КИЇВ. 5 березня. УНН. Польський уряд виділив 700 тисяч злотих на лікування в Польщі українських солдатів, які отримали поранення під час боїв на Донбасі, передає УНН з посиланням на “Польське Радіо”.

Понад 2/3 з 700-от тисяч злотих виділено на лікування та реабілітацію поранених — це особи у різному стані, у тому числі й з важкими пораненнями.

Відомо, що 41 українець був доставлений в Польщу авіатранспортом. Поранені військові перебувають у лікувальних закладах у Вроцлаві, Кракові та Люблині. Частина з них перебуває на реабілітації в Льондеку-Здруї в Нижньосілезькому воєводстві.

Як раніше зазначив міністр національної оборони Польщі Томаш Сємоняк, польська влада шукає різних можливостей підтримки українських військових.

“Окрім польсько-українсько-литовської бригади, та того, що у наших лікарнях лікується 40 українських солдатів із пораненнями, у наших вишах також навчається 33 українські офіцери”, — зазначив він.

Як повідомляв УНН, раніше Президент України Петро Порошенко підписав закон України № 143-VIII “Про ратифікацію угоди між Кабінетом міністрів України і урядом Литовської Республіки, урядом Республіки Польща про створення спільної військової частини”.

Джерело: УНН

http://www.unn.com.ua/uk/news/1445243-polskiy-uryad-vidilila-700-tis-zlotikh-na-likuvannya-ukrayinskikh-viyskovikh

КИЇВ. 4 березня. УНН. У НАТО заявляють про відведення деякої важкої техніки від обох боків лінії зіткнення на сході України, але не мають підтвердження з боку ОБСЄ про повне відведення техніки. Про це сказав командувач військами НАТО в Європі Філіп Брідлав, виступаючи на круглому столі в брюссельському аналітичному центрі “Друзі Європи” присвяченому питанням глобальної безпеки, передає УНН з посиланням на “Радіо Свобода”.

“Ми дійсно бачимо з обох боків лінії бойового зіткнення відведення деякої техніки, але „відведення“ у цьому випадку — це не той термін. Висновок такий: куди здійснюється відведення (з боку проросійських сепаратистів) ми не знаємо. Ми не бачимо, щоб (ці озброєння) в обов’язковому порядку поверталися до тих, кому вони належать”, — зазначив Ф.Брідлав.

“У нас немає чіткого уявлення про те, там відбувається насправді, бо немає підтверджень з боку спостерігачів ОБСЄ”, — додав він.

Ф.Брідлав пояснює, що спостерігачі місії ОБСЄ не мають змоги дістатися до зон, до яких вони б хотіли потрапити для перевірки ситуації.

“Отже, ми не маємо чіткої картини щодо того, що там насправді відбувається”, — резюмує він. Водночас командувач військами союзу НАТО заявив, що останні дві угоди щодо припинення вогню були використані проросійськими сепаратистами для “переозброєння, переоснащення і приготувань майбутніх бойових операцій, прямі підтвердження яким сталися в Дебальцевому та в інших місцях”.

Загалом, за даними Північноатлантичного союзу, інтенсивність боїв значно знизилася протягом останніх днів, хоча сутички далі тривають вздовж всієї лінії зіткнення. Українські військові заявили, що готуються почати другий етап відведення важкого озброєння.

У свою чергу керівник групи “Інформаційний спротив” Дмитро Тимчук повідомив, що відведення техніки “армією ЛНР” від Луганська, є не що інше, як обманний хід терористів.

Джерело: УНН

http://www.unn.com.ua/uk/news/1445107-nato-rukh-vazhkogo-ozbroyennya-na-donbasi-ye-ale-tse-ne-vidvedennya

У пошуках минулого мені довелось працювати у багатьох архівах України. Кілька років тому я почав цікавитись історією своєї сім’ї. І якщо у приватних справах особливих проблем дослідити документи не виникало, то як дослідник я мав їх чимало. Насправді, усі архіви у нас різні і дуже багато залежить від людського фактора. На жаль, стан наших фондів не найкращий, бракує обладнання, робочих рук тощо. Після останніх політичних змін в Україні, режим доступу до архівів дещо лібералізувався. Але проблеми залишаються – є архівісти, які воліють не надавати документи, навіть якщо це порушує законодавство, – розповідає Павло Подобєд, керівник благодійного фонду «Героїка».

Навіть після 23 років незалежності, українські правоохоронні органи активно бережуть архіви репресивних органів давно неіснуючої держави. Шлях масового відкриття архівів про злочини тоталітарних режимів, який Європа пройшла ще на початку 1990-х років, Україна лише починає. За словами істориків та громадських діячів, без належного розкриття усіх архівів УРСР не можлива остаточна декомунізація України, а отже і її рух вперед.

