Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Доки світ повільно виходить з кризи, спричиненої пандемією COVID-19, Європі варто готуватись до наступних криз, спричинених її наслідками. Й справа не лише в економічній скруті, а й в тому, що окремі актори міжнародних відносин прагнутимуть скористатись ситуацією та посунути сталий геополітичний баланс. Зазвичай в цьому контексті згадують Китай. Але не варто забувати й про Росію.
Розповсюдженою думкою в українських експертних колах (в тому числі патріотичних) є невідворотність руйнації режиму Путіна, слабкість якого очевидна. Відповідно це допоможе повернути Україні її території включно з Кримом, після того як колапс РФ здійсниться й держава буде фрагментована на частини. Ця впевненість навіть дозволяє послу України в Німеччині Андрію Мельнику укладати парі з Герхардом Шредером, що ще за його життя Крим повернеться в Україну. Зважаючи на той факт, що останньому 76 років, а якість медицини в західних країнах дозволяє жити 90-100 років, тож, на думку українського дипломата, йдеться про перспективу в 15-20 років. Та чи не забагато оптимізму. Особливо зважаючи на те, що собою являє сучасна Україна – слабка інституційно, керована феодалами-олігархами, корумпована, зі збереженими всупереч війні стійкими проросійськими впливами п’ятої частини населення, з штучним релігійним конфліктом та високою вірогідністю розігрування ворогом карти міжетнічної ворожнечі як спойлера проблем. Ось немає ніякої впевненості, що Росія не потягне за собою у небуття Україну. Так, звичайно буде інша Україна, процвітаюча та європейська за цінностями… Два питання – де та коли?
Зовнішні обставини складаються таким чином, що РФ ймовірно не буде чекати із планами ревізіонізму занадто довго. Тим більше ці плани стають очевидними для оточення – Польща у новій Стратегії національної безпеки вже прямо називає Росію загрозою. Відповідно Москва втрачає основний козир – раптовість. Болісна емоційна травма Путіна не загоїться без результату – останнім часом від постійно говорить про імперську природу Росії, використовуючи старі (Велика Вітчизняна війна) та створюючи нові (половці та печеніги) міфи, привласнюючи собі українську історію (Київська Русь). Путін має принаймні спробувати – інакше він собі не пробачить. Спробувати увійти в історію не як той, хто вкрав Крим, а як той, хто зібрав слов’янські народи. Ідеологія Кремля – химерний сплав православного комунізму з імперським реваншизмом, базованим на утопічному «руському мирі» Суркова, із «вальсами Шуберта та хрустом французької булки».
Чому зараз? Бо завтра буде запізно не лише через Балтійські країни та Польщу, що давно з підозрою спостерігають за Росією, що «підіймається з колін». Є певні зовнішні та внутрішні передумови. Якщо уявити, що Україна є майже ідеальною мішенню для РФ (після ідеальної – Білорусі), то фронт визначений – агресія відбуватиметься саме тут. Світова пандемія буде використана як своєрідна ширма (маскування) планів Кремля. ЄС та НАТО буде не до наших справ через власні економічні негаразди та популізм, принаймні якийсь час (політичну та гібридну частину плану, до військової інтервенції принаймні). Росія має достатньо стримуючих аргументів, починаючи із пропаганди, завірянням про обмеженість втручання Україною, закінчуючи ядерним шантажем, аби втримати європейців ризикувати наслідками такого втручання. Київ переживатиме ідеальний шторм – Зеленський вже почав активно втрачати довіру населення, фрустрація від українського політикуму в суспільстві глибшає, економіка просідає, популярність лівих сил зростає пропорційно зубожінню населення. Нарешті ще одне – ціна на нафту, що залишається на надзвичайно низькому рівні через світове падіння виробництва внаслідок карантину. Надходження до бюджету РФ критично залежать від продажу вуглеводнів – Москва не має часу чекати. Війна на Близькому Сході, звичайно, виправила б ситуацію, але її вірогідність наразі мала. Росія не буде продавати нафту Urals по 18$ – майже така ж її собівартість. Й одного «прекрасного» дня Путін зрозуміє, що йому дешевше заправляти нею свої танки. А «пістолетом та доброю волею можна досягнути більше, аніж просто доброю волею». Цього президента РФ точно вчили ще в школі КДБ.
Зрештою, на зовнішньополітичну авантюру Путіна штовхає скрута в себе вдома. Катастрофа медицини внаслідок COVID-19, самоізоляція центральної влади, яка передала всі повноваження з подолання пандемії в регіони (а потім губернатори цих регіонів будуть крайніми), яскраво демонструє слабкість державних інституцій. Вертикаль влади в олігархічній Росії насправді ефемерна – «російський левіафан» слабкий. Резонансне обнуління Путіна разом із автократичними конституційними реформами обвалили рейтинг російського президента. За даними російських соціологів («Левада центр»), рейтинг підтримки Путіна станом на квітень 2020 р. унікально низький – 28 %. Цікаво, наскільки низьким є реальний рейтинг президента РФ – зі всією повагою до російських соціологів, без затвердження ФСБ подібні цифри не можливо оприлюднювати в настільки авторитарній країні, якою є РФ. Карантин, до речі, як ніколи був доречним для пересічних росіян, передусім, аби вчергове продемонструвати їх безправ’я. Не дарма в РФ знову процвітає музичне дисидентство («Сплін», Б. Гребенщиков, «ДДТ»), як колись в 1990-ті. Ось тільки тепер в Yotube, де творчості митців протиставляють замирювальну сатиру Noname автори під крилом спецслужб. Росію залякують – відбувається фіналізація мілітаризації свідомості громадян із пошуком відповідного зовнішнього ворога. Й він є – тут й поруч – якого 24/7 показують на російських телеканалах. Ні це не «хохли»! «Хохли» навпаки добрі й гарні, хочуть діалогу Київ-Москва та нафтопровід «Дружба», й їх треба рятувати від «українських фашистів». Й Кремль готується – ідеологічно та фізично.
