Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Перша за останні три роки зустріч лідерів Нормандської четвірки закінчилась двозначно – тактичною нічиєю та прихованою стратегічною поразкою України, відстроченою в часі. Біди або зради, як очікувалось «Вартою на Банковій», не сталось, але й про перемогу не можна радісно звітувати. Україна зустрічатиме новий 2020 р. у традиційному для себе стані: з важкими передчуттями та надією на світле майбутнє.
Перша «звитяга» України на Нормандському саміті в Парижі ніби пов’язана з обміном утримуваними у форматі «всіх на всіх». Однак по факту останнє слово буде за бойовиками в Донецьку та Луганську (які вже заявили, що нічого виконувати не збираються – доведеться ФСБ та ГУР Міністерства оборони РФ додатково пояснювати). Цікаве й саме формулювання «утримуваних» – адже це ані заручники, ані військовополонені. Подібний правовий статус уможливлює маніпуляції. До того ж Росія не погодила звільнення (обмін?) політичних бранців – українських громадян, яких утримує в своїх тюрмах.
Друга «звитяга» – нові ділянки розведення, які мають бути узгоджені в Тристоронній контактній групі. Замість анонсованих дев’яти погодили лише три, на що Зеленський зауважив, що якщо розведення буде тривати такими темпами, то знадобиться 15-20 років. Але висловив надію, що вкладуться в 6-8. Цікавість викликає й розташування цих ділянок. Високоймовірно, що принаймні одна з них може стосуватись населеної території, що наразі частково перебуває під контролем незаконних збройних формувань. Недарма президента України в поїздці в Париж супроводжував міністр внутрішніх справ Арсен Аваков – відповідальний за функціонування правоохоронних органів. Київ вже давно підготував протоколи щодо підтримання правопорядку в межах взаємодії з міжнародною поліцейською місією, у разі її запуску. Згоди на останню РФ не дає, однак підтримувати безпеку в «сірій зоні» якось треба. Саме тому почались розмови про «сили безпеки громади» – формальну самоорганізацію мешканців в межах окремого селища, які б патрулювали територію спільно з національною поліцією України. Лишилось лише дізнатись, наскільки такий формат, що усуває контроль «ДНР/ЛНР» влаштовує РФ.
Серед інших важливих домовленостей – розмінування та нові пункти перетину лінії розмежування. З першим все зрозуміло – Донбас є однією з найбільш замінованих територій у світі й практичної роботи у цій сфері є на роки вперед. З приводу нових пунктів – варто почати хоча б з КПВВ Золоте, яке не функціонує виключно з причини блокування «ДНР/ЛНР». Загалом, «зелена лінія» на Кіпрі, що має близько 350 км. подовженості, нараховує сім пунктів перетину. Очевидно, що населений в чотири рази щільніше за Кіпр Донбас, з лінією розмежування (поки що без назви) у 500 км. потребує точно не п’ять діючих КПВВ. Їх має бути приблизно в чотири-п’ять разів більше, якщо дбати про комфорт місцевих мешканців. При цьому треба визначити правовий статус лінії, самих КПВВ та правил перетину. Потрібен також інструментарій – «зелену лінію» на Кіпрі обслуговує місія ООН, що складається наразі з 900 осіб, яка безперервно діє на острові з 1964 р. Мандат СММ ОБСЄ не визначений для подібних цілей, хоча й на прес-конференції було погоджено про намір 24-годинного (замість 12-годинного) спостереження розведення представниками місії. До речі, зазначений пункт так й не був зафіксований в тексті декларації. До того ж спостереження не замінює верифікації, що мали б здійснювати СЦКК. Російська сторона вийшла з СЦКК в 2017 р. й пристала на позицію вимоги мандату в СЦКК для бойовиків «ДНР» та «ЛНР». Були навіть створені однойменні установи в Донецьку та Луганську, які здійснюють власний моніторинг. Правовий статус цих осіб для України – невідомі «чудаки» в шоломах з написом СЦКК. Але РФ продовжує тиснути на Україну для встановлення прямих контактів з маріонетками.