Право на правду

Львів’янка Оксана з дитинства знає, що дідусь загинув десь далеко на півночі. Його забрали до страшної в’язниці, коли її тато був ще зовсім маленьким. Молодій дружині та сину вояка Української повстанської армії дивом вдалось врятуватись. Оксана згадує: історію діда розповідали пошепки і на кухні. Хизуватись тим, що ти родич людини, до якої приклеїли лейбу «зрадник держави», за часів Радянського Союзу було небезпечно. Кілька десятиліть родина не знала, що сталось з чоловіком на далекому Сахаліні і тільки на початку 1990-х їм повідомили, що його вбили при спробі втечі ще наприкінці 1940-х. Однак без жодних подробиць.

– Мені дуже цікаво дізнатись його історію. Цікаво, як його заарештували, скільки часу він пробув у в’язниці і зрештою як загинув. Я думала, що процес розкриття архівів вже давно би мав закінчитись і мала надію, що документи будуть у вільному доступі. Тому не поспішала. Але, мабуть, все буде не так швидко. Думаю, треба буде таки писати запити у різні органи і шукати, де ж є справа дідуся, – говорить львів’янка
У схожій ситуації нині тисячі українців, які не знають долі своїх рідних. Відповідно до указу Президента України від січня 2009 року мали бути розсекречені документи, що стосуються Голодомору, українського визвольного руху та репресій. Однак на практиці це не завжди так – багато залежить від того, чи захоче працівник архіву надати справу, чи ні.

За словами істориків, доки закриті архіви, дуже складно говорити не лише про справедливість для сімей, але й про комплексні історичні дослідження та аналіз подій того часу.

– У розвинених демократичних державах є засадничий принцип: громадський інтерес до інформації повинен мати перевагу перед будь-якими обмеженнями. Це діє щодо будь-якої інформації, але зокрема і ретроспективної – тої, що стосується нашого минулого. Рада Європи 13 липня 2000 року прийняла рекомендації країнам-членам щодо доступу до архівів. Одне з найважливішого: жодна країна не може вважатись демократичною, якщо вона не забезпечила своїм громадянам доступ до інформації про своє минуле. Подолання тоталітарної спадщини абсолютно неможливе без відкритого доступу до архівів, які розповідають про його функціонування. Після падіння режимів було чимало конференцій, де вирішували, що робити з архівами. Одна з головних рекомендацій: записи репресивних органів повинні бути передані під контроль нових демократичних органів влади, – говорить кандидат історичних наук, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Експерти наполягають – Україна повинна нарешті перестати захищати права тих, хто винен у масових порушеннях прав людини і стати на захист жертв.

– Коли ми говоримо про архіви, маємо пам’ятати, що говоримо не про документи, карти чи будинки, ми говоримо про базові права – право на свободу слова та вираження. Звісно, є і право на повагу до приватного життя, але навіть у цьому випадку винятками є інформація, що має суспільну вагу. Це важливо, бо коли ми говоримо про документи колишніх спецслужб, це документи, які з одного боку містять приватну інформацію, але вони і становлять значний суспільний інтерес, бо свідчить про злочини, про репресії, які відбувались проти громадян колишнього СРСР, – переконаний юрист Інституту медіа права Ігор Розкладай.

Польща та Балтія як зразок

За словами Володимира В’ятровича, найкраще вдалось зберегти архіви колишніх репресивних органів у Польщі – загалом 87 км полиць.

– У різних країнах по-різному вдалось врятувати ці документи. Там де відбулись оксамитові революції, це вдалось зробити краще, а де ні – дещо повільніше і спецслужбам вдалось знищити частину документів. Далі були спеціальні законодавчі акти, які регулювали роботу з цими архівами. Перший закон прийняли у Німеччині у грудні 1991 року. Основне, що об’єднує усі закони – пріоритет права жертви над правами осіб, які працювали на режим. При цьому жертва має право тимчасово обмежити доступ до інформації про себе, а злочинець – ні. Повний доступ до архівів мали родичі, дослідники і журналісти, – говорить Володимир В’ятрович.

