет, тим більше, що високим є ризик інцидентів у прикордонній зоні (також навмисно ініційованих) за участі не лише мігрантів, а й чиновників білоруської прикордонної служби та служби безпеки, а їхні ймовірні наслідки можуть виявитися дуже серйозними.

 Даріуш Матерняк

1. Стан прихованої російської окупації політичного, безпекового та економічного життя в України до грудня 2013 р..
2. Українська збройна боротьба проти Росії з 2014 р..
3. Українська економічна, політична, соціальна та інформаційна боротьба проти Росії з 2014 року.
4. Успіх чи провал української боротьби. Імовірні шляхи завершення війни. Висновок.

ВСТУП

Україна з 2014 р. веде криваву боротьбу за свою незалежність проти росіян, які докладають чимало зусиль та ресурсів для знищення держави та зросійщення усього населення держави.

Актуальність статті полягає у визначенні та усвідомленні позитивних чи негативних аспектів протистояння, у визначенні їх ступеня загрози та імовірному впливі їх у майбутньому.

Мета матеріалу – пошук на основі дослідження, можливих 3-4 варіантів для закінчення  українсько-російської війни. Визначенні критичних чинників, які безпосередньо будуть впливати на протистояння. Теоретичний прогноз дій української влади після деокупації ОРДЛО у військовій та політичній площині.

Проблематика даної аналітичної роботи полягає у дослідженні української боротьби та визначенні успішності чи провальності протистояння України російській агресії у економічній, політичній, військовій, інформаційних та інших сферах.

1. СТАН ПРИХОВАНОЇ РОСІЙСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ТА БЕЗПЕКОВОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ ДО ГРУДНЯ 2013 РОКУ

До грудня 2013 р. українська політика за президенства В. Януковича здебільшого була орієнтована на Москву. Що в свою чергу підтверджується численними політичними співпрацями та вектором розвитку взаємовідносин між Києвом та Москвою.  Український президенти В. Янукович, Л. Кучма мали проросійське бачення розвитку України та впроваджували його в життя з метою подальшого інтеграцією в Росію.

• Л. Кучма – намагався дотримуватися паритету між про західним та про східним векторами, тим самим балансуючи рівновагу^[1];

_________________________

¹ ВВС Україна «Епоха Кучми: десять неоднозначних кроків» https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2013/08/130809_kuchma_epoch_sx

• В. Ющенко – про західний розвиток держави^[2]. Обрання даного кандидата відбулося через перемогу Помаранчевої революції.
• В. Янукович – політика орієнтована на Росію^[3].

Саме за правління В. Януковича та його команди, відбулася різка зміна вектору України на міжнародній арені, обумовлена масовою російською окупацією вищого політичного життя. Це в свою чергу призвело до призначення на керівні посади людей, які мали не тільки проросійське бачення розвитку країни, а й російське громадянство та численні бізнес-інтереси з Росією. Ключові посади України за каденції четвертого президента займали наступні проросійські елементи:

• Андрій Клюєв – голова Адміністрації президента 2010-2014 рр.;
• Андрій Портнов – керував до 2014 р. таємним судочинством України, сприяв ухвалі потрібних рішень суду для режиму Януковича. Влітку 2019 р. повернувся в Україну та продовжив ручне управління судами;
• Володимир Сівкович – заступник голови Ради національної безпеки і оборони України;
• Олександр Якименко – голова Служби безпеки України 2013-2014рр.;
• Ігор Калінін – голова Служби безпеки України 2012-2013 рр.;
• Володимир Тоцький – заступник голова Служби безпеки України 2013-2014 рр.;
• Григорій Іляшов – голова Служби зовнішньої розвідки України 2010 – 2014 рр.;
• Павло Лебедєв – міністр оборони України 2012 – 2014 рр.. Мав російське громадянство;
• Юрій Ільїн – начальник Генерального штабу ЗС України;
• Денис Березовський – контр-адмірал Військово-морських сил України 2012-2014 рр.;
• Сергій Єлісєєв- перший заступник командувача ВМС України;
• Віталій Захарченко – міністр внутрішніх справ України 2011 -2014 рр.;
• Віктор Ратушняк – заступник міністра внутрішніх справ України 2011 -2014 рр.
• Микола Азаров – прем’єр – міністр України 2011-2014 рр. та багато інших. Відповідно призначенням вищеперерахованих осіб здійснювалося за правління  В. Януковича та його оточення. Як бачимо вищі ключові політичні та безпекові керівні посади обіймали проросійські зрадники, як послаблювали Україну і готувалися до російської окупації.

Падіння української економіки, яке тривало з 2011 р. (Додаток А), та недбале керівництво політичної верхівки державою, погіршило макрофінансову ситуацію,

_________________________

²  УНІАН «Ющенко: зовнішня політика залишиться незмінною», https://www.unian.ua/world/312025-yuschenko-zovnishnya-politika-ukrajini-zalishitsya-nezminnoyu.html
³  Радіо Свобода «Зовнішня політика Януковича»,   https://www.radiosvoboda.org/a/1968749.html

і країна потребувала значної фінансової допомоги. Саме ці фактори спонукали В. Януковича звернутись до Російської Федерації за кредитом в сумі 15 млрд. доларів та знижка на газ ціною 268,5 доларів за м³. Обов’язковою умовою стала відмова України від асоціації з Європейським Союзом та покращення взаємовідносин з РФ^[4]. Але перемога учасників Революції Гідності змусила проросійське керівництво держави відступити. 22 лютого 2014 р. з експрезидентом втекла частина міністрів, а ті чиновники, що залишились, не бажали брати на себе відповідальність. Тодішньому Голові Верховної Ради О. Турчинову необхідно було відновлювати функціонування державних інституцій та економіку, протидіяти російським гібридним територіальним зазіханням.^[5]

Велика кількість населення України вважає, що початок гібридної війни проти України виник спонтанно в період Революції Гідності та політичної кризи у січні-лютому 2014 р.. Проте це судження є помилковим, адже процес поглинання України був запущений ще в 2005 р., одразу після перемоги прозахідного президента В. Ющенка^[6]. Також з прийняттям нової редакції Харківських угод у 2010 р., Росія, згідно договору, дозволялося уже не надто зважати на позиції  та зауваження Києва у переозброєнні чи нарощенні вогневої потужності на Чорноморській базі в Криму.

_________________________

4. BBC News Україна «Янукович у Москві: які угоди підпишуть Україна та Росія» https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2013/12/131216_russia_ukraine_17_ek

⁵ Мінфін «Золотовалютні резерви України з 2009-2020рр..» https://index.minfin.com.ua/ua/finance/assets/

⁶ Радіо Свобода «Від Тузли до анексії» https://www.radiosvoboda.org/a/chomu-rosiji-vdalosia-zaxopyty-krym/31106434.html

Наприклад, після підписання  договору, в Крим відразу почала поступати російська нова та потужна військова техніка, збільшилась кількість військового контингенту та розпочалося неузгоджене будівництво військової інфраструктури. Проте ці дії залишались поза увагою вищого керівництва України. Частинами і підрозділами Чорноморського флоту здійснювалися провокативні дії, на які українська сторона повинна була реагувати^[7]. Почалися активні дії, які виходили за рамки дозволеного. Наприклад, колона російської техніки виходить з пункту постійної дислокації і кудись рухається територією України без попередження.

Після президентської інавгурації В. Януковича, рух європейським курсом України припиняється, що додатково тягне за собою і припинення модернізації та реформування ЗС України. Згортаються численні програми з набуття ЗСУ нових бойових спроможностей. Після призначення міністра МО України М. Єжеля з 2010 р., розпочинається відкат здобутих успіхів за попередні роки розвитку Збройних Сил, згортаються програми переозброєння української армії, скорочення війська,  тотальний розпродаж озброєння, військової техніки і військового майна. Цифри вражають – за 2010 – 2014 рр. тільки танків було розпродано 477 одиниць (для порівняння: у бойовому складі Бундесверу на кінець 2015 р. було всього 225 танків). При Януковичу продано 330 одиниць БМП, БТР, зі складів Повітряних Сил реалізовано 94 літаки і БПЛА, 145 вертольотів, стрілецької зброї — майже 740 тис. одиниць, ракетно-артилерійського озброєння — майже 6 тис. одиниць, автомобілів — 3016.

За періодами розпродаж армії виглядала так:

М. Єжель продав військового майна на 600 млн грн, у тому числі танки — 340 одиниць, БМП/БТР — 191, вертольоти — 51, літаки, БПЛ, планери — 31.

Д. Саламатін продав на 250 млн грн, у тому числі танки — 86, БМП/БТР — 89, вертольоти — 85, літаки, БПЛ, планери — 36.

П. Лебедєв продав майна на 217 млн грн, у тому числі танки — 51, БМП/БТР -50, вертольоти — 9, літаки, БПЛА, планери — 27.

Крім того, за період президентства Януковича на 17 підприємствах — учасниках концерну “Укроборонпром” “зникли” 189 автомобілів та бронетанкової техніки, розібрали 440 одиниць авіаційної артилерії та іншої техніки^[7].

Нищівний удар по репутації української оборонки завдала історія з поставками вітчизняних БТР до Іраку. Вона мала вкрай неприємне для України завершення: в кінці кінців Ірак відмовився від українських бронетранспортерів.

 Тодішній начальник Генштабу В. Замана закрив дослідно-конструкторську

_________________________

⁷  BBC News, «Харківські угоди: чи покарають Ахметова і інших депутатів» https://www.bbc.com/ukrainian/features-56371652

⁸  dsNews, «Великий розпродаж. За які «реформи» Януковича в армії відповість Заман» https://www.dsnews.ua/ukr/politics/za-kakie-reformy-yanukovicha-v-armii-otvetit-eks-glavkom-26022019170000

роботу створення оперативно-тактичного ракетного комплексу «Сапсан». Того самого, що мав замінити вже ліквідовані ракетні комплекси радянських часів «Скад», а також – «Точка» і «Точка У». Це те, що давало можливість зберігати нашу ракетно-космічну галузь, працювати і створювати бойові ракети, а також можливість одержати нормальний сучасний ракетний комплекс, який за тактичними характеристиками перевершуватиме відповідний російський ракетний комплекс «Іскандер»^[8]. За каденції правління М. Єжеля відбувається переписування усіх керівних документів, які усувають Росію з числа імовірних противників України, а включають країни Європи та США.

Пам’ятаю як тоді навчаючись у військовому вишу, на лекціях нам-курсантам почали доводити інформацію, що Росія вже не є може бути навіть теоретичним ворогом, а ними є США та Німеччина.

Також в ході реформ ЗСУ відбуваються реорганізаційні заходи, в ході яких на території Луганської та Донецької області знищуються усі бойові частини. Залишаються на території Донбасу лише військові підрозділи логістики та малочислені підрозділи ППО на час проведення Євро-2012, що не володіють достатніми навиками для ведення широкомасштабних бойових дій^[9].

Поєднання економічного та військового послаблення України відбувалося високими темпами і на думку деяких аналітиків, що якби не події на майдані у 2013-2014 рр., то російська збройна агресія всеодно б мала місце у 2015 р. – напередодні чи після президентських виборів в Україні. Це дало б змогу В. Януковичу достатньо часу для ослаблення державних інституцій України та сектору національної безпеки^[10]. Яскравим прикладом сьогодні може слугувати Білорусь, де сьогодні повністю знищені демократичні цінності, права та свободи людини, саме через наслідування Лукашенком політики Путіна і їх особисті зв’язки. На даний момент ідуть активні дії між Мінськом та Москвою щодо об’єднання економічних, соціальних та політичних сфер, що в подальшому можуть слугувати основою для відродження СРСР-2 у новому форматі.

Що ж до російських експанційних настроїв у 2010-2014 рр., то додатковим прикладом можуть слугувати військові навчання між Росією та Білоруссю у вересні 2013 р.. Акцентом навчань «Захід-2013» був сценарій, за яким в сусідній державі незаконні збройні формування захопили державну владу та встановили незаконне правління^[11]. У відповідь Росія ввела власний збройний контингент для відновлення конституційного ладу в сусідній країні. Нічого вам не нагадує? Після навчань 37 тис. військовослужбовців РФ не повернулися у свої місця постійної

_________________________

⁸  Лівий берег, «В. Іващенко: українську армію розвалювали навмисно», https://lb.ua/news/2015/09/21/316545_valeriy_ivashchenko_ukrainsku_armiyu.html

9. Радіо Свобода «У 2014 р. на сході України не було жодних військових частин» https://www.radiosvoboda.org/a/news-2014-viiskovi-chastyny-na-shodi-ukrainy/31169191.html
10. BBC News Україна «Якби не було майдану: альтернативна історія» https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2014/11/141120_no_maidan_possibilities_vs
11. Президент Росії «Стратегічні військові навчання Захід-2013» http://kremlin.ru/events/president/news/1929

дислокації і через 5 місяців ці ж підрозділи брали безпосередню участь у захопленні Криму.

Хоча ці декларування і російські війська у Західному військовому округу РФ відбувалися в якості безпекових заходів до Зимової олімпіади 2020 р., проте велика кількість озброєння та військ в Криму та біля кордонів України відкидають ці маніпулятивні твердження^[12]. До того посилення військової присутності у Криму не є логічним заходом задля безпеки м. Сочі, що знаходиться за 600 км на південний схід території РФ. Проте будь-які тривожні сигнали, що подавали українські спецслужби та військові, сприймалися з насмішкою вищим політичним керівництвом України, що доводить, що вони були в курсі справ та діяли в інтересах Москви.

Російський наступ відбувався в Україну не лише в політичному та військовому вимірі, а й в культурній площині. Розпочатий ще за Помаранчевої Революції російський наратив щодо поділу населення України на помаранчевих та синіх, продовжився та посилився ще одним поділом, а саме за мовним принципом. Саме мовний поділ населення України на українсько та російськомовне населення сприяло черговому розколу українського суспільства, та прекрасною базою для російської пропаганди у подальші роки.

Діяльність російських організацій поза і в середині Україні вимагали суттєвої фінансової підтримки. Завдяки їй з Міністерства закордонних справ Росії на території України діють і до сьогодні наступні організації:

• Фонд Горчакова з 2010 р.;
• РОССОТРУДНИЧЕСТВО з 2008 р.;
• Фонд «Русский мир» з 2007 р..

Основні офіційно задекларовані спрямування діяльності проросійських неурядових організацій включають:

• захист прав і свобод російськомовного населення України;
• сприяння зміцненню і розвитку російської мови на території України;
• розвиток в Україні російської культури та російського православ’я;
• інформування населення України про стан і перспективи розвитку україно-російських відносин.

Загалом на території України з 2007 року по теперішній час діють близько 160 проросійських неурядових організацій, що ведуть свою активність по всій території нашої країни і до сьогодні^[13]. Їх діяльність, що головне, і до сьогодні відкрито дозволена, що на восьмому році війни є неприпустимим. Для прикладу, якби теоретично в Другу світову війну таке було б, то організаторів такої групи чекала найвища міра покарання.

_________________________

12. РНБО «Крим. Війна: передумови» https://www.rnbo.gov.ua/ua/Diialnist/2399.html
13. УКРІНФОРМ «Громадські організації: ще один фронт гібридної війни Росії» https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2803059-gromadski-organizacii-ak-se-odin-front-gibridnoi-vijni-rosii.html

Є. Бакланов — керівник ГО «Об’єднання співвітчизників «Мирні ініціативи – розвиток» («Мирные инициативы – развитие»). Яке  утворилося у 2015 р. за фінансової підтримки «Россотрудничества» та фонду «Русский мир». Цей Фонд працює по всій території України, проводить заходи, у тому числі й за підтримки фонду «Русский мир», зокрема, в Чернігові, Харкові, Житомирі, Полтаві та інших містах, які спрямовані на антифашистську риторику і формування позитивного іміджу Росії.

Ці центри активно поширюють дезінформацію, ведуть пропаганду проти України, як держави у світі.

В Росії ж права українців постійно порушуються та не мають асиметричних свобод як росіяни в Україні. Будь-яке висловлювання українців в Росії несе за собою негайні реакції. Станом на 2014 р. в Росії не було жодної української школи, проте в Україні російських налічується 194 шкіл^[14].

Логічною закономірністю стало і те, що весь проросійський елемент почав власне проникнення в економічне життя України. Адже маючи місці зв’язки, представників у топ держкерівництві та відсутність жодної протидії колаборанти здійснили масовий наступ на фінансові багатства України. З 2010 по 2014 рр.. у

_________________________

14. Радіо Свобода, «Майже 200 тисяч учнів перейшли на українську, і це не відворотно» https://www.radiosvoboda.org/a/mayzhe-200-tysyach-uchniv-pereyshly-na-ukrayins%CA%B9ku-i-tse-nezvorotn%CA%B9o-movnyy-ombudsmen/30817619.html

будь якому населеному пункті України були підприємства чи установи, які «віджали» чи намагались це зробити бізнес-картель Януковичів. Усі великі та середні підприємства сплачували певний відсоток «сім’ї» Януковича, а тим хто не бажав це робити, то вводитись обмеження, після яких установи зачинялися.

У релігійній сфері то до початку збройного конфлікту з РФ Українська православна церква Московського патріархату мала панівне становище на території України. Домінуючі позиції російської православної церкви в України забезпечували до 35% всіх прихожан ієрархії. УПЦ московського патріархату є другою після ПЦУ релігійною за величиною громадою в Україні^[15]. Намагання зберегти міцні позиції російської церкви в Україні часто призводили до антиукраїнської діяльності під час богослужінь^[16]. Прихожани України УПЦ МП були основною часткою російської церкви, і найбільше фінансово її  утримували, що давало основу для розширення власного впливу.

Отож, до листопада 2013 р. Україна повністю перебувала у російській орбіті впливу та інтенсивно, завдяки проросійськи зрадникам та колаборантам, інтегрувалась в склад Російської Федерації. Політична, економічна, культурна та релігійна сфери були сфокусовані на Москву, а оборонна сфера була повністю деактивована та знищена через реорганізації та скорочення. Велика частка населення України вважала себе не українцем, а вихідцем з Радянського Союзу або росіянином. Бути українцем означало бути бандерівцем, любити власну землю – націоналістом, що викликало різку критику в свій бік від більшості суспільства України. Наприклад, називаючи своє місце народження, наприклад, Львівська область – у більшості населення півдня і сходу України та Криму, означало націоналіст, що було тотожно, в їх розумінні, фашизму. Бути українцем в ті часи було небезпечно для життя і здоров’я,  тому навіть україномовне населення намагалося говорити російською мовою в повсякденній діяльності, що убезпечити себе від негараздів. Українськість перебувала у критичному стані. І досягти їй такого рівня допомогли Росія, яка не гребувала коштів на своїх агентів впливу, та їх діяльність. Проте Революція Гідності 2013-2014 рр. зупинила і повністю розвернула просування російського наративу в Україну. Повністю орієнтоване життя на Москву, заклало залежність від неї, за яку у 2014 р. розплачувалися кров’ю українці у Криму та на Донбасі.

2.УКРАЇНСЬКА ЗБРОЙНА БОРОТЬБА ПРОТИ РОСІЇ У 2014 РОЦІ

Під час анексії Криму безпековий компонент був суттєво ослаблений та міцно оповитий павутиною зрадників та людей з проросійською позицією. В Криму ж

________________________

15. Кореспондент, «Чисельність парафіян ПЦУ перевищила кількість членів УПЦ МП» https://ua.korrespondent.net/ukraine/4160915-chyselnist-parafiian-ptsu-perevyschyla-kilkist-chleniv-upts-mp-opytuvannia
16. Еспресо, «СБУ розслідує антиукраїнську діяльність Московського патріархату» https://espreso.tv/news/2018/03/31/sbu_rozsliduye_antyukrayinsku_diyalnist_moskovskogo_patriarkhatu

ситуація була найкритичніша з-поміж інших регіонів, адже більшість комплектування солдатським та сержантським складом відбувалося за територіальним принципом. З офіцерам зазвичай ситуація інша, бо вони закінчуючи навчання у військових навчальних закладах, зазвичай направлялися в Крим, а не були звідти родом.  На мою думку, це був основний фактор того, чому так мало військовослужбовців залишилися вірними присязі Україні. Вони залишилися, повівшись на російську пропаганду, зарплати, подальші можливості. Проте дуже скоро зрадники, які продовжили службу в рядах ЗС РФ, були звільнені або передислоковані в інші далекі регіони Росії. ^[17].

У березні 2014 р. на материковій частині України боєготовими було лише 6 тис. військовослужбовців із числа ЗС України. Сюди входили перш за все Сили негайного реагування (здебільшого сьогоднішні ССО, морська піхота, підрозділи ВМС, ВПС та ВДВ), проте стан озброєння та технічної оснащеності залишав бажати кращого^[19]. З особистого досвіду зазначу, що навіть у цих шести тисяч військовослужбовців було відсутнє належне спорядження чи обладнання. Часто техніка, озброєння, спорядження, засоби індивідуального захисту, вміст медичних аптечок було вироблене у 70-80 х роках минулого століття.

