Президентські вибори в Україні завершились приголомшеною поразкою чинного президента та перемогою його опонента – нового політичного обличчя. Колір кампанії Зеленського – зелений – колір оновлення, інновацій, весни та сподівань. Водночас «зелена» команда повністю відповідає своєму переносному значенню – переможці не мають абсолютно ніякого досвіду в політиці (а ті що мають, краще б його не мали). Яким буде шостий президент України, що отримав найвищий кредит довіри за всю історію? Які очікування мають люди, що віддали голоси за коміка? Що очікує на Україну?
Для того аби спробувати дати відповідь на ці, а також багато інших запитань, з яких наразі складається українська політика, треба логічно зрозуміти чому так сталось.
- Голосування проти системи. Абсолютна більшість виборців віддавали голос не за Зеленського або його передвиборчу програму (до речі, а вона була взагалі?), а проти Порошенка. При цьому на його місці можна було поставити прізвище будь-якого іншого політика (Тимошенко, Гриценко, навіть Бойко) – результат був би тим самим. Люди показали, що не зважаючи на низьку політичну культуру (яка насправді є такою) вони у виборах все ж дещо тямлять – за гречку та «сіткою» голоси не збереш. Допоміг їм визначитись з такою свідомою позицією й сам Зеленський, три роки тому запустивши серіал про народного президента «Слуга народу».
- Голобородько. Зеленський у якості чесного та принципового президента-вчителя Василя Голобородька, щирого патріота України, що втомився від реальності, кланових олігархічних розбірок та тотальної бідності, на рівні підсвідомості змушував віддавати за себе голос. Зеленський=Голобородько. Мов, якщо у нього в серіалі вийшло розібратись з корумпованим оточенням, вийде й у реальному житті. Фікція та вигадані сценарії наклались на сувору реальність, де розчаровані люди, не отримавши обіцяних після Майдану змін (зокрема відчутних для кишені), обирають несистемного політика.
- Завищені очікування. Звичайно, зелена виборна мапа України – це зовсім не свідчення єдності українців, які на Сході та Заході, Півночі та Півдні звикли думати по-різному, але при цьому любити свою Батьківщину по-своєму. Той факт, що кандидат Зеленський не говорив конкретики про чуттєві сфери політики, а звертався з популістичними гаслами через промоційні ролики, уможливило подібну єдність. Тепер дуже важливо, аби очікування електорату не обернулись для самого Зеленського та партії «Слуга народу» фрустрацією парламентських виборів. Адже хайповати це одне, а реалізовувати політику – інше.
- Fun. Порошенко побудував кампанію на страхах, протиставивши себе війні з Путіним. Мов, якщо його не оберуть президентом, почнеться апокаліпсис. Що ж, ранок 22 квітня наступив, Росія не напала на Україну (якщо не рахувати Крим та Донбас, де війна триває 5-й рік), а міжнародна підтримка Києву нікуди не ділась. Як буде далі, покаже час. Натомість Зеленський навіть з бордів «стебався», побудувавши кампанію на протиставленні майбутнього минулому («Зробимо їх разом», «Не обіцянок не пробачень», «Все буде Зе-шебісь»). Це було просто, кумедно, відверто та зрозуміло для широкого загалу. Квінтесенцією стали дебати на «Олімпійському», де Порошенко примудрився показати себе навіть більшим популістом, аніж Зеленський. Натомість останній взагалі сприйняв дебати як частину шоу зрозумілого йому формату «95 кварталу», перетворивши свій виступ на скетч із жартами. Зайшло!
- Мобілізація лівого електорату. Явка на виборах була найнижчою за всю історію – 62%. Особливо це було відчутно у західних регіонах (окрім Львову), які традиційно сильно голосували раніше. В другому турі останні позиції за відвідуваністю посіли дві західні прикордонні області – Закарпатьска (46 % (!)) та Чернівецька (54%). Натомість активно проголосувала за Зеленського Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Полтавська області (явка понад 64%). Зовсім непогані показники, з огляду на окуповані території, де зареєстровані виборці не могли проголосувати, отримали Донецька та Луганська області (57 % та 56 % відповідно). Очевидно, що перетікання електорату після першого туру відбулось майже в одному напрямку. Лише Гриценко й Кошулінський, а також, частково, Смешко «віддали» своїх виборців чинному президенту. Натомість ліві партії, колишній електорат комуністів та Партії регіонів, проголосували за Бойко та Вілкула в першому турі, за Зеленського в другому. Цікаво, чи виправдає він їх очікування?
Повертаючись до питання, що означають подібні результати для України в умовах війни з Росією, треба зрозуміти стереотипні очікування людей. Ні, Зеленський не закінчить війну за один день, не поверне Крим та не вступить Україну в ЄС. Але дещо він може зробити – зламати олігархічно-кланову систему. Для цього не достатньо посадити за грати «поганих олігархів» на чолі з самим Порошенко, але треба переступити через себе й посадити навіть свого спонсора Коломойського. Той кредит довіри, який видав Зеленському український народ дозволяє це зробити, дозволяє реалізувати кардинальні перетворення й зробити Україною, такою як в кіно. Однак чи буде він це робити?
Останніми днями довелось почути багато думок із країн Заходу, які не до кінця розуміють, що сталось в Україні. Чому патріотична влада, яку привів Майдан, яку загартувала війна з Росією, не змогла ствердитись. Відповідь проста й сумна одночасно – України як «державного тіла», згуртованого національним ядром наразі не існує. Вона час від часу з’являється на емоціях на тлі чергового зовнішнього ворога, однак швидко згасає під «батогами» буденщини – корумпованих еліт, регіональних князків, вкоренілої радянщини, тотальної бідності та відсутності перспектив. Чи змінить це Зеленський? Чи стане він для України об’єднавчим символом, лідером нації (або держави), що здійснить з нею революційний прорив? Живемо надіями. Головне, аби країна не стала частиною одного великого продакшну, а громадяни – звичайними телеглядачами шоу.
Валерiй Кравченко