За словами в. о. директора Центру досліджень визвольного руху, експерта Реанімаційного пакету реформ Андрія Когута, у політиці відкриття архівів Україна з одного боку втратила багато часу, а з іншого – має шанс зробити це швидко та якісно. Адже не потрібно вигадувати велосипед, а лише мудро скористатись досвідом європейських країн. Найближчим, на думку Андрія Когута, для України міг би бути досвід Польщі, Чехії, а також країн Балтії.
– У Польщі, як і у всіх країнах Центрально-Східної Європи усі архіви комуністичної міліції та спецслужб є відкритими. Їх забрали від існуючих правоохоронних органів і або створили нову структуру, або передали інститутам нацпам’яті. Принцип відкритості архівів там працює на ділі, а не на словах. Орієнтуватись у нашій роботі також вартувало би на країни Балтії, які серед пострадянських країн зуміли дуже швидко і якісно подолати радянський спадок і рухатись вперед, – говорить Андрій Когут.

На грані втрати

За інформацією експертів Центру досліджень визвольного руху, які підготували Концепцію забезпечення відкритого доступу до документів з архівів комуністичних спецслужб, вирішити архівне питання потрібно якнайшвидше, адже існує загроза ще й фізичної втрати документів. Від українських полонених, які утримувалися російськими окупаційними військами в Донецьку, відомо, що їх розміщували на пустих полицях архіву СБУ в Донецьку. Доля цих документів до кінця не відома, і якщо, можливо, сучасні документи було вивезено в Росію, то історичні матеріали напевне було знищено або розкрадено.

– Нам треба фізично забрати архіви з тих приміщень, де вони зараз зберігаються. Це архіви МВС, СБУ та служби зовнішньої розвідки. І почати їх наукове опрацювання та надати доступ громадян України про злочини проти прав людини. Має йтися про всі документи до грудня 1991 року. Зрештою те, що вони нині зберігаються у правоохоронців, створює загрозливий ефект спадкоємності – ніби сучасне СБУ є нащадками КГБ, а міліція – нащадком тодішньої репресивної міліції. Це дуже контрастує з запевненнями, що ми будуватимемо ці служби на європейських засадах відкритості. Треба нарешті визначитись, що ж ми насправді робимо, – переконаний Андрій Когут.
Екперти вже підготували зміни до законів України, які дозволять змінити підходи у розкритті документів та нарешті створити один великий публічний архів.

– Це не легко і потребує витрат, але з досвіду законів про доступ до публічної інформації: коли з’являється закон, з’являються і гроші. Звісно, не одразу. Але якщо нічого не робити, нічого не зміниться. Переконаний, нинішній збройний конфлікт в Україні – це теж наслідок того, що довгий час архіви були закриті, – переконаний Ігор Розкладай.
А от наступним кроком після передачі архівів, експерти кажуть, треба зайнятись їх оцифруванням. До прикладу, Польща щороку оцифровує до 5 млн документів. До речі, Центр досліджень визвольного руху щоразу поповнює колекцію свого Електронного архіву avr.org.ua – вже сьогодні онлайн доступні понад 20 тисяч документів з архівів КГБ, матеріалів ОУН та УПА.

– Важливо буде оцифрувати усі документи, щоб архіви були доступні не лише дослідникам, але і громадськості. Це стосується усіх архівів: тих які зараз у структурі Міністерства внутрішніх справ, а також аудіо- та відеоархівів, які нині є в державних установах та приватних компаніях. Коли ми говоримо про реформування галузі культури, говоримо про зміну законодавства і те, що архівна справа має синхронізуватись з європейськими стандартами, – підсумовує голова комітету з питань культури та духовності Верховної Ради України Микола Княжицький.

Мирослава Іваник

КИЇВ. 4 березня. УНН. Президент України Петро Порошенко і прем’єр-міністр Італії Маттео Ренці погодили питання розширення санкцій проти Росії. Про це у Twitter повідомив речник Глави держави Святослав Цеголко, передпє УНН.

“Порошенко та Ренці обговорили питання розширення санкцій проти Росії, якщо агресію проти України не буде припинено”, – зазначив С.Цеголко.

Нагадаємо, США, Євросоюз та інші країни запровадили проти Росії санкції спершу через анексію Криму, а згодом — через роль Москви в ескалації протистояння на сході України.

Західні країни вже кілька разів вводили санкції відносно ряду російських політиків, бізнесменів і компаній через позицію Росії по Україні. Останнім випадком застосування подібної практики стали грудневі обмеження, коли президент США оголосив про економічну блокаду Криму, а в списку санкцій потрапив ряд відомих діячів з Криму і зі сходу України.

