Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
На тлі все більш агресивної кампанії РФ із залякування Європи та України війною, ракетами та ядерною зброєю, дедалі складніше говорити про компроміси та примирення на Донбасі. «Експерти» російських ток-шоу представляють плани агресії НАТО у балтійському регіоні, описують жахливі утиски російськомовних меншин та обіцяють «прорубати» коридор до Придністров’я просто через Україну.
На Раді Безпеки ООН постійний представник РФ, звертаючись до німецького колеги, згадує про радянські війська у Берліні 1945 року, ледь не погрожуючи повторити. Мілітаризація Росії триває прискореними темпами, зокрема й через масову культуру та кінематограф (останнє надбання – фільм «Т-34», в якому війна змальована як комп’ютерна гра із присмаком романтики, де є круті радянські солдати й недолугі вороги-німці). Констатуємо: світ прямує до конфронтації – доведено останньою Мюнхенською безпековою конференцією. Але може варто спробувати врятувати його або хоча б розробити план такого порятунку?
Окресливши у попередній публікації «червоні лінії» України у розрізі миротворчого «плану Сайдіка», спробуємо розглянути конкретні кроки, до яких може вдатися Україна задля мирної деокупації та політичної реінтеграції Донбасу. Умова одна – ці кроки не мають руйнувати «червоні лінії», українську державність.
Передусім варто зауважити: не зважаючи на велику плинність конфлікту, на Донбасі немає сталих передумов для етнічного, релігійного, мовного сепаратизму, як це зазвичай буває в інших регіонах світу. «Сепаратизм» має виключно штучну природу, й це треба враховувати у стратегії примирення. Символи «сепаратистів» – прапор, герб, гімн, історія – такі самі штучні, нав’язані ззовні. Їх утвердження відбувається винятково шляхом примусу, пропаганди і залякування. Донбас – не Балкани, тут немає культу зброї як символу дорослішання людини. Тож принаймні роззброєння має відбуватися добровільно і безпроблемно. Все інше – бажання Києва і здатність побудувати дієву модель комунікації, де головне питання буде не у засудженні людей за їхню безвихідь, а у бажанні цих людей повернути.
Потенційно дієвими інструментами для реінтеграції можуть стати:
- Заснування «Палати примирення», яка складатиметься з лідерів думок Донеччини та Луганщини, місцевих «авторитетів-старійшин», спортсменів, артистів тощо. Вони можуть представляти як внутрішньо переміщених осіб, так і вести пасивну колаборацію в «ДНР/ЛНР» (наприклад, відомий балетмейстер Вадим Писарєв – наразі директор театру опери і балету в окупованому Донецьку). Небажана участь у «палаті» представників політичних партій, рухів, представників великого капіталу (олігархів чи їхніх менеджерів), журналістів. Зустрічі «палати» мають бути максимально деполітизовані, спрямовані на результат – закінчення війни і мирну відбудову регіону.
- Встановлення обмежених культурних контактів з окупованими територіями. Початковим етапом можуть стати спортивні турніри за участі дитячо-юнацьких колективів (футбол, баскетбол, хокей тощо). З цією метою за посередництва міжнародних гуманітарних організацій можливе встановлення професійних контактів навіть із представниками окупаційних структур. Звичайно, мають бути прораховані й зважені всі ризики, зокрема і безпекові. Однак зиск від таких заходів, який полягає передусім у поновленні спілкування серед однолітків, зменшенні руйнівного впливу російської пропаганди «патріотичного виховання», може переважити ризики.
- Надання економічних преференцій, пов’язаних із потребою відновлення регіону. Частково може бути використана економічна модель Південного Тіролю, яка за угодою 1971 року надавала широку економічну автономію краю. Цікавим виглядає й механізм залучення коштів ЄС через створення та наповнення спеціального фонду відновлення, прописаний у «плані Сайдіка».
- Надання російській мові статусу регіональної. Тут важливо пам’ятати, що саме мовний чинник був одним із головних драйверів, який використала РФ на Донбасі. Оскільки реально жодних утисків російської мови не було, українську мову тут використовували рідко навіть у документообігу, то ця поступка з боку Києва виглядає достатньо логічною.
- Надання спеціального випробувального статусу локальним ЗМІ, які працювали в окупації. В жодному разі не слід діяти радикально – закривати телеканали чи газети. Звичайно, важко уявити телеканал «Оплот», що продовжує працювати за періоду міжнародної тимчасової адміністрації. Але перейменування каналу та зміна його профілю, стандартів роботи, звільнення найбільш одіозних журналістів без ліквідації самого ресурсу може стати важливим засобом зміцнення довіри.
- Реалізація екологічних проектів (зокрема у контексті проблеми затоплення шахт, забруднення водойм тощо) із залученням міжнародної допомоги.
- Реалізація часткової амністії шляхом затвердження законів про прощення та колабораціонізм. Амністії не підлягатимуть кримінальні та воєнні злочинці.
Загалом компроміси – це не про країну з поляризованим суспільством, яка потерпає від війни. Але якщо ми маємо велику й амбітну мету відновлення територіальної цілісності – треба пересилювати себе. Адже судження в категоріях «зрада-перемога» – це саме те, чого від нас чекає РФ. Це прояви нашої слабкості. Сильні здатні на більше. Але не ціною держави – в цьому й полягає дилема пошуку лімітів компромісу.
Валерiй Кравченко
