Добра воля агресора: чого чекати на Донбасі в 2018 році?

27 грудня відбулося довгоочікуване звільнення українців з полону бойовиків. Його значення важко переоцінити, адже це сталося вперше за останні 16 місяців. Попередні домовленості були досягнуті ще на початку листопада, коли в мас-медіа з’явилася інформація про активне залучення до переговорного процесу кума Путіна Віктора Медведчука. Через кілька днів відбулася телефонна розмова президента Росії з тодішніми очільниками «ДНР» та «ЛНР». Формат обміну був темою для дебатів тристоронньої контактної групи в Мінську ще понад півтора місяці. Врешті фінальна узгоджена схема передбачала обмін 74 українських бранців на 306 затриманих в Україні осіб, що цікавили режими на тимчасово окупованих територіях.

Наголошу: обміняли саме тих, хто «цікавив», а не «бойових побратимів» чи «жертв політичних репресій», як у випадку українського списку. Адже чимало із погоджених для обміну не захотіли повертатися в «ДНР/ЛНР», обравши українську в’язницю замість сепаратистської свободи. Дані різних джерел (Ірина Геращенко, Віктор Медведчук, «Громадське») різняться, але загалом виходить, що в напрямку Луганська й Донецька було відправлено близько 235 осіб. Україна ж забрала 73 погоджених заручників – лише одна особа забажала залишитися в окупантів. Втім, забрали ще не всіх – за даними СБУ, в підвалах проросійських бойовиків на окупованих територіях перебувають ще 107 українських заручників. Тож робота з їх звільнення лише починається.

Але крига скресла, і дехто за доброю передвиборчою волею російського агресора вже бачить мирне врегулювання, яке прийде в багатостраждальний регіон у 2018 році. Автор цих рядків не належить до числа оптимістів у цьому питанні. Обмін варто сприймати виключно як буденний факт війни, що триває, не шукаючи в ньому політичного або геополітичного підтексту. Зазначену тезу підтверджує зірване «новорічно-різдвяне» перемир’я, яке сьогодні регулярними мінометними обстрілами (кількість яких, щоправда, зменшилась) руйнують саме проросійські бойовики. Російська агресивна риторика щодо України (особливо після надання Києву летальної зброї оборонного характеру) лише загострилась.

Стримуючим фактором для Москви є березневі президентські вибори та Чемпіонат світу з футболу, що відбудеться в Росії у червні-липні наступного року. На цей час Кремль візьме паузу і вдаватиме з себе гарного міжнародного гравця. Проте лише вдаватиме, адже реваншистські цілі російської політики ніхто не відміняв.

Поволі вмирає ідея залучення на Донбас миротворців ООН. Минулого тижня заступник міністра закордонних справ РФ Григорій Карасін висловився вельми однозначно: Росія не допустить роботи миротворців ООН на всій території Донбасу, включаючи свій кордон. На запитання, чи можна очікувати, що «блакитні каски» з’являться на Сході України в 2018 році, він відповів: «Сподіваюся, що наступного року нам вдасться зробити кроки у цьому напрямку, але цей рух не повинен відбуватися за рахунок політичних інтересів Донецька і Луганська». «Із запропонованої нами резолюції видно, що головним завданням миротворців має стати забезпечення безпеки спеціальної моніторингової місії ОБСЄ. Ми бачимо штучні спроби змінити цю концепцію в сторону впровадження якоїсь зовнішньої адміністрації на південному сході з перекриттям кордону між Донбасом і Росією», – сказав Карасін.

Гра навколо псевдосепаратиських утворень успішно продовжується, зокрема й на міжнародній арені. Недарма у Гельсінкі, де у вересні 2017 року почав роботу Європейський Центр протидії гібридним загрозам, вже у грудні демонстративно відкрили чергове «представництво ДНР». Це прямий сигнал Європі щодо напрямку політичної спрямованості Москви, який не змінюється під дією санкцій. Більше того, Росія готова перейти від очікувальної позиції до наступу силами агресивних донецько-луганських яструбів. Здається, саме з цих міркувань (а не через внутрішні економічно-кримінальні чинники) відбулася зміна влади в Луганську.

Москва готова говорити з Києвом про кордон виключно після виконання модальностей Мінської угоди – імплементації закону про спеціальний статус ОРДЛО (йдеться про зовсім інший за суттю закон – не той, що сьогодні поданий Президентом у Верховну Раду), закону про вибори, закону про амністію. Причому амністія має виняткове значення. Як бачимо, жодної згадки про міжнародну адміністрацію в послідовностях російського бачення мирного врегулювання немає. І це зрозуміло: Росія сьогодні має 100% акцій впливу на ОРДЛО – навіщо їй добровільно зменшувати цю частку?..

Тим часом експертні кола в Україні розглядають перспективи реалізації формату міжнародної тимчасової адміністрації на Донбасі під проводом ООН. Цей сценарій не обмежується введенням військових миротворців і передбачає поетапне врегулювання: на рівні забезпечення безпеки та роззброєння, врегулювання економічних питань та моделі цивільного управління територіями, остаточного політичного вирішення. Фактично, модель міжнародного залучення до управління спірними територіями була використана двічі в історії. Перший кейс не показовий для України – це повоєнний режим управління Берліном у 1945 році, що передбачав поділ міста на контрольовані союзниками зони впливу. Другий випадок більш характерний: у 1920–1935 роках Саар вважався частиною Німеччини, але був окупований адміністрацією союзників. Потім, за плебісцитом, він увійшов до гітлерівського Третього рейху як «Західна прикордонна марка». Саме модель управління Сааром за мандатом Ліги Націй може бути використана для мирного врегулювання на Донбасі.

За Версальським договором, високоіндустріалізований Саарланд (ще одна паралель із Донбасом) мали зайняти Великобританія і Франція й управляти ним під мандатом Ліги Націй протягом 15 років. При цьому його кам’яновугільні басейни віддали Франції. 15 років Саарландом управляла Комісія з п’яти представників країн-переможців. За умовами мандату, до складу комісії довелося включити як мінімум одного француза й одного саарського німця. Наприкінці періоду міжнародної адміністрації плебісцит визначив майбутній статус Саару.

Модифікований варіант Саарського врегулювання – це розподіл відповідальності за мир у регіоні між основними стейкхолдерами і можливість для Росії (якщо вона справді цього хоче) вийти із гри з високо піднятою головою. Однак для Москви основним є інший історичний прецедент – мовно-економічна автономія Південного Тиролю 1971 року в складі Італії. Ця модель ліпше вкладається в казку про захист російськомовного населення, і більш сприйнятлива через економічно-прагматичну вмотивованість місцевого населення, яке історично вороже ставиться до іноземців, особливо якщо останні не обіцяють їм золоті гори.

На жаль, не варто очікувати в 2018 році завершення конфлікту на Донбасі, який Москва й надалі використовуватиме як ситуативний спойлер у відносинах з Україною та Заходом. «Закрите» для Росії питання Криму навряд чи можна буде хоча б частково відкрити через нову, вже третю, резолюцію Генеральної Асамблеї ООН про права людини на півострові. Натомість наближення електорального циклу в Україні створюватиме умови для внутрішньополітичних маніпуляцій, пік яких припаде на осінь 2018-го. Тож не варто годувати себе ілюзіями та новорічними обіцянками миру. Ми його ще маємо вибороти.

Валерій Кравченко