Джерело: УНН

http://www.unn.com.ua/uk/news/1444950-p-poroshenko-i-m-rentsi-pogodili-pitannya-rozshirennya-sanktsiy-proti-rosiyi-dopovneno

Ні, в Росії майдана не буде. Й не тому що «никогда мы не будем братьями», та не через те, що «духа нет у вас чтобы быть свободными», як говорила у віршах Анастасія Дмитрук. Хоча остання теза дуже приваблива для різного роду політиканів-популістів радикального напрямку, та загалом ототожнює ментальне історичне «вікове» терпіння руського крестьянина до царя-батюшки-ірода. В царській Росії, яка зараз є джерелом натхнення для ідеологів нової Росії та її традиційної імперської ойкумени (Малоросії, Бесарабії, Кавказу), «майдани» (народні виступи проти влади) завжди топили в крові. Через те не буде «манежної сотні» розстріляних у разі масштабних виступів. Вистачить КДБ-ФСБ розстріляти десяток, відправити за грати назавжди ще двадцять активістів, аби не допустити згубної масовості. Руський мужик завжди, краще за всі інші уроки, розумів грубу силу!

Саме тому цинічне вбивство під стінами Кремля одного з найбільш харизматичних опозиціонерів Росії (чи не єдиного?), активного критика Путіна Бориса Нємцова залишиться, скоріш за все, прощеним. Звичайно хотілося б побачити площі повні людей, які б мали вогонь в очах, мислили головою та вміли б «оцінювати» справжній рівень кремлівської брехні навколо. Як влучно колись казала поетеса Марина Цвєтаєва, я не хочу мати точку зору – я хочу мати зір. Проте, підкреслюю, цього, напевно, не станеться у найближчій перспективі. Навіть незважаючи на те, про що згадував сам Нємцов: про надуманий проплачений рейтинг Путіна в Росії у 84% підтримки, де переважна більшість росіян просто залякана й не може інакше думати. Вона боїться репресій, звільнень, злиднів, голоду, невизначеності (все те, що показує російське телебачення по відношенню до України), боїться втратити останнє своє. Саме тому у її розумінні, поганий цар краще за невизначеність та безальтернативність. Безумовно, в такому сприянні винувата не лише влада, але й сама російська опозиція, якої немає. Точніше інакше – в якої немає ідеї, об’єднуючого стрижня.

Нємцов був людиною Єльцина, збитим льотчиком з тієї епохи, коли Росія ще розбудовувала ринкову економіку та ліберальну демократію. Молодий амбітний політик мав всі шанси стати наступником Єльцина – Борисом Другим, проте ставка була зроблена на інших. Згадуючи сьогоднішніх російських революціонерів не знайдеш гідної альтернативи путінському вектору розвитку (екстенсивному розвитку економіки через видобуток корисних копалин з надр із розмахуванням ядерним дрючком під ностальгічну радянську мелодію), в який би повірили росіяни. Враження середньостатистичного росіянина стосовно опозиції можна приблизно узагальнити наступним чином. Колишній прем’єр Касьянов як й Нємцов – ще один збитий льотчик. Прохоров та Ходорковський – олігархи різного рівня опальності, проте, в першу чергу, олігархи – які обікрали звичайних громадян та здобули собі багатство та славу. Каспаров – дуже тихий теоретик, який позбавлений яскравих лідерських якостей, до того ж не етнічний росіянин (а в Росії у всьому винуваті якщо не американці, то євреї). Навальний, ще вчора чи не єдиний кандидат від опозиції, сьогодні має імідж ледь не фашиста (хоча ми знаємо кого російська пропаганда називає фашистами та хунтою). Російські націоналісти зараз перебувають на зарплатні Кремля, граючи роль собаки на яку можна повісити всі негаразди та провали недорозвитку російського суспільства відкритих можливостей та нанотехнологій. Додайте до цього переліку супутню атмосферу майже радянської шпигуноманії, коли за кожним кроком будь-якого політика не з владного табору (та, безперечно, за його спиною) неодмінно стоїть дядько Сем. Як у Англії за часів Генріха VIII та Томаса Кромвеля – за кожним каменем ховається скорпіон!

За такої ситуації Росія просто не має шансів на позитивні зміни. Звичайним шляхом, через демократичні вибори, Росію не змінити, адже гайки для придушення будь-яких проявів свободи слова загвинчуються щодня все міцніше, повертаючи сталінські часи назад. Будь-які виступи народних мас у Москві, майдани, як їх ласкаво називають кремлівські агітатори, будуть напевно втоплені в крові, якщо не попереджені на етапі зародження (так було з декабристами та революцією 1905 р.). Виступи на периферії також мають дуже малий шанс на успіх (повстання Разіна, Булавіна, Колчака неодмінно закінчувались погано для їх організаторів та прибічників). Росію може здолати тільки вона сама через власне самодурство та несамовиту гордовитість. Царська Росія, дуже велична на папері, пафосна імперія Романових, а насправді аграрна та напівфеодальна величезна держава з дуже низьким рівнем життя та освіченості населення, занепала через низку факторів, першим з яких була Перша світова війна. З впевненістю вступивши у війну великих, Росію вже за три роки розірвали з середини внутрішні проблеми та зовнішні вороги, які привели до влади своїх агентів – Леніна та більшовиків. Здається, що для кардинальних змін в Росії знадобиться ще одна світова війна!