________________________

17. Обозреватель, «З’ясувалась сумна доля військових, які зрадили Україну в Криму» https://plus.obozrevatel.com/ukr/crime/zyasuvalasya-sumna-dolya-vijskovih-yaki-zradili-ukrainu-v-krimu.htm
18. УКРІНФОРМ, «Із 20 тисяч українських військових з Криму вийшли 6 тисяч» https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/1960834-iz-20-tisac-vijskovih-zsu-z-krimu-vijsli-6-tisac-matios.html
19. BBC News «Армія України: бойовий дух без шансів на перемогу? » https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2014/03/140313_army_ukraine_ok

Для порівняння: Росія в період анексії Криму зосередила близько 80 тис. військових на східному українському кордоні, крім тих, які були безпосередньо задіяні у анексії Криму^[20].

Наприклад, аби виїхати бойовим машинам з гаражів необхідні були дуже дефіцитні в ЗСУ акумуляторні батареї. В перші дні оголошення бойової тривоги, зазвичай з трьох лінійних батальйонів механізованих підрозділів (піхота) виїжджав з боксу максимум один батальйон, а в подальшому марші половина техніки зупинялась через поломки. І такі критичні моменти були масовими, через політику знищення у попередні роки та не закупівлю запасних частин до техніки. Адже військові оборонні бюджети до 2014 р., були бюджетами проїдання, не маючи коштів для розвитку.

Станом на 2019-2020 рр. ситуація змінилася і стала наближена до загальносвітової практику формування військових бюджетів.

З 2010 по 2014 рр.. внаслідок реорганізації ЗСУ були скорочені на 80 тис. осіб^[15], і до кінця  2014 р. загальна кількість повинна була становити 157 тис. осіб, із них військовослужбовці лише 119 тисяч.

_________________________

20. Радіо Свобода «Російська армія на кордонах» https://www.radiosvoboda.org/a/25313440.html

¹⁴ Національний університет «Острозька академія», «Ключові проблеми обороноздатності України» https://naub.oa.edu.ua/2015/%D0%BA%D0%BB%D1%8E%D1%87%D0%BE%D0%B2%D1%96-%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B5%D0%BC%D0%B8-%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B7%D0%B4%D0%B0%D1%82%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D1%96-%D1%83/

15. Ukrainian military page «Злочинне скорочення ЗСУ стало причиною втрати Криму» https://www.ukrmilitary.com/2020/09/crimea.html

Проте не зважаючи на критичну ситуацію із ЗСУ, Національною Гвардією (тоді ще Внутрішні війська), СБУ та інші, попри численний політичний супротив сили безпеки та оборони в Україні у березні 2014 р. стають на захист своєї територіальної цілісності. Наприклад, на засіданні РНБО Ю. Тимошенко заявила, що Україні супротивитись Росії не потрібено, бо весь світ повинен бачити нас лише миролюбними, тобто бездіяти у період відкритої війни^[16]. Численні проблеми, які з’явилися в той час мали настільки критичний характер, що ішла мова про те чи буде Україна на політичній карті світу взагалі. Адже ще не поховали належним чином усі жертв Небесної Сотні, як російські війська готові були до окупації країни в цілому.

Проте у короткий  термін відбулися швидкі модернізації та нарощування сил ЗСУ, шляхом мобілізації та відновленню потужностей військово-промислового комплексу України, в тому числі з колосальною допомогою волонтерів. Так інколи темпи та шляхи імплементацій були незадовільні чи повільні, місцями провальними. Але якщо врахувати знищення у попередні роки військово-політичного комплексу, то позитивні зміни були очевидні.

Ще одним наслідком злочинних дій сім’ї Януковича, стала повністю знищена система військових комісаріатів. Після оголошення мобілізації, наявні центри комплектування фізично не могли справитись з потоком добровольців та резервістів. Лише, приблизно, на 3-4 хвилю мобілізацію військкомати змогли налагодити більш менш прийнятну систему селекції мобілізованих.^[17].

Подальші місяці 2014 р. проведення Антитерористичної операції показали, що росіяни підвищували власні ставки у боротьбі проти України. Окупувавши Крим без масової збройної конфронтації, московити продовжили дестабілізаційній дії у східних та південно-східних регіонах України. Взагалі беззбройне захоплення Криму дало підстави вважати московитам, що такий же сценарій буде і в інших регіонах.  Російський сценарій, за яким почалися масові захоплення державних установ ніби як місцевим населенням, приносив в деяких регіонах успіх, проте де-факто він відбувся російськими спеціальними підрозділами. Захоплення чи спроби відбулися у всіх великих містах, аби зробити ілюзію громадських прагнень в період політичної кризи в Україні. В період кризи та бездіяльності деяких підрозділів органів внутрішніх справ України, на допомогу державі прийшли проукраїнсько налаштовані мешканці тих регіонів,  тим самим здолавши російські зазіхання. Харківську обласну адміністрацію у квітні 2014 р. звільнили підрозділи Національної Гвардії^[18], що завадило утворенню фейкової республіки ХНР.

_________________________

16. Радіо Свобода, «Чому не витримали Крим: стенограма РНБО» https://www.radiosvoboda.org/a/29794488.html
17. Урядовий кур’єр, «До військкоматів шикуються черги» https://ukurier.gov.ua/uk/articles/do-vijskkomativ-shikuyutsya-chergi/
18. Національна академія Національної гвардії України, «7 річниця звільнення Харківської ОДА» https://nangu.edu.ua/news/7-ma-richnicya-zvilnennya-harkivskoi-oda-yak-nacgvardiya-zapobigla-stvorennyu-psevdorespubli

Але під час масових заворушень 2 травня 2014 р. у Одесі, поліцейські підрозділи усунулися від наведення конституційного ладу^[19].  Тому цю функцію взяли на себе проукраїнські організації та футбольні фани.

Звільнення державних установ України не увінчалися успіхом у Луганську та Донецьку, Слов’янську та низці інших міст весною 2014 р.. Квітень – травень 2014 р. був часом розстановок сил на Донеччині та Луганщині. Починаючи з 26 травня 2014 р., коли російські найманці спробували оволодіти донецьким летовищем, розпочинається активна фаза українсько-російської збройної боротьби, що триває до нині із корінними змінами. Саме перший бій в аеропорту показав наміри ЗСУ, що повторення кримського сценарію на Донбасі не буде. В ході боїв російські-терористичні підрозділи втратили близько 150 осіб^[20].

На початковому етапі, бойові дії росіяни здійснювали через своїх кураторів на місцях та нечисленні регулярні військові формування, які здійснювали керівництво над місцевими збройними формуваннями, українськими зрадниками, а згодом і кубанських та чеченських підрозділів.

Зростаюча після травня напруга у збройному протистоянні, спонукала Росію щораз більше залучати кількість озброєння, людського та фінансового ресурсу. Ослаблена українська армія з численними добровольчими формуваннями, ефективно протистояла російським гібридним формуванням. Зазначу, що квітень-травень 2014 р. терористичні формування масово не мали бойової техніки, а лише в основному стрілецьку зброю та зброю середньої важкості ураження. Українські війська, за підтримки потужного волонтерського руху, успішно знищували російський опір, що тим самим змушувало Москву підвищувати ставки та надсилати що раз потужнішу зброю. Успіх ЗСУ, добровільних підрозділів, НГУ та інших був забезпечений широкою волонтерською підтримку українців. Часто численні волонтерські організації виконували функцію держави щодо забезпечення потреб сил АТО.

У червні-серпні 2014 р. у російських колаборантів з’являються танки, артилерія, бойові машини та потужні засоби протиповітряної оборони. Але цей факт не зупинив успішного натиску військових, поліцейських та добровольців України у звільненні міст Донбасу, а саме в Донецькій області:

• м. Лиман – 4 червня 2014 р.;
• м. Маріуполь – 13 червня 2014 р.;

_________________________

19. Deutche Welle, «Досьє «Одеса»: що насправді сталося 2 травня 2014 р.» https://www.dw.com/uk/%D0%B4%D0%BE%D1%81%D1%8C%D1%94-%D0%BE%D0%B4%D0%B5%D1%81%D0%B0-%D1%89%D0%BE-%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B4%D1%96-%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D1%81%D1%8F-2-%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8F-2014/a-18419009
20. Армія ФМ, «26 травня 2014 р. початок боїв за дап» https://www.armyfm.com.ua/26-travnya-2014-roku-pochatok-boiv-za-dap/

• міста Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка – 5 липня 2014 р.. Існують різні версії, що терористи самі відійшли, але чи могло б це бути само по собі, якби на активний натиск сил АТО на позиції ворогів з квітня по липень;
• м. Бахмут -6 липня 2014 р.;
• м. Сіверськ – 12 липня 2014 р.;
• м. Торецьк – 21 липня 2014 р.;
• м. Авдіївка – 30 липня 2014 р.;
• м. Красногорівка – 1 серпня 2014 р.;
• м. Мар’їнка – 5 серпня 2014 р..

І Луганської області:

• м. Щастя – 14 червня 2014 р.;
• м. Рубіжне – 21 липня 2014 р.;
• м. Сєверодонецьк – 22 липня 2014 р.;
• м. Лисичанськ – 24 липня 2014 р.;
• м. Міусинськ – 8 серпня 2014 р.;
• смт. Гірське – 13 серпня 2014 р. та інші менші населені пункти обох областей^[21].

         Звичайно, звільнення кожного з населених пунктів мало свої особливості щодо застосування сил та засобів. Якщо порівняти стан і форми бойових дій квітня і липня 2014 р., то можна побачити, що артилерія противника насичена багатьма калібрами. Поставки озброєння з Росії відбуваються не приховано, а відкрито під проводом гуманітарної допомоги. Саме після чергових доставок гуманітарної допомоги, кількість обстрілів максимально збільшувався. Світова ж спільнота, після збиття малайзійського літака, все активніше звертає увагу на агресивні дії Росії, але суттєвої допомоги Києву так і не надходить.

_________________________

21. Gal info, «Звільнення міст Сходу України: як це було 6 років тому» https://galinfo.com.ua/articles/zvilnennya_mist_shodu_ukrainy_yak_tse_bulo_6_rokiv_tomu_346684.html#:~:text=%D0%A2%D0%B0%D0%BA%2C%206%20%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D1%82%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%B1%D1%83%D0%BB%D0%B8,%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%BF%D0%BD%D1%8F)%2C%20%D1%96%20%D0%9B%D1%83%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%96%3A

Успіхи української боротьби у серпні 2014 р., на мою думку, суттєво насторожили кремлівське керівництво. Уже не надіючись на гібридні підрозділи Донбасу, були застосуванні відкритим способом регулярні підрозділи ЗС Російської Федерації^[21]. Операції сил АТО щодо оточення Луганська та Донецька, перебували в готовності на 70-80%. Іловайськ залишався крайнім форпостом у 100% оточені Донецька,  і, на мою думку, це припинило б функціонування терористичних організацій за 2-3 тижні.

Саме під час Іловайської операції відбулося відкрите введення з території Росії близько 30 батальйонно-тактичних груп, що значно переламали хід ведення бойових дій не в користь Києва. Саме неспроможність далі вести бойові дії фейкових республік змусили російських кураторів іти у ва-банк, адже існували велика імовірність що ЗСУ, Національна гвардія та добровольці закінчать відновлення влади України на території Донбасу до кінця жовтня в загальному^[22].

Іловайська трагедія відбулася, я вважаю, з вини:

• Російської Федерації та недотримання нею міжнародного права;
• залишення позицій деякими українських збройними формуваннями, що створило небезпеку для інших підрозділів^[23];
• надмірно поспішного наступу сил АТО, не враховуючи небезпеки від Росії та не забезпечуючи відповідну оборону тилів і ешелованої оборони.

Ці прорахунки привели до введення російського контингенту в Україну та численних жертв сил АТО, втрати ініціативи наступаючої сторони.

_________________________

20. Український тиждень, «Як російські війська 23 серпня заходили на Донбас» https://tyzhden.ua/Society/126003
21. BBC News, «Хто воює на Сході: хронологія свідчень про російські війська» https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2014/09/140902_russian_army_ukraine_debate_vc
22. УНІАН, «Матіос розповів, які підрозділи покинули Іловайськ без бою» https://www.unian.ua/society/1149045-matios-rozpoviv-yaki-pidrozdili-pokinuli-ilovaysk-bez-boyu.html

Якщо ж поглянути на загальну картину, то успіхи збройної боротьби для України є надзвичайно великі, зважаючи на ресурс задіяний проти України Росією. Конкретно варто зазначити, що:

1. Україна піддалася військовій агресії держави, яка за потужністю має 2 місце у світі за версією рейтингу Global Firepower Index 2021^[23], при чому Україна згідно рейтингу є лише 25. І по кількості озброєння, яке було застосоване чи могло бути застосоване, значно програє агресору.
2. Застосування такої кількості військ та озброєння, яке рівнозначно має обидві воюючі країни, не було із часів завершення Корейської війни у 1950-1953 рр.. Станом на червень 2021 р. по обидві лінії фронту на Донбасі знаходиться^[24]:

№ з/п	Найменування	Україна	Російські Терористичні організації ОРДЛО
1	Кількість військ	40 тис. о/с	35 тис. о/с
2.	Кількість танків	360 од.	600 од.
3.	Броньовані машини	Близько 1400	1450 од.
4.	Реактивні системи	230 од.	280 од.
5.	Артилерійські системи	800 од.	510 од.

Усі попередні конфлікти, які траплялися після 1953 р. так чи інакше відбувалися за переважаючої потужності однієї держачи чи груп держав над іншою. Наприклад, під час війни у В’єтнамі США переважали у повітряному та кількісному компоненті та інші.

_________________________

23. IPress.ua, «Армії США, Росії та Китаю – найсильніші у світі» https://ipress.ua/news/armii_ssha_rosii_ta_kytayu__naysylnishi_u_sviti_ukraina__na_21_mistsi__business_insider_74113.html
24. Аналітичний портал «Слово і діло», «Російські війська на Донбасі: порівняння збройних сил на Донбасі» https://www.slovoidilo.ua/2015/09/03/infografika/bezpeka/rosijski-vijska-proty-zsu-porivnyannya-zbrojnyx-syl-na-donbasi

У Афганістані СРСР повністю був домінантом за всіма характеристиками;

3. Вперше відбулося застосування гібридної війни, яка поєднує в собі регулярні методи ведення війни, пропаганди, інформаційної війни та залучення в своїх інтересах цивільного населення для дестабілізаційних чи блокуючих дій.
4. Застосування великої кількості озброєння, що несе значні фінансові витрати та є тягарем для економіки України. Станом на 2015 р. щоденні витрати сил АТО становили 7-10 млн доларів США^[26]. Сьогодні, на мою думку, це коштує приблизно 4-6 млн. доларів, це при тому що відбуваються реформи в оборонному секторі, хоч і не завжди успішно. Важко вчитись їздити на велосипеді на ходу (мається на увазі, що важко змінювати ЗСУ, воюючи);
5. Росія під час планування бойових дій проти України врахувала всі чинники:

• ослаблення ЗСУ, МВС, СБУ та інших підрозділів;
• велика кількість російськомовного населення на території України, їх східний вектор орієнтації;
• слабкість політичних та економічних умов та інші.

Проте в Кремлі не врахували основного – патріотичного піднесення українців, що породило зародження в українському суспільстві волонтерських організацій, які швидко закривали проблемні позиції воїнів. Саме волонтерські організації швидко розгорнули широкі програми підтримки війська у час російсько-української війни та змінили хід ведення бойових дій. Від пенсіонерів до топових бізнесменів, від фермерів і просто небайдужих, нація згуртувалася проти спільного ворога. Але ті дії відображали не 100% суспільних настроїв, бо була верства населення, яка бажала знищення України.

3. УКРАЇНСЬКА ЕКОНОМІЧНА, СОЦІАЛЬНА, ІНФОРМАЦІЙНА ТА ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА ПРОТИ РОСІЇ З 2014 РОКУ.

З початком російської агресії у Криму та на Донбасі велика частина українського суспільства згуртувалася проти спільного ворога в боротьбі. Але воюючи проти агресора на території Донбасу, взаємовідносини з Росією як продовжувались в пік найважчих боїв, так продовжують діяти і до сьогодні. Українсько-російські взаємовідносини станом на червень 2021 р. досі встановлені, не зважаючи на 14 тисяч жертв від війни та бойові дії. В державах і досі наявні дипломатичні відносини, а низка українських політиків без приховування їздять до країни-агресора, де отримують фінансову підтримку на свою діяльність.

_________________________

25. Українська правда, «Україна щодня витрачає на війну 5-7 мільйонів доларів». https://www.pravda.com.ua/news/2015/05/13/7067798/

З втечею екс-президента В. Януковича та його поплічників до Росії та заклику В.

Путіна надати збройний контингент для наведення конституційного ладу в Україні^[26], численні про російські елементи залишились в Україні. Які здебільшого

сконцентрували в своїх руках численні бізнес-імперії, здобуті незаконно за роки правління Януковича. Самі ці елементи розгорнули широку кампанію щодо дискредитації України та її супротиву Росії в очах самих же українців та міжнародних партнерів. Діючи відкрито та критикуючи українське керівництво, проросійські елементи залишились і до сьогодні не покараними через співпрацю з агресором та фінансування їх протиправної діяльності. До найодіозніших російських агентів, на мою, думку, які відкрито діють в Україні проти української держави, відносяться:

1.Віктор Медведчук – проросійський політичний діяч, народний депутат України, кум В. Путіна, мільйонер, відкритий колабораціоніст та посібник терористів. Володіє численними бізнес-активами в анексованому Криму, Україні, на окупованих територіях та Росії. До лютого 2021 р. володів телевізійними активами, через які здійснював російську пропаганду.

2.Вадим Новинський – про російський політичний діяч, народний депутат України, мільйонер, колабораціоніст. Володіє енергетичними активами та суднобудівними компаніями в Росії та Україні. Веде активну протидію проти Православної Церкви України та веде пропагандиську кампанію проти України.

3. Андрій Деркач – український політик російського спрямування, народний депутат 3-9 скликань, російський розвідник, що тривалий час перебував в українському політикумі. На даний момент внесений в санкційний список США разом з О. Дубінським за формулюванням «російський агент з десятирічним стажем». Докладав зусиль щодо не утримання ПЦУ Томосу та вів активну пропаганду щодо миру і дружби з Росією.

    4 .  Тарас Козак – український політик з проросійськими поглядами, що володів до лютого 2021 р. медіа ресурсами, які вели пропаганду проти України. Народний депутат України та станом на сьогодні є фігурантом кримінальної справи щодо державної зради України. Близький соратник В. Медведчука та кінцевий бенефіціар його бізнес активів.

Це лише відомі проросійські елементи, які діють відкрито в Україні та мають чисельні фінансові ресурси для своє діяльності. Проте точної кількості осіб, які ведуть відкриту чи приховану антиукраїнську діяльність є офіційно невідомо. Проте, на мою думку, близько 25-35 % населення України воліли б перейти під юрисдикцію РФ через кращі фінансові можливості. Згідно соціологічного Левада-

_________________________

26. УКРІНФОРМ, «Янукович просив Путіна ввести війська в Україну» https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2552613-anukovic-prosiv-putina-vvesti-vijska-v-ukrainu-bo-v-nogo-ne-bulo-vihodu-advokat.html

центр опитування проведеного у лютому 2021 р., то 41% українців позитивно ставляться до Росії, погано – 42%, не визначились – 17% українців. В Росії ж негативно відносяться до України 31%, позитивно – 54%. Незалежність України від Росії підтримують 88% українців і 80% росіян, об’єднання України з Росією бажають 7% українців і 17% росіян. Кількість українців, які бажають закритих кордонів із Росією, складає 39% (а росіян – 23%), а кількість тих українців, хто бажає незалежних відносин, але без кордонів і митниць, складає 49% (а росіян – 57%)^[27].

Aле число тих хто вважає Росію ворогом щорічно зростає в Україні, проте хоч і не швидкими темпами. Згідно графіку, можна бачити що в 2014 р. був пік не позитивного відношення, але з кожним роком ситуація є непередбачувана. Як бачимо, то російська агресія суттєво не змінила позитивного ставлення до Росії, навіть незважаючи на окупацію Криму та Донбасу і 14 тисяч смертей українців.

Протидія України є цьому плані відсутня, оскільки позитивне ставлення українців до росіян показує кількість проросійського населення в Україні. Або, найосновніше, повний провал інформаційної кампанії Києва, внаслідок якої населення не знає реального стану українсько-російських взаємовідносин.

