Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Європейські канікули Дональда Трампа, що включали в себе саміт НАТО в Брюсселі, гру в гольф у Шотландії та «зустріч століття» з Путіним у Гельсінкі, добігли кінця. Що залишилося в сухому залишку, то це наглядна інструкція, як не треба робити політику в Європі. Начебто президента США й готували до таких викликів (зокрема в контексті зустрічі з «досвідченим КДБістом» Путіним), проте, де факто, Трамп везе з Європи гіркий досвід. Хоча не виключено, що сам він так не вважає. Імпозантна й алогічна манера поведінки президента-бізнесмена дедалі більше нагадує Бориса Єльцина в розквіті сил. Шкода від таких «зовнішньополітичних зусиль» однакова. То що ж сьогодні трапилося зі «старими добрими Штатами»?
Якщо на початку каденції Трампа більшість сподівалася, що американська політична система не дасть новообраному президентові робити все, що йому заманеться, то сьогодні стає очевидним, що ці сподівання були марними. Трамп переміг американську політичну систему. США – це Трамп, а Трамп – це США. Комусь це не подобається, але так є. І з кожною наступною витівкою Трампа Америка програє дедалі більше.
Саміт НАТО розпочався з неприємної бесіди генерального секретаря Альянсу Йєнса Столтенберга з Дональдом Трампом, під час якої президент США докоряв першому позицією Німеччини, яка будує «Північний потік-2», потрапляючи таким чином в енергетичну залежність від Росії. При цьому Берлін не хоче витрачати на оборону 2%! Нібито все правильно, проте вже наступного дня Дональд встав з ліжка з іншої ноги, заявивши про «гарні відносини з Німеччиною». Але на обід з’їв щось не те й пригрозив узагалі вийти з НАТО, зібравши екстрену нараду голів держав. А потім, зустрівшись у Гельсінкі з головним бенефіціаром газової труби Путіним, жодним словом не видав свого занепокоєння, яке він так завзято демонстрував у Брюсселі.
Або візьмемо інший кейс – Україну. Спочатку Трамп говорив, що він ніколи не допустив би окупації Криму та війни на Донбасі, як це зробив його попередник. І коли в Києві вже радісно аплодували «вірному другу» Дональду, той змістив акценти свого висловлювання – «у всьому винен Обама та демократи». Перед зустріччю з Путіним він пішов іще далі, заявивши, що це через «американську дурість (попередників)» відносини з Росією зараз такі погані (українці також полюбляють історії про «попередників»). Натомість на пряме запитання перед зустріччю з Путіним «Чий Крим?», Трамп відповів ухильно – мовляв, «побачимо». Про Україну, яка, вочевидь, є болючою темою для Європи, Трамп взагалі вирішив не говорити. Принаймні публічно. Хоча йдеться про тему, яка є беззаперечним козирем президента США, де провина Росії очевидна. Замість Дональда говорив Володимир. На підсумковій прес-конференції він взагалі говорив за двох. Ні, Трамп не виглядав розгубленим – вся його артикуляція і показна впевненість були при ньому . Проте він просто не говорив. А разом із ним мовчала й та частина світу, яку прийнято вважати демократичною. Для якої США досі є гарантом, символом і беззаперечним лідером. Чи ж надовго?
Трамп ламає будь-які стереотипи про те, що має говорити і як поводитись лідер демократичного світу. Його не бентежать червоні лінії, через які він переступає. Зустрітися з північнокорейським диктатором, який очолює найбільш репресивну систему в світі? Будь ласка! Публічно знехтувати позицією розвідувального співтовариства США щодо втручання Росії у американські вибори (де факто – виставити їх некомпетентними бовдурами)? Залюбки! А й справді, «навіщо це їм потрібно»? Особливо, коли Путін говорить, що «це не ми» (українці відразу згадають «іхтамнєт»), але він дуже хотів, аби Трамп став президентом. Які ще обсяги зради потрібні американському народові?
І все ж станом на сьогодні президент США не поступився ключовими позиціями. Незважаючи на специфічну манеру ведення справ, національні інтереси США все ще дотримуються деінде. Проте все може радикально змінитися завтра. Зокрема те, що саме є національними інтересами США? Ні, Вашингтон точно не піде на ізоляціонізм, але агресивний економічний протекціонізм вже призводить до того, що ЄС і Канада стають суперниками США. Добре, що хоча б не доєдналися до «осі зла». Натомість юні марксисти і схиблені на реванші диктатори стають для Трампа ледь не любими друзями.
Цікаво, як довго проживуть за таких умов традиційні національні інтереси США? Доки США виступатимуть захисниками демократичного світу? Або останній дуже скоро загубиться під уламками популізму, національного егоїзму, скептицизму та банальної брехні, уособленій у викривленій реальності буття? США із Трампом на чолі швидко втрачають лідерство в Європі, яка дедалі менше розуміє перепади настрою президента Дональда. Натомість Європа залишається, фактично, беззахисною перед путінським ревізіонізмом з його гібридним обличчям.
Валерій Кравченко
