неділя, 17 Листопад, 2019
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / Чим закінчиться гра у розведення на Донбасі
131366-660x330

Чим закінчиться гра у розведення на Донбасі

Share Button

29 жовтня 2019 р. в Золотому розпочалось розведення військ сторін конфлікту – збройних сил України та проросійських бойовиків. Як зауважив міністр закордонних справ України Вадим Пристайко, під час відкриття інвестиційного форуму з відновлення Донбасу у Маріуполі, розведення у трьох погоджених в 2016 р. точках (Станиця-Луганська, Золоте та Петрівське) є додатковою умовою організації зустрічі в Нормандському форматі. Варто нагадати, що перша умова росіян – підписання Україною «формули Штайнмаєра» з організації виборів на тимчасово окупованих територій. Навіщо Москва продовжує ставити ультиматуми Києву, й чому українська влада погоджується на їх виконання? До чого призведе розведення сил на лінії розмежування?

Сама ідея розведення навіяна практикою вирішення подібних конфліктів у світі. Між сторонами створюється буферна зона 2 на 2 км. – війська відходять від умовної лінії на землі на 1 км. вглиб. Сіра зона унеможливлює прямий контакт, відновлення бойових дій, слугує інструментом ефективного припинення вогню. Найбільш класичним прикладом сірої зони є «Зелена лінія» («Лінія Аттіли») – демаркаційна лінія, що ділить Кіпр на північну турецьку та південну грецьку частини. Після конфлікту між двома країнами НАТО, розведення відбулось під пильним наглядом миротворців ООН в 1974 р. Місія ООН в Кіпрі присутня й по сьогодні – її штаб-квартира знаходиться в аеропорту Нікосії. В сірій зоні, розміром 376 квадратних кілометрів, мешкають понад 10 000 осіб, знаходиться 4 селища та частина міста Нікосія, яке зелена лінія ділить навпіл. Так, на Кіпрі припинення вогню сталось, але конфлікт був не вирішений, а заморожений на десятиліття. Відносини між Грецією та Туреччиною, незважаючи на формальний союзний статус, далекі від нормальних. До речі, адміністрування в сірій зоні здійснює ООН, хоча в юридичному полі вона приналежна грецькій Республіці Кіпр.

Чому важливо вивчати досвід встановлення буферних зон – це очевидний план на майбутнє для Донбасу. Штаб ООС говорить про те, що після завершення розведення в Золотому, черга прийде для розведення в Петрівському Старобешівського району Донецької області. Далі можливі домовленості, що мають бути узгоджені на засіданні тристоронньої контактної групи, по наступним трьом (або більше) ділянкам. За даними джерел «Радіо Свобода», всього на мапі може бути позначено до 30 таких ділянок. В чому проблема та відмінність нинішньої ситуації на Донбасі  від Кіпру зразка 1974 р.

По-перше, наразі немає миротворців ООН, які б наглядали за ефективністю розведення. Натомість є спостережна місія ОБСЄ та СЦКК, що беруть на себе подібний функціонал. Ось тільки в СЦКК немає російських військових (показово залишили місію в 2017 р.), а отже є обмежений доступ на окуповані території (Україна у вересні 2019 р. в Мінську підіймала тему повернення росіян в СЦКК, але безуспішно) для підтвердження відведення. Водночас у складі СММ ОБСЄ є російський персонал. Можливо, вони й чесно відпрацьовують та заслужено «їдять свій хліб», проте довіряти доповідям тих, кого в народі кличуть «сліпими» важко. Виникає проблема верифікації даних про достовірність відведення сил бойовиків.

По-друге, якщо в грецько-турецькій війні на Кіпрі сторони конфлікту були відомі та заздалегідь позначили себе, то в ситуації на Донбасі все значно складніше. З одного боку є держава Україна, яка на всіх міжнародних площадках доводить, що вона веде війну з російськими регулярними військами, що діють приховано. Натомість Москва наголошує на тому, що «її там немає», натомість є самопроголошені республіки «ДНР» та «ЛНР», з військовими силами яких й ведуть бої Збройні сили України. Проксі-війна Росії на Донбасі «чужими руками» додає ускладнень процесу розведення, коли Москва просто не визнає свою відповідальність за обстріли, закликаючи Київ домовлятись безпосередньо з Донецьком та Луганськом.

По-третє, націоналісти називають поточне розведення сторін просто відведенням ЗСУ, й мають рацію. З 2016 р. військове протистояння на лінії зіткнення отримало українську класифікацію «повзучого наступу». ЗСУ метр за метром відвойовували кращі тактичні позиції, закріплюючись на домінуючих висотах (на Приазов’ї), відрізаючи лінії постачання бойовиків в районі Ясинуватського блокпосту та Авдіївської промзони (траса Горловка-Донецьк), відсуваючи небезпеку від Вуглегірської ТЕС (на Світлодарській дузі). Всього за 4 роки українські військові просунулись вперед на різних ділянках, зайнявши сумарно 24  квадратних кілометри території. Важливо зазначити, що розведення сьогодні відбувається від лінії зіткнення, визначеної де-факто на землі (де-юре, за Мінськими домовленостями, Україна має здійснювати контроль за  Дебальцевим та Докучаєвськом, чого в реальності немає). Отже ЗСУ покидають зайняті зручні, обжиті висоти та селища, відходячи на позиції 2015 р.