До початку війни на сході України Росію можна було впевнено назвати головним торговим партнером України. До РФ Україна експортувала майже п’яту частину своїх товарів. Експорт у сусідню Польщу становив всього 4,9%. Але після 2014 р. ситуація значно покращилася через скасування європейських мит, санкцій проти Росії та переорієнтації українського бізнесу на захід. Вперше у 2019 р. в історії

_________________________

27. Київський міжнародний інститут соціології, «Ставлення населення України до Росії та населення Росії до України, лютий 2021 р.» http://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1015&page=1

Польща випередила Росію і стала найбільшим ринком для України. Частка Польщі становила 6,7%, а Росії – 6,2% після десятилітніх домінувань^[28].

Переорієнтування економіки країни з східного на західний вектор розвитку є досить позитивним українським комплексом заходів. Позитивна динаміка зменшення торгівлі від 2014 р. у переорієнтації співпраці продовжується і до сьогодні. Важливим заходом у цьому стало введення Києвом санкцій проти країни-агресора та комплексна державна стратегія. Проте українські підприємства переорієнтувалися на захід не завдяки позиції держави, а саме через нестабільні дії уряду Росії. Адже, вигідніше торгувати з стабільною та прогнозованою Польщею, ніж з Росією, навіть якщо якась сфера не знаходиться під санкціями^[29].

Небезпека повернення Росії в економічне життя залишається високою, попри існування нормативних документів,  спрямованих проти вливання агремором інвестицій в український бізнес. Проте інвестування в малих та середніх розмірах немає обмежень.

   В енергетичному плані ситуація була критична тривалий час і  до 2014 р.. Київ повністю залежав від імпорту російського газу, нафтопродуктів та ядерного палива., сьогодні ситуація кардинально протилежна. Саме російський газ давав привід для торгівлі державними інтересами під час «газових воєн» Києва і Москви та Харківських угод у 2010 р.. Наприклад, під час енергетичного кризи в 2008-2009 рр. Україна підписала катастрофічно дорогий для себе договір, згідно яким ціна для

_________________________

28. Економічна правда, «Як російський бізнес вгризався в Україну і що змінилося» https://www.epravda.com.ua/publications/2019/08/20/650787/#:~:text=%D0%9E%D0%B4%D0%BD%D0%B0%D0%BA%20%D1%83%202019%20%D1%80%D0%BE%D1%86%D1%96%20%D0%B2%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5,%D0%BB%D1%96%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B0%20%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%8F%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%B3%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D0%BC%D1%96%D1%81%D1%86%D1%96.
29. Радіо Свобода, «Економіка України залишається тісно пов’язана з економікою Росії» https://www.radiosvoboda.org/a/ukrainian-press-review/30955532.html

Києва становила 450 дол. за м³. Ціна ж для європейського споживача в середньому становила 250  дол. за м^3[30].  Російський енергетичний шантаж мав непоодинокі випадки впродовж тривалого часу. Сьогодні це також відбувається і в 2021 р. під час ведення в дії «Північного потоку – 2». Президент Росії В. Путін неодноразово наголошує, що готовий до діалогу з київською владою, але як відомо його діалог завжди направлений на поневолення України^[31]. З початком збройного протистояння Україна напряму не закуповує природній газ з Росії, а реверсом з Європи. Нафтопродукти закуповуються транзитом через Білорусь, а ядерні атомні електростанції переорієнтувалися повністю на американську атомну систему^[32]. Саме тому тут можна відмітити успішність України у енергетичній боротьбі з Росією. Існують деякі протиріччя у цьому питанні, але в загальному тут перемога за Києвом.

Російський бізнес, згідно даних російського Єдиного реєстру юридичних осіб в Україні, представлений 104 філіями російських компаній. Крім того, за даними Єдиного державного реєстру України, станом на  червень 2020 р., в Україні працювало 12 970 компаній, які мали російських засновників чи бенефіціарів. Частку в українських компаніях мали 12 563 осіб чи компаній із Росії. Разом з тим за останні роки російська присутність дещо скоротилась, хоча і зросла спершу після початку війни^[33].

_________________________

30. UA Info, «Щоб пам’ятали: газовий конфлікт у 2008-2009 рр. » https://uainfo.org/blognews/1475763645–shchob-pam-yatali-gazoviy-konflikt-2008-2009-roku-v-novinah-zmi.html

³¹ Лівий Берег, «У Росії назвали термін завершення будівництво «Північного потоку-2»» https://lb.ua/world/2021/06/06/486427_rosii_nazvali_termin_zavershennya.html

³² Hromadske, «До кінця року половина енергоблоків АЕС працюватимуть на американському паливі» https://hromadske.ua/posts/do-kincya-roku-polovina-energoblokiv-ukrayinskih-aes-pracyuvatimut-na-amerikanskomu-palivi-energoatom

33. Нове Время, «Як працює російський бізнес в Україні та український у Росії» https://biz.nv.ua/ukr/markets/rosiyskiy-biznes-v-ukrajini-i-ukrajinskiy-biznes-u-rf-dani-cifri-infografika-novini-ukrajini-50103601.htm

В територіальному відношенні, то найбільше бізнес інтереси РФ представлені у Києві, східних та південно-східних регіонах України. Водночас 618 українських компаній є засновниками російських компаній або некомерційних організацій (НКО). Із них 592 — активні. Якщо не включати компанії, що знаходяться в Криму або Донецькій чи Луганській областях, залишаються 464 українських компаній. НКО  – другі за популярністю сфера діяльності, в яких українські компанії засновують представництва в Росії. Саме НКО є зручним механізмом для діяльності російських організацій проти України. Наприклад, російська бійцівська організація «Оплот» у 2014 р. активно займалася антиукраїнською діяльність та стала основою терористичної організації ДНР^[34]. Проте діяльність українських організацій в Росії є суттєво обмежена, через політичний тиск Москви та державну політику. Бо РФ лише може розповідати про утиски росіян у світі, але водночас обмежувати права та свободи в середині країни^[35].

_________________________

³⁴ Українська правда, «Злочини Кернеса пов’язані з організацією типу Оплот» https://www.pravda.com.ua/news/2014/03/20/7019771/

³⁵ УКРІНФОРМ, «В РФ організації українців через тиск змушені обмежувати» https://www.ukrinform.ua/rubric-diaspora/3093265-v-rf-organizacii-ukrainciv-cerez-tisk-zmuseni-obmezuvati-dialnist-i-unikati-politiki-aktivist.html

³⁶ Ракурс, «Живий і здоровий: чому в Україні процвітає російський бізнес» https://racurs.ua/ua/1499-jyvyy-i-zdorovyy-chomu-v-ukrayini-procvitaie-rosiyskyy-biznes.html

Станом на червень 2020 р., 84 українські компанії або громадські організації були засновниками працюючих компаній в Росії. Якщо не брати до уваги НКО, то найбільше українські юридичні особи засновують компанії в Росії у таких сферах:

— оптова торгівля (85 компаній);

— операції з нерухомістю (58 компаній);

— будівництво (31 компаній);

— тимчасове розміщення харчування (29 компаній).

Тому згідно вищезазначеного, російська присутність в Україні дещо скоротилась за останні 10 років, але і до сьогодні багато російських компаній продовжують успішно функціонувати в Україні. Робота цих компаній в Україні дає легально право країні-агресора заробляти кошти та вести відкриту чи приховану кампанію для дестабілізації.  Українські компанії також продовжують вести бізнес в Росії, будучи як членами російських НКО, так і засновниками комерційних організацій в Росії. В даному випадку є великий провал, що до сьогодні російські компанії працюють в Україні, хоч і при цьому і приносять дохід в державний бюджет. Але 100% їх контролювати не можливо українськими спецслужбами, тому їх закриття є важливим моментом. Наприклад, під час Другої світової війни, у Радянському Союзі не працювало жодної німецької організації чи навпаки, бо це значило співпрацю з ворогом, бо це було небезпечно для життя. В Україні в 21 столітті, ми занадто толерантно відносимся до тих, хто вбиває українців. Політика України повинна бути симетричною та жорсткою до країни-агресора.

Крім інших сфер, в яких Росія розгорнула боротьбу проти України, найбільш передовою у XXI стала інформаційна кампанія із поєднанням численних кібератак на українські державні установи. Україна стала першою жертвою в світі такої потужної інформаційної агресії у світі, яка була поєднана із такою кількістю пропаганди у світових ЗМІ. Росія щорічно витрачає близько 1,3 млрд. євро на підтримку державних медіа, які ведуть інформаційну кампанію проти України^[37]. Вона утримує 16 загальноросійських, близько 120 супутникових та кабельних телеканалів, 7 телеканалів, що ведуть трансляцію закордоном, близько 180 регіональних телеканалів та 30 телеканалів малих міст та сіл. Загальна кількість телеканалів РФ — близько 330. Одними з найпопулярніших телеканалів є:

1. Перший канал – утримання Росії становить у сумі 92 млн. євро;
2. Russia Today- бюджет державою становить 325 млн. євро;
3. Росія-1 – входить в холдинг ВГТРК, який в загальному має допомогу від Росії у сумі 339 млн. євро;

_________________________

³⁷ Media Sapiens, «Витрати Росії на пропаганду становлять бюджету великого міста» https://ms.detector.media/media-i-vlada/post/24279/2020-03-03-vytraty-rosii-na-propagandu-dorivnyuyut-byudzhetu-velykogo-mista/

4. НТВ;
5. ТНТ та інші. Саме ці канали повністю покривають мовлення окупованих Донбасу і Криму та дискредитують будь-які дії України.

В інтернеті пропаганда Москви представлена численними ботофермами, які централізовано генеруються підрозділами МО Росії. Основний центр з 2013 р. знаходиться в м. Ольгино, що поблизу м. Санкт Петербург, і має назву «Агентство інтернет-досліджень». Дане агентство спеціалізується на поширенні фейкових вкидів у соціальні мережі Facebook, Twitter, Vkontakte та інші. Основні теми, на даний момент, роботи центру складають:

• критика О. Навального;
• критика зовнішньої політики Україна, США та всіх не лояльних до РФ країн;
• вихваляння політики Росії у світі, особливо президента В. Путіна.

Найбільш гучно проявили себе «ольгінські тролі» під час президентської кампанії в США, під час якої відбувалися найбільші за всю історію іноземні втручання^[38].

Українська протидія теле – інтернет пропаганді Росії відбувається на низькому рівні. Оскільки на 8 рік війни Київ не виділяє достатньо ресурсів та уваги цій сфері, це безпосередньо відображається у популяризації позитивного іміджу Росії в Україні. Хоча деякі відомства СБУ, ІПСО (ССО) та інші і протидії пропаганді Кремля, але загального прогресу немає. Позитивно допомогло росіянам те, коли Україна 29 січня 2020 р. ввела обмеження на безкоштовне телебачення^[39]. Нові правила зобов’язали українців платити кошти за перегляд телепередач, а в умовах бідності населення це спричинило збільшення тв-рейтиннів ворожих ЗМІ.  Найбільше виграли росіяни у східних регіонах та поблизу адміністративній межі з Кримом, де телесигнал ніяк не блокується.

У квітні 2021 р. було представлено  міжнародним дипломатам, новий орган «Центру протидії дезінформації», що в майбутньому має стати міжнародним хабом протидії пропаганди та дезінформації^[40]. Він буде займатися протидією російської пропаганди, навчати критичному мисленню українців в інформаційному вимірі та забезпечувати інформаційну безпеку України. Центр буде мати штат у кількості 52 працівників,  але коли слід очікувати перші успіхи поки не відомо. Відкриття даного центру відбулося із запізненням у 8 років^[41].

_________________________

38. Objective analysis, «Russian social media influence», https://www.rand.org/pubs/research_reports/RR2237.html
39. Радіо Свобода, «Кодування в Україні телеканалів» https://www.radiosvoboda.org/a/koduvannia-telekanaliv/30457617.html
40. Hromadske, «Зеленський анонсував відкриття Центру протидії дезінформації» https://hromadske.ua/posts/zelenskij-anonsuvav-vidkrittya-centru-protidiyi-dezinformaciyi-ta-priznachiv-jogo-kerivnicyu-sho-pro-neyi-vidomo
41. Радіо Свобода, «В Україні запрацював центр протидії дезінформації» https://www.radiosvoboda.org/a/news-tsentr-protydiya-dezinformatsiya/31189623.html

4. УСПІХ ЧИ ПРОВАЛ УКРАЇНСЬКОЇ БОРОТЬБИ. ІМОВІРНІ ШЛЯХИ ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ. ВИСНОВОК.

Дане питання в українському суспільстві зазвичай ніколи не вивчається, оскільки українці зазвичай оцінюють лише негативну сторону збройного конфлікту.  І будь-які прорахунки під час ведення бойових дій чомусь покладаються на політичне чи військове керівництво України, а не дії росіян. Твердження про винуватість українців у війні, а не росіян, активно підживлюється і російською пропагандою, яка майже безперешкодно потрапляє в Україну^[42].

 Якщо врахувати усю російську кампанію проти України на знищення державності до 2014 р., то багатьом експертами та політиками світу є дивовижний сам факт, як держава Україна взагалі утрималася на політичній карті світу^[43]. Зазначу основні тези:

• окупація Криму та окремих регіонів Донбасу складає близько 7% території України;
• число жертв складає 42-42 тисяч українців, із яких загинуло 13 000 – 13 500 осіб. Із них цивільних – 3500, військових – 4150 осіб, решта жертви на тимчасово окупованих територіях^[44];
• вимушено переселених осіб в Україні нараховується близько 1,5 млн. осіб;
• знищено або вивезено до Росії 27% промислового потенціалу України на Донбасі;
• в загальному через російську агресію на Донбасі Україна втратила 100 млрд. доларів США. Ці збитки не включають політичні та гуманітарні втрати, а суто економічні, що становили близько 15-20% ВВП України^[45] та інші.

Ці втрати за людським, політичним та економічним потенціалом є критичними, проте Україна вистояла в часи найгострішої боротьби 2014-2016 рр.. та продовжує це робити і до сьогодні під час замороженого стану війни.

_________________________

42. Deutche Welle, «Кто виноват в гибеле украинских военних в Иловайске», https://www.dw.com/ru/%D0%BA%D1%82%D0%BE-%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%82-%D0%B2-%D0%B3%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D0%B8-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B8%D1%85-%D0%B2%D0%BE%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8B%D1%85-%D0%BF%D0%BE%D0%B4-%D0%B8%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BC/a-40142092
43. Український інститут національної пам’яті, «До 5-річчя початку збройної агресії Російської Федерації проти України» https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/viyskovym/do-5-richchya-vid-pochatku-zbroynoyi-agresiyi-rosiyskoyi-federaciyi-proty-ukrayiny
44. ^. Hromadske, «В ООН підрахували кількість жертв на Донбасі» https://hromadske.ua/ru/posts/v-oon-podschitali-kolichestvo-zhertv-boevyh-dejstvij-na-donbasse
45. Радіо Свобода, «Україна втратила 100 млрд. доларів від агресії Росії» https://www.radiosvoboda.org/a/29114712.html

         При всіх економічних втратах, постійних 5% витратах ВВП на оборону та в стані війни, Україна показує позитивну динаміку розвитку держави, хоч із численними прорахунками.^[46]

         Згідно даних міжнародного аналітичного порталу Global Firepower 2021, то порівняння військового потенціалу України, Росії та Німеччини (дані подані члена НАТО) є наочним прикладом, того на скільки Україна є потужна у військовому плані.

№ з/п	Вид порівння	Україна	Росія	Німеччина
1.	Загальне населення країни	43.92 млн.	141,72 млн.	80,16 млн
2	Кількість населення придатного до військової служби	15,680 млн	46,527 млн.	29,498 млн.
3.	Активних військовослужбовців на службі.	255 000 осіб	1 014 000 осіб	185 000 осіб
4.	Резерв у випадку мобілізації	900 000 ос.	2000 000 ос.	30 000 ос.
5.	Бюджет оборони, включаючи усіх силових відомств країни	9,6 млрд. доларів	42,129 млрд. дол.	57,430 млрд. доларів.
6	Зовнішній борг держави	130 млрд. дол.	539 млрд. доларів	5,326 трлн. доларів
7.	Купівельна спроможність країни закордоном	378,45 млрд. дол.	4,025 трлн. дол.	4,3 трлн. дол.
8.	Всього повітряних суден, літаків	285 од.	4 144 од.	701 од.
9.	Ударних літаків	42 од.	789 од.	137 од.
10.	Гелікоптери / ударні гелікоптери	111/34 од.	1540/538 од.	338/56 од.

_________________________

46. Економічна правда, «Чи виправданий оптимізм» https://www.epravda.com.ua/columns/2020/08/19/664179/

11	Танки (в тому числі і ті, що знаходяться на зберіганні)	2430 од.	13000 од.	244 од.
12	Броньована техніка	11 435 од.	27 100 од.	5 260 од.
13.	Самохідна артилерія	785 од.	6 540 од.	117 од.
14.	Артилерійські установки	2040 од.	4465 од.	0 од.
15.	Системи реактивного залпового вогню	550 од.	3860 од.	38 од.
16.	Морський флот	25 од.	603 од.	80 од.
17.	Підводні човни	0 од.	64 од.	6 од.
18.	Фрегати	1 од.	11 од.	10 од.
19.	Аеропорти	187 од.	1218 од.	539 од.
20	Торгові судна	408 од.	2739 од.	609 од.
21.	Порти/термінали	6 од.	8 од.	13 од.
22.	Сухопутній кордон із сусідніми країнами	5618 км.	22408 км.	3694 км.
23.	Берегова лінія	2782 км.	37653 км. [47]	2389 км. [48]

Як бачимо, що кількість озброєння яке має Україна є досить велика, проте якість та сучасність викликають сумніви. Але з огляду на економічний стан, Україна, на мою думку, показує успіхи в боротьбі проти російського окупанта.  У нас вистачає багато проблем, але якщо врахувати потенціал і можливості Росії та знищення України до  2014 р., то стає очевидний успіх.

 Однозначна відповідь на питання «перемога» чи «провал» не можлива. На вибір в політичної верхівки України, як на мене є три варіанти:

1. Перший і він не прийнятний. Відмовитись від тимчасово окупованих територій Криму та ОРДЛО, шляхом визнання законних дій Росії та підписання відповідних міждержавних договорів. Проте це в свої чергу потягне за собою територіальні зазіхання Росії чи маріонеткових терористичних організацій на Харківську, Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську та інші області південно-східного регіону України. Виведені українські війська після того будуть вести бойові дії уже не на 450 км фронту, а на значно більшій. А найменший прояв дипломатії буде трактуватись як слабкість, якою неодмінно треба скористатись.
2. Другий, який до останніх часів вважав найбільш прийнятний. Він полягає у дотримані перемир’я з маріонетковими організаціями, в ході якого відбувається значне збройне нарощення потужності України та міжнародний

_______________________

47. Global Fire Power, «Порівняння України та Росії» https://www.globalfirepower.com/countries-comparison-detail.php?country1=ukraine&country2=russia
48. Global Fire Power, «Порівняння України та Німеччини» https://www.globalfirepower.com/countriescomparison-detail.php?country1=ukraine&country2=germany

політичний тиск на Росію. Щорічне збільшення фінансових асигнувань на оборону країни у поєднанні з санкціями, дадуть політичні основи для Росії в припиненні фінансової та логістичної підтримки «так званих Л/ДНР». Проте численні фінансові втрати Росії від дії міжнародних санкцій, не дають бажаного результату. Діючі пакети санкцій,  щорічно зменшують дохідну частину держбюджету Росії на 1/10 від загальних надходжень в бюджет всього починаючи з 2014 р.. і до сьогодні^[49]. Але будь-яких тенденцій до припинення підтримки ОРДЛО немає. Адже політичний шантаж України Москва вважає набагато важливішим, ніж добробут власних громадян.

3. Найбільш імовірний та полягає в силовому звільненні території Донбасу від терористичних організацій. Спочатку вирішення звільнення Донбасу, а потім і питання деокупації Криму. Це пов’язано з політичними, економічними аспектами, а також складністю проведення військової операції через потужний російський контингент у Криму. На мою думку, перший тиждень активних бойових дій можуть принести втрати Україні у кількості 5-8 тис. вбитими і пораненими. Оскільки військове командування терористичних організацій відбувається за координації ЗС Росії із південно-західного військового округу м. Ростов. Також наявних сил ООС, що знаходяться під керівництвом (40 тис. військових) буде недостатньо для повномасштабної війни. Розумна пропорція атакуючих сил проти оборони, згідно сучасних бойових статусів, складає 5-7:1. Тобто проти 40 тис. російських терористів необхідно близько 200-250 тис. військовослужбовців України, а без загальної мобілізації без цього не обійтися в країні. Але імовірні втрати та звільнення території дадуть вирішення багатьох проблем, та повне очищення української землі від ворона на Донбасі.

Особисто я схиляюсь до третього варіанту, і при цьому прекрасно розуміючи втрати, які можуть відбутися. Згідно відкритих даних, за час проведення АТО/ООС загинуло:

• 2014 р. – 1761 осіб;
• 2015 р. – 1172 осіб;
• 2016 р. – 565 осіб;
• 2017 р. – 356 осіб;
• 2018 р. – 226 осіб;
• 2019 р. – 170 осіб;
• 2020 р. – 104 осіб^[50].

