субота, 19 Жовтень, 2019
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / Про популізм та залежність: останній шлях України
Fot. unn.com.ua
Fot. unn.com.ua

Про популізм та залежність: останній шлях України

Share Button

Українські політики (як й населення загалом) на генному рівні полюбляють популізм та порожні обіцянки. На кожного патріотичного системного клептократа-президента історично знаходився несистемний популіст з прихованими (або ні) проросійськими сентиментами. Так на проукраїнського комуніста Кравчука знайшовся директор заводу Кучма. На «міністра культури» Ющенка, що прагнув запам’ятатись в історії увіковіченням пам’яті Голодомору (але на справді запам’ятався хіба що бджолами), знайшовся директор автобази Янукович.  На міліардера-патріота Порошенка, який мав унікальний шанс та умови золотими літерами вписати своє прізвище в сучасну історію держави як президента-воїна, президента Майдану (натомість будемо пам’ятати його за зрадливими Мінськими угодами та корумпованими друзями), знайшовся комік Зеленський. Історія України йде хвилями, тож наприкінці правління цього товариша очікуємо черговий майдан. Або кінець історії?

Доки Зе-депутати тренуються в Трускавці, президент їздить по регіонах та вдає з себе царя. Він – цар – добрий, й може забрати гроші в багатих бояр (тобто депутатів та бізнесменів) й роздати бідним (тобто на дороги). Приблизно так себе поводив Путін в 2001-2004 рр. Дуже схоже, що з України роблять «Росію 2.0», де відсутнє раціональне правове поле та відповідальність за порушення закону, розкрадання бюджету й т.д. Де хтось рівніший за іншого. Натомість «місцевий князь» запросто може купити собі індульгенцію, побудувавши дорогу в своєму (чи чужому) окрузі. Бізнес ніколи не буде працювати прозоро, коли на нього тиснутимуть, змушуючи нести соціальне навантаження, на які він не погоджувався. Жодний інвестор не зайде в країну, де існує президентський рекет. Ти маєш та мусиш, бо Зеленський так сказав. Цікаво, чи розуміє сам президент наслідки своїх дій. Можливо, він й досі вважає себе Голобородьком, борцем за справедливість. Наскільки довго буде тривати цей стан?

Натомість українці радо реагують на подібні «розгони» від гаранта, демонструючи, що насправді різниця між українцями та росіянами невелика. Всі люблять доброго царя,  та ненавидять поганих бояр. Єдине, що є різним – це ставлення до першого. В Росії Путін – помазаник Божий, якому вклоняються навіть священнослужителі. В Україні до влади ставляться значно простіше. Тим більше тепер, коли Зе-команда офіційно десакралізувала її. Весільний фотограв, вихователька дитячого садка та домогосподарка можуть стати депутатами Верховної Ради по мажоритарним округам, де вони живуть. Доведено виборами. Щось подібне сталось в Росії в 1917-1918 рр. В Україні революція та десакралізація влади обійшлась без крові. Поки що принаймні. Адже за кров тут відповідає саме Росія.

Якби РФ хотіла розвалити нашу країни, втопити її в хаосі та анархії – вона б вже давно це зробила. Всі важелі є! Й, вибачте, це зовсім не російська мова, радянщина, православ’я або неославянофільство «руського миру». Росії не потрібні «смисли» для боротьби за «тіло» української держави (хіба що за «відбиту голову»). Мова йде про тотальну залежність України від Росії на шостий рік війни за незалежність. Вона головним чином знаходиться у геостратегічній, економічній та фінансовій площинах.

Перекривши фарватер в Чорному морі, РФ може заблокувати експортно-імпортні відносини України, а відповідно й валютну виручку держави. Не треба нагадувати, що основна стаття експорту – зерно та метал. Й якщо останній може полежати на складах, то перевалка зернових є явищем сезонним. Україна просто немає достатньої кількості зерносховищ, щоб побороти сезонність продажів. Тож, втративши Азовське море де-факто у минулому році, Україна може втратити торгівлю Чорним морем вже завтра.

Крім того, Україна досі залежна від постачання палива для атомних станцій з РФ, а також вугілля на теплові електростанції. При цьому останнє, переважно, є реекспортом вугілля з окупованих районів Донбасу. Обсяги закупівлі Україною вугілля складають від 1,5 до 3 млрд. доларів на рік. Не треба нагадувати й про нафтову залежність України. Ринок дизельного палива (на якому їздять, між іншим, українські танки на фронті) контролюється Медведчуком та наближеними до нього особами.

