вівторок, 23 Липень, 2019
pluken
Головна / Аналітика / Для чого стають кандидатами у президенти
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Для чого стають кандидатами у президенти

Share Button

Незважаючи на рекордну кількість кандидатів у президенти, що беруть участь у цьогорічній виборчій кампанії, лише троє-четверо з чотирьох десятків намагаються по-справжньому боротися за президентську посаду. Ще з десяток використовують ці вибори як стартовий майданчик для парламентської кампанії. Всі інші – або «технічні» кандидати, або мають цілі далекі від політичних.

Минулого тижня завершився період, коли кандидати могли зняти свої кандидатури (очевидно – на користь когось іншого) з відображенням цих змін у виборчому бюлетені. Відтак довжелезний список із 44 кандидатів поменшав аж на п’ять пунктів. Андрій Садовий, Дмитро Гнап і Дмитро Добродомов зняли свої кандидатури на користь Анатолія Гриценка. Представник політсили «Наші» знявся на користь висуванця «Опозиційного блоку» Олександра Вілкула. І, нарешті, Сергій Кривонос зняв свою кандидатуру й задекларував підтримку Петрові Порошенку. Відтак, у бюлетенях 31 березня ми, найімовірніше, побачимо перелік із 39 прізвищ. Це найбільша кількість за всі часи незалежності.

Прагматичні висуванці

Така велика кількість кандидатів пов’язана з близькістю дат проведення президентських та парламентських виборів. Якщо президента ми обиратимемо 31 березня, то вибори до парламенту повинні відбутися через півроку – 27 жовтня 2019 року. Тож багато політиків, лідерів політичних сил сприймають вибори президента лише як стартовий майданчик для парламентських виборів. Статус кандидата в президенти дає можливість «підтягнути» власний рейтинг, щоб конвертувати його в рейтинг очолюваної ним політичної сили. Для політиків-«одинаків» участь у президентській кампанії має допомогти сторгуватися за пристойне місце у списку прохідної партії до наступного парламенту. Як і на попередніх виборах, буде чимало технічних кандидатів, мета яких – відтягнути голоси від реальних претендентів. Без сумніву, під час цієї кампанії знайдуться кандидати, що присвятять останні тижні передвиборчої гонки дискредитації, очорнюванню та відтягуванню голосів від рейтингових кандидатів. Адже за умови величезного антирейтингу в усіх основних фаворитів та рекордно низького рівня підтримки навіть піввідсотка, які може не добрати кандидат, можуть виявитись фатальними.

Перша ліга

До неї можна віднести тих кандидатів, які мають достатньо високий рейтинг, щоб претендувати на посаду Президента країни. Фактично, за перемогу на президентських виборах всерйоз змагатимуться три-чотири кандидати. Для них ці вибори є вирішальними і надзвичайно важливими.

Вирішальними, бо всі вони (за винятком шоумена Володимира Зеленського, несподівано високий рейтинг якого слід вважати, радше, курйозом вітчизняної політики, аніж системним явищем) – представники старого покоління українських політиків «родом» із «кучмівської» епохи великого перерозподілу радянської промисловості. Звідти – їхні статки, ресурси, зв’язки і впливи. Усі вони мислять і, відповідно, продукують меседжі в старій, домайданній парадигмі стосунків політичної еліти, державних ресурсів та суспільства. Тож майбутні президентські й парламентські вибори для них – останній шанс іще на п’ять років затриматися при владі. Навіть якщо їм це вдасться (а ймовірність такого варіанта, на жаль, дуже висока), це буде лише відстрочкою неминучої зміни всієї системи державної влади в Україні, яка хоч і повільно, але все ж відбувається. І перед наступними після 2019 року виборами нинішні «топи» виглядатимуть реліктами серед політиків нового покоління.

До тих, хто реально претендує на посаду Президента України, можна віднести чинного главу держави Петра Порошенка, лідера «Батьківщини» Юлію Тимошенко та представника «Громадянської позиції» Анатолія Гриценка. Умовно позасистемним (принаймні, так сприймають його виборці) можна назвати шоумена Володимира Зеленського, який на цей момент є лідером соцопитувань.

