Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Тема мирного врегулювання на Донбасі за останній місяць обросла такою кількістю міфів, що відділити правду, факти від відвертих вимислів та інформаційних «вкидів» стало майже неможливо. Цими вихідними країною прокотилась хвиля протестних акцій під гаслом «Ні капітуляції!» проти сумновідомої формули Штайнмаєра, розведення військ та інших неприємностей з позначкою «Донбас». Демократія це добре, але коли люди без жодного базису політолога-міжнародника (хоча на ефірах вітчизняних телеканалів все більше універсальних «експертів-політологів», які знають все про все) починають дискурс про реалістичність застосування формули та модальності виборів на тимчасово окупованих територіях, це неправильно. Український народ емоційний – розбурхати його черговою «зрадою» дуже легко. Погано, що на чолі аполітичних (без партійних прапорів та гасел) акцій знову видно ті самі політичні обличчя, які обіцяють перетворити святкування Покрови на багатолюдний протест проти дій Зеленського та його команди. Розмежувати здоровий глузд, захист національних інтересів й політику не завжди можна, тим більше коли спекуляція на тих самих інтересах є мобілізаційним чинником твого електорату та приносить політичні рейтинги. То що ж так обурило протестувальників?
Перспектива виборів на Донбасі із особливим статусом – справа не одного дня. Більше того, Україна продовжує стверджувати власний підхід, який полягає в тому, що спочатку виконуються безпекові положення Комплексу заходів, а потім політичні, й жодна формула це не змінить (принаймні за словами президента України). До питань безпеки належить розведення сил, яке Україна проводить, на думку громадськості, в односторонньому порядку. Проблема полягає у відсутності довірливої верифікації того, як розведення виконують проросійські бойовики. Коли Київ демонструє розбирання інженерних споруд поблизу зруйнованого мосту у Станиці-Луганській, «ЛНР» подібних дій не показує. Проте СММ ОБСЄ разом з СЦКК все одно верифікують розведення. А український народ на це дивіться й говорить словами класика: «Не вірю!». Питання розведення загалом сприймається як ледь не ганебний відступ українських військових. Лунають правильні запитання – куди відступати українським солдатам з української землі? Відповідь проста – нікуди. Ті три погоджених ще у 2016 р. ділянки, на яких відбувається розведення – Станиця-Луганська, Золоте та Петрівське – це всього 3 км. з сотень кілометрів лінії розмежування. Так, у Золотому живуть люди, які реально побоюються, що зона безпеки швидко перетвориться на «сіру зону» безвладдя, а українських активістів почнуть потайки викрадати із власних осель російські спецлужби. Невизначеність лякає, страх залишитись без захисту українських військових бентежить… Нарешті питання «що далі» залишається таким самим не визначеним. Хто буде підтримувати порядок у покинутому українцями Золотому? Очевидно, що «ЛНР» (точніше Росія) не погодиться на українську поліцію. Тоді хто? Ані миротворців ООН, ані місії ОБСЄ з відповідними повноваженнями немає. Відповідно немає гарантії від свавілля.
Зрештою, мова йде лише про 3 км. в трьох точках лінії розмежування. Це початок імплементації Мінських угод, строк дій яких, між іншим, закінчився 31 грудня 2016 р.. Жодної пролонгації не було – був лише тиск західних партнерів стосовно виконання. Чому тоді Україна виконує угоди, строк яких закінчився? Навіть якщо це наша добра воля, що далі? Після цих трьох «ліній на піску»? Який механізм наступних дій? Розведення – це про впевненість в сьогоденні, якого сам процес не додає. Немає й передбачуваності завтра та перспективи на післязавтра. Натомість є невизначеність, чергова політична гра, симуляція мирного процесу. Адже після Золотого та Петрівського постане питання Донецького аеропорту, Дебальцевого та Докучаєвська, які на папері мають бути українськими. Чи хтось впевнений в тому, що «ДНР» виконає розведення й залишить свої форпости, героїзовані місцевим епосом. Чи дійде Україна до неконтрольованого кордону й закриє його? Як, яким чином?
Ми або не знаємо чогось важливого, на кшталт, що Росія погодилась на беззаперечну капітуляцію та відведення своїх сил, або людей як завжди тримають за дурнів, годуючи байками про швидкий мир. Саме здогадки й штовхають людей на майдани, а різного роду «націоналістичні опозиціонери» використовують це з політичними мотивами. За цих умов Зеленський має нарешті окреслити ті самі червоні лінії, про які він постійно говорить. Більш того, червоні лінії мають дістати публічну підтримку, суспільний консенсус, хоча б з точки зору захисту української державності. Чим більш утаємничено буде відбуватись мирне врегулювання, переговори у ТКГ, тим більше питань буде виникати в українського народу.
Й ще один момент – це все відбувається на вкрай несприятливому зовнішньополітичному фоні, коли тема України стає все більш токсичною для США в контексті електоральної боротьби Трампа та Байдена. Що стосується європейських партнерів, то навряд чи Макрон та Меркель були у захваті від контексту розшифрованої розмови Трампа із українським президентом. Натомість Україна на знак протесту пропустила сесію ПАРЄ, тоді як Росія все більш переконливо доводить європейцям вигідність поновлення стосунків з нею, необхідність пом’якшення або зняття санкцій. Позиція Кремля проста – вони показують пальцем на корумповану та радикалізовану Україну, кажучи, що вся відповідальність за конфлікт на Донбасі лежить на Києві, який не хоче розмовляти зі своїми «відокремленими територіями», що мають свою відмінну думку. Це Київ поганий, й Зеленський ні чим не кращий за Порошенко, а Москва «біла й пухнаста». На жаль для нас, подібна риторика на тлі «втоми від України» починає діяти.
Україна отримує диспозицію «lose-lose», коли ми намагаємось грати у «розведення та формули» за правилами Путіна. Цей розклад загрожує легітимізацією окупаційних режимів. На випадок чого Росія має й план Б у вигляді Медведчука, який перемагає у абсолютно чесних, демократичних виборах на окупованих територіях, проведених чітко за українським законодавством, визнаних ОБСЄ. Заради цього Кремль легко може «злити» одіозних Пушиліних-Пасічників. Тоді Україні доведеться не просто простити всіх колаборантів, а й рахуватись з ними як з легітимною владою. Й у першому, й, особливо, у другому сценарії на горизонті є вже справжня громадянська війна в Україні, з військовою хунтою, російськими миротворцями, фрагментацією держави й т.п. Перспектива так собі… Тож «мінне поле» мирного врегулювання на Донбасі для української влади вкладене щільно, й полите «медом» обіцянок та примарних інвестицій в економіку. Заходьте будь ласка!
Реальний мир на Донбасі не має стати війною в Україні. Мир це не капітуляція, й не переможна перемога. Мир це компроміс, він обов’язково не задовольнить всіх. Але якщо ми хочемо жити у суверенній Україні на території зразка до 2014 р., але при цьому якісно іншій, треба толерувати та терпіти. Й готуватись до дипломатичних пасток, політичних «зрад» й до війни, маючи свою чітко визначену стратегію й підготовлену тактику. Адже той хто хоче мира, завжди готується до війни.
Валерiй Кравченко