Valeriy Kravchenko

КИЇВ. 4 березня. УНН. У районі населеного пункту Широкине зберігається напружена ситуація, підрозділи ЗСУ та Нацгвардії стримують агресію противника та не дозволяють просуватися вглиб території України, передає УНН з посиланням на Міністерство оборони України.

“Підрозділи морської піхоти, миколаївські десантники, а також підрозділи батальйону „Донбас“ та „Азов“ стримують агресію противника, відбиваючи атаки терористів”, — зазначено в повідомленні.

“Особливо активно противник нарощує боєздатність своєї Новоазовської тактичної групи шляхом перекидання підкріплень як з півночі від Тельманового, так і з території РФ, безпосередньо через українсько-російський кордон”, — повідомляє організатор групи “Інформаційний опір” Дмитро Тимчук у Facebook.

На даний момент кількість танків на цьому напрямку доведено до 17 одиниць (більша частина поки перебуває безпосередньо на північних околицях Новоазовська та на північ від даного населеного пункту), бойових броньованих машин (ББМ) — більше 30 одиниць.

На “передньому краї” в даному районі діють невеликі і мобільні загони так званої “армії ДНР”, які шляхом наступальних дій намагаються відсунути здобуту українськими військами лінію Широкине — Павлопіль.

За словами Д.Тимчука, для такої активності бойовиків — ідеальні умови, тому що українські війська виконують мінські домовленості і лише обороняються.

Нагадаємо, після обстрілу Маріуполя 24 січня, який забрав життя 30 осіб, настало тимчасове відносне затишшя. Проте, вже 10 лютого бойові дії спалахнули з новою силою. Як заявляв спікер РНБО Андрій Лисенко, українські військові почали наступ, метою якого було відкинути противника якомога далі від Маріуполя.

Джерело: УНН

http://www.unn.com.ua/uk/news/1444595-ukrayinski-biytsi-strimuyut-agresiyu-protivnika-v-rayoni-shirokine

Тиждень тому в Україні почалася паніка. Люди масово почали скуповувати крупи, борошно, цукор, сіль та олію. Полиці супермаркетів з відповідними товарами миттєво спорожніли. Деякі мережі ввели обмеження на кшталт «не більше 5 пляшок олії в одні руки». Одночасно почався масовий відтік грошей з банків – від початку року українці забрали з банків більше 17 мільярдів гривень депозитів. Рекордним днем стало 23 лютого – тільки у цей день населення забрало з банків 2,2 млрд грн. Причина – стрімке падіння гривні, яка в ці дні вкотре побила свій антирекорд. Станом на 23 лютого долар в Україні можна було придбати за 35-37 гривень, євро – за 40, злотий – за 10 грн. При цьому ані Національний банк, ані уряд не давав жодних пояснень і, тим паче, прогнозів. Єдині прогнози можна було почути від продавців магазинів, і вони обіцяли, що новий завіз товарів буде як мінімум на 30% дорожчим від того, що є зараз. Українці, які чудово пам’ятають 90-ті роки, коли зарплату не видавали по 9 місяців, а полиці магазинів завжди були порожніми, кинулися робити запаси. 24 лютого у президента Петра Порошенка відбулася нарада за участі голови НБУ Валерії Гонтарєвої, міністра фінансів Наталії Яресько та прем’єр-міністра Арсенія Яценюка. Президент доручив стабілізувати курс на рівні 21,7 грн за долар, і уже у той день Нацбанку вдалося зміцнити гривню на міжбанку до 27 грн. за долар. Але уже наступного дня гривня знову впала. Що буде з національною валютою України? У чому причина такого стрімкого падіння і чого чекати українцям від цього року? На ці ті інші запитання відповідає Ростислав Слав’юк, професор, доктор економічних наук, завідувач кафедрою банківської справи Львівського інституту банківської справи Університету банківської справи Національного банку України.

Чому падає гривня?

Падіння гривні в першу чергу пов’язане з відсутністю будь-яких реформ. Це фундаментальна причина, яка не дасть можливості врешті стабілізувати в якийсь момент гривню, навіть якщо для цього виникне якась з інших передумов. При цьому йдеться не лише про реформи у фінансовій площині та банківській сфері, а про будь-які. Насамперед – про боротьбу з корупцією, судову реформу та реформу правоохоронної системи. Також у падінні гривні відіграла свою роль неефективність управлінської вертикалі, у тому числі керівництва Національного банку. І уже на третє місце можна ставити війну як дуже серйозне джерело видатків.

