Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Громадська організація «Білі берети» створена з волонтерів-медиків Майдану навесні 2014 року. Її мета – підготувати фахівців, які би вміли надавати першу домедичну допомогу; медичну допомогу в надзвичайних ситуаціях, у разі введення військового стану чи на масових заходах; керувати мобільними медичними пунктами на полі бою; допомагати бригадам швидкої, поліції, МНС лікарською допомогою.
До організації входять медики і студенти, які на волонтерських засадах надають медичну допомогу бійцям добровольчих загонів і ЗСУ та вчать їх. Волонтери регулярно навчають бійців, які їдуть чи перебувають на передовій. Біля витоків організації був і залишається лікар-стоматолог зі Львова Андрій Кухар (псевдо – Кук), який розповів Polukr.net про проблеми та перспективи першої допомоги і медицини на фронті.
– Коли і з чого почалася діяльність «Білих беретів»?
– «Білі берети», як і багато інших схожих організацій, створено під час Майдану. Із друзями-медиками пройшли Майдан, Інститутську, надавали медичну допомогу. Були під обстрілами 20 лютого на Інститутській, виносили поранених, бігаючи під кулями снайперів. Пам’ятаю, як приїхав вранці 20 лютого з так званою Львівською сотнею, яка одразу потрапила під розстріл. Надавали першу медичну допомогу пораненим.
На Майдані задумали створити «Білі берети», що нам вдалося в тому вигляді, в якому організація існує нині – щоб у кожному місті України був медичний загін у разі потенційних заворушень. Державна швидка медична допомога не має права виїжджати в зони заворушень. А отже, до швидкої пораненого ще варто доставити. Бажано живим. Аби не було хаосу і плутанини, а завжди було кілька медиків у кожному великому місті, почали формувати спрацьовані бригади-команди з відповідним забезпеченням – військовий аналог «Червоного хреста».
На Майдані з’ясувалося, що на практиці не все відповідало тому, що раніше знав, чого роками вчив дітей у «Пласті» про першу медичну допомогу. В умовах бойових дій усе абсолютно інакше. Так творили «Білі берети». Спочатку зібрали медиків-волонтерів, потім закупили нам бронежилети та спорядження…
Почалася війна і ми зрозуміли, що вуличні заворушення зараз менш актуальні, але бійцям потрібні навчання першої медичної допомоги. Тож стали одними з перших, хто зайнявся тактичною військовою медициною (спецпідрозділ медицини, що надає домедичну допомогу військовим під час бойових дій у зонах активного конфлікту та проводить евакуацію поранених у безпечну зону – Polukr.net). Почали проводити тренінги. Усе закрутилося і крутиться так понад три роки.
– Їздите зараз на Донбас і навчаєте солдатів, добровольців?
– Не завжди на Донбас, іноді на тренувальні бази, але туди теж їздимо. Часто проводимо навчання на полігонах, у горах, в інших польових умовах. На сьогодні основний наш вид волонтерства – навчання військових або тих, кому це цікаво, основ тактичної медицини.
Наприклад, у Львові на днях вчили батальйон «Львів» – хлопців, які мали їхати на передок. Недавно їздили в Чернігів у 58-му військову частину ЗСУ. Їдемо всюди, куди запрошують. Останнім часом стали просити, аби нам бодай покрили дорогу. Організація не має рахунків, не хочу всіх цих розмов про шахрайство.
На початку війни ми та колеги-волонтери з T-Helpers навчали мобілізованих на Яворівському полігоні. Вчили кілька хвиль солдатів. Тисячі хлопців пройшли через наші руки – давали їм тренінг з тактичної медицини.
Буваємо на передку, на 0. Що ближче до передка, то менше дурнуватих питань, краще люди розуміють суть того, чого вчимо, і навіщо. Безпосередньо від цих знань залежить їхнє здоров’я та життя в критичний момент.
– Як виглядають навчання в зоні АТО?
– Існують протоколи з тактичної медицини. У нас в армії вони десь 1974 року. У цивілізованому світі медична допомога на війні – чітко регульована. Усе до деталей розписано – як надати першу допомогу під вогнем ворога, як без шкоди евакуювати пораненого, як правильно працювати на евакуаційному транспорті – автомобілі швидкої, гелікоптері, літаку, джипі. Ми взяли за основу протоколи, які використовують країни НАТО. Пройшли відповідні навчання, маємо сертифікати ТССС (Tactical Combat Casualty Care).
