Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
25-26 вересня 2018 р. президент України перебував в Нью-Йорку, де відсвяткував день народження та взяв участь в 73-й Генеральній Асамблеї ООН. Дуже ймовірно, зважаючи на низькі електоральні рейтинги діючого президента, це була його остання участь в урочистому заході у якості діючого президента України. Відповідно, це був останній шанс успішно донести українські меседжі зовнішній аудиторії та, тим самим, спробувати трохи зміцнити власні передвиборчі позиції за рахунок вдалої зовнішньополітичної акції. Але дуже схоже, що жодних конкретних домовленостей чи обіцянок допомоги Петро Порошенко чи його дипломати не привезли. Самі декларації.
Україні продовжують посилено співчувати у всьому демократичному світі, проте втягуватись у відкрите протистояння не поспішає ніхто. Президент Польщі Анджей Дуда навіть згадав про Будапештський меморандум та «за так» віддану українську зброю. Уроки невиконання міжнародних зобов’язань, здається, ніхто не вчить. Передусім це стосується Франції та Німеччини – наших посередників по Нормандському формату, які впали в сплячку інертності, спускаючи ситуацію на гальмах. Адже Росія, як й раніше, демонструє абсолютну непоступливість та відверто глузує з подібної миротворчої активності європейців. Й лише прем’єр-міністр Великобританії Тереза Мей, на черговій хвилі ескалації «інциденту в Солсбері», не втомлюється викривати гібридну війну Путіна в Європі (чому б Україні не запросити Великобританію приєднатись до Нормандського формату?). Ось тільки лише її зусиль не досить.
Як завжди, промова президента України рясніла яскравими епітетами, порівняннями та дипломатичними деклараціями. Здається, це стиль спічрайтерів Банкової, який розділяє й сам президент. Ось тільки, за тонами красивої «води», доповідям президента дуже часто бракує ясності, конкретики та прагматизму. Наведемо приклади з промови президента на Генеральній Асамблеї.
Перша частина доповіді була присвячена залякуванню світу близькістю війни у разі бездіяльності країн-учасниць. Були згадані гібридні загрози, які додались до традиційних, що погіршують безпековий клімат в Європі. Все добре, але дуже багато країн світу, віддалених від України, погано розуміють сутність гібридних загроз, часто прирівнюючи їх лише до кібер-атак. Україна зрозуміло не пояснила які саме загрози ми вважаємо гібридними та до чого вони можуть призвести, й хто є джерелом цих загроз. Звичайно, це не справа одного виступу на ГенАсамблеї – тут мали заздалегідь працювати українські дипломати, організовуючи презентації та конференції на зазначену тематику. На жаль, систематичної роботи за цим вектором не було – ми скоріше акцентували увагу на злочинах Росії в Україні, яка виступає жертвою, тоді як мали привертати увагу світової спільноти до глобальних наслідків поведінки Москви. Адже Україна не «пуп землі» (хоч це й важко уявити багатьом українськими політикам), а лише драйвер для створення хаосу, руйнування демократичного ладу в світі.
Про злочини Росії також було достатньо й доречно. Проте фраза про екологічні катастрофи в Криму та на Донбасі прозвучала в контексті, та не знайшла підтвердження фактами (хоча в іншій частині докладу – про права людини в Криму, фактів достатньо, навіть з прізвищами). Теза про 1,5 млн. ВПО в Україні також звучить двозначно, зважаючи на відсутність на 5 рік війни стратегії, законів та допомоги цим людям. Фактично, інтеграція є їх особистою справою та боротьбою, часто нерівною (тут згадується «запилений» законопроект про право голосу ВПО на місцевих виборах).
Нарешті, Порошенко називає події в Україні війною, але у нас немає війни де-юре. Немає ані військового положення, продовжуються дипломатичні відносини, через кордон їздять поїзди та автобуси, а Росія лишається другим найбільшим торгівельним партнером України. Звичайно, це все можна обґрунтувати та виправдати. Проте для зовнішнього світу важлива перцепція – сприйняття. Й на перший погляд, без глибинного знання контексту, це якась дивна війна, дуже дивна. Тому нам й не вірять, особливо коли росіяни переконливо продовжують називати нас друзями та братами на міжнародних форумах. Вірять лише стурбовані сусіди, які знають або передбачають наслідки.