Багато хто звинувачує населення – мовляв, українці панікують і тим самим обвалюють гривню.

Якби відбувалися реформи, то населення б не панікувало. Якби уряд вів себе прогнозовано і пояснював свої дії, нічого подібно б не відбувалося. Паніка – це не причина, а наслідок. Причому цілком логічний наслідок відсутності реформ та прозорої діяльності влади. З іншого боку, ті гроші, які купують люди, що панікують, – дуже дрібні порівняно з тими оборотами, які приховуються внаслідок невиконання перших трьох пунктів. Тому я вважаю, що слід наводити лад з експортними та імпортними операціями, а не говорити, що винне населення.

Наскільки у падінні гривні є вина спекуляцій на валютному ринку?

Спекуляції здійснюють ті гравці, які можуть оперувати сумою від мільйона доларів – менша сума суттєвого впливу на ринку не матиме. Це гравці вищого рівня, які мають відповідні ресурси та можливості. Скажу більше – ці гравці чудово відомі урядовцям і часто пов’язані з певними структурами. Є також велика вина банків, які дуже часто працюють непрозоро та не відповідають критеріям – не лише фінансовим, а й моральним.

Як ви оцінює дії НБУ в цій ситуації? Кілька днів Валерія Гонтарєва мовчала, у вівторок було здійснено низку кроків начебто на стабілізацію курсу, але в результаті гривня щодня стрибає…

Дій НБУ впродовж трьох місяців я, на жаль, не бачив. Дій, які б супроводжувалися лібералізацією режиму або супроводом якогось контролю якихось процесів, нема. Я бачу лише бездіяльність.

Тоді які заходи, на вашу думку, могли б вирішити проблему?

Перше – це максимальна прозорість під час здійснення зовнішньо-економічної діяльності, а також відповідний контроль згідно чинного законодавства. Друге – це попередження для банків, які здійснюють такі операції, що тягнуть за собою певні наслідки. Банки мусять нести відповідальність. Окрім того, треба поставити на значно вищий рівень відповідальність власників банків. У нас нині, на відміну від інших країн, власник банку нічим не відповідає перед населенням та державою. Вони власники, поки все добре, як тільки починаються проблеми – вмивають руки. Мусить бути також відповідальність менеджменту банку. Сьогодні часто можна зустрітися з ситуацією, коли банки згідно Фонду гарантування вкладів і згідно рішень Національного банку перебувають під тимчасовою адміністрацією, і відповідна перевірка показує, що в останні три-чотири місяці заробітна плата людей, які довели банк до банкрутства, складала сотні тисяч гривень. Тобто мусить бути введена відповідальність, аж до кримінальної, менеджерів банку і посадовців, які у цьому винні. Але загальна проблема і потреба – уряд, президент і Нацбанк повинні говорити з людьми, при цьому говорити по суті, і пояснювати кожен свій крок та його ймовірні наслідки. Як тільки ситуація стане прозорою і зрозумілою, люди повернуться в банки. Якщо ж цього не буде, проблема залишиться невирішеною на тривалий час.

Чи реально зараз повернутися до курсу 20 гривень за долар, як це каже Валерія Гонтарєва?

Слово «повернути» нині не має під собою абсолютно ніяких ні нормативних, ні юридичних, ні організаційних чи управлінських рішень. Для того, щоб «повернути», треба, для прикладу, сказати, що ми від нині вводимо мораторій на ліквідацію банку без прозорої системи повідомлення населення щодо ймовірних ризиків. Не можна про ліквідацію банку повідомляти за тиждень до цієї ліквідації. Бо якою в такому разі буде реакція населення? Очевидно, що люди побіжать в усі банки забирати гроші. Тому логіка така: має бути абсолютно прозора політика щодо фінансового ринку. Нині люди панікують через стовідсоткове незнання процесів. Був такий рух «поговори з народом». Нині головне завдання будь-кого з представників влади – говорити з народом. І все стане на місця. Але цього, на жаль, нема. А те, що вони обіцяють зробити… Як вони збираються це робити? Це ж не стрілка годинника, яку можна перевести назад.

Зараз є багато надій на кредит МВФ, який має надійти на початку березня. Мовляв, він дозволить вирівняти курс. Наскільки, на вашу думку, цей кредит буде вагомим фактором для того, аби зміцнити гривню?

