субота, 7 Грудень, 2019
pluken
Головна / Аналітика / Два марші націоналістів
Фото: facebook.com/koshulynskyy.ruslan
Фото: facebook.com/koshulynskyy.ruslan

Два марші націоналістів

Share Button

Паралельні марші націоналістів до дня народження Степана Бандери в Києві 1 січня є свідченнями серйозних розходжень та взаємних претензій найбільших націоналістичних сил в Україні. Попри очевидні вигоди від спільного походу на вибори, внутрішні конфлікти можуть призвести до висунення щонайменше двох кандидатів у президенти від націоналістів, що суттєво зменшує підтримку кожного з них та їхніх партій на проходження до наступного парламенту.

Першого січня 2019 року в Києві майже одночасно пройшли два марші, приурочені до річниці народження Степана Бандери. Обидва марші організовані партнерами (або уже колишніми партнерами). Походи очолили імовірні кандидати в президенти від націоналістичних сил.

Один з них організувала найбільша і найстаріша націоналістична партія – ВО «Свобода». До колони свободівців долучились представники «Тризуба Бандери», «С14», КУН, «Сокола», ОУН і «Правого сектору». Очолив колону свободівський кандидат у президенти Руслан Кошулинський. Інший марш, який розпочався дещо раніше, пройшов під символікою «Національного корпусу». Два марші стали свідченням наростаючих розбіжностей між націоналістичними силами.

Від Покрови до Бандери

Два з половиною роки тому, під час маршу до ще однієї сакральної для націоналістів дати – 14 жовтня, свята Покрови та річниці заснування УПА, все виглядало зовсім по-іншому. Три тоді найпотужніші і найвідоміші політичні сили правого сегмента – ВО «Свобода», «Правий сектор» та «Національний корпус» об’єднались, щоб висунути єдиного кандидата. Одна програма, спільні дії, єдиний кандидат – усе це описано в «Національному маніфесті» націоналістів.

Звичайно ж, на практиці першим і основним критерієм такого об’єднання мало б стати висунення єдиного кандидата від націоналістичних сил. Адже президентський похід для цих партій – прелюдія до парламентських виборів. Поодинці шанси, і то доволі примарні, має лише ВО «Свобода». Об’єднання збільшує шанси і для «Свободи», і для «Нацкорпусу», і для інших потрапити у парламент. Єдиний кандидат від націоналістів символізував би серйозність таких намірів. І дозволив би працювати на консолідацію виборців. Однак з цим – найбільша проблема.

А чи було об’єднання ?

Попри запевнення усіх підписантів пам’ятного об’єднавчого маніфесту, ще тоді виглядало, що кожен з них мав свої плани на президентську кампанію. Для свободівців необхідно було мобілізувати електорат, нагадавши про себе, а також – створити видимість консолідації націоналістичних сил. Натомість «Національний корпус» таким чином легітимізував себе як серйозного гравця на націоналістичному полі. Однак одразу ж після заявленого об’єднання соратники Білецького почали грати у свою гру, явно намагаючись забрати ініціативу в партнерів у сфері так званої вуличної політики. Створення «Національних дружин», орієнтованих насамперед на польову роботу, стало першою спробою витіснити свободівців з їхнього поля. Адже саме націоналісти Тягнибока були до цього часу найбільш активними та вправними організаторами різноманітних акцій протесту – мітингів, пікетів, блокувань та маршів. У 2017 році «Національні дружини» похитнули монополію «Свободи» в цій сфері. Респектабельні політики, принаймні керівна ланка партії ВО «Свобода», не встигали за молодими, активними футбольними фанатами, екс-бійцями добробатів та вуличними активістами, які складають більшість у «Національному корпусі» та його «молодіжно-бойовому крилі» – «Національних дружинах».

Можливо, така несподівана активність союзників і спровокувала кроки у відповідь.

Самотній «єдиний кандидат»

У понеділок, 19 листопада, прес-служба «Свободи» розповсюдила інформацію про те, що партії ВО «Свобода», «Правий сектор», Організація українських націоналістів (ОУН), Конгрес українських націоналістів та організація «С14» заявили про підтримку свободівця Руслана Кошулинського як кандидата в президенти України на виборах 2019 року. Окрім підписантів, підтримку Кошулинського задекларував лідер Національного руху «Дія», народний депутат України Дмитро Ярош. Про позицію найважливішого партнера «Свободи» – «Національного корпусу» взагалі не згадано. Свободівці обіграли соратників Білецького там, де вони мають більший досвід та зв’язки, – у політичній сфері.

