Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Незважаючи на потужний суспільний запит на нові обличчя в політиці й на зміни загалом, навряд чи наступні президентські та парламентські вибори стануть переломними. Ані настрої виборців, ані об’єднавчі перемовини майбутніх учасників виборів не сприяють появі великої кількості якісно нових політиків у майбутньому парламенті.
Нещодавно відомий журналіст-розслідувач Дмитро Гнап оголосив, що більше не займатиметься журналістикою та йде у політику.
Таке рішення він пояснив браком «нових» людей у політиці й оголосив про готовність об’єднуватись і об’єднувати однодумців. Бо й справді, навіть незважаючи на те, що порівняно з попереднім складом нинішній парламент оновився майже на дві третини, а за партійними списками до парламенту потрапило чимало відомих журналістів, громадських активістів та волонтерів, назвати їхній похід у велику українську політику успішним навряд чи можна.
Однак останні соціологічні опитування вказують, що запит суспільства на оновлення політичної системи та нові обличчя у владі й далі залишається величезним. «Несподівана» поява в опитувальних листах прізвищ Вакарчука та Зеленського – свідчення тому. Втім, такі бажання українські виборці мають доволі давно, от лише невідомо, чи матеріалізуються вони в реальну підтримку під час виборів. Адже серед лідерів соціологічних опитувань сьогодні переважають (а точніше – безроздільно панують) «старі партії». Більше того, якщо в 2014-2015 роках «нові обличчя» були модним трендом, то сьогодні традиційні партії раз по раз натякають на те, що оновлення політики – не на часі.
Задля справедливості варто сказати, що ця картина може змінитися, якщо «нові обличчя», які розсіяні сьогодні по різних партіях та проектах або ж «пробиваються» самостійно, домовляться про спільний похід на парламентські вибори.
В єдності їх сила?
Однією з причин, чому нові обличчя не змогли змінити порядок денний української політики, була їх роз’єднаність. Перед виборами громадські активісти, журналісти, волонтери та добровольці не змогли зорганізуватися в одну політичну силу. Тож у новому парламенті вони розпорошилися по фракціях і партійних групах. Міжфракційне об’єднання «Єврооптимісти» так і не стало чимось більшим, аніж майданчиком для виголошення декларацій та промов, і однозначно не витримує конкуренції з партійною чи фракційною приналежністю політиків, які туди входять. Тому навряд чи «єврооптимізм» може стати об’єднувальним майданчиком, а його навіть декларативна діяльність не буде тривалішою, аніж робота парламенту VIII скликання.
Уже традиційно «молоді» і «нові» політики з «Демократичного альянсу» після провального походу на вибори спільно з партією Гриценка «Громадянська позиція» змогли заручитися підтримкою народних депутатів від БПП Найєма, Заліщук та Лещенка, які увійшли до керівних органів партії. Лідер «Демальянсу» Василь Гацько, заявляючи про можливість об’єднання перед виборами, говорить про загальнодержавні, а не партійні інтереси, та пріоритет президентських виборів. У цьому контексті він готовий розглядати як можливих партнерів перш за все Анатолія Гриценка, Андрія Садового та Святослава Вакарчука. Однак про президентські рейтинги міського голови Львова говорити сьогодні не доводиться, Святослав Вакарчук навряд чи братиме участь у наступних виборах як кандидат, а Анатолій Гриценко, якщо і готовий об’єднуватись, то лише на власних умовах.
Показово, що перший союз Гриценка-кандидата був «оголошений» не із Садовим (що було б очікувано) і не з перевіреними партнерами з Демальянсу, а з «Народним контролем» Дмитра Добродомова та «Альтернативою» Єгора Фірсова. Такий крок на випередження свідчить швидше про те, що Гриценко розглядає усі можливі об’єднання перед президентськими виборами лише з точки зору власної політичної перспективи. І навряд чи він захоче бути «криголамом», який проведе у майбутній парламент різношерсту компанію з чесних, перспективних, однак абсолютно неконтрольованих нових політиків. В умовах парламентсько-президентської республіки такий президент був би «кривенькою качечкою» – без можливостей реалізовувати свої передвиборчі обіцянки та й узагалі впливати на будь-які процеси. Відтак, якщо об’єднання «нових» навколо Гриценка і відбудеться, то навряд чи лідер «Громадянської позиції» дозволить будь-кому забрати в нього «контрольний пакет» у його майбутній фракції.