«Україна захищає Вільний світ»! Сильна фраза, але ми живемо за часів зростання популізму. Спитайте в європейських столицях про сприйняття цінностей Вільного світу. Однозначної відповіді Ви не знайдете, а українці настільки ж чужі європейцям, як й іммігранти з Близького Сходу. Й з кожною наступною хвилею мігрантської кризи це сприйняття лише посилюватиметься. То кого ми насправді захищаємо, як не себе?
Намагання присоромити Захід за умиротворення агресора є рішучим кроком, який Порошенко використав й у Посланні президента до Парламенту («заглянути в душу, чи куди там ще, Путіну»). В Нью-Йорку він був більш дипломатичним, згадавши про фантомну «безпечну бухту». На думку президента України, рецептом лікування системи є підвищення відповідальності за порушення міжнародних норм та правил. Адже без них Путін легко переступає через все нові «червоні лінії». «Після Криму йде Азовське море…» Варто було б додати для ясності, що після Азовського настане черга Чорного моря. Україна пропонує посилити роль Генеральної Асамблеї у сфері міжнародного миру та безпеки. Однак чи погодяться інші постійні члени Ради Безпеки (передусім КНР та США) добровільно позбавитись права вето на користь ефективності роботи організації?
Говорячи про миротворчу місію на Донбасі президент розмито натякнув на меню побажань Києва – «потужний мандат та широке коло відповідальності». Але відкрито Україна продовжує не говорити про формат такої місії – міжнародну тимчасову адміністрацію. Чомусь (й це дивно), ця тема залишається табу для українських дипломатів та проговорюється виключно на експертному рівні. Якщо тут присутній мотив не нашкодити – добре. Проте коли за нас про МТА починає говорити Курт Волкер, а ми й далі не конкретизуємо своє бачення деокупації та реінтеграції, це наштовхує на негарні думки. Настав час чітко заявити про нашу позицію світу, інакше за нас це зроблять у Кремлі.
Петро Порошенко вкотре (можлива й тут провина спічрайтерів) допустив істотний дисбаланс у бік Криму, описуючи становище з правами людей (в тому числі меншин) та різні гуманітарні аспекти. Окуповані райони Донбасу потерпають не менше, проте Україна послідовно комплексує доносити реальний стан справ в Донецьку та Луганську. Так, Крим офіційно анексований Росією, а за долю «ДНР» та «ЛНР» вони не хочуть нести відповідальність. Але це їх рівні злочини, й ми маємо наголошувати на цьому! Інакше сторонній спостерігач буде вважати, що доля українського громадянина в Донецьку легша за долю українця в Сімферополі (а це зовсім не так).
Про економічні досягнення президент сказав детально, демонструючи цифри зростання економіки. Натомість про реформи однією строчкою – вони є, й ми їх впроваджуємо. Хоча саме за повільну імплементацію реформ найбільше дорікають західні партнери – жодних виправдань. Й ще одна теза, яку Порошенко залишив наостанок – про вшанування пам’яті жертв Голодомору. Цікаво, що Порошенко загадав про Голодомор у контексті порядку денного ООН щодо боротьби з голодом та недоїданням по всьому світу. Справа колишнього президента Віктора Ющенка продовжується, проте риторика змінилась. Україна з трибуни ООН не вимагає визнання Голодомору геноцидом українського народу, а лише просить вшанувати трагедію прийняттям декларації. А провина за штучний голод в Україні тепер покладається на «сталінський режим», а не на Радянський Союз чи Росію (як часто трактувалось раніше).
Загальне враження від виступу президента на Генеральній Асамблеї невтішне. Як й реакція на нього – співчуття як максимум. В голову закрадається сумнів, який з часом переходить у переконання – Україна для західного світу є кісткою в горлі. Як було б чудово заплющити очі та не помічати подій на Сході та Півдні України. Адже Росія поводить себе як респектабельна сила в міжнародній політиці, так ніби нічого й не відбулось. Москва просто забирає своє, заміщує «нічийний» простір своєю сферою впливу. На жаль для багатьох лібералів на Заході, доведеться розплющити очі й почути Україну, Польщу, Литву, Грузію, країни Скандинавії. Лише б для нас таке прозріння не настало занадто пізно. Для нинішнього українського президента – це точно!
Валерий Кравченко
