четвер, 24 Травень, 2018
pluken
Головна / Аналітика / Історія як зброя
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Історія як зброя

Share Button

Найкраща війна – розбити задуми супротивника; на наступному місці – розбити його союзи; на наступному місці – розбити його війська.

Сунь-цзи, китайський стратег і мислитель (V століття до н. е.)

Стратегія

Століття більшовизму пройшло практично непоміченим у всій Центральній Європі. Забуто Берлін 1953-го і Стіну 1961-го. Забуто Будапешт 1956-го. Забуто Прагу 1968-го. Забуто «військовий стан» Ярузельського. Забуто комуністичні злочини в Болгарії, Албанії, Сербії та Хорватії. Забуто «червоні бригади», що тероризували Німеччину та Італію у 1970-х. Забуті «штазі», «сігуранца» і «убеки».

Де засудження комунізму (на рівні з нацизмом) на європейському та світовому рівнях? Де антикомуністична солідарність, що свого часу знищила радянську імперію, принесла мир і свободу, привела багато звільнених народів в ЄС і НАТО?

Росія сьогодні є неокомуністичною державою. Культ Сталіна і Великої Вітчизняної шизофренічно накладається на культ Російської імперії. Ресталінізація і реімперіалізація Росії збігається із забуттям минулого.

Росія підмінює історію. І в цьому немає нічого нового. Період СРСР був часом, коли історію за життя одного покоління могли переписати тричі. Моральна сила Путіна виростає з мертвої мовчанки про злочини минулого.

Джерело: ru.krymr.com
Джерело: ru.krymr.com

«Нова» свідомість хоче породити нове буття. Кремль збагнув найсильнішу і найслабшу складову демократії: рішення приймає народ. Він міняє еліту. Тому Кремль міняє переконання народів. Тисячі людей-«ботів» на зарплаті, що постять коментарі у соцмережах, – це грандіозний проект зі зміни свідомості. І ми до кінця не знаємо, які ще інструменти має Кремль.

Якщо він був спроможний доступитися через Фейсбук до 120 мільйонів американців на їхніх виборах у 2016-му чи втрутитися у Брексіт, користаючи з інструментів типу психометрії, – то що він робить зараз?

Минуле хоче стати майбутнім. Минуле, в якому можна нарізати «сфери впливу». В якому можна анексувати землі, населені «співвітчизниками». І – минуле, в якому можна переграти старі програні війни.

Тактика

План Росії – оточити Україну колом недружніх держав. Угорщина заявляє, що блокує українські питання в НАТО? Перемога Росії. Польща обумовлює допомогу Україні відмовою від Бандери? Перемога Росії. Румунія відміняє візит свого президента до України через освітній закон? Перемога Росії. Чеський президент закликає Україну облишити Крим? Перемога Росії.

Ключовою у цьому колі перемог Росії має стати Польща. І тут історичні демони стають дуже корисними.

Згадаймо лютий 2014-го, час українського Майдану. Якими були тоді емоції в Польщі? Підтримка, симпатія, бажання допомогти. Згадаймо, як піклувалися про поранених від беркутівських куль у варшавських лікарнях, як виступали на Майдані польські лідери, як влада і опозиція Польщі на європейському та світовому рівнях вимагали зупинити кривавого диктатора Януковича.

Джерело: hromadskeradio.org
Джерело: hromadskeradio.org

Минуло майже чотири роки. Яку реакцію має викликати сьогодні запитання про УПА, задане українцеві поляком? Чи не таку ж, як «Крим чий?», задане українцем росіянину?

Неприязні, непідтримки, неуваги – достатньо. Симпатію має замінити спочатку антипатія, а потім – апатія. Російським «іхтамнєтам» і «градам» мають допомогти історичні герої. І спокуса повернутися в 1940-ві й добити УПА морально та юридично, поєднана з політичною грою, тільки посилює цей процес.