 У час активних бойових дій у 2014 р. Україна втратила 1761 військових, проте з 2015-2020 рр.,  в часи більш встановленої лінії фронту, було втрачено 2593 особи.

_______________________

49. Економічна правда «Через санкції Росія втратила 173 мільярди доларів» https://www.epravda.com.ua/news/2019/01/26/644687/
50. Книга пам’яті полеглих за Україну, «Загиблі по місяцях» http://memorybook.org.ua/indexfile/statmonth.htm

Тобто перемир’я принесли майже у двічі більш жертв, ніж під час ведення бойових дій і звільнення території України від терористів.  І саме не визначеність політики щодо окупованих територій спричиняють втрати силового компоненту України, оскільки це питання вимагає комплексного рішення.

Рішення про деокупацію Донбасу повинно прийматися політичною елітою України, незважаючи на  втрату політичного рейтингу, що є надзвичайно актуальним чинником.  Неодноразово звучала в ЗМІ пропозиція про визначення подальшої «долі» війни на всеукраїнському референдумі ^[51]. Проте його результати, при імовірному проведенні, можуть негативно позначитись в прийнятті розумного рішення, від якого буде залежати майбутнє держави.

ВИСНОВОК

Україна у 2014 р. зіштовхнулася з нетиповою на той момент гібридною агресією Російської Федерації. В ході української боротьби проти ворога Україна зробила надзвичайно багато заходів для свого розвитку. Звичайно, що цього не достатньо, проте якщо врахувати політичний, економічний, військовий стан держави до 2014 р., то в порівнянні успіхи є очевидні. Росія почала свою кампанію щодо ослаблення України ще після Помаранчевої Революції і всі роки впевнено досягала успіху. Всі розрахунки були Росією враховані, за винятком двох, а саме національної свідомості українців та зародку волонтерства.

_______________________

51. Українська правда, «Ситуацію по Донбасу можуть винести на всеукраїнський референдум» https://www.pravda.com.ua/news/2021/05/20/7294215/

Cаме ці чинники змогли зупинити ворога в 2014 р. та продовжують це робити і до сьогодні. Народ України не є єдиним в своїх намірах протистояти Росії. Близько третини населення України прагне повернення Радянського Союзу тобто Росії, тим самим підігруючи агресору. А це значно сприяє Росії в імплементації своїх намірів – захопленні України або насаджені лояльного вищого політичного керівництва. І лише від самих українців залежить чи будемо ми далі розвивати свій успіх чи вернемся в еру тоталітаризму та беззаконня. Наші успіхи боротьби є очевидні, бо, для прикладу, ЗСУ, НГУ, добровольці та інші зупинили ворога біля Донецька, а не Києва. Саме там і проходить лінія 450 кілометрового розмежування, що стримує гібридний натиск другої за військовою потужністю держави світу.

Україна та її військовий компонент володіє унікальним бойовим досвідом, який розвинені країни світу здобувають в ході різних співпраць та навчань. Сьогодні не іноземні інструктори навчають українських бійців, а українські бійці навчають іноземців, бо досвід здобутий в ході українсько-російської війни є безцінний, який дався завдяки жертві тисяч патріотів України.

Vlad Dut

 

Даріуш Матерняк розмовляє з експертом Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння у Києві Ігорем Левченком про ядерну енергетику Росії, як інструмент політики Кремля.

Як Росія використовує цивільну атомну енергетику у своїй зовнішній політиці?

Фактично, діяльність Росії, пов’язана з цим, охоплює ширший діапазон, ніж лише атомна енергетика. Це більш широка технологічна експансія, навіть більш технологічна, ніж енергетична. Для прикладу, в Україні є кілька атомних електростанцій, але ми в цьому плані не є залежними від Російської Федерації, особливо якщо мова йде про технологічну сторону. Практично кожен процес у Росії є гібридним, якщо мова йде про зовнішню діяльність. Є там суто бізнесові складові, але вони також пов’язані із розширенням впливів й так далі. У цьому контексті цікавим випадком є будівництво росіянами атомної електростанції в Туреччині. З точки зору Росії, ця електростанція будується в економічно несприятливих умовах —  зрештою, схоже до багатьох інших подібних проектів, таких, як електростанція в Буширі в Ірані, яку спочатку мала будувати Україна, але з огляду на негативну позицію Вашингтона, Леонід Кучма відійшов від цієї ідеї. У будь-якому випадку, ця російська інвестиція до сьогодні не є повністю завершеною, кошти, які Москва кредитує на будівництво, давно витрачені. Незважаючи на це та фактично, завдяки цьому будівництву, Росія отримала статус головного політичного партнера Ірану та намагається виступати модератором та посередником у контактах з Тегераном. Таким чином, Росія працює над цією інвестицією для підвищення свого міжнародного статусу і, навіть використовує свої відносини з Іраном, як розмінну монету у переговорах із Заходом. Подібна діяльність проводиться щодо інших країн в інших регіонах: це інструмент для входу, нарощування та підтримки впливів, зокрема, політичних: такі пропозиції надходять до африканських країн, які, звичайно, не мають змоги самостійно фінансувати подібні проекти. Повертаючись до Туреччини: самі росіяни зізнаються, що здійснюють процес підготовки фахівців для роботи на електростанції, будівництво якої триває. Це великий об’єкт, чотири нові блоки, понад 3 тисячі осіб персоналу, з яких щонайменше 600 будуть підготовлені до роботи саме російськими фахівцями. Таким чином серед групи з високим соціальним статусом, своєрідної інтелектуальної та технологічної еліти вони формують пул людей, які мають і будуть мати позитивне ставлення до Росії. Це сфера, де ці інвестиції можуть окупитися в довгостроковій перспективі, особливо, якщо деякі з них у майбутньому будуть залучені до політики на національному чи міжнародному рівнях. Слід також мати на увазі весь “життєвий цикл” атомної електростанції: спочатку враховувався час експлуатації 40-50 років, але вже відомо, що вони модернізуються, і ці терміни поступово подовжуються, потенційно до 80 і більше років, враховуючи навіть найстаріші реактори, побудовані в Європі чи США. Це зрозуміло, оскільки це дорога інвестиція, як на етапі будівництва, так і на закритті: навіть неактивні електростанції потребують додаткових ресурсів для утримання або можливої санації ділянки. Це найкраще видно на прикладі Чорнобильської електростанції. Тому, за оцінками, збудовані на даний момент електростанції будуть експлуатуватися щонайменше 100 років і тому росіяни припускають, що вони будуть обслуговувати збудовані ними об’єкти саме такий період часу.

Чому це небезпечна діяльність?

Достатньо подивитися на російську політику, на те, як вона ведеться. Це засіб впливу, щоправда, “м’який” , невійськовий, але дуже важливий. Це чітко простежується у випадку політики Віктора Орбана в Угорщині, де значною проблемою є наближення завершення експлуатації атомної електростанції, побудованої СРСР, яка забезпечує значну частину потреб країни в електроенергії. Влада Будапешта має вжити певних заходів щодо цього. Логічним є продовжувати співпрацю з Росією, оскільки це була радянська електростанція: це конкретна економія, пов’язана з використовуваними технологіями, навчанням персоналу тощо. Росіяни пропонують набагато дешевше рішення, а також набагато швидше: інші компанії будують набагато довше і дорожче. Подібну діяльність Росія здійснює також в Білорусі, не можна виключити, що російські компанії також будуть запрошені до співпраці з Фінляндією, де, щоправда, триває будівництво західними компаніями, але зафіксовані значні затримки.

Враховуючи поточну ситуацію, Україна взагалі не розглядає можливості співпраці з Росією?

Звичайно, що ні. Україна модернізує свої атомні електростанції та поступово продовжує термін їх експлуатації. Цей процес займе ще принаймні не менше 15-20 років. Нещодавно розглядалось питання будівництва додаткових енергоблоків на атомній електростанції у Хмельницькому, де вже працюють два енергоблоки, а йдеться про завершення будівництва ще двох: зараз вони знаходяться на різних етапах впровадження. Україна не зможе побудувати їх до кінця своїми силами, але не йдеться про участь Росії в цьому проекті — це було виключене ще за часів Кучми. Наразі у нас немає фінансових ресурсів для такого будівництва. Росія пропонувала позику 10-11 мільярдів євро, але, як я вже згадував, навіть за часів Кучми це було неприйнятним з точки зору інтересів України, головним чином через політичні вимоги Москви: тоді йшла мова про продовження розміщення Чорноморського флоту, або контроль над газотранспортною системою. Для Росії це не питання заробітку, а нарощування політичного впливу, як ми вже говорили. Проблема з блоками в Хмельницькому полягає, серед іншого, на тому, що в Україні не будуються реакторні корпуси, а вони там є необхідними, оскільки вони ще не побудовані на даний момент. Однак, Україні зараз фактично вистачає виробничих потужностей, які забезпечують її енергоблоки. Будівництво нових найближчим часом не розглядається також через відсутність коштів на таку розбудову.

Яка співпраця між Україною та США у сфері атомної енергетики?

Серед іншого, це співпраця з компанією “Westinghouse”, яка виробляє паливні елементи для атомних реакторів. Ця співпраця базується на угодах з 1990-х років, коли Україна відмовилася від атомної зброї: у відповідь США зобов’язалися інвестувати в український сектор цивільної атомної енергетики. Понад 10 років “Westinghouse” разом з Українською академією наук та Інститутом атомної фізики працюють над розробкою паливних елементів для пострадянських електростанцій — тепер вони поставляються в Україну, що сприяє диверсифікації джерел постачання у енергоносії.

Pозмовляв: Даріуш Матерняк

Вступ

Тероризм як явище поширився в усьому світі наприкінці ХХ – початку ХХІ століть. На сьогодні, це стало світовою проблемою людства, яка несе постійну загрозу стабільності та миру. Особливу небезпеку терористичні угрупування почали наносити з часу збільшення ними кількості міжнародних зв’язків та взаємодії у різних сферах, використання технічних засобів та здобуття значних фінансових вливань від різноманітних джерел.

Сьогодні у світі діє велика кількість терористичних організацій, проте найбільш відомими та впливовими з них є близько десятка. Це «Ісламська держава», «Аль-Каїда» «Талібан», «Хамас», «Хезбола» та інші.

За оцінками міжнародних організацій, національних урядів, спецслужб, неурядових організацій та незалежних фахівців найбільшу терористичну загрозу в світі становлять ісламістські або джихадистські організації та групи. Більшість терористичних актів пов’язано саме з активністю таких угрупувань.

До джихадистського руху належить велика кількість організацій та груп. Вони присягають на вірність більш потужним групам, взаємодіють, змінюють назви, конкурують, відокремлюються одна від одної тощо. Для таких організацій спільним є прагнення знищення світської влади, встановлення халіфату, панування законів шаріату, викорінення західних стандартів, демократії та освіти.

На сьогодні одну з найбільших  глобальних  загроз становить міжнародна терористична організація «Ісламська держава» (раніше – Ісламська держава Іраку та Леванту ІДІЛ. Це ісламістське сунітське, екстремістське, терористичне угрупування, з шаріатською формою правління, діє як квазідержава, переважно на території Сирії та Іраку, частково контролюючи території «сунітського трикутника». ІД визнана терористичною організацією Радою безпеки ООН, ЄС, а також низкою окремих країн.

З 2014 роки бойовики «Ісламської держави» влаштували або приписали собі щонайменше 200 терактів по всьому світу. В Європі, Росії, США і навіть на власних територіях. Внаслідок цього загинули понад 2,5 тисячі людей. Ще приблизно 3 тисячі осіб терористи стратили в кривавих розправах на Близькому Сході: їх палили, грабували, топили, розстрілювали й навіть кидали у киплячу смолу.

Останній гучний теракт стався 21 січня цього року на ринку в торговому районі Багдада. Організація взяла на себе відповідальність за два вибухи. Тоді загинули щонайменше 32 людини, понад 100 дістали поранення.

 

Історія:

Передумови для появи цих радикально налаштованих ісламістів існували вже давно. Певною мірою цю організацію можна назвати проєктом забороненої партії БААС, до якої належала вся сунітська верхівка Іраку на чолі з колишнім президентом Саддамом Хусейном. При його режимі суніти займали привілейоване становище стосовно шиїтської більшості, тісно пов’язаної з одновірцями в сусідньому Ірані. Фактично серед керівників ІД здебільшого колишні агенти та офіцери тогочасного режиму, вони й становлять ядро терористичної організації.

Ще однією предтечею ІДІЛу була група Тавхид вааль-Джихад (Єдинобожність і Джихад), створена 1999 року йорданцем Абу Мусабом аз-Заркаві, (якого вважають батьком «Ісламської держави»). Угруповання  стало однією з головних сил, які протистояли міжнародній коаліції в іракській війні. Згодом він приєднався до Бен Ладена і створив «Аль-Каїду в Іраку» (2004р.).

Поштовхом до формування ІДІЛу стало вторгнення коаліції на чолі з Вашингтоном у 2003 році в Ірак з метою повалення режиму Хусейна. Влада в Іраку тоді перейшла до шиїтів, а суніти, які правили країною раніше, втратили вплив і зазнавали переслідувань. Тисячі невдоволених військових і цивільних службовців-сунітів розпустили по домівках. Вони почали шукати шляхи помсти, підтримки серед народу і формувати власні угрупування. Розкол позначився і на мирному населенні, суніти зазнавали утисків на кожному кроці. Вони одразу відгукнулися на заклик Абу Мусаба аз-Заркаві, який перебрався в Ірак і за лічені місяці почав організовувати щоденні криваві та провокаційні напади як на західні об’єкти, так і на шиїтську більшість. Заркаві був настільки жорстоким, що в тій же «Аль-Каїді» його вважали екстремістом.  Вже у 2006 році американці оголосили, що ліквідували Заркаві. У жовтні того ж року на базі іракської «Аль-Каїди» та шляхом злиття 11-ти радикальних ісламістських угрупувань народилася «Ісламська держава в Іраку». Фактично це був продукт США та їхніх союзників.

Однак особливого успіху «Ісламська держава в Іраку» не мала: американські війська відтіснили її на всіх напрямках, а Рада Старійшин сунітських арабських племен «Ас-Сахва» категорично відкинула  жорстокість і насильство організації.

На слайді висвітлені цитати світових лідерів, які вважали однією з ключових причин появи «Ісламської держави» вторгнення коаліції в Ірак.

Тоні Блер, прем’єр-міністр Британії, зазначав – «Я хотів би вибачитися за неправильні рішення, які ухвалила наша адміністрація, а також за помилки в наших планах. Ми не обдумали наслідків, не передбачили, що станеться після того, як ми повалимо режим».

6 грудня 2016 року Обама, виступаючи у Флориді з промовою про боротьбу з тероризмом, підтвердив, що вторгнення США в Ірак і допущені при цьому помилки стали однією з причин появи «Ісламської держави».

5 травня 2017 року перший президент Афганістану Хамід Карзай в інтерв’ю Fox News також відзначив, що «ІД є продуктом США».

Після загибелі аль-Заркаві на зміну йому прийшов чоловік, про якого завжди було відомо небагато. Це був Ібрагім Авад аль-Бадрі, більше знаний як Абу Бакр аль-Багдаді. За роки його правління «Ісламська держава в Іраку» займалася поширенням свого впливу і розширенням територій. Приєдналася до радикальних сил, що протистояли сирійському президенту Башару Асаду, організувавши ще одне угруповання – «Фронт ан-Нусра».

У квітні 2013 року, після злиття своїх сил в Іраку і Сирії, організація перейменувалася в «Ісламську державу Іраку та Леванту» (Левант-історична частина Сирії). Терористи захопили сирійське місто Ракка і зробили його своєю столицею.

Хоча Лідери «Аль-Каїди» і «Ан-Нусра» відкинули це об’єднання, однак в обох угрупованнях знайшлося достатньо прихильників Багдаді, які, відколовшись від своїх лідерів, допомогли ІДІЛ закріпитися в Сирії.

Цього ж року Багдаді оголосив про те, що його бойовики братимуть участь у громадянській війні в Сирії.  Цей крок підопічних «Аль-Каїді» не сподобався і в лютому 2014 року її лідер Айман аз-Завахірі заявив, що ІДІЛ більше не має стосунку до «Аль-Каїди».

Наприкінці грудня 2013 ІДІЛ знову звернула основну увагу на події в Іраку, вдало скориставшись політичним протистоянням між шиїтським урядом країни і сунітською меншістю. За допомогою колишніх сподвижників Саддама Хусейна і незадоволених лідерів сунітських громад Іраку ІДІЛ захоплює місто Фаллуджа.

У червні 2014 року бойовики ІДІЛ захопили велике місто Мосул на півночі Іраку і стали активно просуватися у напрямку до Багдаду, знищуючи своїх супротивників і погрожуючи повністю винищити багато етнічних і релігійних громад країни.

У 2014 році Багдаді проголосив на підконтрольних собі територіях  халіфат (ісламська теократична держава), а себе халіфом – Ібрагімом, духовним лідером правовірних і правителем новітньої «Ісламської держави», прямим наставником пророка Мухаммеда, який започаткував ісламську релігію. Своєрідна інавгурація відбулася 28 червня 2014 року в головній мечеті Мосула. Крім цього, лідер організації закликав усіх мусульман переселятися в Ісламську державу, яка внаслідок успішних військових дій охопила територію Сирії та Іраку із 10 мільйонами мешканців.

На думку експертів, однією з основних причин появи ІД є швидке зростання населення Близького Сходу і викликані ним безробіття, зубожіння населення даних регіонів, які створили ґрунт для поширення ідей релігійного екстремізму серед місцевої безробітної молоді.

Починаючи з 2017 року Ісламська держава почала втрачати захоплені території, в зв’язку з чим вона все частіше вдавалася до терористичних актів у великих поселеннях і містах, використовуючи свої мережі сплячих осередків на Близькому Сході і в інших регіонах світу. Після Битви при Багхуз-Фавкані в лютому-березні 2019 року залишки бойовиків ІД перейшли в підпілля.

У липні 2019 року аналітики Контртерористичного комітету Ради Безпеки ООН попередили, що аль-Багдаді готує повернення до Іраку, а також те, що терористичні атаки на європейські країни можуть тривати до кінця року. У жовтні 2019 року з’явилися розмови про те, що бойовики ІД можуть почати проявляти терористичну активність після виведення американських військ з Іраку.

В кінці жовтня 2019 року ІД  оголосила, що Абу Ібрагім аль-Хашемі аль-Кураші став новим лідером організації, після того, як військовослужбовці США в Сирії (м. Ідліб) провели спецоперацію, в результаті якої Багдаді був ліквідований,  привівши в дію пояс смертника.

Президент США Трамп  заявив під час прес-конференція в Білому домі:

«Абу Бакр аль-Багдаді мертвий. Він був засновником і лідером ІДІЛ, найбільш безжалісної і жорстокої терористичної організації в світі. Сполучені Штати шукали Багдаді протягом багатьох років. Викрадення або вбивство Багдаді було пріоритетом національної безпеки моєї адміністрації».

Сьогодні ІД продовжує заявляти,  що група як і раніше претендує на створення всесвітнього халіфату, незважаючи на те, що втратила всі свої території в Іраку та Сирії.

В Іраку угруповання вже пішло у підпілля. В ООН кажуть, що таємна діяльність ІД має на меті похитнути державну владу, створити в країні атмосферу страху і беззаконня.

Попри те, що ІД зазнала серйозних втрат, за даними ООН, в розпорядженні угруповання все ще є від 15 до 20 тисяч бойовиків лише в Іраку та Сирії.

Водночас чимала кількість бойовиків, що так чи інакше пов’язані з ІД, перебувають в Афганістані, Єгипті, Лівії, Пакистані, Узбекистані, Сомалі, Ємені, Індонезії, Західній та Північній Африці і навіть в Австралії.

Окрім того, люди, що розділяють ідеологію Ісламської держави, продовжують здійснювати терористичні атаки і в інших регіонах.

Ідеологія:

Ідеологія «Ісламської держави» заснована на ваххабізмі – релігійно-політичному русі, який закликає повернутися до витоків ісламу. Тобто до найсуворіших обмежень і середньовічних покарань.