Кредит МВФ – це певна подушка безпеки, яка трошечки буде зважувати існуючі ризики. Але він не може вирішити абсолютно всі проблеми. Тому що нині ключова біда – це те, що гроші пішли з банків. І частка кредиту МВФ відносно до тієї суми, яка нині гуляє Україною, є значно меншою. По-друге, ті гроші не надійдуть в такому вигляді, як люди собі це уявляють. І по-третє, треба не забувати, що ми сьогодні маємо проблему в обслуговуванні зовнішнього боргу. І власне вона є ключовим завданням, яке уряд ставить перед собою, коли говорить про запозичення. Але загалом якщо повернутися до питання причин, то головною причиною є те, що уряд непрозоро працює, він не пояснює своїх дій і не пропонує варіантів реформ. Я вже не кажу про їх проведення – він навіть не пропонує варіантів.

Нині важко робити прогнози, але найголовніше питання, яке всіх турбує, – це що далі?

Знаєте, дехто шукає паралелі в 90-х роках, дехто – проводить паралель із 2008 роком і відповідно пробує щось прогнозувати. Я хочу сказати, що ми нині проходимо специфічний етап і в плані фінансів, і в інших сферах, який не має нічого спільного з попередніми роками. Нічого схожого на те, що відбувається нині в нас, не було в жодній країні світу в усі роки. Відповідно нині робити прогноз може лише дурень. Я ж можу сказати лише одне: якийсь час ще потриває паніка. Люди продовжуватимуть скуповувати продукти, але менш активно. В будь-якому разі нас чекає зростання цін, причому суттєвіше, аніж прогнозували. Думаю, можна говорити про зростання на 50% і більше. Це призведе до радикального зубожіння людей. Цей рік пережити буде дуже важко. Плюс буде лише один: іноземці, які приїжджатимуть в Україну, відчуватимуть себе мільйонерами.

Ірина Гамрищак

Маленька білява дівчинка зустрічає першою, коли заходиш в приміщення, де живуть люди, яких на сьогодні вважають внутрішньо переміщеними особами. Посміхається – і тікає у кімнату. Вона тут живе з батьками і двома братами. Зараз в корпусі літнього дитячого табору в Біблійному комплексі «Реховоф» – 31 особа. Вони – з Авдіївки, Сніжного, Горлівки, Макіївки. З червня комплекс став притулком для 220 переселенців з Донбасу. Багато хто наприкінці літа повертався додому – в Краматорськ і Слав’янськ, дехто почав працювати й орендував собі житло. Тоді не думали, що буде ще одна хвиля переселення. Сьогоднішні мешканці тут пережили холоди. І взимку на одну людину навіть стало більше – народився хлопчик, як говорить його мати – «запорожець».

Всі отримують допомогу від держави, раніше багато допомагали волонтери – їжою та одягом. Матері новоронародженої малечі церква дала манеж і пральну машину. «Привезли гуманітарку – ліжко, пеленальний стіл, стілець для кормління, холодильник, шафу. Дуже добре допомогли», – розповідає жителька Горлівки Ольга.

У лютому пенсіонерам виплатили заборгованість за всі місяці із серпня. Тому зараз всі сплачують комунальні послуги, раніше це брала на себе місцева влада. Люди скаржаться, що все дорого, коштів не вистачає. Проте із всіх дорослих працює лише один. «Чоловіка майже випадково взяли на роботу, – говорить мати трьох дітей Юля. – Ми із Сніжного приїхали, там філія «Мотор Січі», і його взяли за переводом. По-іншому роботи немає. Чоловіки, які тут, ще поки тепло було, знаходили який підробіток – плитку клали. Хотіли влаштуватися на роботу, але звідси дуже далеко їздити. Беруть на низьку оплату – 1200-1300, а дорога виходить 20 гривень на день. Коли пропонував нам поїхати і стати на облік безробітних, не було коштів навіть виїхати. Нам видавали проїзні, але водії не завжди хочуть брати за ними. Коли починаєш говорити, що у нас є пільги, ось нам видали, починають: ось понаїжджали, і таке інше. Всі, звичайно, різні. Але в принципі всі добре ставляться».

«Ми взагалі приїхали на літо. Інші також – на місяць і додому. До сьогодні вже звикли, дорослі між собою знайшли спільну мову. Але добре, що перебуваємо при церкві. Тут забороняють пити – тому нормальна громада. У гуртожитках зовсім жахливо – і бійки, і п’янки, і гулянки. У нас такого немає. І за дітей спокійні: вийшли на вулицю – гуляють у безпеці, – розповідає Ольга. – У мене старшому сину 15 років. Він на індивідуальному дистанційному навчанні – вчителька надсилає йому завдання, до школи йти не хоче. Тільки «я додому, там мій дім. Я в підвалі буду сидіти, але вдома». Ні з ким не спілкується. Вже і психологи приїжджали, він відвертається і все. У нього така позиція, що він живе там, він потрібен там і там правда. Великий вплив телебачення.