Потужним фактором наступної виборчої кампанії може стати антикорупційна риторика, яка залишається однією із найзатребуваніших у суспільстві. На цьому «полі» помічені і колишні журналісти Гнап, Лещенко, Найєм та Заліщук, і громадські активісти (в першу чергу – лідер «Центру протидії корупції» Віталій Шабунін), і численні політики з «великих» партій, готові на повну експлуатувати політично перспективний тренд. З огляду на те, що до виборів Президента залишилося менше року, свого кандидата, який мав би шанси на перемогу, таке гіпотетичне об’єднання знайти не зможе. Тому залишається підтримати когось з існуючих, найімовірніше – Анатолія Гриценка, який найбільше підходить на цю роль. Однак через згадані вище причини таке об’єднання також видається малоймовірним.
Тому оптимальним виходом може стати неформальний пул політиків, громадських активістів та небайдужих громадян, які задекларували б про підтримку одного із кандидатів. Своєю чергою, відсутність жорстких зобов’язань щодо наступних парламентських виборів ставить під сумнів спільний похід умовного «антикорупційного» руху.
Залишаються ще партії-«одинаки», які давно прийняли для себе рішення почати гру «в довгу» із самостійним поступовим просуванням у політичній українській ієрархії, паралельно проводячи просвітницьку кампанію серед виборців. Можна сказати, що такі партії чи рухи самостійно «вирощують» свого виборця. Передусім це «Сила людей», яка вже сьогодні має локальні політичні успіхи на рівні місцевих громад, однак до прийнятного загальноукраїнського рівня підтримки їм ще далеко.
Про політичну ж перспективу телевізійних проектів на кшталт «Нових лідерів» на одному із центральних телеканалів взагалі не варто говорити всерйоз.
Ціна компромісу
Якщо ж ті, хто хоче приміряти на себе «почесне звання» нових політиків, всерйоз збираються впроваджувати в життя всі свої обіцянки, то компроміси тут не допоможуть. Адже компроміс, як відомо, – це поступки з обох сторін. Якщо поступкою з боку нинішнього політичного істеблішменту буде допуск умовних «молодих» до важелів прийняття рішень, то якими мають бути поступки іншої сторони? Економічна амністія? Гарантії недоторканності? «Нульові декларації»? Але ж усе це ми вже проходили! Щонайменше тричі в своїй історії українці мали шанс на революційні зміни внаслідок політичних катаклізмів. Можливість швидко, рішуче і назавжди змести «попередників» з політичної мапи країни, остаточно позбавивши їх впливів і зв’язків, була і в 1990-х, і після Помаранчевої революції 2004 року, і чотири роки тому, після Революції Гідності. Однак ми (говорячи про такий незначний проміжок часу, якось не пасує «переводити стрілки» на когось іншого) чомусь вибирали домовленості зі «старими». Лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл неодноразово згадував, що однією з найбільших помилок вважає те, що після краху Радянського Союзу українським націонал-демократичним силам не вдалося «відтиснути» радянську номенклатуру від влади. Ще один шанс на докорінні зміни було втрачено в 2005 році, коли новообраний президент Ющенко підписав Меморандум порозуміння з Партією Регіонів. І вже сьогодні, в 2018 році, в переддень президентських та парламентських виборів основним акцентом є не прихід до влади нових облич, а тотальний реванш «колишніх» регіоналів.
Відтак, болісний досвід невдалих спроб пошуків «нової» еліти мав би підказувати, що компроміси завжди призводять до перемоги «старих», відкату реформ і втрати потенціалу до змін. Однак і сьогодні політики, яких можна віднести до когорти «нових облич», чомусь знову намагаються іти старим шляхом. Адже участь у виборах (дуже ймовірно, що за старим виборчим законом) – це шлях до «вливання» в політичний істеблішмент, сформований переважно зі «старих», відсутність доступу до реальних владних інструментів і девальвація особистого політичного іміджу. Це те, що відбувається зараз із тими, хто вперше потрапив до влади в 2014–2015 роках. З огляду на це, заклики до проведення «внутрішньоопозиційних праймеріз» для єдиного кандидата – не більш ніж модний аксесуар, такий собі фетиш, непотрібний рейтинговим кандидатам-важковаговикам і незрозумілий виборцям. Адже якщо в ньому не візьмуть участь політичні «важковаговики» (а вони з цілком прагматичних міркувань не збираються це робити), то такі праймеріз – лише ще одна політтехнологія, покликана привернути увагу виборців.
Тому, попри ілюзорні очікування «нових облич» у владі, майбутні президентські та парламентські вибори не стануть переломним моментом у політичному житті країни. Можливо, питома вага «нових» (ще раз зауважу, йдеться про якісно нових політиків, які представлятимуть світоглядну, етичну категорію, яка в позитивному сенсі відрізнятиметься від тієї, що превалює сьогодні) стане більшою, однак не критичною. Тим, хто хоче бачити оновлену українську політику, варто запастися терпінням. Або, за закликом того ж Дмитра Гнапа, особисто братися до змін.
Віктор Біщук