Фактично, угрупування прагне об’єднати в одну країну весь мусульманський світ. Із амбітною установкою «володарюй, домінуй, принижуй» ІД оголосила, що планує завоювання усіх континентів. При цьому до перспективи зіткнутися із опором міжнародної спільноти джихадисти поставилися із захватом, адже це наблизить день Апокаліпсису – центральної ідеї доктрини «Ісламської держави». В їхньому уявленні, Судний День – не за горами, його давно передбачили в хадисах – переказах про життя Мухамеда. Приблизно це має відбутися так: відновлення халіфату спричинить гнів невірних, почнеться велика війна, біля сирійського міста Дабік відбудеться остання битва. Сили Заходу будуть розбиті, але і мусульмани зазнають поразки – після війни прийде так званий Даджаль, своєрідний Антихрист, який знищить майже усіх мусульман. Зупинити його зможе тільки пришестя пророка Іси, після чого настане Судний День. Ті, хто визнав халіфат і боровся за нього, гарантовано потрапляють на небеса, усі інші – в пекло. Таким чином, як би парадоксально це не звучало, вбивствами, захопленням територій та грабунками воїни «Ісламської держави» намагаються забезпечити собі місце в раю. Ось чому угруповання з ентузіазмом поставилося до перспективи прямої конфронтації з міжнародною коаліцією на чолі зі США.

«Ісламська держава» вимагає беззаперечного дотримання шаріату – сукупності ісламських норм, законів і простих настанов у повсякденному житті. Зокрема, чоловіки мають носити бороду, жінки – чадру. Заборонені алкоголь і тютюн. Порушення караються побиттям або стратою. Будь-яке інакомислення неприпустиме. Представників інших релігій здебільшого страчують як «невірних».

Все що не потрапляє під ці правила – харам (гріховні заборонені вчинки), за які людина понесе покарання. Вони  діляться на кілька видів. Наприклад ХАДДА застосовується до наклепів, перелюбства і вживання алкоголю. За таке можуть посадити, відшмагати батогом або стратити. КИСАС – ним карають за злочини проти життя і здоров’я людей. Якщо вбив – будеш вбитим у відповідь. В особливих випадках застосовують КАФФАРУ – це викуп за вбитого або ДИЙЮ – відшкодування за принесену шкоду. Останній вирок ТАЗІР, його виголошують за шахрайство і хуліганство. Наприклад за крадіжку можуть відрубати кисть руки.

Як говорить один з бойовиків  ІД: «Закони шаріату в Іраку та Сирії працюють відмінно і вони мають поширюватися на увесь світ. Для нас це добре. Для інших – катастрофа. По-перше – шаріат навіки поховає демократію в інших країнах. По друге – знизить економіку і суспільний лад, бо шаріат приносить насильство».

На територіях, де панує шаріат, творяться страшні речі. Злочинців, журналістів, полонених військових, туристів й особливо людей інших віросповідань піддають жорстким катуванням. Бійці ІД використовують найжахливіші способи насильницької смерті: людям знімають шкіру, переїжджають ноги танком, кидають в киплячу смолу, закривають в клітці й топлять, спалюють живцем, забивають камінням, жінок ґвалтують, а людей нетрадиційної орієнтації скидають із багатоповерхівок.

Щодо жінок, то в ІД їх вважають другим сортом людей. Їх ґвалтують, продають, обмінюють і б’ють. Жінкам заборонено пересуватися по вулиці без супроводу чоловіка, спійману жінку доставляють додому, а чоловік-опікун піддається 80-ти ударів батогом. Однак, існує правило –  якщо ісламіст загине від руки жінки, значить він не потрапить до раю. Хоча аль-Багдаді й скасував це правило, та бойовики все одно побоюються такої смерті.

Прапор ІД – чорний стяг. Він символізує прихід месії, тобто кінець світу. На прапорі зображено печатка Мухаммеда в білому колі з написом над ним: «Немає бога, крім Аллаха». Такий символізм, вказує на віру ІД в те, що вона представляє собою відновлення халіфату раннього ісламу з усіма наслідками, що випливають з цього.

Щодо смертників, з ними дуже часто пов’язують фразу АЛАХ АКБАР. Дійсно, бойовики вигукують ці слова коли розстрілюють невірних чи підриваються. Цей клич дуже тісно вплетений у мусульманську культуру. Але це не бойовий клич, а звичайне звернення до Бога. Часто застосовують під час молитви. Українською можна перекласти як «Боже милосердний».

Отже, метою організації є ліквідація кордонів, встановлених в результаті розділу Османської імперії, і створення ісламської держави на території Іраку і Сирії, Лівану, Ізраїлю, Палестини, Йорданії, Туреччини, Кіпру, Єгипту (мінімум Синайського півострова) та інших історичних територіях османського періоду. А як максимум –  світовий контроль на територіях всіх держав. Серед інших цілей угруповання: знищення угруповання ХАМАС, знищення держави Ізраїль, дестабілізація в Центральній Азії.

Адміністративна структура та керівництво:

 «Ісламська держава» не тільки назвою претендує на те, щоб бути «справжньою державою»: на захоплених підконтрольних територіях вона намагається створювати квазідержавні структури: місцеву владу, сторожу «ісламського порядку», збирання податків, розгалужену розвідку і, звичайно ж, військо. Хоч зараз ця «держава», як виглядає – у стан занепаду, її структура є наступною:

головою держави є халіф, який має необмежену владу. При ньому діє дорадчий орган – Шура, члени якого призначаються халіфом.

Управлінням підконтрольними територіями займаються намісник в Іраку і намісник в Сирії, в підпорядкуванні яких знаходяться губернатори провінцій. Територіальна структура управління нестабільна в силу постійної зміни складу підконтрольних територій. У Іраку і Сирії ІД використовує існуючу адміністративно-територіальну систему, тільки-но перейменувала адміністративні одиниці у вілаяти або провінції.

За оцінкою експертів, урядовий апарат у роки піднесення ІД налічував близько 25 тисяч осіб.

Після захоплення територій ІД в першу чергу міняла судову систему і ліквідовувала світський суд, заміняючи її на шаріатський.

Розробкою законів займається Адміністративна рада.

Військове управління здійснює Військова рада, а керівництво спецслужбами – Рада розвідки. Їх склад також призначається халіфом, причому важливу роль грають колишні офіцери іракської армії і спецслужб. У функції Ради розвідки входить також забезпечення особистої безпеки халіфа. Рада військової допомоги відповідає за допомогу союзницьким угрупованням в інших країнах.

Нагляд за дотриманням норм шаріату і ісламської моралі здійснює Правова рада. У функції ради також входить пропаганда за кордоном і вербування бойовиків за кордоном. Крім того, є Ісламське управління громадської інформації. Воно відповідає за пропаганду, контрпропаганду і роботу з молоддю.

Господарськими питаннями займаються окремі уповноважені радники халіфа, які по суті складають цивільний уряд. Для відкриття крамниці або майстерні не потрібно ніяких дозволів, реєстрації або внесків. Оподаткування варіюється в залежності від міста. У великих містах працюють основні системи життєзабезпечення, включаючи подачу електроенергії і води, а також стільниковий зв’язок.

Бойовики ІД та члени їх сімей навіть володіли особливими пільгами та таким собі «соціальним пакетом», куди, серед іншого, входило безкоштовне житло і медичне обслуговування, в той час як всі інші зобов’язані були отримувати все на платній основі.

Території

У вересні 2014 року директор Національного центру боротьби з тероризмом США Метью Олсен заявив, що ІД контролює велику частину території в басейні річок Тигр і Єфрат, площею приблизно в 210 000 кв. км, що співвимірне з територією Британських островів.

Сім місяців потому представники армії США стверджували, що «Ісламська держава» втратила близько чверті своєї території в Іраку (від 13 тис. до 15,5 тис. кв. км). Однак контрольована ІД територія в Сирії залишалася майже без змін: втрати в одних місцях компенсувалися захопленнями в інших.

Тим не менше, ці цифри не зовсім відображають реальний стан речей. Насправді сили ІД цілком і повністю контролювали лише невелику частину цієї території, яка включає великі та малі міста, головні дороги, нафтові родовища і військові об’єкти. Карта що «гуляє» інтернетом, показує історичні області колишніх мусульманських держав в Європі, Близькому Сході і Африці, які ІД планує приєднати до своєї держави.

У червні 2015, офіційно проголошено створення філій в Лівії, Єгипті (Синайський півострів), Саудівській Аравії, Ємені, Алжирі, Афганістані, Пакистані, Нігерії і Північному Кавказі. IД також має представництво в Марокко, Лівані, Йорданії, Туреччині, Ізраїлі і Палестині, але не має офіційних філій в цих країнах.

ІД також отримала клятви вірності і опублікувало прес-релізи через групи в Сомалі, Бангладеш та на Філіппінах, але не оголосила про які-небудь подальші офіційні розгалуження, замість цього називаючи нові філіали просто «солдатами халіфату».

У квітні 2014 року загін бойовиків ІД увійшов у Лівію, і в жовтні захопив контроль над прибережним містом Дерна, але в середині 2015 року бойовики ід були вибиті із міста. Влітку 2014 року в Лівії почалася громадянська війна між лояльним до ісламістів Загальним Національним Конгресом і новим парламентом – Палатою депутатів. ІД виступила в конфлікті як «третя сторона». До лютого 2015 року бойовики тримали в облозі великий лівійський порт Сирт і контролювали розташоване поруч місто Нофалія, а також нафтове родовище аль-Мабрук на південь від Сирту.

10 листопада 2014 року члени організації «Ансар Бейт аль-Макдіс» присягнули на вірність аль-Багдаді і стали називатися «Вілаят Синай». Угрупування має до 3 тисяч вояків. Угрупування також діє в секторі Газа, називаючи себе «Ісламською Державою в секторі Газа». 19 серпня 2015 року, члени групи підірвали штаб-квартиру Сил безпеки Єгипту в північному Каїрі, поранивши 30 людей. У лютому 2018 року по наказу президента Абделя Фаттах Ас-Сісі, Збройні Сили Єгипту почали війну проти ІД на Синайському півострові. Контртерористична операція триває три роки, однак бойовики досі присутні в регіоні і регулярно атакують позиції урядових військ.

Члени угруповання «Джунд Аль-хілафа» присягнули на вірності аль-Багдаді у вересні 2014. Тоді ж вояки цієї організації в Алжирі відрубали голову французькому туристу Ерве Гурделю. З того часу, даних про дії угруповання майже немає, у грудні 2014 алжирські сили безпеки знищили керманича організації Халід Абу-Сулеймана.

26 січня 2015, було проголошено Хорсанську провінцію «Вілаят Хорсан» на чолі з Хафізом Саїдом Ханом  і  Абдула Рауфом, після того як обоє присягнули аль-Багдаді. Назва Хорсан посилається на історичний регіон, який включає Афганістан, Пакистан, та «інші сусідні землі». Проте вже 9 лютого 2015, Абдулу Рауфа було убито під час авіанальоту літаків НАТО. 18 березня 2015 було знищено афганською урядовою армією Хафіза Вахіді (в.о. губернатора)

13 листопада 2014, непізнана фракція в Ємені присягнула на відданість ІД. У грудні того ж року ІД впровадила активну присутність усередині Ємену, маючи конкурента «Аль-Каїду на Аравійському півострові». У лютому 2015, фракція «Аль-Каїди» «Ансар Аль-шаріа» присягнула на відданість ІД. Оскільки Єменська громадянська війна зазнала ескалації у березні 2015, вояки ІД почали бойові дії проти хуситів в регіонах Хадрамаут, Шабва, Сана.

У березні 2015 року на вірність ІД присягнула організація «Боко Харам». Організація виникла у 2002 році та діє на території Нігерії, півночі Камеруну, Нігеру та Чаду. Своїм завданням визначає запровадження в Нігерії шаріату та викорінення «західного способу життя», включаючи політичний, соціальний, освітній аспекти. Після присягання на вірність ІД угрупування має назву «Західноафриканська провінція Ісламської держави». За різними оцінками кількість бойовиків складає 4 – 6 тис. осіб. У 2014 році організація визнана Радою Безпеки ООН терористичною.

Деякі командири Кавказького Емірату в Чечні і Дагестані присягнули на вірність IД наприкінці 2014 і на початку 2015 року. 23 червня речник ІД Абу Мухамад Аль-аднані склав присягу відданості й анонсував нову Кавказьку Провінцію під керівництвом Рустама Асельдерова.

До квітня 2015 року після боїв ІД втратила 25-30% (8-10 тис. км²) первинних захоплених в Іраку територій. Однак потім в 2015 році ІД вдалося знову розширитися в Сирії і було захоплено близько 70% території Сирії (включаючи повторне захоплення Пальміри), а загальна чисельність бойовиків склала 60 тисяч чоловік. У той же час, згідно із заявою 14 грудня 2015 року президента США Барака Обами, в ході боїв терористи ІД втратили близько 40% від початку захоплених в Іраку територій.

За 2016 рік, як повідомлялося в ЗМІ, ІД втратила близько 20% території та скоротила контрольовану площу до 60 тис. км².

У 2017 році ІД терпить нищівну поразку на всіх фронтах, позбулася 90% раніше контрольованих територій, в тому числі в Іраку і Східної Сирії, (включаючи столицю Ракка 17 жовтня) і найбільше місто Мосул (10 липня) –після наступів іракської, іракско-курдської, сирійсько-курдської та опозиційної сирійської армій за підтримки міжнародної західної коаліції, а в іншій частині Сирії – після наступів сирійської армії за російської підтримки.          Також до кінця 2017 року угруповання, що входили в ІД втратили більшу частину із раніше захоплених кількох тисяч км² територій в Лівії (район Бенгазі) та Нігерії (район Борно).

Чисельність та озброєння

Оцінки чисельності бійців ІД коливалися в широких межах  від десятків тисяч до 200000. На початку 2015 року журналістка Мері Ен Вівер підрахувала, що половина бійців ІД були іноземцями. Згідно з доповіддю ООН, у листопаді 2014 року в рядах ІД було 15 000 бійців з 86 країн. За оцінками американських спецслужб, у лютому 2015 року кількість  іноземних бойовиків зросла приблизно до 20 000, включаючи 3500 із західного світу. У вересні 2015 року ЦРУ підрахувало, що 30 000 іноземних бойовиків приєдналися до ІД.

Організація має бійців за межами своїх територій, вони розкидані по всьому світу. Переважно це люди, які повернулися з ІД назад на батьківщину. Точних цифр немає. Нараховується більше двадцяти тисяч: до 3000 в Європі, 1000 в США, 3000 – в Росії, Лівії та Зх Африці по 5000, 1000 – в Саудівській Аравії, 3000 –в Йорданії, по 1000 – в Марокко, Туреччині, Ємені. В Сирії на боці ІД, за приблизними підрахунками, воює до 10 тисяч громадян Росії, Вірменії, Казахстану, Киргизії, Таджикистану і навіть Білорусі. Більшість із тих, хто повернувся залишається терористами або відправляються назад в «Ісламську державу».

Стамбул продовжує активно виловлювати на своїх митницях та депортувати  сотні громадян Росії, які їдуть поповнювати банди ІД  в Сирії. За останні два роки в аеропортах Стамбула та Анталії було затримано близько 1000 осіб з російським паспортом, які прямували в Сирію та були затримані. Також з Індонезії, Таджикистану, Ірану, Франції, Азербайджану. При цьому турки закривають очі на присутність на своїй території, впритул до сирійського кордону, вишкільних таборів «Ісламської держави» для таких найманців.

Психічне здоров’я бійців ІД – питання окремого дослідження. Але можна стверджувати, що серед ідейних лідерів та прихильників ІД є вихідці з високорозвинених держав західного світу. Наприклад, відомий британський репер-джихадист Джон – з Британії, воєначальник Абу Умар аш-Шишані, уродженець Грузії, німецький репер Deso Dogg, голландець Ісрафіл Йилмаз. За звітом The Soufan Group, опублікованим в грудні 2015,  від 27,000 до 32,000 людей приїхали воювати в Сирію з 86 країн світу.

 Лави ІД порідшали після початку авіаударів, яких завдає очолювана США коаліція з серпня 2014 року.

У червні 2015 заступник держсекретаря США Ентоні Блінкен зазначив, що в результаті авіаударів убито понад 10 000 бойовиків ІД.

Для компенсації втрат «Ісламська держава» вдалася до насильницького набору в армію. Іракський експерт Хішам аль-Хашимі вважає, що тільки третина солдатів ІД є її переконаними прихильниками, інші ж були змушені вступити в армію або зі страху, або з примусу.

ІД користується спадком тих терористичних організацій та загонів, з яких вона була утворена, а також великою кількістю трофейної зброї. Звіт Amnesty International за грудень 2015 року стверджує, що у руках терористів зброя, виготовлена і спроектована у 25 країнах. Багато серед неї американської, спадку іракської кампанії. Також тут можна побачити, що організація має більшість китайської, російської та навіть радянської зброї.

В якості пересування бойовики здебільшого використовують збройні пікапи. Також є важке озброєння, захоплене на складах іракської армії; авіація (МіГ-21 іракської армії); засоби ППО – комплекси Оса, які раніше були захоплені у сирійської армії.

Наприклад, були захоплені протитанкові ракети американського виробництва TOW, які США та Саудівська Аравія постачали Вільній сирійській армії.

Під час боїв в районі іракського міста Байджі (за 200 км на північ від Багдада) бойовики ІД захопили на одному зі складів іракської армії сучасні протитанкові ракетні комплекси 9К129 «Корнет-Е» російського виробництва. Дані комплекси були поставлені іракській армії з Росії в 2014 році.

Крім цього, організація використовує заміновані вантажівки та автомобілі, підривників-смертників, а також використовувала хімічну зброю в Іраці та Сирії і має активну дослідницьку групу хімічної зброї. ІД також захопила ядерні матеріали з Мосульського університету в липні 2014 року, але навряд чи зможе перетворити їх на зброю.

Під час битви при Мосулі ІД використовувала комерційні квадрокоптери та безпілотники як платформи спостереження та доставки зброї за допомогою саморобних приладів для скидання гранат та інших вибухових речовин. У квітні 2017 року, при нанесенні міжнародною коаліцією авіаудару  на захід від Мосула, був знищений завод з виробництва безпілотних літальних апаратів.

Має місце думка, що ІД максимально диверсифікувало схему поставок зброї, що забезпечує постійний приплив нової зброї.

Вербування

Здебільшого рекрутинг націлений на людей, які опинилися у скрутному становищі. Їм обіцяють нове життя, золоті гори та необмежені можливості.

Дослідники кажуть, що причини, які штовхають чоловіків і жінок до лав ІД, не дуже відрізняються. Для дівчат це сприймається як хвилююча пригода на шляху до нареченого. Але якщо відкинути нечисленну групу дівчат, які шукають в ІД свою любов, то і чоловіків, як, в принципі, і жінок приваблює насильство .

Також чималі кошти, які обіцяють як заробіток за приєднання до «джихаду».  Більш того, боротьба за «халіфат» дарує молодим мусульманам у всьому світі відчуття правоти, обраності. Можливість домінувати над жертвою безкарно і, при цьому, не страждати морально (адже все робиться в ім’я Аллаха) – це потужний стимулюючий фактор.

Ще один фактор, за словами дослідників, це бунтарство молодих людей, небажання жити в немусульманському суспільстві. Іноді це вихідці з радикально налаштованих сімей, але і це не є правилом. Схоже, що єдине, що об’єднує всі випадки – професіоналізм людей, які переконують приєднатися до ІД. Вони дуже добре підготовлені, справжні майстри-психологи.

Рекрутери ефективно використовують те, що вчені описують, як «пошук ідентичності». Люди шукають себе, намагаються розібратися зі своїм життям або навіть вірою, і в цей час вони можуть стати «здобиччю» ІД.

Вчені серед факторів, що штовхають до ІД, називають також почуття ізольованості в західному світі, а ще – відчуття, що мусульман несправедливо ображають. Рекрутери люблять представляти складні міжнародні конфлікти як боротьбу Заходу або іновірців проти мусульман.

Під це умовне ідеологічне вербування потрапляють навіть таджицькі заробітчани (гастарбайтери). У Таджикистані є представники ІД – чеченці. Вони розповідають майбутнім жертвам, що у Москві на них ніхто не чекає і  не поважає. Закликають їхати у Сирію. Там і заплати нормальні і  професії хороші. Воювати нібито не обов’язково. Робота вербувальників приносить плоди. В Сирію вже виїхали до 5000 вихідців з Середньої Азії. А потрапляють вони туди через незахищений кордон з Туреччиною. Зі Стамбула до Газіантепа їх везе спеціальний «Джихад-експрес».

Коли пізніше завербовані бачать нелюдську жорстокість або просто розчаровуються в ідеології, вирватися із лап ІД практично нереально, бо всіх дезертирів бойовики розстрілюють на місці. Але декому це вдавалося. Правда, навіть ті кому таки вдалося сховатися, залишаються без документів, тому як правило їх або спіймають і стратять або вони займатимуться грабунками і пристануть до інших злочинних угрупувань.

Не варто вважати всіх, хто вирушає до Іраку або Сирії, потенційними бійцями. Особливість «реклами» ІД в тому, що вона розрахована і на тих, хто не збирається воювати. «Ісламська держава», на відміну від багатьох інших радикальних угруповань, залучає нових членів не ідеєю утопічного «халіфату», а закликам будувати вже наявну «державу». Їм потрібні лікарі, жінки, які будуть матерями, їм потрібні будівельники, і вони кличуть їх приїхати і будувати державу. Їм потрібні не тільки бійці.