Інформацію про те, що Кошулинського уже висунули в президенти, очільники «Нацкорпусу», очікувано, сприйняли різко негативно. «Рішення про підтримку Кошулинського “націоналістичним рухом” було прийнято кулуарно, без широкого обговорення та всупереч Маніфесту націоналістичних сил. Люди, які поставили свої підписи під “документом”, не мають реального авторитету серед мільйонів українських націоналістів», – йдеться у заяві «Нацкорпусу» у Фейсбуці.

Оголошення одного з лідерів «Свободи» Руслана Кошулинського «об’єднаним кандидатом» від усіх націоналістів стало несподіванкою не лише для партнерів. Вперше сама «Свобода» висунула кандидатом не свого багаторічного лідера Олега Тягнибока. Слід визнати, що для президентської кампанії політичний бекграунд Кошулинського є більш актуальним. Висунення в кандидати віце-спікера революційного парламенту, учасника АТО, срібного призера мерських перегонів у базовому для «Свободи» Львові виглядає, щонайменше, логічним кроком. Зрештою, якщо б «Свобода» висунула кандидатом лідера партії Олега Тягнибока, низький результат міг би спровокувати розмови про зміну керівництва партії. Яке, до слова, жодного разу не змінювалось від часу створення (або ж – за версією свободівців – ребрендингу) партії в 2004 році. Натомість, навіть якщо Руслан Кошулинський не отримає прогнозованої підтримки, це навряд чи вплине на позиції лідерів партії. Окрім цього – участь у парламентській кампанії посилить його шанси перемогти на виборах міського голови Львова в 2020 році. Адже чинний мер Львова Андрій Садовий уже оголосив про небажання претендувати на цю посаду.

Звичайно, справжня виборча кампанія щойно стартувала, однак схоже, що ВО «Свобода» не планує вкладати серйозні гроші в «розкрутку» Руслана Кошулинського як у кандидата в президенти. Інші претенденти на це крісло, які всерйоз розраховують, якщо не на перемогу, то на помітність в перегонах, уже давно розкупили місця на білбордах та час на телеканалах. Натомість млявість націоналістів вказує або ж на те, що для соратників Кошулинського президентські вибори не є пріоритетом, або ж, що «єдиного кандидата від націоналістів» залишили наодинці з проблемою фінансування кампанії.

Союз з політичного розрахунку

Проведення 1 січня двох маршів, приурочених до дня народження Бандери, – свідчення того, що розбіжності в націоналістичних таборах наростатимуть і далі. Попри те, що ані «Нацкорпус», ані «Свобода» офіційно не оголосили про вихід із політичного союзу, очевидно, що їхні шляхи розходяться.

Звичайно ж, слід врахувати, що офіційне «розлучення» не вигідне жодному з учасників об’єднання. Адже «єдність націоналістів» – справді політична перевага на майбутніх виборах – і президентських, і парламентських. Саме тому представники «Національного корпусу» намагаються утриматись від різких заяв щодо дивної поведінки партнерів. Той, хто перший «винесе сміття з хати», наразиться на звинувачення в розкольництві. Така лінія поведінки, втрата ініціативи і мовчазне спостерігання за діями активніших партнерів абсолютно задовольняє соратників Тягнибока.

З іншого боку, «Національний корпус» – партія лідерського типу, яка сьогодні має значний фінансовий ресурс, розгалужену дієву структуру і непогані зв’язки з чинною владою (що дає ширше поле для активних дій), а отже, велику спокусу, і зрештою доцільність, висунути власного кандидата в президенти. У такому разі шанси отримати результат на президентських, а пізніше і на парламентських виборах зменшуються в обох політичних сил. Лише ця невтішна перспектива втримує сьогодні найпотужніших гравців на правому фланзі української політики від гучного розриву. Але про жодну щирість намірів, очевидно, уже давно не йдеться.

Віктор Біщук

Share Button

Також перегляньте

Фото: ucu.edu.ua

Викладач УКУ Іван Альмес отримав нагороду конкурсу імені Ґедройця

  Академічний координатор програми «Київське християнство» та викладач кафедри нової і новітньої історії України Українського …