Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
17 липня 2019 р. відбудеться черговий раунд переговорів у Тристоронній контактній групі (ТКГ) в Мінську. Очікувати проривних рішень не треба, адже на носі вибори в Верховну Раду України, й вочевидь, московські кукловоди хочуть витримати паузу та подивитись на їх результати, що визначатимуть архітектоніку українського владного політикуму на наступні кілька років. Хіба що, є мета зробити реверанс лояльним політичним силам, що виступають за мирний порядок денний, однак навряд чи це буде «Слуга народу» з питанням розведення військ у Станиці Луганській. Скоріше черговий жест, на кшталт звільнення заручників (полонених моряків?), може бути адресований політичній силі усунутого з мінського переговорного майданчику Віктора Медведчука – Опозиційній платформі «За життя», яка як раз бореться за проросійський електорат на Сході та Півдні держави з популістичною силою чинного президента.
Водночас 12 липня 2019 р. відбулась погоджувальна зустріч радників президентів з метою повторного запуску діалогу в Нормандському форматі. Про потребу розширення останнього говорив у телезверненні до Путіна сам Володимир Зеленський (реагуючи на пропагандистську ініціативу «Треба поговорити»), після цього провівши першу двадцятихвилинну телефонну розмову з російським президентом, про зміст якої нічого невідомо, окрім її прагматичного характеру. Варто зауважити, що перезавантаження Нормандського формату є справою необхідною, як й досягнення прогресу у врегулюванні самого російсько-українського конфлікту. Ось лише тут багато чого залежить від позиції Москви, яка має продемонструвати подібне бажання, чого навряд чи можна очікувати. Однак зібрати Нормандський формат на найвищому рівні необхідно хоча б через те, що змінився очільник однієї з держав, аби почути його дискурс на налаштування. Для Зеленського це ключове випробовування, яке продемонструє відповідність його намірів та політичних амбіцій можливостям їх реалізовувати на практиці.
Що стосується єдиної «дитини» Нормандського формату – Мінських домовленостей – то мантра їх безальтернативності вже давно стала заручником обставин. Всі визнають, що так, формат недосконалий , але іншого немає. Краще поганий формат для діалогу, аніж відсутність такого – питання Криму доводить це. ТКГ працює й збирається на зустрічі, а склад української делегації оновлюється – Роман Безсмертний замінить Олександра Моцика в політичній підгрупі. Ось лише такі зміни викликають багато питань. Незважаючи на той факт, що Безсмертний є креатурою Кучми (що сам лише у червні повернувся в Мінськ як голова української переговорної групи), який вже брав участь в переговорах в 2015-2016 рр., є досвідченим дипломатом, однак ходіння по колу рідко дає результат. Що це – брак ідей чи людей, яким можна довіряти? Чому повертаються ті, хто були від початку? Можна стверджувати, що зараз змінилась українська політична кон’юнктура, але політична диспозиція та наші червоні ліні залишились ті ж самі. Де шукати вихід з глухого кута?
Давайте визнаємо, що «Мінськ-2» мертвий, й навряд чи нові імпульси здатні його оживити. Але це не означає, що треба покласти домовленості в шухляду й чекати на кращі часи, як це фактично сталось з іншими Мінськими домовленостями по Нагорному Карабаху. Час грає проти нас, адже Росія вже затіявши паспортизацію окупованих територій, все глибше перетворює їх на зразок Абхазії чи Південної Осетії. Українські громадяни там є заручниками, яких з малку вчать ненавидіти Україну та все українське, тож ми ризикуємо втратити цілі покоління. Києву відчайдушно потрібен план-алгоритм, або дорожня карта реалізації конфліктного врегулювання, заснованого на Мінських домовленостях, які є лише деклараціями, що можуть бути інтерпретованими сторонами конфлікту по-різному. Саме це є можливістю для маніпуляцій, найслабшою стороною «Мінську-2», яку треба виправляти новими раундами переговорів Нормандської четвірки.