Найстрашніше в ІД не смертники й навіть не жорстокі вбивці, а так звані сплячі осередки. Це підконтрольні організації групи осіб, які формуються, планують теракти, заробляють гроші й вичікують слушного моменту, щоб виконати волю терористів. Наприклад: якщо Ісламська держава захоче напасти на одне з міст чи країн ЄС, то  ці сплячі осередки діятимуть з середини: теракти, збройні напади, грабунки, вбивства держслужбовців не найнижчих чинів.

Бойовики Ісламської держави також привчають дітей до жорстокості, щоб виростити з них нове покоління терористів. Бойовики змушують дітей спостерігати за вбивствами і грати у футбол відрізаними головами. Згідно з дослідженням, саме діти і підлітки вважаються кращими бійцями, так як їх привчають до насильства з дуже раннього віку. Тренування дітей в таборах ІД часто демонструються в пропагандистських відеороликах угруповання, на деяких з них видно, як діти вбивають людей за наказом старших бойовиків. За даними місії ООН в Іраку, бойовики ІД вже викрали близько тисячі дітей у віці до 15 років і відправили багатьох з них у свої школи, де їх навчають методам ведення «священної війни» із Заходом. Правозахисники також відзначають, що діти, які не хочуть служити бойовикам, піддаються тортурам і ґвалтуванням.

Пропаганда

ІД відома своїм широким та ефективним використанням пропаганди. Відео зазвичай супроводжуються ношидами (піснеспівами), яскравими прикладами є співи Давлат аль-Іслам Камат, які стали розглядати як неофіційний гімн ІД.

ІД – це не тільки війна чи постійні вбивства, це ще й медіа-монстр. Вона присутня у всіх соціальних мережах, на її озброєнні новинні сайти й навіть власний пропагандистський журнал «Дабік». Є й інші журнали – російськомовний ИСТОК, та РУМІЯ – яке виходить на 15 мовах світу.  Саме за допомогою цих ресурсів вони й вербують нових людей у свої лави.

Більшість іноземців, що приїжджають до Сирії вербують саме через Фейсбук. Через нього закликають також і молодих мусульманок до секс-джихаду – фактично, легальної проституції для бійців ІД або шукають шахідів («мучеників за віру») чи наречених. Так, журналістка Анна Ерель вирішила перевірити соціальні мережі і провести розслідування, чи легко стати дружиною бойовика. Тепер вона живе з постійною охороною спецслужб.

Інформаційна кампанія ІД спокійно може дати фору світовим медіа. Кількість відеороликів, викладених бійцями та інформаційними каналами ІД, сягає тисяч. Twitter постійно блокує їхні акаунти  – що не заважає бойовикам поствідразу створювати нові. А через канали Telegram, наприклад, вони прямо надсилають світовим ЗМІ свої нові відеозвернення та повідомлення.

В організації є кілька повнометражних фільмів, а також медіа агентство «Аль-Фуркан» (в перекладі «Розрізнення добра і зла»), яке координує велику частину інформаційної роботи.

Але окремої розповіді потребує «Дабік». Щомісячник з професійною версткою, 40-50 сторінок, колонкою ув’язненого британського журналіста Джона Кентлі і цитатами з виступів західних політиків. Журнал виходить англійською мовою і розповсюджується безкоштовно у форматі pdf.

Економіка та фінансування

Ісламська держава позиціонує себе як країна, попри те, що її ніхто не визнає. Там крутяться шалені гроші. Вона навіть почала випускати власну валюту – динар, а також срібний дирхем і мідний філс. Заявлено, що курс одного динара  (21 карат, або 4,25 грамів, золота) становить 139 доларів США, дірхем (2 грама срібла) – близько 1 долара, 10 філсів (10 грамів міді) – 6,5 центів.

За даними Forbes, «Ісламська держава» щорічно заробляє близько 3-х мільярдів доларів, що робить її найбагатшим терористичним угрупуванням в світі. За даними американської розвідки, фінансування організації відбувається за рахунок кількох джерел. Перш за все, це продаж сирої нафти і нафтопродуктів місцевим посередникам, які, у свою чергу, контрабандою переправляли їх в Туреччину та Іран, або ж продавали їх уряду Сирії. Однак цілеспрямовані удари по нафтовій інфраструктурі призвели до того, що ці доходи зараз значно скоротилися. Певну частину коштів їм сплачує населення у вигляді податку. Велика стаття доходу джихадистів – рекет. Значна частка прибутку ІД – це контроль над ринком іракської пшениці та сирійської бавовни. Крім того, ісламісти на чорному ринку торгують людьми, органами, зброєю та наркотиками. На захоплених територіях вони розграбували банки, музеї, архітектурні пам’ятки. Предмети мистецтва «Ісламська держава» продає на чорному ринку,  заявляючи усьому світу їхнє урочисте знищення в рамках боротьби із «ідолами», які суперечать Корану. На рахунку ісламістів також викупи за викрадених іноземців. Не обходяться терористи і без фінансування від приватних спонсорів із Катару, Кувейту і Саудівської Аравії, противників урядів Сирії та Іраку. Хоча це джерело, як і раніше, використовується, наприклад, для того, щоб оплачувати дорогу до Сирії для іноземних бойовиків, але, в основному, ІД перейшла на самофінансування.

Звісно, всі ці ресурси не довговічні: їх вистачить хіба що на підтримку сякого-такого існування «халіфату», але економічний розвиток аж ніяк не є метою «Ісламської Держави».

Злочини та терористичні діяння

Основний противник «Ісламської держави» – «невірні». Під це визначення підпадають всі народи, які населяють Землю, враховуючи і мусульман. Сунітське угрупуваня веде жорстоку боротьбу з представниками інших течій ісламу – шиїтами, алавітами та іншими. А от до кого вони дійсно невблаганні, це до багатобожників та курдів. Серед народів, яким ІД влаштувала справжній геноцид – єзиди. Це національно-релігійна група, яка розмовляє діалектом курдської та сповідує свою особливу релігію – єзидизм, суміш доісламських ритуалів та елементів ісламу, іудаїзму та християнства. Саме проти них ІД влаштувала свій найбільший теракт 14 серпня 2007. Тоді від вибуху бензовозів загинуло за різними оцінками понад 500 осіб. Нерідко гине і сунітське населення, адже усіх, хто незгодний із доктриною «Ісламської держави» знищують.

У доповіді ООН щодо діянь ІД наголошується, що бойовики здійснюють на території Іраку такі злочини: масові страти, етнічні чистки, використання неповнолітніх в бойових діях, примусове звернення в іслам. Також бойовики ІД схиляють дівчаток і жінок іновірців до заняття проституцією, руйнують історичні пам’ятки і релігійні святині, здійснюють напади на об’єкти інфраструктури. На думку авторів доповіді, дії ІД можуть бути класифіковані як геноцид, військові злочини і злочини проти людства.

Починаючи з 2009 угруповання регулярно заявляє про свою відповідальність за вибухи, напади та інші злочини не тільки на близькому Сході, а у цілому світі.

Відповідно до даних щорічного аналітичного дослідження Global Terrorism Index, станом на 2020 рік, країни, в яких злочини ІД є домінуючими, входять в п’ятірку найбільш страждаючих від тероризму у світі. Висвітлено на слайді.

Теоретично під загрозою міжнародного тероризму може опинитися будь-яка людина у будь-якому місці планети. Слід зазначити, що рівень такої загрози для різних країн є неоднаковим. Можна умовно виділити групи країн, щодо яких спостерігається підвищена активність організації:

1) Країни, на території яких постійно перебувають лідери активно діючих терористичних організацій, розміщені їх осередки (філії, відділення, вілаяти тощо), і які входять до сфери їх інтересів (Афганістан, Ірак, Сирія, Лівія, Нігерія, Камерун, Ємен, Пакистан та інші). Для таких країн характерними є слабкі та неефективні державні інституції, у першу чергу безпекові. Ці та інші негативні чинники сприяють тому, що терористичні організації мають змогу контролювати значні території, здійснювати захоплення районів, населених пунктів та крупних об’єктів, відповідно мати доступ до ресурсів (людських, матеріальних тощо). Діяльність міжнародних терористичних організацій у вказаних регіонах, як і відповідні антитерористичні заходи, містять загрози життю і здоров‘ю не лише громадян таких країн, але й громадян інших держав, що перебувають на цій території.

Терористична активність у цих країнах має такі характерні прояви:

• напади на представників урядових та силових структур (державних та коаліційних), міжнародних гуманітарних місій;
• застосування важкої зброї у районах бойових зіткнень з урядовими та міжнародними силами, використання безпілотних летальних апаратів, використання цивільного населення в якості «живого щита»;
• заходи з підготовки до ведення партизанської війни на звільнених урядовими силами територіях (зокрема, інфільтрація бойовиків до підконтрольних уряду населених пунктів під виглядом біженців);
• активне застосування терористів-смертників, особливо у місцях масового перебування людей, використання при цьому жінок, підлітків та навіть дітей;
• здійснення як показових страт (у т.ч. масових), так і їх інсценування.

За результатами терористичної активності такі країни несуть значні людські та матеріальні втрати. Крім того, там зазнають втрат і сили міжнародної антитерористичної коаліції.

2) Країни, які ведуть активну боротьбу з міжнародними терористичними організаціями (США, Канада, Велика Британія, Франція, Туреччина, ФРН, Ізраїль тощо). Метою терористів є примушення урядів таких країн відмовитися від боротьби з міжнародним тероризмом за межами держави, у т.ч. завдяки тиску з боку населення цих країн, щодо якого здійснюється залякування, а також відбувається відволікання зусиль правоохоронних органів, спеціальних служб, збройних сил і ресурсів держави на подолання наслідків таких терактів та ведення відповідної профілактичної роботи всередині держави.

Для досягнення своїх цілей у країнах цієї групи, які мають у своєму розпорядженні потужні сили безпеки і оборони, терористи вдаються до наступних заходів:

• створення та забезпечення функціонування терористичних осередків у країнах розташування потенційних об’єктів терористичних атак;
• активна інформаційно-пропагандистська діяльність: психологічне маніпулювання прибічниками та саморадікалізованими особами у зазначених країнах;
• при виборі цілей нападів надання переваги об’єктам, де неможливо постійно забезпечувати високий рівень захисту, в першу чергу, це місця масового перебування людей: стадіони, ринки, ярмарки, кафе, театри тощо;
• заклики до послідовників щодо використання найпростіших та дієвих методів, способів та засобів вчинення терористичних атак: використання транспортних засобів, холодної зброї тощо. При цьому, терористами застосовуються також вибухові пристрої та стрілецька зброя.

Довідково. У Західній Європі у 2001 – 2014 рр. у результаті терористичних нападів загинуло 420 осіб. У 2011 – 2017 рр. у США в результаті терактів загинуло 248 осіб, а 598 осіб отримали поранення.

3) Країни, які використовують міжнародними терористичними організаціями як «транзитні».

Такі країни не розглядаються терористичним організаціями як потенційні цілі, а використовуються для транзиту, перепочинку, лікування, вербування нових членів – тобто для забезпечення своєї діяльності. До цієї категорії, може бути віднесена і Україна.

Слід зазначити, що факти використання міжнародними терористами транзитного потенціалу нашої держави знаходять підтвердження за результатами діяльності Служби безпеки України. За останній час співробітниками спецслужби було виявлено та блоковано декілька транзитних каналів переправлення іноземних бойовиків організації ІД: у Харкові оперативники спецслужби виявили приватну квартиру, що використовувалася для тимчасового переховування членів цієї організації, які мали намір транзитом виїхати в сирійсько-іракську зону бойових дій; у Дніпрі було затримано вихідця з однієї з колишніх республік Радянського Союзу, якого розшукував Інтерпол та який брав безпосередню участь у вербуванні та переправленні прихильників ІД з країн Центральної Азії до Сирії, забезпечував їх коштами, місцями проживання та проїзними документами. Ще одного прихильника ІД, оголошеного у міжнародний розшук, правоохоронці затримали на Київщині; В Одесі затримано учасника ІД, який планував організувати транзитне переправлення бойовиків з різних країн до лав ІД.

Ну і зовсім недавно 11 лютого 2021 року на Київщині Служба безпеки України викрила осередок цієї організації. Оперативники спецслужби встановили, що учасники осередку підробляли паспорти громадян України та РФ і здійснювали легалізацію на території України вихідців з країн Близького Сходу та Центральної Азії. За версією слідства, частина з них є діючими бойовиками ІД. За задумом лідерів міжнародної терористичної організації, вони мали «відсидітись» в Україні після скоєних злочинів. Фігуранти також поширювали літературу екстремістського характеру серед потенційних прихильників.

Міжнародна спільнота, що веде боротьбу з ІД

    За даними офіційного Вашингтона, до коаліції входять 83 країн, але далеко не усі вони беруть участь у протистоянні із «Ісламською Державою». Більшість просто висловили підтримку боротьбі з ісламістами, тоді як реальні авіаційні удари здійснюють тільки Австралія, Канада, Данія, Франція, Йорданія, Нідерланди і Велика Британія, Бахрейн, Саудівська Аравія, Туреччина і ОАЕ. До ударів по «Ісламській державі» приєдналась і Росія. Щоправда, спостерігачі фіксують здебільшого бомбардування сирійських повстанців, що воюють із давнім союзником Путіна – Башаром Асадом. Ще одна потужна сила, що протистоїть ісламістам – курди. Цей народ мешкає на перетині кількох країн: переважно це південний схід Туреччини, захід Ірану, північ Іраку та північний схід Сирії. Курди показали високу витримку і військові успіхи у протистоянні з ІД, не в останню чергу за рахунок збройної підтримки Заходу. Цікаво, що на боці курдів воюють жіночі батальйони, яких терористи бояться більше, аніж дебелих солдатів-чоловіків.

Хоча у грудні 2011 року США вивели більшу частину своїх військ з Іраку, пізніше вони утримували 20 000 співробітників у своїх посольствах і консульствах, включаючи десятки морських піхотинців-охоронців американського посольства і приблизно 4500 приватних військових підрядників. З 2013 року вони відновили польоти розвідувальних літальних апаратів над іракською територією для збору розвідувальної інформації щодо активності ісламістських рухів ІД.

У відповідь на успіхи, досягнуті ІД в червні та липні 2014 року, деякі держави почали втручатися в тривалу громадянську війну в Сирії та Іраку, а потім і в Лівії. Швидкі територіальні завоювання в Іраку і Сирії протягом першої половини 2014 року, в сукупності із засудженими міжнародним співтовариством жорстокістю і порушенням прав людини, а також небезпека подальших несподіваних наслідків від громадянської війни у Сирії змусили багато країн розпочати заходи проти ІД.

Операція «Непохитна рішучість» (Operation Inherent Resolve) є поточною військовою операцією Збройних сил США, у взаємодії з іншими країнами-партнерами по коаліції. Вона розпочалася з червня 2014 з метою перешкодити поширенню терористичної організації.

За шість років коаліція разом зі своїми партнерами визволила Ірак та північний схід Сирії від ІД. Кампанія визволила близько 8 млн осіб з-під контролю терористів. Члени коаліції допомогли зібрати понад $20 млрд на гуманітарну та стабілізаційну допомогу для підтримки іракського та сирійського народів, а також підготували та оснастили понад 220 тис. співробітників служб безпеки та поліції для стабілізації місцевих громад.

Але ці успіхи коштували величезних жертв. У рамках операцій десятки тисяч партнерів у Сирії та Іраку загинули. Також, сотні представників коаліції віддали своє життя в боротьбі з тероризмом.

Остання інформація щодо авіаударів з’явилася 27 січня цього року. В районі міста Кіркук був убитий Аль-Іссауі, відомий як Абу Ясир. Також загинули ще дев’ять бойовиків ІД. В операції брали участь служби безпеки Іраку. Відзначається, що вона готувалася кілька місяців. Відомо, що Аль-Іссауі керував діями бойовиків «Ісламської держави» в Іраку і намагався відновити вплив угруповання в країні.

За даними ЦРУ у 2015 році на боці ІД воює щонайменше 50 громадян України. У номері журналу “Дабік” Україну названо «полем битви між Росією та США». Пізніше серед ворогів ІД з’явився прапор України. Наша держава приєдналась до коаліції проти ІД.

Проголошуючи Всесвітній халіфат, терористи з угруповання Ісламська держава теоретично претендують і на Крим та південь України, як території, де колись була Османська імперія та мусульманська релігія як основна.

Однак найбільша небезпека для нас полягає в тому, що ІД постійно намагається зробити Україну транзитною зоною для контрабанди людей та зброї. Заяви про затримання на кордоні людей, що ймовірно належать до терористичного угруповання з’являються досить часто. СБУ підтверджувало більшість з них.

Володимир Дудко

Метою написання даної записки є детальний аналіз ведення зовнішньої політики Російської Федерації, її основні аспекти та акценти. Здійснити прогноз розвитку зовнішньої політики РФ на 2020-2021 роки.  Ціль даної роботи є насамперед визначення стилю ведення зовнішньої політики РФ щодо країн Європи, Африки та Південної і Північної Америки. Причиною створення записки є, на мою думку, постійне втручання РФ в особисті справи країн світу, немагання впровадження власної політики в тій чи іншій країні або для дестабілізації державних процесів.

1.Активна історія Російської Федерації розпочалась з історичним будівництвом Київської Русі в 10 столітті. Оскільки на той момент РФ, як суб’єкта держави не існувало то її подальший розвиток наступні 3-4 століття відбувався в зв’язку з Київської Русі в політичному, економічному, культурному плані. І всі початки державності Московія бере з Київської Русі. І навіть із зникнення на політичній карті такої держав як Київська Русь не завадила в 17 столітті використати частину назви для проголошення Російської імперії. Адже на їх думку, прив’язати власну історію до Київської Русі, дало б можливість вступити в клуб країн, які мають тисячолітню історію.

Після розпаду Русі та окупацією Монголо-татарським Ігом 12-14 століття, Московія прийняла форму правління степових кочівників, перейнявшись всю структуру керування, що в подальшому і в плинула на їх войовничість, тобто бажання воювати. Наприклад, починаючи з 14 століття по сьогодні, РФ вела війни 352 роки, розширюючи тим самим власні територіальні землі, а після 20 століття і впливи на маси людей(1).

Бажання проводити загарбницьку кампанію проти сусідніх країн та країн світу не полишили РФ в історичній еволюції. Лише за 20 століття РФ приймала участь у всіх світових війнах, де приблизно загинуло 30-50 млн осіб, і це лише дві світові війни, не враховуючи інших збройних конфліктів.

  Як ми бачимо імперія завжди веде війни і страждають від цього мешканці РФ або народності які її заселяють.

2. Розглядаючи це запитання варто зазначити, що РФ веде збройні конфлікти відкритим, гібридним методом збройної та не збройної боротьби.

До відкритих можна віднести збройні конфлікти в Сирії, Грузії, тобто відкрите застосування Збройних Сил РФ на території інших країн. Такі агресії були без офіційного оголошення війни, але своїми діями активно вели війну.

До гібридних методів ведення збройної агресії РФ відносяться конфлікти в таких країнах, як Україна, Карабахський конфлікт, Лівія, в країнах центральної Африки, Придністров’я, Судан.

До гібридних методів не збройної боротьби, які веде РФ, відносяться ті, що політичними, інформаційними, економічними методами змінюють політичний фокус країни і її шлях інтеграції. До країн, які РФ впливає цим методом відносяться – Білорусь, Молдова, Казахстан, США у 2016 році, Великобританія в 2016 році та інші.

Втручання РФ у справи інших незалежних країн є явищем постійним, адже хворі імперські амбіції щодо захисту російськомовного населення є нічим іншим, як лише приводом для початком захоплення країни. І такі випадки відбуваються майже щорічно зі сторони РФ.

Свідченням переліченого є так звана доктрина Герасимова —-зовнішньополітична доктрина, розроблена начальником Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації Валерієм Герасимовим. Доктрина переосмислює сучасне поняття міждержавного конфлікту і ставить військові дії в один ряд з політичними, економічними, інформаційними, гуманітарними та іншими невійськовими заходами Доктрина стала відомою після її публікації в лютому 2013 року та наступних дій Росії щодо України, які повністю збігаються з тезами цієї доктрини.  Дана доктрина в  сучасній російській військовій термінології отримали назву «нелінійних». У рамках цих уявлень основною метою «нелінійних бойових дій» є досягнення потрібних стратегічних і геополітичних результатів за допомогою широкого інструментарію невійськових методів і засобів: явної та таємної дипломатії, економічного тиску, завойовування симпатій місцевого населення тощо.(2)\

Активне застосування гібридного методу війну із поєднанням збройних і незбройних методів знайшло своє застосування вперше в Україні. Згадуючи події 2014 року ми можемо простежити величезну кількість фейків, які використовувались проти ЗСУ. В поєднанні телевізора і танків досягло значних успіхів в Криму та на Донбасі, навіть до сьогодні є численні групи населення, які свято вірять в не причетність до війни РФ.  В інших конфліктах, які проводить РФ спостерігається зовсім інший сценарій конфлікту, і на це впливає: бажання отримати кінцевий результат, від народу який проживає в тому регіоні, релігії  та основних джерел отримання інформації.