З огляду на прикрий досвід поразок під час минулих спроб стати президентом, перемога для Юлії Тимошенко надзвичайно важлива – як персонально, так і з огляду на її політичне майбутнє. Якщо лідерці «Батьківщини» і цього разу не вдасться стати президентом, шанси здобути більшість у парламенті наступного скликання (незважаючи на те, що очолювана нею політсила має сьогодні найбільшу підтримку) будуть мізерними. Традиції українського парламентаризму такі, що новообраний президент, у якого попереду ще п’ять років активної політичної діяльності, неминуче стає основною точкою притягання у Верховній Раді. У нього є достатньо інструментів, щоб вибудувати дієздатну депутатську більшість, яка працюватиме в його інтересах. Тож якщо Тимошенко не стане президентом, її політичній силі, навіть якщо вона отримає найбільшу фракцію в парламенті, загрожує маргіналізація та зменшення підтримки.

Петро Порошенко як чинний Президент перебуває у найбільш вразливій позиції. Скандали зі зловживаннями в «Укроборонпромі» – лише черговий епізод у довгій вервечці викритих опозиційними політиками, журналістами або ж антикорупціонерами фактів зловживань службовим становищем людьми з оточення президента. Політика розподілу влади «між своїми», намагання сконцентрувати владні повноваження через наближених людей у своїй орбіті впливу обертаються рейтинговими втратами, компенсувати які, зважаючи на близькість виборів, надзвичайно складно. Значною мірою команда Порошенка пожинає сьогодні плоди обраного ще в 2014 році способу формування владної вертикалі та добору команд у регіонах. На відміну від політичних лідерів, які представляли партії, Петро Порошенко став на чолі держави (з фактично дезінтегрованою в 2014 році системою управління) без власної команди. Тож змушений був нашвидкуруч шукати і призначати на ключові посади людей або з огляду на політичні домовленості, або ж рекрутуючи їх із власної бізнес-імперії. Саме тому, наприклад, відбулося призначення олігарха Коломойського на посаду очільника Дніпропетровської облдержадміністрації, а Тарути – на аналогічну посаду в Донецькій області. Приблизно так само, в умовах жорсткого цейтноту, формувалася команда вже обраного Президента на парламентські вибори 2014 року. Представляти команду президента в регіонах пропонували не людям із кришталево чистою біографією, а тим, хто міг швидко й ефективно забезпечити переможний результат, щоб сформувати дієву більшість у парламенті. Порошенкові це вдалося, однак люди, які потрапили в його команду, дуже часто навіть не намагалися робити вигляд, що грають в одну гру з лідером. У багатьох із них були свої інтереси: від захисту бізнесу – до розкрутки власного партійного бренду. Сьогодні Петро Порошенко пожинає плоди такого підходу до формування команди і небажання щось змінювати протягом п’яти років управління державою.

У разі програшу чинний Президент ризикує не лише втратити політичні впливи, а й власну свободу. Усі топ-претенденти на посаду президента прямо або опосередковано заявили про намір кримінального переслідування Петра Порошенка після своєї перемоги на виборах. Натомість «планом Б» для команди Президента залишається можливість реваншу на парламентських виборах. Адже новообраний президент буде змушений ще півроку працювати зі старим парламентом, більшість в якому сформована навколо БПП та «Народного Фронту». Якщо новий глава держави не зможе знайти спільної мови з парламентом, це суттєво знизить його можливості впроваджувати обіцяні ним зміни. Відтак його рейтинг падатиме майже відразу після інавгурації. Своєю чергою, це збільшить шанси опозиційних до президента політсил сформувати нову більшість у парламенті й нав’язувати свою гру очільникові держави. І зовсім не виключено, що нова коаліційна або, швидше, ситуативна більшість буде сформована на базі БПП та залишків «Народного Фронту».

Для Анатолія Гриценка майбутні вибори – зовсім не перший, але наразі – найбільш реалістичний шанс зайняти найвпливовішу посаду в країні. На його користь грають і реноме опозиційного позавладного кандидата, і підтримка інших політичних лідерів – тепер уже колишніх кандидатів у президенти. Гриценка підтримали лідер руху «Хвиля» Віктор Чумак, екс-нардеп Єгор Фірсов, очільник Європейської партії Микола Катеринчук. На користь Гриценка зняли свої кандидатури Садовий, Добродомов та Гнап. Також офіційно підтримали Гриценка окремі представники групи «єврооптимістів» у парламенті. Однак, навіть якщо додати всі рейтинги кандидатів, які підтримують Гриценка, цього недостатньо, щоб конкурувати з лідерами перегонів. Очевидно, що команда Гриценка розраховує на ефект синергії, і сумарний рейтинг кандидата виявиться більшим, ніж сума рейтингів усіх, хто знявся на його користь. Так чи ні, але саме Гриценко разом із трійкою інших топ-кандидатів формуватиме склад майбутньої Верховної Ради, тому, очевидно, його впливи в українській політиці суттєво зростуть.

