Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Сьогодні експертне українське середовище обговорює безліч питань, пов’язаних зі стратегічним розвитком держави. Не хочеться бути надто песимістичним, але зазначена дискусія свідчить як про зрілість питання, яким ніхто не займався впродовж усього періоду незалежності, так і про близькість кінця. Мрійники з Центральної Ради 100 років тому теж розбудовували віртуальну Україну, тоді як реальність суттєво відрізнялася в гірший бік. Сьогодні можна скільки завгодно фантазувати з однодумцями у Facebook про те, якою має бути держава, але навряд чи вона колись стане такою. Проте чому б не помріяти, приземливши думку на досвід спілкування з людьми в регіонах України?
Перше, що треба з’ясувати, – яку концепцію розвитку держави доречніше обрати: базовану на національній ідентичності чи на мультикультуралізмі? Україна – багатонаціональна держава. Саме тому вона не може базуватися виключно на абсолютній українській етнічній ідентичності. Безумовно, остання має превалювати над культурами меншин – росіян (які часто себе такими не вважають), кримських татар, греків, євреїв, поляків, угорців, румунів тощо. Меншини в Україні, незважаючи на всі спекуляції навколо мовних положень закону «Про освіту», все ж мають значний простір для розвитку та підтримки своєї ідентичності. Водночас українська мова та культура – обов’язкові для вивчення меншинами.
Варто розуміти реальності розвитку культури в радянський період, коли російська мова та російська культура (радянського розливу) штучно насаджувались, а українські міста були русифіковані (значною мірою за рахунок заселення мігрантами з Росії). Українська культура вижила на селі та ще довго асоціювалася з ним. Сьогодні, коли Росія веде гібридну війну, зокрема й через культурну інтеграцію, спекулюючи на утисках російської мови (насправді їх немає – утисків зазнає українська мова в індустріальних русифікованих містах Сходу та Півдня країни), українська етнічна самобутність має стати джерелом згуртованості для вільної української держави. При цьому меншини в Україні мають широкі права та можливості, яких вони були б позбавлені в авторитарній Росії. Це сповна усвідомлюють, скажімо, кримські татари, які, незважаючи на етнічні та релігійні відмінності, пліч-о-пліч з українцями протистоять російській агресії. Таким чином Україна сьогодні – держава етнічних українців, де вільно й у злагоді живуть діти різних народів (обмежений мультикультуралізм).
Інше світоглядне питання – зовнішньополітичні орієнтації населення. Вони різні. Зовнішньополітичні орієнтири, на яких тривалий час спекулювали політики, мають сталий психологічний ефект. Проблема ментального поділу країни на «західняків», що виступають за ЄС, та «східняків», що воліють мати ближчі стосунки з Росією, нікуди не поділася на п’ятий рік війни.
Можна стверджувати, що цей умовний поділ має довгу історію, – принаймні з того часу, коли частина України входила до Австро-Угорської імперії (Галіція), а більша частина належала до Російської імперії. Сьогодні цей поділ визначається економічними інтересами населення та географічним чинником. Природно, що населення західних областей України частіше відвідує ЄС, працюючи там і навчаючись. Тоді як населення східних регіонів значно сильніше прив’язане до Росії, зокрема й завдяки родинним зв’язкам. Відсутність інтенсивної міжрегіональної комунікації протягом 1990–2000-х років лише поглибила цей розподіл. Показовий навіть лозунг двох українських революцій – «Схід і Захід разом», – що передбачає наявність ментально різних регіонів. Політики використали це на свою користь, остаточно «узаконивши» кризу.
Війна 2014 року мала б згуртувати націю, однак цього, за великим рахунком, не сталося. Єднання довкола феномену волонтерства мало тимчасовий ефект. Водночас відсутність прогресу в інтеграції України до ЄС та НАТО поступово підштовхує населення розчаровуватись як у неспроможній владі, так і в самих євроінституціях, які не поспішають бачити Україну серед рівних собі. Водночас Росія починає надолужувати падіння популярності своїх інтеграційних проектів, імітуючи піклування про населення, підживлюючи його сподівання на мир та економічний інтерес. Це стосується, передусім, Східної та Південної України. Наступні вибори в 2019 році продемонструють масштаби успішності такої політики Москви.
