Вишеградська надія

Вишеградська четвірка – унікальний інструмент субрегіонального співробітництва. На початку дев’яностих Вишеградська група слугувала цілям європейської інтеграції народів Центральної та Східної Європи, що здобули суверенітет після колапсу «соціалістичного табору». Для Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини йти разом дорогою реформ виявилось простіше, аніж досягати мети поодинці. Всі країни Вишеграду набули членства в НАТО та ЄС у 1999-му та 2004 роках. Після цього діяльність організації зосередилася в культурно-освітній площині. Можливо, Вишеградська четвірка залишилася б анахронізмом часів реформаторської перебудови, якби не нові виклики, що постали після 2014 року.

Сьогодні Вишеградська група поступово перетворюється на інструмент інституційного співробітництва у політичній та безпековій сферах. Угорщина, яка зараз головує в організації, поставила за мету своєї діяльності регулювання міграційної політики. Будапешт найбільше потерпає від транзиту біженців з півдня. Це перманентно підкріплює позиції євроскептиків-консерваторів при владі («Фідес» прем’єр-міністра Віктора Орбана), знаних своєю принциповістю в захисті національних інтересів. Союзниками Угорщини в цьому питанні є правоцентристські уряди Польщі та Чехії. Словаччина, найменш євроскептична країна з четвірки, займає більш гнучку позицію.

До речі, Братислава головуватиме у Вишеградській групі з 1 липня 2018-го по 1 липня 2019 року, розглядаючи цей досвід як своєрідний трамплін до свого запланованого на 2019 рік головування в ОБСЄ. Україна традиційно трактує Польщу як свого головного лобіста у питаннях оборони та безпеки. Проте із головуванням Словаччини Київ отримає ще одного відданого партнера у протидії російській гібридній силі в регіоні. На порядку денному Братислави – затвердження Стратегії національної безпеки, яку не переглядали з 2005 року. Драфт цього документа презентували експертному товариству наприкінці 2017 року, а його ухвалення заплановане на перше півріччя 2018-го. Словаччина реалістично констатує й оцінює зміну геополітичної кон’юнктури та вітає посилення Східного флангу НАТО на тлі новітніх загроз, пов’язаних з агресивними діями Росії. Для України це означає можливості реального партнерства зі Словаччиною не лише за традиційним напрямком енергетичної співпраці (словацькій реверс газу ефективно працює вже кілька років), а й у більш цікавій для Києва військовій та політичній площинах.

Підписання європейськими державами угоди про військово-оборонне співробітництво (PESCO) – інша можливість для країн регіону налагодити практичні відносини. PESCO не замикається виключно на європейському ринку, залучаючи спроможності третіх країн, зокрема сусідів та аспірантів НАТО. Україна вже має підписану Генеральну угоду у сфері ВПК із Польщею, яка може стати прецедентом для формалізації регулярного співробітництва, реалізації спільних проектів з іншими державам регіону (крім країн Вишеградської групи, Київ зацікавлений у спільних проектах з Румунією).

Функціонування новоствореної Вишеградської бойової групи у поєднанні з позитивним досвідом Литовсько-польсько-української бригади, дислокованої в польському Любліні, дає підстави Києву сподіватися на можливості організації спільних тренінгів, проведення бойового злагодження військових підрозділів. Досягнення рівня сумісності та відповідності стандартам НАТО є важливим завданням реформи сектору безпеки й оборони України.

Що ж до політичної площини, то вже сьогодні представники Міністерства закордонних справ Словаччини декларують свої пріоритети під час головування у Вишеградській групі, які відверто перекликаються з порядком денним Варшави. Це і політичний діалог між країнами регіону, і спільний погляд на стратегічний контекст, де головним є мирне врегулювання конфлікту на Сході України. Відсутність прогресу в імплементації Мінських домовленостей та запровадженні миротворчої місії ООН на Донбасі хвилює Братиславу. Потрібні нові підходи до вирішення проблеми, де країни-сусіди України повинні мати спільне бачення, що не відрізнятиметься від оцінки ситуації з Києва.

Українські дипломати могли б ініціювати проведення консультаційного форуму для узгодження позиції держав регіону в умовах дефіциту безпеки та браку нових підходів конфліктного регулювання. Особливо, коли прогресові активно заважає деструктивна риторика Кремля. Такий форум-платформа мав би об’єднати експертів з громадських та державних інституцій п’яти країн для узгодження спільного бачення майбутнього українського Донбасу. Крім того, експерти могли б обговорити звуження чинної поглибленої асоціації України з ЄС до втілення конкретних проектів, транскордонних ініціатив, спрямованих на результат. При цьому Вишеградська четвірка не замінила б собою «Східне партнерство» ЄС, але сприяла б досягненню практичних результатів такого партнерства.

На заваді цим ініціативам стоять відомі проблеми двосторонніх відносин України з Польщею та, передусім, з Угорщиною. Сьогодні Будапешт блокує переговорний процес Києва з Брюсселем за лініями ЄС і НАТО, реагуючи на ситуацію з угорською меншиною на Закарпатті (через ухвалений Закон про освіту). Такий деструктивний підхід загрожує планам Словаччини у Вишеградській групі, оскільки в цій організації діє негласне правило: «Країни четвірки не критикують одне одного, не дають коментарів з питань внутрішньої політики цих держав та щодо їхніх відносин із третіми країнами». Принципи солідарності можуть стати на заваді здоровому глуздові й інстинкту самозбереження. І якщо Польща у цьому питанні може проявити гнучкість, то щодо Угорщини є значні сумніви. Навряд чи й Братислава піде проти волі Будапешта заради України.

Втім, Києву про це сьогодні думати не варто. Потенціал і час для примирення із західними сусідами залишається. Можливо, доведеться починати із традиційного енергетичного питання, будуючи енергетичний союз для диверсифікації не транзитних коридорів, а ресурсів, позбуваючись російської газової залежності. Воля й бажання політичного залучення країн регіону для забезпечення конструктивного клімату співробітництва, яку демонструє переважна більшість держав ЦСЄ, їх реалістичне бачення сучасних регіональних загроз і викликів – усе це надає Україні додатково натхнення за цим зовнішньополітичним вектором. Варто лише змінити постановку питання: не «чому ми корисні один для одного», а «чого ми можемо досягти разом».

Валерій Кравченко