Що стосується фінансової сфери, тут лише прості цифри. В Україні діють 7 банків, що мають російський капітал. Але вони сукупно контролюють близько 30%  валютних та міжбанківських операцій. Не варто сумніватись – припинення, за наказом РФ, діяльності таких великих контрагентів обвалить український фінансовий сектор, призведе до гіперінфляції гривні, тотального зубожіння населення.

А тепер про хороше (чи ні?), – чому Росія не знищує Україну вже зараз? Навпаки, інвестує у її розвиток активніше за всі країни ЄС та США разом узяті. Лише в 2018 р. капітальні інвестиції з РФ склали 436 млн. доларів. Ще варто приплюсувати сюди приблизно половину коштів з офшорів – Кіпру (загальний обсяг інвестицій 219 млн. доларів) та Нідерландів (207 млн. доларів). Це перше, друге та третє місце у списку прямих капітальних інвестицій в розвиток держави. Тож Росія, очевидно, має плани на Україну.

Й реалізує їх, враховуючи психологічні особливості українців. Так, в цій країні парадоксів, де всі патріоти не вилазять за межі фейсбуку, а фани ФК «Динамо» Київ, що відрізняються ярим українським націоналізмом на межі з расизмом, не бачать проблеми в тому, що президент клубу Суркіс йде у парламент за списком проросійської партії Медведчука, можливо все. Росію готові підтримати навіть в центральній та західній Україні, де сільські священнослужителі несуть слово Кремля з церков УПЦ МП. Натомість справа томосу дискредитована руками патріарха Філарета та політизацією процесу. с. Клинець Овручського району, с. Жерева Іванківського району Київської області, с. Заріка Волинської області,  с. Петрашівка Чернівецької області… Список нетипових місцевин, де локальну перемогу отримала прокремлівська політична сила, можна впевнено продовжувати. Натомість конфлікти на релігійному грунті є дедалі більше поширеними на Заході України. Росія завойовує український фронтир – кордон, де людям поширюється пропаганда та емпіричне бачення «кращості» життя в Росії, Білорусі, Придністров’ї.

Загалом за РФ (дозвольте казати так) проголосувало у сукупності 2,5 млн. українців («За життя», «Партія Шарія», «Опозиційний блок»). Можна по різному називати цих людей, говорити про їх несвідомість та «ватну» позицію, однак інших немає. Завтра Україна матиме сомн «корисних ідіотів», які покличуть сюди Путіна не гірше, ніж кликали його в Криму та на Донбасі в 2014 р. Й що буде завтра, коли схлине хвиля ейфорії від досягень Зе-команди, коли люди почнуть ностальгувати за старими часами – часами професіоналів з сильною рукою президента Порошенка? Вам здається, що цього не буде, але ні…

Взяти хоча б питання врегулювання на Сході. Вся гра у відведення сторін закінчиться як тільки постане червона лінія Дебальцевого та Докучаєвська. Які будуть аргументи України тоді? А який офіційний план врегулювання, реально державний план? Наразі всі меседжі та ініціатива цілковито належить РФ, яка продукує плани Суркова-Чеснокова, Козака-Медведчука й т.д. Невже Україна насправді збирається відповідати на все це запуском російськомовного каналу для поширення продукції «95 кварталу»? То чим тоді відрізняється Зеленський від Порошенко?

У підсумку картина виглядає брутально апокаліптичною. Україна доживає останні місяці (роки?) у ілюзії, перед тим як зіштовхнутись з шокуючою правдою й черговим диким розчаруванням.  Некомпетентність та недалекоглядність влади сприятиме прискоренню цих процесів. Влада, безумовно, має бути людиноцентричною, але  не віддавати всі свої функції на відкуп «тежпрезидентам». Бо кінець тоді буде блискавично близьким. Й не лише для влади.

Валерiй Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Володимир Зеленський. Фото: POLUKR.NET / Андрій Поліковський

Формула безвиході: про врегулювання на Донбасі

Вже третій тиждень в Україні триває дискусія про так звану «формулу Штайнмайєра», пов’язану з виконанням …