Інші діти маленькі, тому з ними простіше. Поряд із мамами. Просяться, звичайно, додому. Поліні три роки, що, здавалося б, вона там розуміє. Однак питає: «Коли поїдемо? Війна скінчиться, поїдемо додому?».

А куди повертатися, поки не знаємо. В Горлівці будинок батька розбомбили. Деякі спочатку переїхали в Україну, коли все нібито стихло в Волновасі, повернулися додому, а зараз розмовляю з сусідкою, в неї троє дітей, виїхати нікуди не може. Сидять у підвалах. Із забезпеченням важко. Два рази на тиждень отримують по півбуханки хліба на дітей. У мене там брат і батько. З 18 будинків на вулиці залишилися тільки 6. Сидять у підвалі школи, у якій ще я вчилася. Раніше хоч по пакету крупи привозили, зараз ділять між собою по ложці. Люди повиїжджали, вони доглядають за домами, беруть продукти, що залишилися там. Якщо собака придушить десь курку, відбирають, дітям варять. Вони не знають, чи буде мир, хочуть лише того, щоб не стріляли, хай домовляються.

І ми, якщо все скінчиться, будемо повертатися. Але питання: хто це все відновлювати буде? Там в деяких містах взагалі нічого не залишилося. Так в 45 років залишитися без усього. Нове ні побудувати, ні купити. І де заробити на це».

«Але головне, щоб все скінчилося, – перебиває жінку Наталя. – Ми жили в приватному будинку. Щось би на городі саджали, вирощували. Вишні, томати на щось міняти будемо, якимось чином виживали б. Будуть овочі. Хай будуть дуже дорогими хліб, яйця, аби мир був. Щоб ми колупалися у землі і не боялися, що почнуть стріляти, не ховалися від вибухів».

«Ми думали, що буде важко, як у 90-ті – поголодуємо пару років. Але що почнеться війна, жоден не міг подумати. Раніше у війні (ІІ Світовій. – Авт.) було зрозуміло: це поганий, а це добрий, тут фашист, тут наш. А зараз взагалі не зрозумілою Тут дядьки воюють, а ми страждаємо, – говорить Юля. – Виховали дітей, і віддають їх воювати. Якщо б було чітко зрозуміло, з ким і за що ми воюємо, то це одна справа. А тут взагалі незрозуміло, хто і що».

«У мене мати пережила війну, але каже, що такого ще не бачила», – додає Наталя з Авдіївки.

Natalia Seliukova

Пенсіонерка Мирослава Іванівна довго намагалася звикнути засинати і прокидатися під обстрілом Донецька. Нарешті, вже після Мінського перемир’я, зважилася переїхати до Мелітополя Запорізької області.

– Дуже складно стало існувати, елементарно проблеми з їжею, – розповідає. – Люди деякі запасалися консервами, коли все тільки починалося, але це все вже давно з’їли. Бувало, ми зустрічали зовсім стареньких бабусь, які милостиню просять, бо про пенсії все вже давно забули.

Мирослава Іванівна каже, що в останні дні кількість обстрілів значно скоротилося, але одиночні постріли чути. Син жінки залишився в Донецьку.

– Телефоную сину, говорить, що зараз хоч можна спокійно вийти на вулицю, тобто не кожні півгодини бомблять, а рідко, і до будинків не долітає. Люди навіть бояться радіти і на щось сподіватися, щоб не наврочити. Хоча деякі люди повертаються додому, як це восени було. Але всі мирні жителі розуміють, що в будь-яку хвилину обстріли можуть поновитися, – ділиться переселенка.

Мирослава Іванівна переоформила в Мелітополі пенсію і вже отримала гроші. Ще місьця-півтора вона буде жити тут. Розуміє, що повернення небезпечно.

Natalia Seliukova

Official name: Fundacja Centrum Badań Polska-Ukraina (translation: The Poland-Ukraine Research Centre Foundation)

You can contact us at polukr.net@gmail.com

Or call our Polish number: +48 697 977 672

We engage in various events across Poland and Ukraine. Our main office is located in south-eastern Poland.

Postal address: Fundacja Centrum Badań Polska-Ukraina, Armii Krajowej 16, 36-200 Brzozów woj. Podkarpackie, Poland

Registered in Poland at the National Court under KRS number: 0000462388