Третя «звитяга» (хоча більше схоже на «зраду») – інкорпорація формули Штайнмаєра в українське законодавство. Варто нагадати – формула стосується модальностей проведення місцевих виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей та фіксації їх особливого статусу. Позиція України полягає в тому, що вичерпна «особливість» визначатиметься реалізацією реформи децентралізації без додаткових преференцій та фіксації в Конституції. Натомість РФ не розділяє подібний план, й до того ж вимагає беззаперечного виконання положень Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод. А там в пункті 9 записана наступна послідовність – контроль за кордоном надається наступного дня після проведення виборів. Відповідно ламається багаторічна українська логіка – безпека перед політикою. Однак канцлер Меркель виступила адвокатом українського бачення, й заявила про те, що Мінські угоди не є «закам’янілими» й передбачають гнучкість, якщо вона піде на користь імплементації. Очевидно, що Україна за чотири місяці до наступного саміту має підготувати власну формулу – як ефективно взяти під контроль кордон та забезпечити верифікацію розведення та дотримання режиму припинення вогню. Якщо Путін заявляє про те, що він побоюється повторення Сребрениці (як цинічно – саме російські найманці були найбільш активними учасниками військових злочинів на теренах Югославії, а сама Росія багато років послідовно відкидала визнання етнічної різанини), можливо йому прийде до душі план розмістити на двох лініях – розмежування та неконтрольованій ділянці кордону – військових миротворців ООН (або ОБСЄ – ще не забули про маленьку місію в ростовських Донецьку та Гнутово на українсько-російському кордоні?). А забезпеченням безпеки під час виборів могли б займатись підрозділи міжнародної поліції, що діяли б у зв’язці з СММ ОБСЄ. Таким чином вимальовуються контури МТА – міжнародної тимчасової перехідної адміністрації на Донбасі. Та чи підтримає подібну концепцію Зеленський? Чи здатний від до просторового мислення на тривалу перспективу?
Видається що ні, адже у стратегічному контексті Сурков перемагає Єрмака за наслідками саміту «четвірки» у Парижі. Вперше Росія сидить за одним столом з Францією та Німеччиною у статусі рівноправного ПОСЕРЕДНИКА. Москва демонструє добру волю та допомагає України вирішити ВНУТРІШНІЙ ГРОМАДЯНСЬКИЙ КОНФЛІКТ. Ніби й не було агресії, російських танків та військовополонених з Уралу та Сибіру. Перед зустріччю була якась впевненість, що те, що РФ більше не називають агресором це тимчасово, аби не провокувати до саміту. Як у тому анекдоті – «вам шашечки або їхати». Україна готувалась «їхати», тому свідомо не дивилась на «шашечки». Але прес-конференція за результатами переговорів розвіяла сумніви – Зеленський СВІДОМО говорить про «сепаратистів» (двічі). Так, він заперечує можливість прямих переговорів з путінськими маріонетками у Донецьку та Луганську. Але при цьому називає «ту сторону» саме «сепаратистами», а не проросійськими бойовиками або окупаційними силами. Сепаратизм повинен мати під собою базис – етнічний, релігійний чи мовний. Те що сталось на Донбасі – це спецоперація РФ, а не сепаратизм. А той факт, що на прес-конференції Путін згадав про 38% (цікаво, звідки ця цифра?) російськомовних українців свідчить про бажання перенести подібний «сепаратизм» далі, в нові регіони України.
Насправді, просто зараз відбувається відбілювання Москви та її ролі у конфлікті, що Путіну й треба. Наступний крок не за горами – послуга за послугу. РФ погодиться на міжнародну місію ОБСЄ на кордоні за початок прямих переговорів з «сепаратистами». Або з представниками громад Донбасу – називайте їх як хочете, але спілкуйтесь! Це остаточно легалізує статус бойовиків у якості сторони конфлікту. А потім РФ буде добиватись включення їх до лав політичної сили «Опозиційного блоку» Медведчука й обрання як влади. А потім, в залежності від реакції,… війна в Україні або повернення Києва у сферу впливу Москви.
Й останнє – в декларації, вочевидь на прохання росіян, згадана архітектура безпеки в Європі. «Сторони наголошують на загальному прагненні до сталої й всеохопної архітектури довіри та безпеки у Європі, заснованій на принципах ОБСЄ, для якої врегулювання конфлікту в Україні є одним із низки важливих кроків». Ніби все вірно, але як же НАТО? Очевидно, що тут конкурують два підходи – стримування та взаємодія. Останнє, якщо Франція та Німеччина на нього погоджуються, закладає бомбу уповільненої дії під атлантичну солідарність. Адже формула РФ – створити конфлікт, а потім посадити всіх за стіл переговорів його вирішувати – точно не влаштовує поляків, румунів, країни Балтії. Всіх тих, хто розуміє справжні імперські амбіції Москви та її волю до реваншу. На жаль, навіть в Україні влада готова пристати на гру у «заплющені очі» та «гарні наміри», яку веде Путін. Й коли ми не розуміємо наслідків, годі цього чекати й від німців з французами. Карфаген буде знищений! Або (третій) Рим?
Валерiй Кравченко