    Сьогодні гібридні збройні конфлікти РФ проводить в Україні, Сирії, із застосування численних сил і засобів. Наприклад, на сьогодні на території Донбасу знаходиться приблизно 50 тис. окупаційних військ, паритетною складовою від ЗСУ є така ж кількість військ. Таке рівнозначне застосування військ із такою ж кількістю бойової техніки, артилерії та інше було в останнє використано під час Корейсько-американської війни в 50х роках минулого століття. І в 21 столітті, вважалось, таких масштабних збройних конфліктів уже не буде, але історія повторюється постійно. В Сирії іде застосування ЗС РФ лише бойової авіації, та груп спеціального призначення, що кардинально відрізняється від українського сценарію.

3. Крім прямих методів ведення бойових дій, які веде РФ по цілому світі в інтересах країни-агресора, ідуть впливи на політику інших країн. Сьогодні вплив іде на Білорусь, Україна (ведеться вплив через політичні партії чи Медведчука В.), Вірменія, Лівія. Розглянемо більш детально їх вплив на уряди країн.

Після проведення президентських виборів, та не згодою їх результатів народом Білорусії, призвели до численних акцій-протестів по країні. Більшість протестів відбувались мирним шляхом, пікетуючи лише адміністративні будівлі. Але репресивно-каральний режим Лукашенка злякавшись мирних протестів, відразу перейшов до залякувань, побитті та інколи вбивств мирних пікетувальників. Також усі керівні ланки та журналісти білоруських ЗМІ були замінені представниками з РФ для ведення успішної пропаганди по країні. Також були помічені представники силового блоку не з Білорусії, а саме з РФ. Тобто розгони демонстрантів відбувались представниками іншої держави, як і в Україні в 2013-2014 роках.  Також в період мирних демонстрацій збільшилась кількість російсько-білоруських військових навчань на західному військовому окрузі, тим самим показуючи брязкання зброї країнам Європи.

Прогноз: політика РФ щодо Білорусі збереження, з подальшим розширенням російського впливу на РБ. Мета Путіна В.В.- відновлення Радянського Союзу в межах 1990 року. Режим Лукашенка втримається за допомогою російської допомоги або мирні демонстрації переростуть в криваві сутички, які після радикалізації суспільства і знесуть діючу злочинну владу.

Після 43 денної ескалації збройного конфлікту в Нагірному Карбасі між Азербайджаном та Вірменією відбулося підписання мирної угоди 10 листопада 2020 року. Внаслідок якої територія Нагірного Карабаху (за виключенням кількох районів) повністю переходить під контроль Азербайджану. Вірменія протягом 2 місяців виводить власні збройні формування з даної території і миротворчий контингент РФ розміщується буферною зоною між Азербайджаном та Вірменією. Миротворці РФ також виконують митну функцію. РФ в даному регіоні з 1990 року підтримувала в цьому конфлікті Вірменію і поставляла їй озброєння,  але з початком ескалації нового конфлікту на початку вересня заморозила власну допомогу і спостерігала за визначенням переможця. Після підписання мирної угоди, саме РФ залишилась де-факто переможцем, адже вона залишилась в регіоні основним суддею і зберегла статус рефері в регіоні.  Наслідки: зміна проєвропейського Н.Пашиняна на проросійського політика, який буде більше симпатизувати РФ, нарощення і зміцнення власного угрупування військ для подальшого розширення своєї сфери впливу.

Наступним розширенням сфер впливу РФ є країни Африки,  а саме розміщення на території Судану військово-морської бази, яка буде базуватись в порті Порт-Судан. Дану угоду між урядами було підписано у травні 2019 року терміном на 25 років з можливим подальшим продовженням. Уряд Судан функцій контролю за базою та сферою її застосування не буде мати. Бажання РФ розширити власну зону впливу серед країн Африки має уже давно, адже на сьогодні численні поклади корисних копалин можуть принести численні заробітки.

Наслідки. Тому прогнозуючи дії РФ можна дійти висновку, що політику входження в політичні та економічні сфери життя Африки збережеться. І невдовзі російські військові постануть у вигаданому образі борців проти тероризму, хоча неправді їх образ загарбників і варварів так і збережеться. Адже, наприклад, РФ входила в Сирію також як миротворець, але згодом бомбардування мирного населення ядерною зброєю показали її справжнє обличчя.

4. На сьогодні зовнішня політика РФ спрямована на розширення власних сфер впливу у світі та пере налаштування політичної карти світу у вигідному для неї положенні. РФ впливає на уряди країн на всіх континентах та навіть там де не живуть люди взагалі – Арктика та Антарктида. Хоча рівень життя в країні є низький, це не заважає інвестувати мільярди доларів в економіки країн-сателітів. РФ збереже свій імперський експансіонізм щодо;

–  стримування вступу в НАТО України та Грузії;

– не допустить втрати із орбіти Білорусь з свого впливу;

– розширення впливу на Близькому Сході, прикриваючись боротьбою з ІГІЛ укріпляти злочинний режим Асада в Сирії;

– нейтралізація отрутою «Новичок» усіх політичних опонентів в будь якій точці світу;

– подальше захоплення територій на Арктиці у зв’язку з таненням льодовику.

І тому для стримування цих амбіцій Україні необхідно розпочату консолідацію сил для асиметричної міжнародної боротьби.

Володимир Дудко

У даній статті розглянеться аналіз пріоритетів зовнішньої політики України на сучасному етапі. Аналіз буде здійснюватися на основі двох звернень президентів України до Верховної Ради України 2018 року Порошенко П.О.  і 2020 року Зеленський В.О.

Згідно обох звернень, зовнішня політика України спрямована на якомога швидший вступ України до НАТО та ЄС і посиленню антиросійського санаційного пакету.  Адже проєвропейський рух України закладений 334 голосами депутатів 7 лютого 2018 року в Конституції України. Дана політика слідування була закладена для того, щоб унеможливити в подальшому зміну курсу руху України та кримінально затвердити будь які політичні розвороти. Але зупинимся більш детально на кожному зверненні.

Звернення Порошенка П.О. у 2018 році.

Аналізуючи в цілому виступ Петра Порошенка під час виступу, я прийшов до висновку, що усе ним сказане було про результати дій, які відбулись або про ближні перспективи, які в призми часу здійснились на сьогодні. Наприклад, отримання Православною Церквою України томосу про власну автокефальну церкву, що принесло в собі канонічну єдину релігію, яка визнана світом.  Також зазначалось безліч заходів та подій, що були визначними для історії України на той момент, а саме:

• підписання угоди про асоціацію України та Європейським Союзом;
• припинення членства в СНД;
• виборювання та утримання незалежності України під час так званої «Русской весни». Втрата 20% території країни під час російської збройної агресії;
• скасування газової залежності від країни-агресора РФ, початок закупівлі природнього газу реверсним шляхом з Польщі та Словаччини;
• початок численних реформ та інше.

З погляду на зовнішню політику, то фокус України був спрямований на країни Європейського Союзу та США. Адже після втечі до Ростова 4 президента Януковича В.Ф., за даними Казначейства України, було на березень 2014 року лише 100 тис. грн, що унеможливлювало функціонування держави. Саме тому розширена кредитна програма МВФ і допомогла врятувати економіку України і тому вся подальша співпраця відбувалась щодо продовження фінансової підтримки. Рух України в проєвропейському векторі допомогло активніше протистояти збройній агресії РФ, бо санкційна система стримування РФ, виключення її з політичного світу та багатьох  міжнародних організацій, пригальмували хворі амбіції РФ.

Також високих результатів досягла зовнішня політика України щодо США у політичній, економічній, військово-промисловій сфері. Щорічний розмір військово-технічної допомоги сягав 250 млн. доларів, і урядом США покривалась гостра потреба Збройних Сил України у засобах зв’язку, нічного і денного спостереження, колісної техніки, медичного забезпечення, протитанкових засобах «Javelin» та багато інших. Впроваджені США проти РФ пакет санкцій, наприклад, з початку 2014 року капіталізація фондового ринку Росії скоротилася на 268 мільярдів доларів — до 498 мільярдів доларів, що порівняно менше, аніж, наприклад, ринкова вартість компанії Apple, яка становить 661 мільярд доларів. Тому зовнішнє політика України потужно впливала на впровадженням країн заходу проти РФ, що відображалось на україно-російській війні.

Звернення Зеленського В.О. у 2020 році.

Звернення діючого президента України до Верховної Ради України відбувалося 20 жовтня 2020 року.  І це було перше повне звернення гаранта Конституції до ВРУ в якості звіту про виконану роботу. Як і Порошенко П.О., діючий президент в якості пріоритетів зовнішньої політики нашої країни також вибрав рух в проєвропейському векторі та тісну співпрацю з США.

Також у звернені апелюється в зовнішньополітичному аспекті і до КНР та Південної Кореї. Це зроблено у зв’язку з світовою пандемією COVID-19-19 та отриманням численних гуманітарних допомог.

«Ми швидко подолали дефіцит. Спочатку – організували поставки з Китаю та Південної Кореї. Маски, тести, дезінфектори, костюми, апарати ШВЛ. А згодом – розгорнули та налагодили масштабне українське виробництво.» – зазначив Зеленський В.О. під час виступу.

До того світова пандемія негативно позначилась на економічному потенціалі країни, адже різке зниження економіки, поглибили ще глибшу співпрацю з МВФ. І потреба впровадження реформ під юрисдикцією МВФ штовхають виконання їх, бо без траншу фонду економіку країни чекає колапс або необхідність фінансової підтримки спрямує до РФ. І якщо уряд отримає позику від РФ, то це призведе до дестабілізації внутрішньої ситуації та активного протистояння.

Суттєвим успіхом можна вважати розблокування Нормандського формату перемовин, який приніс звільнення українських полонених.

«Ми розблокували Нормандський процес, заблокований з 2016 року. Вдалося звільнити та повернути рідним 136 наших людей. Це наші моряки, це Олег Сенцов, Едем Бекіров, Олександр Кольченко, Станіслав Асєєв та багато інших. Ми боремось за кожного українця – і військового, і цивільного. Для мене людина – найвища цінність. І кожен громадянин має знати: я – українець, і моя держава мене не залишить.» – було сказано Зеленським В.О. під час виступу. І наступні надії з Офісу президента дають позитивні сигнали щодо успішного функціонування Норманського формату щодо звільнення українським полонених.

Одним із найуспішніших досягнень в зовнішній політиці вважається початок глибокої співпраці між Україною та Великобританією. Підписання 8 жовтня 2020 року Угоди про вільну торгівлю, стратегічне партнерство між Україною і Великою Британією. Дана угода несе в собі численні економічні вигоди та будівництва для ВМС України бойових кораблів та модернізації південних портів України. Загальна сума британських інвестицій в Україну сягає більше 1 млрд. фунтів стерлінгів.

Висновок.

Зовнішня політика України, на мою думку є ще надзвичайно слабким інструментом в руках держави. Адже зовнішня політика може приносити набагато більше дивідендів для України  в політичному та економічному плані. На жаль, з’явились випадки коли про Україну говорять без України влітку 2020 року міністрами закордонних справ Німеччини та Російської Федерації, що грубо суперечить державним інтересам України. Також негативним чинником відбувся за правління Зеленського В.О., це допуск російської делегації в ПАРЄ 26 червня 2019 року та порушення політики ізольованості РФ, що в подальшому може виправдати її політику щодо України(3). Тому для успіху зовнішньої політики України необхідно:

• поглибити співпрацю з МВФ, яка є тригером для інших світових організацій;
• подача в міжнародні суди позовів проти РФ за її збройну агресію;
• налагодження тісних зав’язків з США, Канадою та країн Європи. Поглиблення економічної співпраці з країнами Африки та Латинської Америки.

Володимир Дудко

Список використаної літератури

1. Виступ Порошенка П.О. https://www.pravda.com.ua/articles/2018/09/20/7192645/
2. Виступ Зеленського В.О.

 https://www.president.gov.ua/news/poslannya-prezidenta-ukrayini-volodimira-zelenskogo-do-verho-64717

3. Газета «Гордон».https://gordonua.com/ukr/news/politics/-parje-pidtverdila-povnovazhennja-rosijskoji-delegatsiji-bez-obmezhen-ukrajinski-delegati-vlashtuvali-demarsh-1070207.html

 

Останні 2 тижні українську спільноту активно цікавить дане питання чи не найбільше з поміж інших. Адже від імовірних подій наступних місяці  залежить майбутнє України та її народу. Сьогодні безліч аналітиків, блогерів, активних громадян висловлюють власні прогнози на рахунок подій, які відбуваються поблизу українського кордону. Деякі думки мають сенс на правдивість, а деякі не мають жодного відношення до реальності. І кожен обирає для себе те джерело прогнозу, яке б хотілося, на його думку, щоб здійснилось. Але факти річ є невблаганна і лише бажанням тут не обійтися. Тому в даному матеріалі спробуємо дослідити це складне питання та визначити імовірні прогнози.

Причина

Україна успішно протистоїть ворожій московській навалі уже 7 років на різних фронтах, де ворог нас атакує. Свідченням гібридної війни, якій протидіє народ України, є численні намагання вбити українців на східному фронті, численні інформаційні дискредитації України на внутрішній чи зовнішній арені, відкритті наміри до знищення країни чи економічний тиск. Успішність в цілому полягає взагалі в існуванні України на політичній карті, міцної міжнародної підтримки та знаходженням лінії фронту біля Донецьку, а не Києва, як того прагнув російський ворог у 2014 р.. Незаконна анексія Криму, після Революції Гідності, відкрила нову проблему для росіян – наявність води. Завдяки українським воїнам успіх московити розвинути не змогли і тим самим лише відтермінували вирішення транспортування основного природнього ресурсу до тимчасово окупованої території. Якщо питання з електроенергією РФ, якось вирішила (поступки української влади^[1] та електрокабель із Ростовської області^[2]), то дефіцит води несе набагато складнішу проблему. Адже приблизно 2 млн. мешканців окупованого Криму потребують 100 млн. кубометрів води щорічно необхідно отримувати. Проте 7 років окупації виснажили наявні резерви і започаткували розвиток техногенної катастрофи. І окупаційна влада винить у своїй не спроможності не себе, а звичайно ж Київ. Що ж на рахунок води на півострові, то ситуація є критична, адже до 2014 р. 85% усіх поставок питної води здійснювалися через Північно-Кримський канал з р. Дніпро. Станом на сьогодні усі водосховища, скважини чи джерела росіянами уже виснажилися, хоча за підрахунками українських експертів, запасів води для цивільного населення є достатньо^[3]. Однак окупаційна влада усі наявні водні резерви спрямовує на задоволення військових потреб. По території півострова введені погодинні подачі води. Наприклад, у м. Сімферополь частина населення з 7 вересня 2020 р. отримує воду лише з 06.00-09.00 і 18.00-21.00 і подальші прогнози будуть основані на посиленні заходах економії, що в свою чергу буде збільшувати дефіцит^[4]. Окупаційна влада неодноразово заявляла, що має намір побудувати опріснювачі води на південних широтах півострова, але зважаючи на обмеженість фінансових можливостей, далі розмов, я вважаю, це не піде^[5].

На мою думку, подальше зволікання подачі води в Крим несе все більше загрозливий характер саме для окупантів. Адже відсутність води в подальшому може спричинити масові невдоволення серед цивільного населення, яке теоретично захоче повернутись в склад України. Адже як показали події 2014 р., що цивільне населення заради вигідних соціальних благ та власної вигоди можуть бути рушійною силою для змін. Подальші суспільні невдоволення можуть бути вигідні українській стороні, яка неодмінно може позитивно використати такий шанс для де окупації. Тому для унеможливлення таких імовірних сценаріїв, необхідно задовільнити потреби півострова водою, а це можливо, на мою думку, лише за 3 варіантів:

1. добровільній подачі води держави України шляхом розблокування Північно-Кримського каналу. Хоча даний крок буде не прийнятним для більшості населення України і може трактуватись як поступки ворогу, що може достроково змінити вище політичне керівництво країни. Хоча імовірність такого кроку є сумнівна через тривалий час зупинки системи транспортування води та необхідність її модернізації;
2. силове захоплення каналу військами РФ тобто початок збройного протистояння між Україною та РФ, кінцевою метою якою буде окупація як мінімум частини Херсонської області (для фізичного доступу до р. Дніпро) або як максимум Лівобережжя чи всієї території України;
3. малоймовірна, але побудова росіянами систем опріснення морської води Чорного моря або транспортування води з Ростовської області за умови побудови відповідної інфраструктури. Але за обмежених фінансових та технічних обмежень, на мою думку, це є неможливим, через діючі пакети санкцій, які щорічно зменшують дохідну частину російського держбюджету^[6]. А це приблизно зменшення на 1/10 дохідної частини в бюджет всього починаючи з 2014 р.. і до сьогодні.

Тому з поміж цих шляхів вирішення проблеми імовірно Москва вибере планування чи реалізацію здійснення другого варіанту. Проте чи здійсниться цей намір буде залежити від народу України та стійкості її міжнародних союзників. Проте «водне» питання потребує негайного вирішення, адже без цього через 1-2 роки ситуація в Криму буде катастрофічна.

Імовірна наслідки

Станом на 30 березня 2021 р. під час виступу начальника Генерального Штабу ЗСУ генерал-полковника Р. Хомчак було оприлюднено, що Росія стягує власні війська до спільного з Україною кордону. Внаслідок брифінгу стало відомо 28 батальйонно-тактичних груп розмістилися поблизу північно-східного та східного кордону. Це війська, які новоприбулі з різних округів та ті які знаходяться на території так званої ОРДЛО. Війська противника розташовані в Брянській, Смоленській, Воронежській, Ростовській областях, в тимчасово окупованих Криму та Придністров’ї^[7].^[8]

Дружні відносини РФ та Білорусії додатково несуть загрозливий характер для України через спільний 1100 км спільний українсько-білоруський кордон та інтенсивне зближення Москви та Мінську. Російські військові бази повітряного компоненту несуть бойове чергування на території Білорусі^[9], і в будь який момент можуть бути задіяні в збройній агресії проти України та нести загрозу українським північним районам.

Дії ворога про підсилення Західного військового округу були оприлюдненні ще  14 січня 2016 р., хоча інтенсивно формування розпочалося весною 2014 р.. Воно відбулося завдяки створенню 3 нових дивізій та відповідної інфраструктури для них, реагуючи цим самим нібито на розширення кордонів НАТО та захистом своїх інтересів, а по факту для збройної загрози проти України. Формування нових військових з’єднань повинно закінчитись приблизно в 2020-2022 роках і заступити на бойове чергування. Дані факти та останні події свідчать, на мою думку,  що імовірно анонсовані навчання в травні-вересні 2021 р. здійснять перевірку боєздатності частин та закінчать дане формування підрозділів^[10].

Станом на 13 квітня 2021 р. РФ продовжує активне перекидання власних військ в західну частину країни, для раніше декларованих навчань. Переміщення військових частин здійснюється з усіх військових округів Росії, та імовірно закінчиться приблизно в травні 2021 р. ^[12]. Саме починаючи від травня 2021 р. слід очікувати провокацій із російської сторони чи так званої ОРДЛО^[13]. Імовірно, цей час від 21 березня і до кінця квітня 2021 РФ буде продовжувати нарощувати власну військову присутність, підтягували і розгортати логістичні підрозділи та шукати моменту для провокації (Кримський півострів) ^[14]

Особисто я розглядаю 2 варіанти розвитку подій зважаючи на події, що відбулися останнім часом:

1. Росія стягує війська до кордонів України для демонстрації своєї сили, і для початку раундів переговорів, щодо подачі води через Північно-Кримський канал до Криму. Маючи намір продемонструвати силу та змусити даною імітацією добитися відмови Україною свого прозахідного курсу розвитку, вирішити «водне» питання та на умовах ворога інтегрувати тимчасово окуповані території ОРДЛО. Прийняття даних територій, дало б точку тиску на зовнішню та внутрішню політику України.
2. Початок бойових дій проти України з метою захоплення її територій і забезпечення сухопутного з’єднання через ОРДЛО до Криму, а також доступ до р. Дніпро.

