Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Українці, які є громадянами Польщі, напередодні 100-річчя Незалежності Польщі закликали українців і поляків «до взаємної поваги та розуміння, а також до справжньої солідарності». Відповідне звернення українською та польською мовами опублікував український щотижневик у Польщі «Наше слово».
«Ми вступаємо в нове польсько-українське століття, не перше і, мабуть, не останнє. Його форма залежатиме від нашої відповідальності, здатності деміфологізувати минуле та боротися з упередженнями, рішучості у візії майбутнього, а не пошуків обґрунтування для виховання комплексів, які своїм корінням сягають у минуле», – наголосили автори.
Автори звернення «До поляків» коротко нагадали історію польсько-українських стосунків. Вони зауважують, що поляки й українці здавна жили поруч, «часто-густо на тій же землі, яку обидва народи вважали своїм місцем на землі, своєю батьківщиною». Утім, попри цю близькість, рідко були разом, говорили різними мовами, мали відмінний соціальний і політичний статуси, історичний досвід. І нерідко «герої поляків були ворогами українців, тоді як прагнення українців вважалися загрозою для поляків».
Згадуючи про події столітньої давнини, коли «збулися мрії багатьох поколінь польських патріотів, які, не погоджуючись з рабством, воювали й гинули за свободу своєї батьківщини. Польща ставала незалежною країною», автори звернення наголошують, що схожі мрії мали й українці, які багато віків боролися за право на самовизначення та вільну й незалежну Україну. Проте в той час, коли «польські мрії матеріалізувалися і призвели до відродження Польської держави, надії українців на власну державу танули під навалою більшовиків і під натиском відродженої Польщі». І саме ці події визначали форму та характер польсько-українських відносин у ХХ столітті.
Автори звернення згадують і про інші важливі моменти в спільній історії України та Польщі, зокрема про війни поляків та українців один проти одного на Волині та Галичині, а також про подальшу спільну боротьбу 1920 року проти більшовицької Росії.
«В обох цих війнах українці програли. Західноукраїнська Народна Республіка не втрималася під натиском Польщі. Після Ризького трактату, який ознаменував завершення війни з більшовицькою Росією, розтанули надії щодо незалежної держави над Дніпром. Тисячі українських солдатів і офіцерів, які до того часу боролися пліч-о-пліч разом із поляками, роззброїли і помістили в таборах для інтернованих. І навіть сьогодні, під час відзначення 100-річчя Варшавської битви, й 15 серпня – під час офіційних церемоній святкування Дня Війська польського – мало хто згадав про них – вірних союзників ІІ Речі Посполитої в цій війні», – йдеться у зверненні.
Автори окремо акцентують на міжвоєнному періоді, коли «чимало поляків позитивно сприйняли зусилля побудови Наддніпрянської України як незалежної держави, але водночас заперечували аналогічні права для українців із Галичини й Волині, не бажаючи сприймати їх приналежності до однієї нації з жителями Києва чи Харкова». І нагадують, що Друга Річ Посполита була для багатьох українців недружньою країною:
«Ліквідація шкіл, обмеження громадянських свобод, відсутність університету, заборони й обмеження в здобутті освіти, відмови в працевлаштуванні українських вчителів, пацифікації, діяльність Корпусу охорони пограниччя (КОП-у), військове осадництво й дискримінація при парцеляції землі, знищення церков, зміцнення польської присутності на так званих кресах, табір в Березі Картузькій, зневага щодо українців – все це породжувало в людях ненависть і призводило до бажання зводити порахунки. Чимало українців сприймали Польщу як безжального поліцейського, розпоясаного вояка, ворожого урядника та іноземного вчителя».
Відтак автори звернення згадують про страшні трагедії часів Другої світової війни, коли «десятки тисяч поляків були вбиті українцями, тисячі українців вбили поляки». І додають:
«Які б пояснення не були наведені, які б аргументи та обґрунтування не використовувалися – ніщо не може виправдати варварство, до якого тоді дійшло. Повага щодо всіх жертв вимагає, щоб нікого не виправдовувати. Пошук причинно-наслідкових зв’язків покликаний для розуміння, а не для виправдання злочинів».
У зверненні згадано і про примусові переселення, яких зазнали українці та поляки після Другої світової війни, злочини комуністичного режиму, про рух «Солідарність» і врешті проголошення Україною незалежності у 1991 році, а також про те, що Польща стала першою країною, яка визнала та офіційно підтримала цю незалежність. Відтак нагадують про важливі ініціативи політиків і священнослужителів після 1991-го року, метою яких було примирення між народами та побудова реального партнерства.
«Виявилося, однак, що цей процес не торкнувся глибинних шарів історичної свідомості – сформованих у національній міфології і нашій уявній географії, яка для сусідів відводить певні історичні ролі. Дуже швидко стало ясно, що українська версія сприймається як ворожа і шкідлива для Польщі, українська точка зору вважається необґрунтованою, а польська розповідь про трагедії Волині й Галичини одержала підтримку в українофобських кресових середовищах і відродженій ідеології Національно-радикального табору (ONR). На жаль, українська сторона також винна у цьому. Наступила пауза в польсько-українських відносинах. Приводом стала суперечка про історію, а скоріше про тлумачення символів, які в новому контексті набули іншого значення. Місця поховання польських та українських жертв стали конфліктогенним питанням. До того ж представлення іншої, окрім офіційної «польської точки зору», щодо польсько-українських відносин може стати приводом прокурорського розгляду», – констатують автори звернення.
І наголошують, що подальші відносини між країнами залежатимуть від нашої нинішньої відповідальності та здатності рішуче дивитися в майбутнє.
«Тому ми закликаємо до взаємної поваги та розуміння, а також до справжньої солідарності, яка змусить нас, поляків та українців, протистояти наростаючій хвилі націоналізмів, ксенофобії, претензій та упереджень, а також відродження імперських амбіцій і не лише російських. Ми закликаємо шукати те, що нам допоможе, а не те, що нас розділяє. Без цього декларації про примирення виявляться красивими, але порожніми гаслами», – резюмують автори.
Звернення було оприлюднене у Варшаві 8 листопада 2018 р. Під ним поставили свої підписи такі українці – громадяни Республіки Польща: д-р Вітольд Бобрик, проф. Роман Дрозд, д-р габ. Святослав Р. Ґаль, д-р габ. Богдан Гальчак, проф. Ігор Галаґіда, Олег Гнатюк, Богдан Гук, д-р Маріуш Гумецький, проф. Владислава Лучка, д-р Ольга Кіх-Маслей, Олександр Маслей, д-р габ. Марко Мельник, д-р Євген Місило, д-р Мирослав Пецух, Ярослав Присташ, Юрій Рейт, Мирослав Скірка, Роман Шаґала, Лідія Свйонтковська, Адам Вєвюрка, Ярослав Вуйцік, д-р габ. Роман Висоцький.
Джерело: nasze-slowo.pl