Для миру на Донбасі, що не був би поразкою однієї зі сторін, потрібен посередницький інструмент. Й такий є – це багатопрофільна миротворча місія ООН з військовою, поліцейською та цивільною компонентою. Тож дипломатичні зусилля мають бути присвячені дискусії навколо мандату, конфігурації та технічних спроможностей цієї місії. Усвідомлення невідворотності подібної дискусії, переконання в її життєвій необхідності наших союзників – основне тактичне завдання вітчизняних дипломатів.
Але давайте спустимось від високої дипломатичної матерії на рівень нижче – до розуміння громадянами української політики, в тому числі громадянами, що проживають на тимчасово окупованій території. Що намагається змінити команда Зеленського та чи намагається вона це зробити взагалі?
Вочевидь так. Загальна лінія президента України – нова політика у відношенні до окупованих територій. Передусім, вона полягає в людському ставленні, без звинувачень у зраді тих, хто живе в окупації, які час від часу виникали в інформаційному полі раніше. Без нарікань та звинувачень у тому, що Донбас не опирався російській агресії (адже він опирався!). Це дуже важливо на даному етапі, як й важливо за законом переслідувати тих місцевих активістів, які насправді були організаторами «референдумів» та колаборації з ворогом. Служба безпеки України має займатись не «кришуванням» та вимаганням, а бути каральним органом, запобіжником від повторних спроб державної зради. Що стосується вмотивованості громадян на окупованих територіях підтримувати якнайскоріше повернення сюди з Україною законності та порядку, Зе-команда підготувала дії за трьома основними напрямками:
- як створити комфортні умови для людей, що включає лібералізацію перетину КПВВ, усунення корупції, реалізацію кризових інфраструктурних проектів, як то відновлення мосту через р. Сіверський Донець на Станиці Луганській;
- як знайти дієві інформаційні меседжі для мешканців окупованих територій, аби вони були налаштовані чекати на повернення сюди України (поки що вони радше візьмуть собі російський паспорт в очікувані російських соціальних виплат);
- як виконати ефективне розведення сторін, зафіксувати припинення вогню. Україна хоче демонструвати добру волю, однак припинивши стріляти на одній ділянці російські найманці стріляють на іншій (передусім, на Маріупольському напрямку). В умовах російського інформаційного поля на окупованих територіях, громадян не так важко переконати, що ініціатива загострення надходить від України.
Безумовно, діалог передбачає рух в двох напрямках. Україна вже запропонувала зняти блокаду в обмін на відновлення майнових прав українських бізнесменів, що залишили виробництва на окупованих територіях. Однак навряд чи інтереси олігархів (а це саме їх інтереси!) цікавлять простих людей. Тож треба рухатись далі в межах нового «людяного» підходу, надаючи преференції саме останнім. Й очікувати на зворотні ходи російських окупаційних адміністрацій.
Червона лінія яку не варто переходити – політичний діалог треба вести виключно з Росією. Можливо налагодити діалог між переселенцями та представниками «ДНР»/«ЛНР» (в тому числі на рівні ТКГ в Мінську). Однак він матиме виключно символічне значення. Україна поки що не має з ким тут розмовляти – легально обрані в 2010 р. представники місцевої влади вже не мають жодних повноважень. Тож в майбутньому необхідно розглянути можливість призначення неупереджених міжнародних менеджерів-посередників в рамках перехідного періоду діяльності цивільної компоненти миротворчої місії, які б репрезентували інтереси окупованих районів. Міжнародні посередники матимуть більший рівень нейтральності та довіри, аніж місцеві мешканці, які були замішані в колаборації, чи українські чиновники, яким не довіряє місцева громада. Але це справа віддаленого майбутнього.
На разі є інша величезна ділянка роботи на територіях Донецької та Луганської областей, контрольованих Україною. Й є інші менеджери, які, хочеться в це вірити, будуть ефективнішими за попередників. Призначаючи нових голів обласних адміністрацій на Сході, Зеленський відійшов від практики часів Петра Порошенка – запрошення «варягів» з інших регіонів (Кіхтенко, Жебрівський, Москаль, Тука), обравши представників з місцевими коріннями. Що це, намагання сподобатись виборцю чи реальне розуміння специфіки регіону? В будь-якому разі, зрушення на всіх рівнях є. Зе-команда починає працювати – далі подивимось.
Валерiй Кравченко
