п’ятниця, 23 Лютий, 2018
pluken
Головна / Аналітика / Дорога додому: успіхи та проблеми реінтеграції Донбасу в 2017 році
Фото: uapress.info
Фото: uapress.info

Дорога додому: успіхи та проблеми реінтеграції Донбасу в 2017 році

Share Button

Два роки тому Президент України Петро Порошенко проголосив курс на деокупацію та реінтеграцію Донбасу. І якщо в 2016 році оцінювати, по суті, не було що, то 2017-й мав принести перші плоди. Але оскільки питання деокупації тісно пов’язане з військовими або дипломатичними успіхами (виконання сторонами Мінських домовленостей), чого важко досягти, то реінтеграція більше стосується внутрішньої політики України. Над питаннями реінтеграції Донбасу працювали новостворене Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, Міністерство інформаційної політики, міністерства економічного блоку, військово-цивільні адміністрації.

На самому початку виникла термінологічна дилема: що вважати досягненнями реінтеграції (індекси результативності) та кого саме треба реінтегрувати? Якщо йдеться (і це логічно) про окуповані райони Донецької та Луганської областей, які перебувають у штучному інформаційному вакуумі, то про повноцінну політику реінтеграції можна говорити виключно після їх деокупації. Але цілком слушно контекст реінтеграції розширений до меж Донецької та Луганської областей – контрольованих Україною територій. Не лише через той факт, що північ Донецької області в 2014 році була форпостом проросійських сепаратистів, і ці райони потребують інтенсивної санації та реабілітації. Варто говорити про системну проблему, притаманну, до речі, не лише Донбасові, а й усій Україні. Люди часто не знають, що таке бути українцями. Якщо бойовик «ДНР» раптом одягне вишиванку – чи стане він після цього українцем? Більше того, навіть у Києві багато хто не усвідомлює важливості політики ідентичності. А чи не треба нам реінтегрувати Берегове?..

За відсутності чіткого розуміння стратегії реінтеграція Донбасу в 2017 році набула ознак ситуативності, підкріпленої особистими ініціативами окремих чиновників у центрі й на місцях. У царині патріотичного виховання дітей за відсутності відповідних адміністративно-педагогічних кадрів (посади в міських та районних управліннях освіти зберегли за собою люди, що працювали там за окупації Гіркіна-Стрєлкова) нішу впевнено займають радикальні націоналістичні партії – «Правий сектор», «Азов». Вже сьогодні це є причиною розшарування суспільства на покоління батьків-патерналістів та дітей-націоналістів. Подальший рух у цьому напрямку обумовить більш глибинні структурні зміни. За відсутності «м’якої» системної українізації спостерігається дедалі більша інтелектуальна міграція. Міграційні процеси загалом не є притаманними для Донбасу через традиційно низьку мобільність та високий рівень осілості. Тим гірші наслідки матиме від’їзд із регіону освіченого та економічно активного населення.

З іншого боку, працювати з населенням-електоратом, що залишилося, стає набагато легше. Цим користуються окремі політики й політичні партії лівого та лівоцентристського спрямування, фінансовані олігархами. Ідеологія господарів призводить до монополії на владу. За умов війни це вилилося в діяльність фондів, названих іменами політиків та олігархів, що сприяє чіткій асоціації імені політика з наданою підтримкою. При цьому часто діяльність фондів розподілена за районами області: працюють там, де планують балотуватися на виборах. Такий вплив різних партій створює на місцях паралельну реальність. Чи багато в Києві чули про політичну партію «Сила людей», фракція якої успішно діє в Маріупольській міській раді?

За чинних обставин складно говорити про єдність державної політики у сфері реінтеграції. Не сприяє цьому й наявність перманентних бюрократичних конфліктів між військово-цивільними адміністраціями та центральними органами виконавчої влади, між обласною та міською владою, між чиновниками та представниками громадянського суспільства. До цього варто додати проблеми вимушених переселенців, більшість яких зареєстровані в Донецькій та Луганській областях (анонсовані перші здобутки житлової програми – в Державному бюджеті на 2018 рік закладені кошти для будівництва житла в Маріуполі та Мангуші).

Серед відчутних практичних досягнень – удосконалена система руху через контрольні пункти в’їзду-виїзду (КПВВ), де встановлене відеоспостереження, проводять профілактичні бесіди. Ці заходи зменшили прояви корупції на лінії розмежування. Однак відкриття на КПВВ торговельно-логістичних центрів виявилося провальним. Чотири такі центри в Майорську, Мар’їнці, Станиці Луганській та Золотому за рік відвідали 40 тисяч осіб. При цьому лінію розмежування щодня перетинає близько 30 тисяч. Причини фіаско – неграмотно організований процес та численні порушення й махінації. Факт існування центрів використовується для незаконної перевалки товарів, завдяки продажу довідок про походження товарів провокується створення тіньової економіки. Модель duty free із наданням преференцій місцевим виробникам не працює.

Соціальні реінтеграційні заходи також не мають успіху. Скажімо, в Донецькій області в 2017 році було проведено 319 спортивних змагань – у жодному з них не брали участь спортсмени з окупованих територій. Хоча спорт був визначений (і фактично таким є) як оптимальний комунікатор для врегулювання конфліктів. Захист і оздоровлення дітей – ще один пріоритет у налагодженні комунікації. Жодна дитина з окупованих районів не оздоровлювалась за кошти державного бюджету в 2017 році, що й не дивно в умовах культивування мови ворожнечі та негативної пропаганди України в самопроголошених республіках. За рік роботи програм для абітурієнтів «Донбас-Україна» та «Крим-Україна» 1550 дітей з окупованих територій вступили до українських ВНЗ. Це на третину більше, ніж у 2016 році. Проте варто звернути увагу й на випадки, коли студенти, наприклад, із Краматорська їдуть навчатися в Донецьк. Непоодиноке явище – «медичні тури» в ОРДО, коли пенсіонери з України їдуть лікуватися до Донецька в рамках «Програми возз’єднання народу Донбасу» – аналог політики реінтеграції в «ДНР». Ці випадки не залишаються непоміченими українською владою – лікарні Маріуполя вже сьогодні отримують додаткове фінансування для надання медичних послуг мешканцям окупованих територій.

За такої результативності реінтеграції провалля між окупованими районами та Україною з роками лише збільшуватиметься. А надто велика увага до контрольованих районів Донбасу призведе до синергії проблем на Харківщині, Дніпровщині, Запоріжжі. Чим, наприклад, Мелітополь відрізняється від Слов’янська, крім зовнішньої показової уваги до проблем? Один відомий український аналітик, говорячи про свій другий у житті візит на Донбас (цей факт не заважає йому бути експертом з конфлікту на Сході України), згадав про місто-привід Лисичанськ, яке вмирає після 2014 року. На жаль, він забув уточнити, що Лисичанськ вмирав і раніше, просто про це ніхто не знав. Сьогодні донецькі й луганські топоніми на слуху, а нові міста-привиди з’являються по всій країні, чекаючи, коли політика реінтеграції добереться до них.

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Томаш Жимковський.  Фото: facebook.com/tomasz.rzymkowski

Депутат Сейму Томаш Жимковський заявив, що назву «українці» придумали австрійці

Один з авторів поправок до Закону про Інститут національної пам’яті Польщі, депутат польського Сейму Томаш …