Найбільша несподіванка, а водночас – імовірний переможець виборів-2019, – комік та актор Володимир Зеленський навряд чи колись уявляв, що буде найрейтинговішим політиком у країні. Розчарування в усіх владних і політичних інститутах та інституціях, посилене тоннами компромату, які виливали політики один на одного, стали причиною феномена Зеленського. Грамотна виборча кампанія, чітко зосереджена на власній цільовій аудиторії, нестандартні ходи та спілкування з виборцями без посередників зі ЗМІ, а також другий за рейтинговістю телеканал країни і справді роблять успішного шоумена одним із найвірогідніших кандидатів на посаду президента.

Команда Зеленського посилено експлуатує втому, роздратованість та розчарованість українського суспільства від «старих», системних політиків. І така технологічна «зарядженість» виборчої кампанії абсолютно нівелює ідеологічну складову. Виборцям Зеленського насправді байдуже, що він обіцяє щодо боротьби з корупцією, державної мови чи геополітичного становища України. Вони готові голосувати не так за нього, як проти всіх інших. І таких українців – втомлених, розчарованих і роздратованих – зараз достатньо, щоб зробити президентом країни абсолютно випадкову людину – без бекграунду, без команди і без ідеології.

Найбільша загроза для перемоги Зеленського – у специфіці його виборців, адже молодь – саме та категорія, яка найменше ходить на вибори. Окрім цього, команда Зеленського звикла працювати у віртуальному просторі, вміло множачи фоловерів, створюючи фан-сторінки й публікуючи драйвові пости в соцмережах. Однак вибори – це ще й технологічний процес: з агітаторами, членами ДВК, спостерігачами. І ця складова – не менш важлива, ніж перша. І саме тут у Зеленського може виникнути проблема, адже неможливо охопити всі ДВК в країні, не маючи партійної або адміністративної структури.

Другий ешелон

Інша категорія кандидатів у президенти – лідери або висуванці партій, які розглядають вибори президента як можливість розпочати парламентську кампанію на півроку раніше, щоб «розкрутити» власну політичну силу. Це ті, хто, очевидно, не може претендувати на високий результат президентських перегонів, однак їхня партія має змогу подолати прохідний бар’єр на парламентських виборах. До таких кандидатів належать представник ВО «Свобода» Руслан Кошулинський, очільник «Народного Контролю» Дмитро Добродомов, лідер «Самопомочі» Андрій Садовий, голова НРУ Віктор Кривенко, представник УКРОПу Олександр Шевченко, Олег Ляшко та інші.

Всі інші, не маючи розгалуженої партійної структури, фінансових ресурсів та особистого рейтингу, участю в президентських виборах просто намагаються «капіталізувати» свою політичну вагу для подальших «торгів» за місця у виборчих списках більш потужних партій. Наприклад, щоби «виторгувати» собі не одне місце в прохідній частині списку, а декілька – для соратників чи спонсорів.

Навала технічних

Більше половини в переліку претендентів на посаду президента – відверті «технічні» кандидати, які йдуть на вибори, як правило, за чужі гроші і чітко виконують поставлені завдання.

Це або однофамільці рейтингових кандидатів (банальна і не нова технологія), або ж претенденти, що розраховують на спільну з лідерами електоральну базу, або ж просто кандидати-кілери, основне завдання яких – використовувати ефіри для оприлюднення компромату або банального негативу.

Важлива функція таких кандидатів – «застовбити» посади в ОВК та ДВК, щоб контролювати якщо не більшість складу виборчої комісії, то, принаймні, мати «блокуючий пакет».

Ще одна невелика група кандидатів – це ті, хто використовує свій статус для отримання тимчасової й умовної недоторканності від кримінального переслідування. Адже і для Романа Насірова, і для Надії Савченко набагато комфортніше пояснювати кримінальні справи проти себе як переслідування політичних опонентів, аніж спростовувати обвинувачення в суді.

Тож спостерігаючи за передвиборчими дискусіями кандидатів, слід пам’ятати, що в кожного з них – своя мета походу на вибори, і часто – абсолютно відмінна від тієї, яку він декларує.

Віктор Біщук

Share Button

Також перегляньте

Президенти України та Польщі Володимир Зеленський та Анджей Дуда. Фото: president.gov.ua

У Дуди очікують, що польсько-українські питання будуть важливими для нового українського уряду

У Польщі очікують, що польсько-українські питання стануть важливою частиною політичного порядку денного майбутнього українського уряду, …