Є американський інститут NAEMT. Він пише протоколи з тактичної медицини, які діють в арміях НАТО. За ними працюють і провідні армії поза Альянсом, як-от ізраїльська. Ці протоколи різні країни трохи модифікують під себе. Американці за цими протоколами проводили в Україні курси. Ці навчання ми пройшли, отримали сертифікати.
– Свої потреби покриваєте за кошт пожертв?
– У нас немає особливих потреб. Нам грошей, як таких, дуже не треба. Потрібне було разове вливання на початку. Знайшли спонсорів. Відчували нестачу бронежилетів, касок, медичного спорядження. Тепер воно є і їсти не просить. У нас немає рахунка. Спеціально не відкривав його, не збирав офіційно ніяких грошей. Ми не роздаємо аптечки. Ми вчимо виживати. Буває нам дають кілька ящиків ліків, які завозимо хлопцям на передок, коли їдемо до них. Є дівчата і хлопці з-за кордону, які нас підтримують. Востаннє нам прислали хороший манекен, на якому можемо тепер показувати вправи. Маю колег-програмістів, які ніколи ні на що не жертвують, але позаяк знають особисто мене, то давали, наприклад, гроші, коли нам треба було поїхати на навчання.
– Які найчастіші поранення в АТО?
– В Україні нарешті почали збирати статистику. Наскільки пригадую, то в нас основна кількість – осколкові рани та підриви на міні. Кульові – рідше. Хлопці сидять на «гніздах» і прилітають осколки з артилерії ворога або розвідка підривається на міні, зазнають кульових поранень. Це практично незмінно від початку війни.
Вчимо солдатів, якщо є поранення, діяти за протоколом. Він прописаний так, що у разі будь-яких травм, діючи згідно з ним, доставиш пораненого до лікарів живим. Тактична медицина не лікує. Завдання парамедика доставити пораненого живим з точки А в точку Б. Протокол дає бійцеві знання, навики і вміння це робити. Найперше, наприклад, треба зупинити інтенсивну кровотечу. Тоді перевірка дихання, рани. Однак цього не навчишся за один день.
– Які зараз головні проблеми з медичною допомогою пораненим в АТО, як вони вирішуються?
– Вирішуються – ніяк. Проблеми залишилися ті ж, що й були. Адже поранений не одразу потрапляє до медика. Спочатку йому допомагають ті, хто поруч. Це перша ланка, з якою працюємо – вчимо бійців і медичний персонал, щоби вміли допомогти за протоколом. Почнемо з елементарного – у бійців немає аптечок. Приїжджаємо, а в них сумарно назбирається одна-дві на роту.
– Це в ЗСУ чи в добровольців?
– У добровольців краще. Вони самі розуміють потребу. А також волонтери люблять з ними співпрацювати і їм допомагають. Вони не підуть ці речі продавати на базар, бо розуміють, що це може врятувати їм здоров’я і життя.
– Які бачив проблеми?
– По-перше, це відсутність навиків та брак знань щодо першої медичної допомоги. Якщо солдати і проходили якісь курси, то часто надто скорочено та поверхнево. А потім на практиці – чув дзвін, а не знаю, де він. Вони губляться і не знають, що робити в стресовій ситуації, коли час іде на секунди. По-друге, у них нічим надавати допомогу. Навіть у медиків не завжди є нормальні аптечки, мовчу вже про бійців.
У нас у військовій доктрині про склад сумки медика-санітара чинні норми 1974 року. Практично без змін. І такий маразм на кожному кроці. Приходиш у ЗСУ медиком-санітаром. Тобі статутом передбачена сумка медика-санітара з ватою і перекисом водню. Крапка. Хочеш щось інше – це твої проблеми.
У добровольців із цим веселіше. Приходиш до них і вони тобі складають у сумку те, що треба. У них є поле для маневру, бо вони не зв’язані застарілими нормами і статутами.
– Ці проблеми якось вирішуються?
– У ЗСУ – не дуже. Те, за що умовно билися волонтери та наші тактичні медики із ЗСУ, – це нормальні джгути для солдатів в аптечках. Бо в наших – джгут-гумка десь чи не 1943 року випуску. Довго просили Міноборони: «Купіть нормальні джгути!». Врешті-решт був тендер. Виграла компанія «АВ-Фарм». У неї купили для ЗСУ багато джгутів за ціною 350 гривень за екземпляр. Наші волонтери взяли їх у руки, а вони не відповідають жодним сучасним нормам. З десяти джгутів – два нормальні. Ми знову хвилями штурмуємо міністерство. Джгути списали. Гроші витратили. У підсумку – ні джгутів, ні грошей.
