Відокремлення Донбасу як крок до самогубства України

Тему адміністративного відокремлення окупованих територій (які часто для спрощення називають Донбасом, хоча частина цього регіону залишається під контролем України) час від часу педалюють політики правоцентристського ліберального напрямку. Вони роблять це під тиском власного електорального популізму, а також окремих міжнародних партнерів (США, Німеччина), з якими радо підтримують зв’язки ще з часів реформаторської діяльності поза межами парламенту.

Головною такою політичною силою є «Самопоміч», однак симпатизують цим ідеям і окремі позафракційні депутати, а також частина представників «Народного фронту». Цікаво, що праві й навіть ліві центристи (БЮТ) не в захваті від такої риторики і виступають або за війну до переможного кінця (перші), або за декларативну територіальну цілісність (другі). Природним союзником таких ініціатив є «Опозиційний блок», а по суті – «Партія регіонів», яка самою своєю назвою підтримувала сепаратистські тенденції в регіонах України, виступаючи за визнання їх економічних, мовних та ментальних особливостей. Безумовно, під такими регіонами завжди мали на увазі південно-східні області України, зокрема Донбас, а також Закарпаття. Саме зазначені регіони делегували депутатів-«регіоналів» у парламент для захисту своїх «особливих» інтересів, які полягали в площині культури, прив’язаності до олігархів та зв’язків з Росією. В умовах війни, яка безперервно триває з 2014 року, подібні проекти актуалізуються і дістають необхідну підтримку міжнародного співтовариства. Чому так виходить?

Для міжнародних медіаторів конфлікту на Донбасі автономізація цього регіону або взагалі його відокремлення є «дешевим» рішенням, що ґрунтується на загальноприйнятій практиці вирішення конфліктів у регіонах, де присутні сталі сепаратистські тенденції. Ось тільки на Донбасі сепаратизм не сталий, а штучний і щойно народжений. Забрати в донецьких та луганських сепаратистів підтримку Росії – і жодного сепаратизму в цьому регіоні ви не знайдете взагалі.

Основна теза тих, хто проштовхує подібне рішення, – турбота про людей. Показний гуманізм міжнародного співтовариства та намагання відрізати нелояльну електоральну базу в українських правоцентристів. Проте насправді вийде лише гірше.

Якщо запитати середньостатистичного мешканця «ДНР» чи «ЛНР» про майбутнє цих територій, найчастіше можна почути тезу про приєднання окупованих частин до Росії за кримським сценарієм. Мовляв, усе необхідне є: кордон спільний, рублева зона, російська ідентичність. Але чомусь не беруть… Другий за популярністю варіант відповіді – збереження status quo з підтримкою Москвою квазідержавних утворень. На вулиці чи в телефонному опитуванні ніхто відкрито не згадає й не підтримає ідею повернення в Україну в складі незалежної автономії. Але треба розуміти умови та уклад життя людей на окупованих територіях, де існує абсолютний диктат спецслужб. Люди живуть у страху та під деструктивним впливом пропаганди, що викривлює реальність, спотворює історію, розповідає про альтернативне майбутнє, де «ми («русские люди») або переможемо, або знищимо увесь світ».

Кожного дня населення «ДНР/ЛНР» продовжують лякати «каратєлямі» (навіть слово підібране ідеологічно правильно), які в разі чого будуть вас переслідувати за участь у референдумі 11 травня 2014 року, за отримання паспорта «республіки» або за сам факт проживання на окупованих територіях. Ось тільки страхи перед українськими «каратєлямі» і навіть масована й якісна пропаганда не замінять людям потреби в суспільній стабільності та соціальних благ. Багато хто на окупованих територіях порівнює життя «за України» із життям «за ДНР» і доходить невтішних для себе висновків.

Частка активних прихильників сепаратистів постійно зменшується разом із розсіюванням романтизму самої ідеї відокремлення. Тож якщо ми справді піклуємось про своїх громадян, невже варто відгороджуватись від них саме зараз?

Чи пропонувати їм особливу автономію замість єдиної унітарної України, за якої їм жилося краще, ніж сьогодні (асоціації мають сталий ефект)? Я вже не кажу про патріотів, ідейних активних українців на окупованих територіях, які зараз діють у підпіллі й чекають, коли ж нарешті Україна наважиться сюди прийти. Останні втратять найбільше – віру в Україну.

Що відокремлення Донбасу дасть Україні? Втрату території, громадян та іміджу. Втрату впевненості в тому, що подібне відокремлення інших (Буковини, Закарпаття, Півдня України) не трапиться в майбутньому.

Здається, саме за це (а не за Донбас у складі України) сьогодні вмирають українські солдати на фронті. Вони воюють за те, аби російська «чума» не прийшла до них додому. Безпека родини та майбутнє дітей є для більшості українців «Україною», за яку варто боротись.

Для Росії ж подібний сценарій не просто очікуваний, але й бажаний. Основна мета російської політики – дестабілізувати Україну (а потім і всю Європу) зсередини, «розкачати човен». Нічого ліпшого за відокремлення «особливих територій» не існує – саме тому ті самі тези відстоюють найбільш активні агенти Кремля в українському політикумі: Володимир Бойко та «Опозиційний блок». При цьому питання в українській юрисдикції окупованих районів не ставлять навіть вони – інкорпорація особливої відокремленої території Донбасу (автономії?) до складу України є давньою метою Кремля.

Юридичний шлях для легалізації цього рішення – організація консультативного референдуму. Саме це слово після подій 2014 року в Україні має для багатьох негативну конотацію. Проте сьогодні розглядають можливість організації подібного «опитування» не лише із зазначеного питання. Не менш популярними закликами є зняття мораторію на продаж землі чи вступ до НАТО. Проте, як показує нідерландський досвід блокування Угоди про Асоціацію з Україною, не все, що схвалюють на референдумі, має силу рішення. Тож, не відкидаючи ймовірність подібної «дурні» з відокремленням Донбасу, не варто навіть на рівні риторики популяризувати зазначену тему. Україна унітарна та єдина, і має такою залишитись!

Валерій Кравченко