На жаль, очікуваних масштабних змін у національній ідентичності українців, спричинених війною, не відбулося. Зміни в національній ідентичності мають базуватися не на відторгненні чужого (російського), а на розвитку свого кращого. Сьогодні превалює ненависть, яка є поганим підґрунтям для побудови ефективної держави. До того ж, частка політично активних людей дуже незначна; більшість із них спілкуються у замкнутому середовищі соціальних мереж. Переважно все залишилося на рівні «до 2014 року» – більшість людей абсолютно байдужі до того, що відбувається в країні, й у разі чого готові до колабораціонізму.
У цьому контексті цікаво оцінити плани вирішення конфлікту на Донбасі – деокупації та реінтеграції територій. Сьогодні розглядають два варіанти розвитку подій: політичний (із залученням миротворців ООН) та військовий (силове звільнення).
Якщо говорити про ефективне вирішення конфлікту, то міжнародна тимчасова адміністрація є кращим інструментом політичного врегулювання. Це великий проект міжнародної допомоги, розрахований на десятиліття. По-перше, це сприятиме відновленню довіри до українських інституцій серед населення окупований територій (до нейтральних медіаторів довіра більша). По-друге, лише МТА забезпечить адекватне відновлення й розвиток зруйнованих війною територій. По-третє, питання правосуддя та відповідальності ефективніше передати третій стороні. Є ще багато інших аргументів, проте механізм МТА потребує включення до Комплексу заходів Мінських угод. А це, своєю чергою, вимагає політичної волі всіх учасників Нормандського формату. Його застосування практично неможливе без співучасті агресора – Росії, тому реалізація Комплексу на нинішньому етапі малоймовірна.
Визволення Донбасу військовими методами матиме переважно позитивний ефект для згуртування нації й зміцнення національної єдності. Проте існує ризик масштабної реакції Москви – аж до військової інтервенції на всьому відрізку спільного кордону. Тоді національна єдність знадобиться лише для партизанської війни.
Що ж слід робити в ситуації, коли Україна впевнено рухається до вирішальної битви за своє існування як суверенна й незалежна держава? Про політиків не будемо – саме вони й привели Україну на край прірви. Що сьогодні може бути реально корисним, то це розробка в короткий термін національної системи вимірювання стійкості з урахуванням регіональних відмінностей та ментальних драйверів, але використовуючи єдину систему індикаторів оцінювання. На основі динаміки результатів такого дослідження, яке слід оновлювати як мінімум щороку на рівні громад та регіональної влади, треба коригувати державну політику, імплементувати цільові проекти, спрямовані на регіональний розвиток та розвиток стійкості.
У нас є серйозні козирі. Волонтерство – унікальний феномен мобілізації населення в умовах екзистенційної загрози. Шкода, що масовий характер воно мало лише на хвилі протистояння російській агресії в 2014-2015 роках. Коли війна остаточно стала позиційною, окопною, низької інтенсивності, масштаби волонтерства суттєво зменшились. Українське волонтерство виходить з українського громадянського суспільства, яке зародилося й частково розвинулося за часів президенства Віктора Ющенка. Загалом українці мають глибокі ментальні установки взаємної допомоги в найскрутніші моменти історії. Безумовно, це може позитивно вплинути на формування стійкості держави в умовах дестабілізаційної та підривної гібридної діяльності РФ.
Надію дає робота й реальні реформи, коли змінюється якість людей, їхнє ставлення до відповідальності та виконання професійних обов’язків. На жаль, темпи цих реформ недостатні, тоді як Росія намагається активно впливати на внутрішній розвиток України з метою реваншу. 2019-й електоральний рік точно буде не простим.
Валерій Кравченко