Важливим є й моральний аспект, адже внаслідок «повзучого наступу», в тактичних операціях за висоти гинули українські військові. Зокрема саме так загинув в червні 2016 р. біля смт. Луганського, що на Світлодарській дузі, відомий оперний співак Василь Сліпак, якого згадував у своїй промові на Генеральній Асамблеї ООН президент України Володимир Зеленський. До речі, він був добровольцем ДУК «Правий сектор» – це в контексті останнього конфлікту між представниками «Національного корпусу», ветеранами АТО та президентом, що стався в Золотому на тижні та набув великого розголосу. До слова, Луганське має стати сірою зоною, відповідно до попередніх планів розведення.

Як й Світлодарськ. Це вже наступний п’ятий аспект, адже у цьому місті розташований важливий об’єкт критичної інфраструктури – ТЕС, що перебуває у державній власності (ПАТ «Центренерго»). Як вона буде функціонувати в умовах сірої зони? Як загалом буде адміниструватись територія, що потрапляє під лінію розведення? Хто здійснюватиме правоохоронні функції, забезпечуватиме надання соціальних послуг? Щодо всього цього немає визначеностей. Україна відійде з Широкиного, Павлополя, Песків, Опитного, Светлодарську, Луганського, Єкатеринівки, Кримського, Гранітного… Передбачається, що бойовики залишать частину Донецька, Докучаєвськ, Дебальцеве, Ясинувате й далі за списком. Передбачається… Чи є впевненість, що бойовики (а реально росіяни) впустять в Донецьк українських поліцейських, нехай навіть в сіру зону (наприклад, в умовний район автостанції Трудовські Петровського району м. Донецька)? Здається, питання риторичне.

Шостий момент – розведення відбувається під акомпанемент канонади. Навіть в Золотому продовжують стріляти. Голова штабу ООС Володимир Кравченко пояснює, що Золоте-4, де відбулись обстріли, формально не належить до квадрату розведення, де має бути зафіксована тиша протягом семи діб, що є умовою для розведення. Виявляється, що там стріляти можна. Більш схоже на фарс, якщо чесно. Навіть істерична поведінка президента Зеленського на зустрічі з добровольцями в Золотому, його пряме питання до них «Чи треба говорити з Путіним», свідчить про намагання за будь-яку ціну виконати московські ультиматуми та нарешті сісти за стіл переговорів в Нормандському форматі. Вибачте, але сісти з чим? Чи є в Києва свій план, який реалістично може бути прийнятним для Кремля. Або хоча б бути просто реалістичним аж на стільки, щоб беззаперечно сподобатись Франції та Німеччини, аби вони тиснули на Росію задля його імплементації. Хотілось би вірити, але вся попередня «дипломатія» Зеленського не дає приводів для оптимізму.

За інших рівних обставин, російська дипломатія переграє українську на досвіді. Здається, вона вже це робить, затіявши гру в розведення, де програють лише Збройні сили України, а громадянське суспільство та ветеранські організації все глибше стають в опозицію до влади, «що веде країну у прірву капітуляції». Зеленський втрачає всенародну любов, починає почуватись закомплексованим та дедалі більш знервованим. Держава в режимі автопілоту, реально позбавлена лідерства, але з турбо-реформами нової влади, входить у зону невизначеності, із дедалі більш радикалізованим суспільством, поділеним за ставленням до подій на сході. Хтось проти капітуляції та зради; хтось за мир, аби не гинули мирні мешканці та солдати. Ці дві правди вступають в протиборство на фоні «владної дисфункції» Зе-команди та відсутності дієвого зовнішнього управління (яке фрагментарно можна було спостерігати в 2015-2018 рр.). США демонструють байдужість до токсичної теми України на тлі скандалу з імпічментом Трампа, та показовим сюжетом з підтримкою союзників-курдів в Сирії. Німеччина вже втомилась від України, яка так й не навчилась раціонально, некорумповано розподіляти міжнародну технічну допомогу. Франція дрейфує у бік російської позиції, знаходячи з Москвою точки дотику в Африці та Магрибі. Польща, здається, незважаючи на готовність брати активну участь, так й не дочекається позитивних сигналів від Києва з приводу історичної суперечки. Україна лишається на самоті – ідеальна ситуація для Москви. Але давайте визнаємо – Київ власноруч її й створив пасивністю на межі з бездіяльністю. Далі чекайте на нові, ще більш збочені ігри від росіян, що вже скоріше нагадуватимуть кружіння російського коршуна навколо тіла українського ягня.

Валерiй Кравченко

 

Share Button

Також перегляньте

Олександр Данилюк. Фото: facebook.com/alex.danylyuk

Новий очільник РНБО України: Данілов

3 жовтня 2019 р. президент Володимир Зеленський підписав призначення на посаду секретаря РНБО Олексія Данілова. …