Особисто я схиляюся до першого варіанту, а саме спробувати залякати українців і нав’язати власну політику. Але ці наміри навряд чи їм втіляться у життя, бо Україна уже не в тому стані, яка була в 2014 р.. Угрупування РФ на кордоні станом на 13 квітня 2021 близько 80-90 тис. особового складу. Якщо РФ буде намагатись імплементувати військовий сценарій, то для успіху їй необхідно 300-400 тис. силового компоненту. А за умови подальших наслідків, які чекають на них у вигляді колапсу економіки та імовірних санкцій, то реальність такого плану, особисто для мене не є імовірний. Наприклад, коли президент РФ оголосив бойову тривогу та розпочалися перекидання військ, то першим зреагував на це саме офіційний курс рубля, який упав 23 березня до 76 рублів до 1 долара^[15]. Як заявив Міністр Оборони США Ллойд Остін, що у випадку початку росіянами бойових дій проти України, що США допоможуть в стабілізації ситуації та не залишать Київ перед агресором. Даний факт, на мою думку, є суттєвим стримуванням агресивних намірів Москви.

Нижче подана порівняльна таблиця військові спроможності України та РФ, тобто сил і засобів, які приблизно можуть брати участь у відкритій війні, а саме:

№	Росія		Україна
1	Танки – всього 12 500. Біля кордонів до 400 од. Артилерія – 1100 од. Бойові машини- 3000 од.	Озброєння і військова техніка	Танки- всього 850 шт. Артилерія – 500 од Бойові машини- 1500 од.
2	В так званій ОРДЛО- 35 000 осіб На кордоні – 80-90 тис. регулярних військ в тому числі з урахуванням на території Криму, Придністров’я та інші.	Військові спроможності по чисельності військового контингенту	ЗСУ – 250 000 осіб НГУ – 30 000 осіб Мобілізаційний резерв – 500 000 в/с що пройшли АТО/ООС
3.	Бойові та логістичні кораблі – 50 од.	Військово-морські сили	Бойові та логістичні кораблі – 30 од.

Згідно вищенаведених даних можна зробити висновок, що росіяни будуть за допомогою власного компоненту залякати та змусити до переговорів. Імовірно з початком перекидання ворожих військ в мережу інтернету одразу масово почались потрапляти відео ролики нібито як прості мешканці фільмували етапування техніки, але на мою думку, відсоток людей які реально знімали є не надто великий. Я вважаю, що з метою пропаганди та залякування української та світової спільноти російські підрозділи ІПСО та пропагандисти викладали даний матеріал. Для прикладу, адже в попередні роки коли передалися російські війська не було такої кількості відео-контенту, хоча масштаби навчань були не менші^[15].При чому автора відео ніколи не видно, лише чути певні голоси.

В додаток з початком російських маневрів збільшилась кількість інформаційних атак та інформаційних вкидуваннь з метою дискредитації України та ЗСУ^[16]. Основна ціль – дискредитація держави в очах союзників, які одноголосно заявили про свою підтримку проти агресії РФ^[17]. І реакція союзників була миттєвою, тобто не виявляючи стурбованість тривалий час, як в 2014 р.. Свою підтримку завірили США, Великобританія, Франція, Польща, Канада, більшість країн Європейського Союзу та альянсу НАТО. Особливе занепокоєння активності РФ викликає у країн Прибалтійського регіону та Польщі, адже за умови окупації України, ці країни можуть бути наступними, навіть незважаючи  на членство НАТО.

Проте найтіснішим союзником продовжує бути США, яка найбільше надає військово-технічну допомогу, тренувальну та гуманітарну допомогу. На тлі імовірної ескалації МО США збільшило розвідувальні польоти над територією України, збільшення військово-технічної співпраці та заявили про початок спільних

Висновок

Можлива ескалація військового конфлікту вчергове показує, що північно-східний сусід продовжує власну імперську політику, щодо захоплення територій суміжних країн. Якщо збройне протистояння між Україною та Росією не відбудеться в 2021 р., то воно відтермінує вирішення питання Криму та Донбасу на наступні роки. Але рано чи пізно це відбудеться, адже українці не будуть миритися з крадіжкою власних територій, тисячами вбитих українців, сотні тисяч вимушено переселених осіб та історичними приниженнями. На мою думку, військовий компонент нашої держави готовий до збройної конфронтації з ворогом, якщо до цього дійде справа. Але необхідно бути готовим, що якщо психічно хворий російський лідер зважиться на самогубство для своєї армії, то це призведе до його президентського краху та краху економіки Росії^[19]. Хоча економічні труднощі ніколи не зупиняли Росію в її імперських амбіціях.

Що ж до імовірного сценарію бойових дій, то спочатку, на мою думку, ми втратимо частину своєї території, лише з метою, щоб запустити ворога на свою землю, щоб зручно знищити його. Бо велика концентрація ворожого війська на українській території буде прекрасною ціллю для артилерії ЗСУ. Мобільна українська оборона, територіальна оборона та дії партизан будуть ослабляти війська РФ під час їхнього наступу,  тим самим дезорганізовуючи його тили і оточуючи їх. Для прикладу, щоб окупувати м. Харків доведеться кинути значні збройні сили РФ, які навряд  зможуть захопити місто чи взяти в облогу. Що ж до півдня то на даний момент, південні області приведені в бойову готовність, з готовністю очікують росіян, бо це згодом дасть можливість для наступу і  де окупації Криму.

Але не зважаючи на імовірні варіанти вирішення подій 2021 р., необхідно бути готовим до боротьби в подальшому, яка триває уже 300 років на українській землі. Лише збройна міць України, бажання захищати свій дім самими українцями та вірні союзники допоможуть Україні звільнити свою територію.

Володимир Дудко

Історія виникнення терміну «інформаційна війна» бере свій початок ще з древніх часів. Раніше будь який обман ворога задля перемоги називався «військова хитрість», але сьогодні це є набагато комплексніше значення. Інформаційна війна – зброя масового знищення.

Війна інформації на сьогодні стала одним з найнебезпечніших видів зброї. Інформаційна війна може включати в себе: збір тактичної інформації; гарантування безпекивласних інформаційних ресурсів поширення пропаганди або дезінформації, щоб деморалізувати військо та населення ворога; підрив якості інформації супротивника і попередження можливості збору інформації супротивником.

Часто ІВ ведеться в комплексі з кібер- та психологічною війнами з метою ширшого охоплення цілей, із залученням радіоелектронної боротьби та мережевих технологій.Основним засобом ведення ІВ є інформаційна зброя, ведеться шляхом інформаційних операцій [1].

Інформаційна війна як засіб впливу

Мета інформаційної війни – послабити моральні і матеріальні сили супротивника або конкурента та посилити власні. Вона передбачає заходи пропагандистського впливу на свідомість людини в ідеологічній та емоційній галузях. Тим часом, руйнування, яких завдають інформаційні війни у суспільній психології, психології особи, за масштабами і за значенням цілком співмірні, а часом і перевищують наслідки збройних війн.

Інформаційна війна розглядає інформацію як окремий об’єкт або як потенційну зброю та вигідну ціль. Інформаційну війну можна розглядати як якісно новий вид бойових дій, активна протидія в інформаційному просторі. Інформаційна війна – це атака інформаційної функції, незалежно від засобів, які застосовуються. У веденні стратегічних інформаційних війн застосовується специфічна зброя. Ця зброя не наносить фізичної шкоди, але може призвести до справжньої війни.

Глобальна інформаційна війна

Можна зазначити, що багато з сучасних війн починається саме з інформаційних приготуваннь та так званих «інформаційних вкидувань». Приводом для бомбардування Багдаду Сполученими Штатами стала поширена через усі світові ЗМІ інформація, що режим Саддама Хусейна нібито має зброю масового знищення. Війна в Іраку триває, а зброю так і не знайшли. Війну інформації також розпочинають тоді, коли треба досягти якоїсь мети. Експерти висувають різні версії, щодо справжньої мети нападу на Ірак. Головною метою знищення Іраку була зовсім не зброя масового ураження, а велика кількість нафти, яку прагнув взяти під свій контроль американській уряд чи просто давні непорозуміння сім’ї Д. Буша молодшого з Саддамом Хусейном та бажання закріпитися на Ближньому Сході для продовження поширень власних інтересів.

Зрозуміло, що інформаційні війни частіше використовуються на міжнародному рівні. Україна і Росія вже не один рік ведуть саме таку війну. Росія постійно провокує гучними заявами український уряд та й просто зневажливо ставиться до українців у своїх інформаційних матеріалах, ображаючи як націю і бажаючи представити Україну як терористичну державу.

Якщо на початок цієї війни пересічним громадянам було байдуже, то зараз зневажливе ставлення проявляється не лише на рівні керівництва, а і на рівні мас.

І, якщо розібратися в суспільних процесах, то можна зрозуміти, що третя світова вже давно почалася. І що вона набагато страшніша, бо знищення відбувається завдяки інформації впливом на мозок і психіку людей. І, якщо кулі і снаряди відомо звідки летять, то інформаційні бомби з’являються несподівано і в невідомому місці, і іноді відбити таку атаку взагалі неможливо.

Аналіз розвитку ситуації навколо України дає всі підстави стверджувати, що сьогодні наша держава зіткнулася саме із новою формою ведення воєнних дій. Початком нової ери гібридної війни можна вважати проти України можна вважати Доктрину Герасимова.

Доктрина Герасимова — це зовнішньополітична доктрина, розроблена начальником Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації Валерієм Герасимовим. Доктрина переосмислює сучасне поняття міждержавного конфлікту і ставить військові дії в один ряд з політичними, економічними, інформаційними, гуманітарними та іншими невійськовими заходам. Доктрина стала відомою після її публікації в лютому 2013 року та наступних загарбницьких дій Росії щодо України, які повністю збігаються з тезами цієї доктрини.

Особливе занепокоєння у фахівців викликає націленість російської «доктрини Герасимова» на експлуатацію слабких ланок західного принципу прийняття управлінських рішень, який заснований на системі стримувань і противаг. На противагу цьому, російська модель управління, відповідно до ідей Герасимова, органічно поєднує в єдине ціле всі владні інститути, роблячи координацію між ними абсолютно не обтяжливою. Доктрина передбачає співвідношення невійськових і військових дій.

Для того, щоб зрозуміти офіційну позицію керівництва нинішньої Росії щодо інформаційних питань, слід відкрити офіційні документи – Воєнну доктрину Росії, Доктрину інформаційної безпеки Російської Федерації та Концепцію зовнішньої політики Російської Федерації.

Ці офіційні документи свідчать про те, що Кремль:

а) вважає сучасний світ вкрай агресивним ворожим середовищем, де немає місця співпраці, а є лише домінування;

б) витлумачує розроблені на заході стратегії «м’якої сили» та технології транскордонної комунікації тільки в термінах здійснення зовнішньої політики; в) визначає «інформаційне протиборство» та «інформаційний вплив» серед пріоритетів військово-оборонної та зовнішньої політики, які застосовуються в Україні. Так, в ході анексії Криму та подій на сході України починаючи з 2014 року були реалізовані такі нові принципи ведення збройної боротьби:

1. початок операцій (бойових дій) в мирний час без формального оголошення війни.
2. прикриття дій військ мирним населенням, використання мирного населення для блокування військ в місцях постійної дислокації, на маршрутах їх висування.
3. 3. Масове використання озброєних цивільних як під час ведення бойових дій, так і для прикриття дій сил спеціальних операції; Російські окупанти обстрілюють позиції Об’єднаних сил, розмістивши артилерійські системи поруч із будинками мирних жителів або ведучи вогонь із об’єктів цивільної інфраструктури. Наприклад, в школі в с.Зайцево-4 (84692), що біля Горлівки, знаходиться передова оборонна позиція противника.
4. Зниження ефективності застосування зброї та підриву опору військ шляхом використання осередкових психологічних методів ведення збройної боротьби: Наприклад, запустили дезу “Коронавірус розробили в таємних лабораторіях України”.
5. Знищення інфраструктури для підриву економічного потенціалу, морально-психологічного стану населення на окупованих територіях. Для прикладу, підпал сухої трави бойовиками ЛДНР у жовтні 2020 року, який спричинив руйнування сотні будинків цивільного населення і цивільної інфраструктури в Луганській області.

Інформаційна кампанія проти України, яку розгорнула Російська Федерація являється досить глибокою і багаторівневою агресією. Вона включає багато факторів, які спрямовані на те, щоб ослабити Україну в політичному, економічному, військовому, інформаційному плані для того аби все світове співтовариство виключило українське питання з порядку денного. Для того аби окупувати Україну повністю і в подальшому знищити усі деморалізовані намагання супротиву.

Для ефективної протидії інформаційній війні потрібно регулярно вживати заходи протидії. Велика роль у вирішенні цього завдання відводиться засобам масової інформації. Саме факти, які висвітлюють медіа, акценти на певні явища чи аспекти протистояння, формують думку аудиторії про конфлікт, стимулюючи до потрібної реакції. Засоби масової інформації надають можливості перетворити маленький конфлікт на велике протистояння або, навпаки, – швидко нівелювати серйозну проблему. Саме від ставлення медіа до події, їхньої упередженості та заангажованості значною мірою залежить перебіг самого конфлікту. Велику роль у протидії інформаційній війні відіграє громадськість, особи з активною життєвою позицією, які через мережу Інтернет доносять інформацію відмінну від тієї, яка нав’язується суспільству ззовні. У даному випадку можна згадати як досвід Грузії так і сучасний досвід України щодо створення проукраїнських та викриваючих Інтернет-ресурсів (http://www.stopfake.org/, https://informnapalm.org/en/, сайт «Миротворець») чи волонтерських закордонних (https://www.bellingcat.com/) тощо.

Найбільш складним та часовитратним, проте достатньо ефективним методом протидії інформаційній віні, на мою думку, є підвищення у суспільства аналітичних здібностей, навчання методам критичного аналізу повідомлень, убезпечення від інформаційних диверсій. Для цього необхідно в навчальних закладах усіх рівнів ввести навчальні дисципліни щодо інформаційної гігієни та протиборству їй. Адже незліченна кількість фейків ми отримуємо не тільки від ЗМІ, але й від соціальних мереж таких як Facebook, Instagram, Tok-tok та інші. І успішна заборона російських соціальних мереж у 2015 році таких як «Вконтакті» та «Однокласники», ЗМІ та інших інтернет та друкованих видань суттєво допомогло Україні протистояти поширенню неправдивих новин. Доречі такою успішною практикою зацікавились і прибалтійські країни, які сьогодні такі ж проблеми. У цьому сенсі можна продемонструвати декілька прикладів, які демонструють новини з використанням фейків.

Приклад . В мережі Інтернет 20.03.14 за адресою http://youtu.be/b6Xn0UW7tGs було розміщено відео із заголовком «США и Евросоюз уничтожат Украину! Правда о событиях на Украине. Смотреть всем!», в якому український політик критикує чинну владу, звинувачує її у цілій низці зловживань і закликає зупинити владу. Аналіз відео і пошук додаткової інформації про факти, які згадуються політиком, дозволяє стверджувати, що відео є фрагментом, який вирізаний із загального контексту передвиборчих подій осені 2012 року, але подається у контексті політичних подій 2014 року з метою формування відповідної критичної оцінки цих подій.

Також варто зазначити, що такі словолучення, як «Терміново», «Увага дивитися всім», « Щойно …» і так далі, що зустрічаються в заголовках уже можна вважати на 50 %, що являється неправдивими. Адже їх головна мета привернути увагу і далі повідомити щось.

Тому в  цьому сенсі пропонують для протидії інформаційній війні впровадити підсистему активних операцій з інформаційного впливу. Його здійснення, на їх думку, слід організовувати у рамках політики інформаційного протиборства з використанням можливостей Служби безпеки України. На мою думку, відповідний центр дійсно має бути створений, проте його функціонування доцільно організувати на громадських засадах за рахунок донорських вливань. З урахуванням проведених досліджень основні функції згаданого центру будуть передбачатися такими:

1. Координація діяльності волонтерів з моніторингу медіа-ресурсів на предмет наявності матеріалів, які містять згубний інформаційний вплив, а також здійснення такої діяльності працівниками центру
2. Заохочення громадськості до створення ресурсів з викриття неправдивих інформаційних повідомлень, а також доведення результатів у доступній формі до населення. Facebook замість утримання численної кількості модераторів щодо дотримання стандартів доброчесності, надав право модерувати пости усім.
3. Формування пропозицій до чинного законодавства органам законодавчої та виконавчої влади щодо удосконалення системи інформаційної безпеки країни. Необхідно на законодавчому рівні прийняти закон щодо кримінальної відповідальності за поширення не правдивої інформації на території України.
4. 4. Адаптація сучасних методик інформаційного протиборства до вітчизняних реалій та надання рекомендацій щодо їх застосування відповідним державним органам. Створення державної програми щодо інформаційному протиборству ворогів України та затвердити її ВРУ.
5. IV. Виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що протидія інформаційній війні та інформаційному тероризму є одним з напрямів забезпечення інформаційної безпеки як складової частини національної безпеки держави. Механізми протидії зазначеним загрозам мають бути високотехнологічними та мати системний характер.

Головний виклик сьогодні полягає в тому, як здійснити систематичні кроки для відповіді на російську інформаційну війну. Дослідження показує, що стратегія Росії є гібридною та гнучкою, має безліч облич та безліч вимірів, для брехні і агресії. Крім того, вона має унікальну здатність трансформуватись під форми демократичних наративів та інструментів, і навіть під національні форми. Вона використовує демократію проти неї самої. І саме це робить її такою унікальною, а боротьбу проти неї – такою складною. Але у часи, коли інформацію дедалі більше використовують як інструмент у війні, ми не маємо жодної іншої альтернативи як боротися проти неї, позбавити зброї зловмисні впливи, приборкувати агресора.

Володимир Дудко

Розмова з Оксаною Юринець, народною депутаткою Верховної ради України VIII скликання, викладачкою Львівської політехніки.

Як ви оцінюєте співпрацю між Польщею та Україною на місцевому та регіональному рівнях?

Я вважаю, що візит польського президента (Візит Анджея Дуди до Києва 11-13 жовтня 2020р – polukr.net) це була доволі важлива подія. У мене склалося таке враження, що за останні декілька років співпраця на президентському чи парламентському  рівні була дуже добра. Хоча було декілька суперечливих міжнародних питань. Наприклад питання квот на перевезення та транспортування, які викликали суперечки. Але загалом співпраця на парламентському рівні була дуже хорошою. Добросусідська співпраця повинна бути основою для нашої політики. Є доволі багато проектів які в майбутньому ми можемо та повинні реалізувати у цьому напрямку.

Скажіть будь ласка, як з української перспективи виглядають на даний час відносини між Польщею та США? Також з огляду на планове збільшення присутності американських військових сил у Польщі.

Для України польсько-американські відносини є безперечно важливими. Зокрема те, що США   розглядають співпрацю з Польщею як пріоритетний напрямок. Чим кращі будуть стосунки між Варшавою та Вашингтоном, тим краще для нас. Те, що у Польщі з’являються американські військові  та американські військові установки – це теж є хорошою новиною для України. Ця військова присутність позитивно вплине на нашу безпеку з огляду на можливі кроки у підтримці України в конфлікті з Росією.

А як виглядають відносини з іншими державами, а також з НАТО?

Ми намагаємося зміцнювати відносини наприклад з Великобританією. Угода яку нещодавно було підписано – це результат довготривалих переговорів та дипломатичних процедур. Те саме можна сказати і про рішення про зміцнення відносин з НАТО. Дуже багато з цих контактів є ефектом співпраці у рамках парламентської асамблеї НАТО, в якій брали участь також представники Польщі та Литви. З нашої точки зору ці держави, як і Канада є найважливішими партнерами для нашої країни. Сподіваюсь, що Україна й надалі буде спрямовувати свої сили на розвиток у цьому напрямку. І це є цілком ймовірно, оскільки актуальна програма співпраці Україна-НАТО є дуже амбітною.

Що з точки зору Києва є важливим у стосунках з Європейським Союзом?

Для України є важливим, наприклад, позиція Польщі в ЄС. Це стосується перш за все фінансових питань. Дуже багато проєктів транскордонного співробітництва відбуваються за участі Польщі і в партнерстві з Україною. На даний момент ми очікуємо на чергове видання спільної програми Транскордонної Співпраці Польща-Білорусь-Україна, яка має розпочатися наступного року. Відносини з Європейським Союзом, як з найближчим сусідом, є дуже важливими також з економічної точки зору. Саме тому важливо розвивати транспортні, автомобільні та залізничні зв’язки з країнами ЄС.  В тому числі і з Польщею. Оскільки це є шлях для нашого експорту у держави ЄС та на весь світ. У цьому напрямку також важливо впроваджувати інноваційні рішень у економіці України. Без змін у цій сфері ми не можемо бути конкурентоспроможними на закордонних ринках.

Чи є і Яка є перспектива для відносин України та Росії?

Визнавати Росію дружньою державою для багатьох громадян України і для мене, на даний момент є доволі важко навіть з огляду на подальше майбутнє. Така точка зору – це виключно результат того, що відбувалось та відбувається на сході держави. А саме через російські дії і агресію на Донбасі. Руйнація, жертви, спогади людей звільнених з полону. Буде важко змиритися з цими спогадами, а їх має майже кожен хто був на сході України.