Для цього Путін має Суркова, Козака, Володіна та купу інших довірених радників. Передусім є політичні сценарії для російського реваншу в Україні. З огляду на різнорідність правлячої партії – «Слуги народу», передстан глибокої економічної кризи – цілком вірогідним є проведення дострокових парламентських виборів якщо не восени 2020 р. (25 жовтня – разом із місцевими виборами), то в 2021 році. Умови пандемії та діджиталізація сприятимуть проведенню їх у інноваційний спосіб – онлайн (українське суспільство переконають, що це і є європейський шлях). Й тут у справу вступлять російські хакери… Але й без них все складається чудово для Москви – там де втратить Зеленський та «слуги», знайдуть «За життя» та Шарій, «Оппоблок» Ахметова та ще хтось помірковано проросійський. Тож загроза отримати проросійську більшість у Верховній Раді нового скликання цілком реальна. Є й менш позитивний сценарій для РФ – проросійські сили 25 жовтня отримають більшість у обласних та міських радах на Сході та Півдні України й починають, за вказівкою, «не слухати Київ». Випадки публічної (або тихої) непокори вже відомі (дії мерів Черкас, Дніпра, Запоріжжя Житомира під час карантину). Зрештою, Москву влаштує й негативний політичний сценарій – малоймовірний програш проросійських сил на всіх рівнях, що спровокує військову інтервенцію на захист проросійського електорату.
Власне військовий сценарій є достатньо вірогідним. Відмінивши парад на Червоній площі на честь 75-річчя Дня перемоги, Путін не поспішає скасовувати масштабні військові навчання (як це роблять в НАТО). «Кавказ-2020» та «Захід-2021» відбудуться за планом у вересні-жовтні 2020 р. та серпні-вересні 2021 р. відповідно. Росія тримає готові ударні угруповання – скупчення армій та зброї – на російсько-українському кордоні. Москва допрацьовує військові доктрини, тактику майбутньої війни, концентруючись на контролі за українськими об’єктами критичної інфраструктури. Зрештою, Москва обирає напрямок удару – шукаючи привід для ескалації. Малоймовірно, що таким приводом стане Донбас – занадто передбачувано. Більш цікаво й вірогідно – морська провокація. Великий сенс її полягає в зупинці судноплавства в чорноморські порти України (РФ може здійснити десант на о. Зміїний, використати «азовський сценарій» із зупинками та оглядами суден, «випадково» потопити цивільне судно тощо). Крім того, РФ працює над виправдовуванням в очах світової спільноти гуманітарної спецоперації в Херсонській області – прорив для розблокування Північнокримського каналу, захоплення Каховки із подальшим намаганням пробити коридор на Схід через Мелітополь, Бердянськ на Маріуполь. Очевидно, що на відкриту агресію Росія наважиться за екстраординарних обставин. Але чому б їх не створити?
Для впевненості Москва має й низку інших сценаріїв – «троянський кінь» примирення на Донбасі, з заграваннями Козака-Єрмака, перезавантаженнями ТКГ в Мінську, консультативними радами, діалоговими майданчиками Сівохи й т.д. Є перевірений релігійний сценарій – розпалювання ворожнечі між церквами. Аж тоді, коли спікерами РПЦ в Україні є боксери, кумири молоді, українські прапороносці Усик та Ломаченко. Дуже ймовірна російська провокація із «нападом» на Києво-Печерську або Почаївську лавру, намаганням відібрати їх у державну власність. Можливе й використання етнічного фактору – спекуляції на меншинах Закарпаття (угорці), Одещині (болгари), розпалювання автономістських настроїв. Ідея федералізації України 2.0.
Російський реваншизм невідворотно насувається. В Києві вже готовий плацдарм для зустрічі – «За життя» абсолютно не стидається їздити в Кремль й публічно зустрічатись з ворогом. В Києві Медведчук й компанія поки що поводяться тихо, чекаючи на команду та час «Ч». Натомість їх відверто антидержавну діяльність ніяк не викривають – реакції спецслужб немає, резонансні журналістські розслідування концентруються на Коломойському та Ахметові. До речі, розповсюдження олігархічного корупційного непотизму – ще одна зброя Кремля. Путін загнаний в кут й готується до останнього потужного стрибка. Його імперія, що тримається на брехні та залякуванні, доживає останні дні – відчайдушна мавпа із зброєю та болісними комплексами минулого. Питання одне – чи втримається Україна? Чи є в нас союзники зовні та стратегія, а не самодури та хапуги-чиновники, що живуть одним днем? Чи є у нас природня державна стійкість – стержень не нації, але держави? Частина відповідей відома й невтішна – решту дізнаємось!
Валерiй Кравченко