У Тернополі фірма «СПАС» робила джгути, які волонтери визнали одними з найкращих в Україні, за дуже прийнятною ціною. Але «СПАС» тендеру не виграв, хоча їхній продукт був втричі дешевшим. Ось як вирішуються проблеми медичного забезпечення в ЗСУ. Так, волонтери збирають власними силами аптечки бійцям, але це справа держави.
Ситуація з добровольцями і волонтерами на сьогодні дещо змінилася. Вона не та, що була в 2014 році. Ініціатива і патріотизм – вичерпні ресурси. Нині добровольчі батальйони не такі потужні, якими були колись, волонтерський рух – теж. Раніше там було більше всього: людей, завзяття, ресурсів. Але поступово все це тане, мов сніг на сонці. Волонтерство активніше біля зони бойових дій – Дніпро, Харків. А у Львові, за 1100 км від Донбасу, війни немає.
– Як вирішити цю ситуацію з першою допомогою?
– Перше рішення – нормальні курси тактичної допомоги для звичайного бійця, що триватимуть два тижні. У нас сьогодні – лише день-два. Друге – стосовно інструментів, якими можна надати цю допомогу. І це треба вирішувати на державному рівні.
Армія – структура, де виконують накази згори. А Міноборони не дає таких розпоряджень. Бо, наприклад, щоб віддати наказ, щоб усі бійці ЗСУ пройшли курси тактичної медицини, то слід вирішити: де проводити, хто буде проводити, де взяти інструкторів, скільки їм платити. Це все витрати. Через це, вважаю, на жаль, маємо те, що маємо. Військова машина не хоче мінятися.
Хоча щось трішки робиться – у Десні, що в Чернігівській області, відкрили навчальний центр для парамедиків. ЗСУ ніби затвердили склад аптечки, яка більш-менш відповідає нормальній. І щось навіть видавали. Правда, часто або командир їх закриває, «бо загубите», або бійці не хочуть брати, «бо загубимо». Тобто зсув щодо аптечок є. Але цього все одно замало.
За три роки ситуація з медициною в армії покращилася, але не вирішилася. Бо якщо в 2015 році приїздили на лінію 0 і показували хлопцям джгути та турнікети, то ніхто не знав, що це, і що з цим робити. Тепер хоча б мають ці речі та знають, як ними користуватися. За три роки елементарним забезпечили. Тепер показуємо засоби для внутрішнього кісткового доступу – не чули, не бачили… Так крок за кроком з’являються нові предмети в аптечках та вміння їх застосовувати. Ситуація покращується повільно, часто лише завдяки силам волонтерів. Держава не дуже щось робить. А волонтери по одному здаються. Коли починали, то «білих беретів» і тактичних медиків було ого-го, а зараз – одиниці. У нас люди забули, що триває війна. Усі підуть, то залишуся, мабуть, одним «білим беретом» у Львові, але залишуся.
– Яку бачите перспективу?
– Не бачу перспектив. Якщо будуть нові масові атаки на Донбасі, то знову будуть трупи. Усе, що робили, покращило ситуацію з окремими пораненнями. Якщо один поранений, то хлопці гуртуються і разом витягують побратима. А уявити купу поранених, то чим їх витягувати, чим і куди везти? Буде те ж, що в Дебальцевому. Може, трішки краще. Нехай відтоді ситуація покращилася на 10-20%, але до нормального рівня далеко.
Хочуть вчитися ті, які на власні очі бачили 300-их і 200-их (поранені та вбиті – Polukr.net). Ті будуть слухати і втретє. А загалом бійці не дуже до цього охочі. Однак якщо потрачу тиждень і свої гроші, але ці навчання врятують хоча б одне життя, то для мене це вже величезний плюс. Маю історії не про одне життя.
Довідка
Андрій Кухар (Кук) – 32 роки, народився у Львові. Здобув освіту лікаря-стоматолога у Львівському медичному університеті ім. Данила Галицького. Працює стоматологом у Львівській обласній клінічній психіатричній лікарні, а також волонтером у медичному загоні спецпризначення «Білі берети». Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня. Має сертифікат ТССС (Tactical Combat Casualty Care) про вміння надавати допомогу пораненим в умовах бойових дій. Одружений, виховує сина.