 Якою «взаємністю» мала б відповісти українська сторона на польський закон про криміналізацію «бандеризації»? Кого криміналізувати? Дмовського? «Проклятих лицарів»? «Кресов’яків» з Ісаковічем-Залеським? Чи прирівняти «орлят», ворогів ЗУНР, до УПА – ворогів польської держави? Може це – якраз те, чого очікує Кремль: щоб українська відповідь стала симетричною? Щоб сторони почали змагатися, у кого національна гідність більш захищена, і хто краще контратакує в «історичному наступі»?

Історична бомба закладена під 1 листопада 2018 року. Польська окупація, що ознаменувала собою національне і релігійне переслідування українців, чи тимчасова територія самопроголошеної ЗУНР, легітимно повернута Другій Речі Посполитій? Загострити обидві позиції до краю, підтягнути історичних реконструкторів, що вже гралися у Волинську трагедію, провести театралізоване тріумфальне здобуття Львова «неоорлятами»… А паралельно – спалити під Львовом автобус із польськими туристами… Ви гадаєте, Гіркін на Донбасі просто так «Велику Вітчизняну» реконструював?

Що ми можемо зробити вже сьогодні, щоб не подарувати Росії ще одну перемогу? Навіть сліпий зауважить страхітливу симетрію вандалізму на могилах УПА в Польщі та польських меморіалах в Україні. Працює системна машина провокацій, в якій інформація має спочатку вбити почуття.

Що робити?

Вчити польську в Україні й українську в Польщі. Говорити між собою – про світ і про нас у ньому. Знайомити наших дітей – їм також потрібен досвід дружби, щоб дати раду непорозумінням нової епохи.

Їздити один до одного – без візи – на польські могили в Україні й на українські в Польщі. Не дати викопати з тих могил стару війну. Признати ворогу повагу до його смерті – заодно й до німецьких чи радянських могил. Шукати прощення за взаємні кривди, а не мститися тим, хто мертві вже 80 років.

Погодитися не погоджуватися – навіть якщо визнання наших тодішніх ворогів героями болить. Поважати право іншого на помилку. Зупиняти тих, хто шаленіє і хто ставить ультиматуми – зокрема й 1 листопада 2018-го. Бути разом у складні дні, і «розміновувати» їх разом.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Жити нинішньою війною: продовжити лікувати поранених українських хлопців у польських госпіталях. Допомагати дітям з прифронтової зони і переселенцям. Викривати інформаційну і психологічну війну, інформаційно й психологічно рятувати полонених і поранених.

Берегти наші меншини. Нехай поляк із Житомирщини, який воює в АТО, і українець-лемко з Польщі допомагають нам зрозуміти, хто ми є. Будувати українсько-польську комунікацію – в уряді, в парламенті, в церкві, в медіа, в академічному середовищі. У школі, в інтернеті, на роботі й на вулиці.

Завжди будуть питання, в яких не матимемо повної згоди. Держави – складні утворення, у них – неоднозначні політичні процеси. Це нормально. Час пройде, зміниться влада і у нас, і у вас. Але чи залишимо ми по собі покоління випалених сердець?

Для роботи з історичною правдою у нас ще сотні років попереду. Якщо не зможемо порозумітися ми – порозуміються онуки. Не вимагаємо ж ми засудити королеву Ядвігу, котра у 1387-му анексувала Львів, а ви – зняти пам’ятник Богданові Хмельницькому? Чи не так? Час – лікує.

Насамкінець

Росія тренувала своїх пілотів стирати на порох сирійські міста і вбивати зарином сирійських дітей не просто так. Кожному, хто здатний думати, зрозуміло: Україна не буде останньою ціллю Путіна.

Варшаво, глянь на Алеппо! Ти була такою в 1944-му. Попіл спалених українських сіл на Донбасі стукає в наші серця.

Остап Кривдик, політолог, активіст

Share Button

Також перегляньте

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

У Карпатах відкрили новий Бескидський тунель

24 травня на перегоні Бескид – Скотарське на межі Львівської та Закарпатської областей відбулося урочисте …